Друга пляма

Я думав, що «Убивство в Ебі-Ґрейндж» буде останнім з подвигів мого друга Шерлока Холмса, про які я розповідав коли-небудь публіці. Ні, не брак матеріалів спонукав мене так думати, - навпаки, я бережу записи про кілька сотень випадків, про які ніколи ще не згадував. Так само не можна сказати, що в читачів пропала цікавість до унікальних методів роботи цієї незвичайної людини. Справжня причина полягала лише в тому, що містер Холмс не хотів подальшого розголосу своїх справ. Поки він не облишив практичної роботи, записи про його успіхи мали для нього певну цінність; коли ж він остаточно покинув Лондон і заходився доглядати бджіл на пагорбах Сасексу, то зненавидів будь-яку славу і раз у раз просив, щоб його залишили в спокої. Тільки після того, як я нагадав йому про свою колишню обіцянку надрукувати це оповідання - про пригоду з «Другою плямою», - і переконав його, що цей довгий ряд нотаток було б доречно завершити справою найбільшої міжнародної ваги, він нарешті дав згоду розголосити цю справу, що оберігалася в суворій таємниці. Якщо окремі подробиці моєї розповіді здаватимуться дещо незрозумілими, читачеві легко буде збагнути, що моя стриманість має на те вагому причину.

Якось восени, у вівторок уранці, - ані року, ані навіть десятиліття я не можу назвати, - ми побачили в стінах свого скромного помешкання на Бейкер-стріт двох відвідувачів з іменами європейської слави. Один з них, суворий, поважний, з орлиним профілем та поглядом, був не хто інший, як славнозвісний лорд Белінджер, що двічі був прем’єром Британії. Другий, чорнявий, гарний з себе та ошатний, що ледве досяг середнього віку і вра жав не лише красою, а й розумом, був ясновельможний Трелоні Гоуп, міністр європейських справ і чи не наймолодший з усіх державних діячів країни. Вони сіли поруч на захаращеній паперами канапі; з їхніх зморених, схвильованих облич було одразу помітно, що вони прийшли до нас у вкрай важливій справі. Худі, з синіми прожилками прем’єрові руки гарячково стискали кістяний держак парасольки, а похмурі очі сумно позирали то на Холмса, то на мене. Міністр європейських справ нервово погладжував вуса й перебирав підвіски на годинниковому ланцюжку.

- Коли я побачив, що лист зник, містере Холмсе, - а це сталося сьогодні вранці, о восьмій годині, - я негайно повідомив прем’єр-міністра. Він запропонував, щоб ми вдвох пішли до вас.

- А чи повідомили ви поліцію?

- Ні, сер, - відказав прем’єр-міністр із притаманними йому рішучістю й блискавичністю. - Не повідомили й не стали б цього робити. Повідомити поліцію - це означає врешті надати справі розголосу. А саме цьому ми хочемо запобігти.

- Чому ж, сер?

- Бо документ, про який ідеться, такий важливий, що розголос може дуже легко призвести - і я сказав би, що за нинішніх умов неодмінно призведе, - до конфлікту європейського значення. Без перебільшення можу сказати, що від нього залежить питання війни і миру. Якщо його розшуки не залишаться в цілковитій таємниці, то краще взагалі не шукати його. Адже викрали його саме задля того, щоб надати широкого розголосу.

- Зрозуміло. А тепер, містере Трелоні Гоупе, я буду щиро вдячний вам, якщо ви розповісте мені, за яких саме обставин зник цей документ.

- Розповім кількома словами, містере Холмсе. Цей документ - лист від одного іноземного монарха - ми одержали шість днів тому. Він має таку вагу, що я ніколи не насмілився б залишити його в сейфі міністерства. Тож я щовечора брав його з собою додому, на Вайтхолл-Терас, де зберігав у спальні, в замкненій скриньці для паперів. Він ще був там минулого вечора. В цьому я впевнений. Коли я збирався на обід, то ще раз відімкнув скриньку й побачив, що документ там. Але вранці він зник. Скринька стояла біля дзеркала, на моєму туалетному столику, цілу ніч. Сплю я сторожко, дружина моя - так само. Ми обоє ладні заприсягнутись, що вночі до кімнати ніхто не заходив. Але вранці, повторюю, папір усе-таки зник.

- О котрій годині ви обідали?

- О пів на восьму.

- Коли ви пішли до спальні?

- Моя дружина була в театрі. Я чекав на неї. Було вже десь пів на дванадцяту, коли ми пішли спати.

- Отже, протягом чотирьох годин скринька була без нагляду?

- До спальні не дозволено заходити нікому, крім покоївки - вранці - і мого камердинера або камеристки моєї дружини - упродовж решти дня. Але всі вони - вірні слуги й живуть у нас уже давно. До того ж, жоден з них не міг знати, що в скриньці є щось цінніше за звичайнісінькі службові папери.

- Хто знав про існування цього листа?

- В моєму домі - ніхто.

- Але ваша дружина, напевно, знала?

- Ні, сер. Я нічого не казав дружині, аж поки цього ранку папір не зник.

Прем’єр схвально кивнув головою.

- Я завжди знав, сер, як високо ви шануєте свій обов’язок, - мовив він. - Я певен, що в такій важливій і таємній справі це для вас вище за найтісніші родинні зв’язки.

Міністр європейських справ уклонився:

- Цілком справедливо, сер. До сьогоднішнього ранку я ані словом не прохопився дружині.

- А чи могла вона здогадатися сама?

- Ні, містере Холмсе, не могла, та й ніхто не міг би.

- Чи пропадали у вас документи раніше?

- Ні, сер.

- Хто в Англії знає про існування цього листа?

- Вчора про нього повідомили всіх членів кабінету, але вимогу зберігати таємницю, яка супроводжує кожне засідання уряду, цього разу було підкріплено урочистим попередженням з боку прем’єр-міністра. Боже милий, це ж треба, щоб за кілька годин я сам загубив його! - Відчай спотворив його гарне обличчя; він обхопив руками голову. На якусь мить ми побачили справжню вдачу цього чоловіка - рвучку, запальну, вразливу. Але наступної хвилини шляхетна маска знов з’явилася на його обличчі і він уже спокійним голосом вів далі. - Крім членів кабінету, про лист знають іще двоє або троє чиновників з міністерства. І більш ніхто в цілій Англії, можу запевнити вас, містере Холмсе.

- А за кордоном?

- Я певен, що за кордоном теж ніхто не бачив цей лист. Я переконаний, що навіть його міністри... тобто він обминув звичайні офіційні канали.

Холмс трохи посидів у задумі:

- А тепер, сер, я мушу попросити вас описати мені цей документ і пояснити, чому його зникнення призведе до таких серйозних наслідків.

Два державні діячі обмінялися швидкими поглядами, й прем’єрові густі брови насупились:

- Містере Холмсе, лист був у довгому, вузькому блакитному конверті. На червоній сургучевій печатці зображений лев у стрибку. Адресу написано великими, чіткими літерами...

- Ці подробиці, сер, - перервав Холмс, - звичайно, цікаві й суттєві, але мені треба підґрунтя цієї справи. Про що йшлося в тому листі?

- Це найсуворіша державна таємниця, і я побоююсь, що не зможу відповісти вам, до того ж і не бачу такої потреби. Якщо за допомогою ваших незвичайних можливостей, як усюди подейкують, вам пощастить знайти описаний мною конверт з листом, то ви найкраще прислужитеся своїй країні й дістанете будь-яку винагороду.

Шерлок Холмс, усміхнувшись, підвівся.

- Ви справді найзаклопотаніші люди країни, - мовив він, - але моя скромна праця теж потребує часу. Шкода, що не можу стати вам у пригоді, але я вважаю подальшу нашу розмову справжнім марнуванням часу.

Прем’єр підхопився: в його глибоко посаджених очах спалахнув той шалений вогонь, що змушував уряд щулитись зі страху.

- Я не звик, сер... - почав він, проте вгамував свій гнів і знову сів на канапу.

Якусь хвилину ми сиділи мовчки. Нарешті літній державний діяч знизав плечима.

- Ми змушені пристати на ваші умови, містере Холмсе. Ви, звичайно, маєте рацію, і з нашого боку було б нерозумно чекати від вас допомоги, поки ми не довіримося вам остаточно.

- Я згоден з вами, сер, - сказав молодий міністр.

- Тоді я розповім вам усе, але цілком сподіваюся на вашу честь і честь вашого колеги, доктора Ватсона. Я волаю до вашого патріотизму, бо не можу уявити собі більшого нещастя для нашої країни, ніж розголос цієї справи.

- Ви можете спокійно довіритися нам.

- Отже, це лист від одного іноземного монарха, якого стурбувало нещодавнє розширення наших колоній. Лист написано поспіхом, і він цілком на його совісті. Запити засвідчили, що навіть його міністри нічого про це не знають. Водночас лист такий різкий, а деякі вислови - такі зухвалі, що його оприлюднення, поза сумнівом, схвилювало б громадську думку всієї країни. Навіть більше, сер: можу сказати без вагань, що за тиждень після оприлюднення листа нашу країну буде втягнено у велику війну.

Холмс написав на папірці ім’я й показав його прем’єрові.

- Саме так. Це він. І цей лист, який може спричинити мільйонні витрати й загибель сотень тисяч людей, зник таким загадковим чином.

- Ви повідомили відправника?

- Так, сер, йому було надіслано шифровану телеграму.

- А може, він і сподівався розголосу свого листа?

- Ні, сер, ми маємо всі причини вважати, що він уже усвідомив необачність і запальність свого вчинку. Це стало б для нього й для його країни ще більшим лихом, ніж для нас.

- Якщо так, то в чиїх інтересах оприлюднення цього листа? Навіщо комусь знадобилося викрасти чи розголосити його?

- Отут, містере Холмсе, ви змушуєте мене торкнутись царини високої міжнародної політики. Якщо ви візьмете до уваги становище в Європі, то вам легко буде зрозуміти причину. Ціла Європа являє собою озброєний табір. Існують два союзи, що мають однакову військову силу. Велика Британія зберігає нейтралітет. Якби Британію втягли у війну з одним союзом, це забезпечило б перевагу іншого, навіть незалежно від того, чи воюватиме він, чи ні. Ви розумієте?

- Так, цілковито. Отож у викраденні та оприлюдненні листа зацікавлені вороги цього монарха, що прагнуть посіяти розбрат між його країною й нами?

- Так, сер.

- А куди могли б надіслати цей документ, якби він потрапив до ворожих рук?

- До будь-якого з європейських урядів. Може, саме цієї миті він мчить туди з такою швидкістю, на яку лише здатен пароплав.

Містер Трелоні Гоуп схилив голову на груди й застогнав. Прем’єр лагідно поклав руку йому на плече:

- З вами сталося нещастя, любий мій друже. Ніхто не наважиться звинувачувати вас. Ви вжили всіх застережних заходів... Тепер, містере Холмсе, вам відомі всі подробиці. Що ви порадите робити далі?

Холмс сумно хитнув головою:

- Ви думаєте, сер, що війна неминуча, якщо цей документ не буде знайдено?

- Гадаю, що так.

- Тоді, сер, готуйтеся до війни.

- Це жорстокі слова, містере Холмсе.

- Зважте на факти, сер. Навряд чи лист забрали пізніш, аніж о пів на дванадцяту ночі, бо з того часу, як я зрозумів, і до того, як виявили, що він пропав, містер Гоуп із дружиною обоє були в спальні. Виходить, лист узяли минулого вечора, не раніш, аніж о пів на восьму, причому саме близько цієї години, бо злодій знав, де він лежить, і намагався, природно, заволодіти ним якнайскоріше. А тепер, сер, якщо документ такої ваги було викрадено ще вчора, то де він може бути зараз? Немає жодних причин десь ховати його. Найімовірніше, його вже передали зацікавленій особі. Чи є в нас надія перехопити лист або хоча б натрапити на його слід? Ні, він недосяжний для нас.

Прем’єр-міністр підвівся з канапи:

- Ви міркуєте цілком логічно, містере Холмсе. Я бачу, що тут справді нічим не зарадити.

- Уявімо собі, наприклад, що лист узяли камеристка або камердинер...

- Вони обоє - старі й вірні слуги.

- Як я зрозумів, ваша спальня - на третьому поверсі, а з передпокою до неї не можна увійти непоміченим. Отже, це зробив хтось із мешканців будинку. Кому ж злодій міг передати лист? Одному з міжнародних шпигунів або таємних агентів, чиї імена добре мені відомі. Очолюють їхню, так би мовити, компанію троє. Я почну свої розшуки з того, що дізнаюся, чим нині зайнятий кожен з трьох. Якщо один з них виїхав, - надто коли виїхав учора ввечері, - ми довідаємось, куди подівся документ.

- А навіщо йому виїжджати? - спитав міністр європейських справ. - Він так само міг би віддати лист до посольства тут, у Лондоні.

- Гадаю, що ні. Ці агенти працюють самостійно, їхні стосунки з посольствами досить напружені.

Прем’єр ствердно кивнув головою.

- Думаю, що ви маєте рацію, містере Холмсе. Він власноручно передасть такий цінний подарунок адресатові. Ваші плани, як на мене, цілком доречні. Але тим часом, Гоупе, нам не слід через це нещастя забувати про інші наші обов’язки. Якщо протягом дня станеться щось нове, ми повідомимо вас, і ви теж, звичайно, дасте нам знати про наслідки ваших розшуків.

Обидва державні діячі вклонились і повагом вийшли з кімнати.

Коли наші вельможні відвідувачі пішли, Холмс мовчки закурив люльку й сидів кілька хвилин у глибокій задумі. Я розгорнув ранкову газету й почав читати про дивовижний злочин, що скоївся в Лондоні минулого вечора, аж тут мій друг скрикнув, скочив на ноги й поклав люльку на камінну полицю.

- Так, - сказав він, - кращого способу немає. Становище скрутне, проте не безнадійне. Зараз нам слід хоча б дізнатися, хто взяв лист, - можливо, він ще не виплив у нього з рук. Урешті-решт, цих людей цікавлять лише гроші, а нині до моїх послуг - уся державна скарбниця Британії. Якщо лист продається, я куплю його - нехай навіть доведеться збільшити на пенс прибутковий податок. Можливо, цей чолов’яга ще тримає лист у себе, - адже треба дізнатись тутешню ціну, перш ніж спробувати щастя за кордоном. Є лише троє, хто здатен на таку сміливу гру, - це Оберштайн, Ля-Ротьєр та Едвардо Лукас. Я відвідаю всіх трьох.

Я зазирнув у ранкову газету.

- Едвардо Лукас із Ґодольфін-стріт?

- Так.

- Ви не зможете відвідати його.

- Чому?

- Його вбито учора ввечері у власному будинку.

Мій друг так часто вражав мене під час наших пригод, що я мимоволі зрадів, побачивши, як мої слова вплинули на нього самого. Він здивовано глянув на мене, потім видер з моїх рук газету. Ось той допис, який я читав тієї хвилини, коли Холмс підвівся з крісла.