Характеристика права Київської Русі

Джерела права:

1. У період первіснообщинного ладу східних слов`ян існували звичаї кожного племені (союзу племен).

2. З утворенням держави звичаї санкціонуються (визнаються) і забезпечуються державою та перетворюються у звичаєве право. Ці норми регулювали порядок здійснення кровної помсти і деяких процесуальних дій (присягу, ордалії, порядок оцінки показів свідків). У 9-10 ст. існувала система норм усного звичаєвого права, частина яких згодом була зафіксована у нормативних збірниках 11-12 ст.

3. Судова діяльність князя створює судовий прецедент, що згодом закріплюється у законодавчих актах.

4. Міжнародно-правові акти – договори Київської Русі з Візантією 907, 911, 944 і 971 рр. За договором 907 р. купці з Київської Русі отримали у Візантії право безмитної торгівлі, греки повинні були надавати їм утримання упродовж 6 місяців і забезпечити їхнє повернення додому. Договір 911 р.встановлював караність злочинних діянь і визначав міри покарання, призначуваного за їх вчинення. Так, злочинець, затриманий на місці вбивства, підлягав смертній карі, а якщо він утік і був заможним, то при його віднайденні сплачував родині вбитого свою частку майна (залишаючи дружині її частку). За побиття чи побої призначався штраф, притому незаможний сплачував таку суму, яку був спроможний сплатити. За крадіжку належало сплатити потрійний розмір викраденогоРусьРРРР

;притому вбивство власником затриманого при вчиненні крадіжки злодія, якщо він опирався, не каралось. За грабіж стягувалась потрійна сплата награбованого майна. Вчинення злочину мало бути доведене достатніми і правдивими, на розсуд суддів, доказами;і покарання мало бути відповідним провині. Злочинець-втікач у дружню (другу сторону цього договору) державу підлягав поверненню. Украдений, насильно проданий чи втікач челядин повертався його власнику через суд. Полонений, проданий у рабство, підлягав викупу його державою. Майно, померлого у Візантії русича, поверталось його найближчим родичам. Дозволявся заповіт майна служачого у Візантії русича іншим торгуючим у Візантії чи тривалий час проживаючим там русичам. Русичам дозволялось найматись у військовий похід Візантії. Договір 944 р. врегульовував взаємну торгівлю, порядок взаємовикупу полонених, військової допомоги, а також порядок призначення і міри покарань. Договір 971 р. підтверджував положення попередніх договорів.

5. Перші нормативно-правові акти. За часів князя Олега на початку 10 ст. було створено прототип “Руської Правди”, на підставі якого велось судочинство, - збірники законів “Статут” і “Закон Руський”. Додатком до них стали “Статути” і “Уроки” княгині Ольги та “Статут Земляний” князя Володимира Великого. Ольга у 946-947 рр. провела адміністративно-судові реформи – було узаконено систему погостів як адміністративних, фінансових і судових центрів;унормовано повинності;врегульовано порядок стягнення данини і здійснення суду представниками влади на місцях.

6. “Руська Правда” – перший відомий нам кодифікований збірник юридичних норм українського права. На сьогодні нараховують 106 списків (названих за місцем їх знаходження чи ім`ям осіб,що їх знайшли), складених в 11-17 ст., які поділяються на 3 редакції:

1. Коротка (11 ст.), яка вміщує:

а) Правду Ярослава (Найдавнішу Правду) 10-30-х рр. 11 ст. (ймовірно, 1015-1016 рр.), укладену у Новгороді (на що вказує “Руський літопис”) чи у Києві. Вона закріплює захист життя, тілесної недоторканості, честі дружинної знаті і її військового спорядження, челяді; притому, відсутні норми щодо захисту феодального землеволодіння. Це статті 1-18;початковий текст не збережено;

б) Правду Ярославичів (Статут Ярославичів) 50-60-х рр. 11 ст. (за іншою версією 1072 р.), яка містить норми щодо захисту князівського феодального маєтку, земельної власності князя, закріплює посилений захист феодалів. Це статті 19-41;

в) Покон вірний(Ст.42);

г) Статут (Урок) мостників(Ст.43) – пам`ятка новгородського адміністративного законодавства щодо організації мощення (брукування) головних торгівельних магістралей Новгорода і доріг, які вели до пристаней і на міський ринок. Укладена наприкінці 12 ст. або у 30-ті рр. 13 ст., або ж за Ярослава Ярославича (1265-1270).

2. Розширена – укладена за князювання Володимира Мономаха чи його сина Мстислава. Містить 2 частини:“Суд Ярослава Володимировича” (Ст.1-52) і “Устав Володимира Всеволодовича” (Ст.53-121). Її джерелами були Коротка Правда і “Статут Володимира Мономаха”, укладений ним при запрошеному вступі на престол, який надавав деякі поступки закупам і смердам (зменшував лихварські відсотки – рєзи) та закріплював норми зобов`язального, сімейного, спадкового і опікунського, кримінального і процесуального права. Розширена Правда встановлювала норми щодо захисту земельної власності феодалів та обмеження майнових і особистих прав феодально залежного населення.

3. Скорочена (13-17 ст.) укладалась після розпаду Київської Русі в окремих її князівствах і землях та закріплювала пристосовані до місцевих особливостей положення Розширеної Правди.

7. Канонічне, передусім візантійське, право. Автохтонні пам`ятки церковного права–церковні статути Володимира Святославича про десятини і церковних людей та Ярослава Володимировича про церковні суди. Збереглись їх переробки 13-14 ст. Спершу десятина встановлювалась для спорудження й утримання Десятинної церкви – першої кам`яної церкви у Києві, збудованої у 989-996 рр.; а згодом набула повсюдного характеру (стягувалось 10% з різних доходів - із суду, торгівлі, з домів, з табунів, із зібраного врожаю та з інших прибутків).

8. Договори князів з народом, зокрема “ряди”, укладувані між Вічем і князем при його вступі на престол. Так, за договором князя Ігоря з народом 1146 р. він зобов`язувався усунути тіунів і особисто вести розгляд судових справта не чинити насильства.

9. Князівські грамоти (імунітетні грамоти), за якими окремі особи чи міста отримували певні привілеї чи дарунки.

10. “Повчання дітям” Володимира Мономаха– літературно-філософський заповіт князя своїм нащадкам з настановою урядовцям не зловживати владою та наказом синам судити гуманно і не застосовувати смертної кари та опікуватись зубожілими, сиротами, вдовами, каліками і т.п.

Право власності. Не було загального терміну для позначення права власності, оскільки його зміст залежав від того, хто був суб`єктом і що було об`єктом права власності. Але право власності відрізнялось від права володіння, оскільки визначався порядок відібрання речі, що перебувала у володінні іншої особи (Ст.13, 14 Короткої Правди); згодом було передбачено неправомірне володіння (Ст.44 Розширеної Правди), щодо якого встановлювалась вимога повернення речі власнику і виплати йому компенсації за її використання.

Існувало право власності на землю й угіддя (Ст.24 Кр.Пр.) та на рухоме майно:худобу, домашню птицю, коней (у т.ч. бойових), знаряддя виробництва, зброю, одяг тощо. Форми земельної власності:князівський домен, боярські і монастирські вотчини, земля громади (общини). Джерела набуття доменної і вотчинної земельної власності: спершу позика, освоєння пустуючих земель холопами і залежними селянами, згодом захоплення у сусідських общин (“окняження і обоярення”) і князівське дарування дружинникам, тіунам, слугам. Вотчинники привласнювали ліси, встановлювали бортні заповідники, захоплювали мисливські угіддя і промислові ділянки збирання меду (Ст.67, 70 Розш.Пр.).

Приватна власність посилено охоронялась – за заорювання межі і знищення межових знаків (“перетес”) на дереві в лісі накладався високий штраф (Ст.32 і 34 Кр.Пр.; Ст.71, 72 (бортні, ролейні, дворові межі), 73, 75 Розш.Пр.). У Кр.Пр. розмір штрафу за крадіжку залежав від виду і кількості украденого стада, а у Розш.Пр. (Ст.41, 42) він визначався також місцем скоєного злочину (стадо, украдене із закритого приміщення чи з поля).

Зобов`язальне правобуло доволі розвинене. Існували зобов`язання іззаподіяння шкоди – особа, яка зламала чужий спис чи щит, зіпсувала одяг, була зобов`язана відшкодувати вартість зіпсованої речі (Ст.18 Кр.Пр.); закуп, який втратив коня свого господаря у полі чи не загнав і замкнув його у дворі (і хліві), внаслідок чого коня вкрали, або втратив плуг чи інше знаряддя, - був зобов`язаний сплатити господарю вартість втрати; якщо ж коня вивели із загати чи з хліву, закуп не відповідав за цю крадіжку (Ст.58 Розш.Пр.).

Відомі були зобов`язання за договорамипозики, купівлі-продажу, поклажі, особистого найму та ін. Невиконання стороною деяких зобов`язань могло не лише тягти за собою накладення майнових стягнень, а й продаж у рабство (Ст.54, 55 Розш.Пр.). Договори (“ряди”) укладались, здебільшого, на торзі усно із застосуванням певних символічних дій, рукостикання, зв`язування рук тощо;іноді у присутності свідків чи митника;зароджувалась також письмова форма договору про нерухомість.

Існував договір купівлі-продажу челядина (його передбачили ще русько-візантійські договори, а згодом Ст.16 Кр.Пр., Ст.38 Розш.Пр.) та різних рухомих речей. Закріплювався порядок встановлення добросовісного придбання речі (Ст.37, 39 Розш.Пр.):якщо продавець збував річ, яка не належала йому, то угода вважалась недійсною – річ поверталась власнику, а покупець подавав позов до продавця про відшкодування збитків. При самопродажу себе у рабство договір укладавсся перед послухами.

Об`єктом договору позики були гроші, продукти (борошно, мед тощо), речі. Він укладався публічно у присутності послухів;крім договору позики на суму не більше 3 гривень, щодо якої при відмові боржника повернути борг кредитор складав присягу про факт надання позики (Ст.52 Розш.Пр.). Боржник щомісячно сплачував відсотки – “рези” на гроші, “настав” на мед, “присоп” на жито;а якщо сплата боргу тривала понад рік, то стягувались річні відсотки – 50%суми боргу (Ст.51 Розш.Пр.). ПісляКиївського народного повстання 1113 р. проти лихварів Володимир Мономах обмежив стягнення відсотків строком у 2 р., після чого поверталась лише взята у борг сума;якщо ж позикодавець вже отримав відсотки за 3 р. (тобто, 150%боргу), то він втрачав право право на повернення боргу (Ст.53 Розш.Пр.).

Особливим був договір позики між купцями, за яким кредит надавався для збільшення торгівельного оброту, притому не вимагалась присутність послухів, а договір грунтувався на довірі, у разі ж спору кредитор складав очищувальну присягу (Ст.48 Розш.Пр.);отож, це був зародок феодальних купецьких товариств “на вірі”. Притому, розрізнялись 3 види банкрутства купців:1. банкрутство без вини внаслідок стихійного лиха, ушкодження судна, пожежі чи розбійницького нападу, - коли купцю надавалась відстрочка у сплаті боргу; 2. коли купець проп`є чи програє чужий товар, кредитори на власний розсуд могли надати йому відстрочку у поверненні боргу або продати його у рабство (Ст.54 Розш.Пр.); 3. злісне банкрутство, - коли неплатоспроможний боржник, залишений без кредиту своїх городян, брав позику у гостя з іншого міста чи чужоземця (які не знали про його місцеві борги) і не повертав її, то продавався у рабство, а з отриманих від продажу його особи і майна грошей передусім відшкодовувались збитки князя, потім заїжджих гостей, а залишок розподілявся між місцевими кредиторами (Ст.55 Розш.Пр.).

Договір особистого наймупередбачав, що наймання у прислужництво (тіунство, ключництво) переводило у стан холопства, якщо інше не було спеціально обумовлене, а здебільшого – у феодальну залежність.

Сімейне праворозвивалось відповідно до канонічного права. Шлюбно-сімейні відносини до прийняття християнства (а часто і опісля) регулювались звичаєвим правом – зберігалось викрадення наречених, багатожонство. З прийняттям християнства були уведені нові принципи сімейного права, грунтовані на нормах візантійського церковного права: моногамія (одношлюбність), ускладнене розлучення, безправність позашлюбних дітей, суворі покарання за перелюб. Шлюбний вік становив 12-13 рр. для жінок та 14-15 рр. для чоловіків. Для укладення шлюбу вимагалась згода наречених і батьків та відсутність близького споріднення. Не допускався третій шлюб. Дружина була дієздатною і рівною за правовим статусом чоловікові;так, встановлювалась однакова міра покарання за вбивство як чоловіка, так і жінки. Дружина зберігала своє окреме майно у шлюбі. Розлучення надавала церква у рідкісних випадках.

Спадкове право.Вже договір Київської Русі з Візантією 911 р. розрізняв спадкування за заповітом (а згодом Ст.92 Розш.Пр.) і за законом. Спершу за законом спадкували лише сини - батьківський двір неподільно переходив до молодшого сина, а решта майна розподілялась порівну (Ст.100 Розш.Пр.), притому сини були зобов`язані видати заміж сестер із приданим (Ст.95 Розш.Пр.). За договором 911 р. за відсутності синів спадкували брати померлого. Згодом майно бояр і дружинників за відсутності синів стало переходити до дочок (Ст.91 Розш.Пр.), а пізніше це право поширилось і на біле духовенство, ремісників, вільних общинників. Майно смердів за відсутності синів вважалось вимороченим і переходило до князя, але певна частина виділялась незаміжнім дочкам (Ст. 90 Розш.Пр.). Незаконні діти не мали спадкових прав, але якщо їх мати була рабинею, то вони разом з нею отримували волю (Ст.98 Розш.Пр.). До досягнення повноліття спадкоємцями спадщиною розпоряджала їх матір.

Дружина-вдоваставала главою сім`ї і отримувала частину майна “на прожиття”, якою розпоряджалась на власний розсуд (Ст.93 Розш.Пр.), але заповідати її могла лише своїм дітям, розподіляючи розміри часток за власним бажанням (Ст.106 Розш.Пр.). За відсутності заповіту матері її частку отримував за законом той з дітей, на чиєму дворі знаходилось її майно і при кому матір проживала (Ст.103 Розш.Пр.). Якщо мати-вдова вдруге виходила заміж, то призначався опікун над майном неповнолітніх спадкоємців з найближчих родичів, у т.ч. вітчим. Майно передавалось опікуну при свідках;за виконання своїх обов`язків опікун мав право користуватись доходами з майна опікуваних, а в разі втрати частини спадщини відшкодовував збитки спадкоємцям (Ст.99 Розш.Пр.).

Кримінальне право

Види злочинів вперше були визначені у договорах Київської Русі з Візантією – вбивство, удар мечем, майнові злочини. Поняття злочину у “Руській Правді” трактувалось як “обида”, тобто порушення громадського спокою у будь-якій формі, незалежно від заподіяння фізичної чи матеріальної, чи моральної шкоди. Кримінальний злочин не відрізнявся від цивільного правопорушення;так, злісна несплата боргу за цивільно-правовою угодою визнавалась обидою і тягла накладення штрафу (Ст.15 Кр.Пр.).

Об`єктами злочинного діяннябули:влада князя, особа (передусім феодала), майно, звичаї. Об`єктивною стороною злочинувважалась спроба вчинити злочин (тобто, замах) і закінчений злочин. Суб`єктивноюстороною злочину був умисел; так, передбачалась їзда на чужому коні без дозволу (Ст.12 Кр.Пр. і Ст.33 Розш.Пр.), встановлювався значний розмір штрафу за злісне знищення майна; також розрізнялось вбивство, скоєне з умислом, випадково, у стані афекту, у бійці, у стані сп`яніння тощо (Ст.19, 20 Кр.Пр., Ст.7, 26 Розш.Пр.). Суб`єктомзлочину вважався будь-хто, крім раба, що був власністю господаря, який і ніс матеріальну відповідальність за його неправомірні дії та міг застосувати до нього фізичне покарання – міг катувати, страчувати, та після Ярослава Мудрого вбивство раба було заборонено. Не існувало вікового обмеження кримінальної відповідальності. Поняття осудності було ще невідоме, та вже існувало поняття співучасті, зокрема у скоєнні крадіжки (Ст.40 Кр.Пр., Ст.42, 43 Розш.Пр.), - усі співучасники несли однакову відповідальність, розподіл функцій поміж ними не передбачався.

Види злочинів:

1. проти князя (держави) – посягання на князівську владу (повстання), порушення договорів сюзеренітету-васалітету васалами;

2. проти церкви (перелік цих злочинів встановлювала Ст.9 Церковного статуту Володимира Великого) – святотатство і блюзнірство (дотримання дохристиянського поганського культу, порубання хреста чи вирізьблення його на стіні, молитва не перед образом (у гаю, біля води), приведення у церкву тварин чи птахів), інші злочини проти християнства (богохульство, осквернення Христа чи церкви, паплюження церковних обрядів), церковна крадіжка (“татьба”); чаклунство, відьмарство, зурочення, ворожіння, знахарство; зоофілія, груповий шлюб, розпуста та ін.;

3. проти сім`ї і моральності (їх перелік визначали Церковні статути Володимира Великого і Ярослава Мудрого) – викрадення (“умикання”) дівчат, згвалтування (“пошибання”) боярської дружини чи дочки або простолюдинки, перелюб, двожонство та приведення у дім нової дружини без розлучення з попередньою, дошлюбні статеві зносини, народження дитини незаміжньою жінкою, вбивство незаконноновонародженого; статеві зносини між кумами, між сватами, з сестрою, з дочкою, з мачухою, з пасербицею, з черницею, групові статеві зносини двох братів з однією жінкою, зоофілія; укладення шлюбу між близькими родичами, шлюб жида чи мусульманина з русинкою, блуд з жидівкою чи мусульманкою; блуд ченців, черниць, священиків, попадей, пиятика ченців і священиків, образа чужої дружини (обізвання її “блядь”), самочинне розлучення з вінчаною дружиною (“розпута”), побиття сином батьків тощо;

4. проти особи – вбивство (передбачалось у 10 статтях Кр.Пр.: 1, 19-27 та Ст.1-8, 11-18 Розш.Пр.), заподіяння каліцтва, ран і побоїв різними способами і предметами: удари батогом, жердиною, чашою, рогом, тильним боком меча чи піхвами меча (такі удари мечем вважались особливо образливими і карались високим штрафом у 12 гривень – Ст.3, 4 Кр.Пр. і Ст.23, 25 Розш.Пр.), образа честі і гідності: демонстративне виймання меча з піхов, та ненанесення ним удару (Ст.24 Розш.Пр.), штовхання до себе (Ст.10 Кр.Пр.), виривання вусів і бороди (Ст.67 Розш.Пр.);

5. майнові злочини – розбій (Ст.20 Кр.Пр., Ст.7 Розш.Пр.), крадіжка (“татьба” – таємне викрадення чужого майна) коней, зброї, одягу (Ст.13 Кр.Пр., Ст.34 Розш.Пр.), худоби, свійської птиці, сільськогосподарських продуктів (Ст.36, 40 Кр.Пр., Ст.42, 45 Розш.Пр.), чужого холопа (Ст.29 Кр.Пр.), хліба (Ст.43 Розш.Пр.), бобра (Ст.69 Розш.Пр.); знищення і пошкодження чужого майна, списа, щита, одягу, бортні (Ст.32 Розш.Пр.), злісне знищення коня чи іншої свійської тварини (Ст.84 Розш Пр.), підпал двору (Ст.83 Розш.Пр.); незаконне користування чужим майном, самовільна їзда на чужому коні (Ст.12 Кр.Пр., Ст.33 Розш.Пр.), приховування холопів-втікачів (Ст.11 Кр.Пр., Ст.32 Розш.Пр.), привласнення загублених коней, зброї, одягу (Ст.34 Розш.Пр.).

Система покарань.Мета покарань – відплата і відшкодування збитків. Міра і розмір покарання залежали від соціального статусу потерпілого і винного. Найдавніша форма покарання – кровна помста – вже обмежується (Ст.1 Кр.Пр., Ст.1 Розш.Пр.), а згодом скасовується (Ст.2 Розш.Пр.). Найпоширеніше покарання – грошове стягнення (штраф) з майна злочинця, що складалось з 2 частин:1. вилучалась на користь князя;2. як компенсація за заподіяний злочином збиток надходила потерпілому. За вбивство вільної людини на користь князя стягувався грошовий штраф “віра” у розмірі 40 гривень, загалом її розмір залежно від соціального статусу потерпілого становив 5-80 грн. (подвійна віра (80 грн.) стягувалась за вбивство огнищанина, а згодом князівських мужів – Ст.19, 22 Кр.Пр. і Ст.3 Розш.Пр.), а за вбивство зрадливої дружини – 20 грн. (Ст.88 Розш.Пр.). “Дику віру” сплачувала вервь, на території якої було знайдено вбитого, якщо вбивцю не вдалось розшукати. Родичі убитого отримували грошову винагороду “головництво”, розмір якої дорівнював призначеній вірі. За тяжке каліцтво – відрубання ноги, руки, носа, виколювання очей – стягувалось “піввіри” – 20 грн. (Ст.27, 28 Розш.Пр.). “Продаж” стягувався за інші особисті і майнові злочини на користь князя у розмірі 1, 3 і 12 грн.; водночас сплачувалось мито (20% “продажу”) судовим агентам; а потерпілий від цих злочинів отримував грошове відшкодування “урок”; “урок” також отримував господар за свого вбитого раба.

Вищою мірою покараннявважався “потік і пограбування”, тобто конфіскація майна злочинця на користь князя (“пограбування”) та вигнання його разом із сім`єю (дружиною і дітьми) з общини (яке згодом було замінене на позбавлення усіх прав) чи перетворення його із сім`єю у холопів (“потік”). Це покарання: вбивство при розбої (Ст.7 Розш.Пр.), конокрадство (Ст.35 Розш.Пр.), підпал двору (Ст.83 Розш.Пр.).

Смертна кара і членопошкодженнябули відсутні у кримінальній системі Київської Русі, але застосовувались у практиці церковних судів, які керувались нормами суворого і доволі жорстокого візантійського права. Щоправда, смертна кара згадується у літописах – Володимир Великий за порадою Синоду єпископів замінив віри за поширені розбої на смертну кару, але “со іспитом”, тобто після судового розгляду обставин злочину; та, оскільки страти зовсім не запобігали вчиненню нових розбоїв, згодом знову (за порадою тих же єпископів) відновив віри. Пізніше смертна кара іноді застосовувалась за виступи проти феодальної влади і зраду князя; так, організатори і учасники народного Київського повстання проти князівської влади 1068 р. були страчені через повішання князем Ізяславом. Однак, “Руська Правда” не передбачала смертну кару. Попри те, допускалось вбивство злодія, затриманого на місці вчинення злочину (у дворі, у хаті чи хліві), якщо він чинив опір (Ст.38 Кр.Пр.).

За злочини, які належали до компетенції церковного суду, застосовувались епітімії (покаяння), калічницькі кари – осліплення, відрізання носа, вух тощо, тюремне ув`язнення.

Судочинство.У Київській Русі застосовувався обвинувально-змагальний процес. Суд, зважаючи на активну і безпосередню участь самих сторін у процесі (змагальний характер процесу), виконував лише функції посередника. Щоправда, щодо справ про тяжкі злочини проти феодалів і князівської влади використовувались форми розшукового (слідчого) процесу – князі з помічниками самостійно здійснювали розслідування і судочинство. Елементи розшукового процесу використовували також церковні суди. В обвинувально-змагально процесі сторони називались позивачемі відповідачем.

Розшук злочинця, який покладався на позивача, здійснювався у формі “закличу”, “зводу” і “гоніння сліду”. “Заклич” – це спосіб розшуку злодія чи особи, яке незаконно привласнила чужу річ, яка мала конкретно визначені індивідуальні ознаки (Ст.32 і 34 Розш.Пр.). У разі викрадення чи зникнення холопа, коня, зброї чи одягу потерпілий оголошував про це на торзі (ринку), і якщо упродовж 3 днів після оголошення річ знаходили у когось, то її утримувач вважався відповідачем і повинен був повернути її власнику і сплатити штраф. “Звід” – процедура розшуку особи (кінцевого татя), яка незаконно привласнила чужу річ, і повернення речі її власнику (Ст.35-39 Розш.Пр.). “Звід” відбувався, якщо річ знаходилась до “заклича”, якщо її відшукали до завершення 3 днів після “заклича”, або якщо вона була знайдена у чужому маєтку чи верві, а особа, в якої виявили річ, заперечувала її недобросовісне придбання. Тоді позивач, що знайшов свою річ і не міг її відразу повернути, вимагав від її володільця підтвердити її законне придбання, і якщо той вказував на її продавця, то вже він ставав відповідачем і, у свою чергу, теж міг вказати на особу, в якої він придбав украдену річ, - так “звід” тягнувся, поки не зупинявся на людині, яка не могла пояснити, звідки вона отримала цю річ, тож вона і вважалась злодієм. Якщо ж слід злодія виходив за межі міста, то власник речі вів “звід” поза містом лише до третьої особи, яка була зобов`язана сплатити йому вартість речі, а сама отримувала право продовжувати “звід”. Якщо “звід” приводив до кордонів держави або ж володілець речі не міг назвати особу її продавця (вона була йому невідома), то цей покупець міг підтвердити добросовісність свого володіння показами 2 свідків купівлі речі чи митника, перед яким здійснювалась купівля. “Гоніння сліду” (Ст.77 Розш.Пр.) полягало у гонитві за злодієм по залишених ним слідах. Отримані у ході проведення “зводу” і “гоніння сліду” результати були підставою для прийняття відповідного судового рішення.

Інші судові докази– особисте зізнання, свідчення послухів і видоків, речові докази, “суд божий”. Послухи – це свідки доброї слави (репутації) сторони судового процесу;так, обвинувчений у вбивстві міг відвести від себе підозру, виставивши 7 послухів (Ст.18 Розш.Пр.);притому послухами могли бути лише вільні люди (Ст.85 Розш.Пр.), а у виняткових випадках – боярські тіуни або закупи. Видоки – свідки факту вчинення злочину. Речові докази – сліди побоїв (синці), знайдені у підозрюваного вкрадені речі, виявлення трупа на території верві тощо. “Суд божий” – судові клятви (“рота”), ордалії (різні випробування), судовий поєдинок. Застосовувались 2 види судових клятв (іменем божества, яке за брехливу клятву, вважалось, неминуче покарає клятвопереступника): 1. позивача – при обгрунтуванні незначних позовів (Ст.48 Розш.Пр.) і 2. відповідача – очищувальна клятва (Ст.49, 115 Розш.Пр.). Судовий поєдинок (“поле”) полягав у вирішенні справи на підставі перемоги чи поразки котроїсь із сторін, які боролись у суді (часто зі зброєю), - переможець у бою вигравав судову справу. Розрізнялись 2 види ордалій: випробування залізом і водою (Ст.21, 22, 85-87 Розш.Пр.).