Студопедия

КАТЕГОРИИ:

АстрономияБиологияГеографияДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника


Його останній уклін




Була дев’ята година вечора другого серпня - найжахливішого серпня в історії людства. Здавалося, на землю, що потонула в гріхах, уже впала Божа кара - панувала страхітлива мовчанка, й задушливе, нерухоме повітря було сповнене похмурого передчуття. Сонце давно вже сіло, проте далеко на заході, біля самісінького обрію, червоніла, мов свіжа рана, кривава смуга. В небі яскраво мерехтіли зірки, а внизу, в бухті, поблискували корабельні вогні. На садовій стежці, біля кам’яної огорожі, стояли й розмовляли двоє німців, за спинами яких виднів довгий приземкуватий будинок зі шпилями; німці дивилися вниз, на широкий берег біля підніжжя величного крейдяного бескету, на який чотири роки тому злетів фон Борк - один із співрозмовників. Говорили вони тихо, потаємно, прихиливши голови один до одного. Запалені кінчики їхніх сигар знизу видавались вогненними очима якогось демона, що визирав з темряви.

Цікава людина цей фон Борк - серед інших відданих кайзерові агентів другого такого немає. Саме завдяки його талантам йому вперше доручили «англійську місію» - найвідповідальнішу з усіх, і з тієї миті, коли він узявся до її виконання, ці таланти проявлялися все яскравіше, про що знали хіба з півдюжини людей у світі. Одним з них і був його теперішній співрозмовник - барон фон Герлінґ, перший секретар посольства, чий величезний, у сто кінських сил, «Бенц» перегородив собою сільський путівець, очікуючи, коли треба буде відвозити господаря назад до Лондона.

- Судячи з того, як розгортаються події, наприкінці тижня ви вже, напевно, перебуватимете в Берліні, - мовив секретар. - Ви будете вражені прийомом, який для вас там готують, любий мій фон Борку. Мені відомо, як високо цінують у найвищих колах вашу тутешню діяльність.

Він був солідний чоловік, цей секретар, - рослявий, широкоплечий, - говорив поважно і з притиском, що слугувало йому найголовнішим козирем у політичній кар’єрі.

Фон Борк засміявся.

- Їх неважко дурити, - зауважив він. - Більших простаків навіть уявити собі важко.

- Не знаю, - замислено промовив його співрозмовник. - Є в них одна дивна риса, про яку слід пам’ятати. Саме оця зовнішня простакуватість - пастка для іноземця. На перший погляд це надзвичайно лагідні люди. Але з часом натрапляєш на щось тверде, рішуче, і вже відчуваєш, що то межа; до цього треба приноровлю- ватись. Наприклад, вони мають свої, лише їм притаманні, звички.

- Тобто «гарний тон» і таке інше? - Фон Борк зітхнув, як людина, що багато терпіла від того.

- Я маю на увазі оце британське поводження з людьми, в усіх його проявах. Як приклад можу згадати випадок зі свого минулого, коли я припустився найгіршої помилки, - я можу дозволити собі говорити про свої помилки, бо ви чудово знаєте мою роботу і всі мої успіхи. Це було, коли я вперше приїхав сюди. Мене запросили провести суботу й неділю на віллі одного з міністрів. Розмови там велися вкрай необережні.

Фон Борк кивнув.

- Я бував там, - сухо сказав він.

- Звичайно. Я, природно, послав ці відомості до Берліна. На жаль, наш добряга канцлер трохи гарячкує в подібних справах - докинув кілька зауважень, які свідчили, що він знає, про що саме велися розмови. Звідти нитка потяглася просто до мене. Ви навіть гадки не маєте, як це мені зашкодило. Куди й поділася лагідність наших господарів-англійців, далебі! Два роки знадобилося, щоб усе це вгамувати. Ось ви, вдаючи з себе спортсмена...

- Ні, ні, я нікого не вдаю. Вдавати - це щось штучне. А в мене все цілком природне. Я вроджений спортсмен. Я люблю спорт.

- Що ж, це лише на користь вашій праці. Ви плаваєте на яхтах, полюєте, граєте в поло, в будь-які ігри, ваша четвірка коней бере призи в Олімпії. Я навіть чув, що ви боксуєте з молодими офіцерами. А які результати? Ніхто не сприймає вас серйозно. Ви «старий добрий спортсмен», «гарний, як на німця, чолов’яга», випивайло, завсідник нічних клубів, безжурний і веселий молодик. І водночас цей ваш затишний сільський будиночок - джерело половини всіх нещасть Англії, а хазяїн-спортсмен - найспритніший таємний агент у Європі. Ви геній, любий мій фон Борку, геній!

- Ви лестите мені, бароне. Хоч я справді можу сказати, що недаремно провів чотири роки в цій країні. Я ніколи не показував вам своєї маленької скарбниці? Може, зайдімо ненадовго до будинку?

Двері кабінету виходили на самісіньку терасу. Фон Борк штовхнув їх, пройшов уперед і клацнув електричним вимикачем. Потім зачинив двері за солідною постаттю барона, що йшов слідом, і обережно затулив ґратчасте вікно важкою портьєрою. Лише після того він повернув до гостя своє засмагле, з орлиними рисами обличчя.

- Частину моїх паперів уже відіслано, - мовив він. - Найменш важливі взяла з собою дружина, коли виїжджала вчора зі слугами до Флісинґена. Сподіваюся, що охорону всього іншого візьме на себе посольство.

- Ваше ім’я вже занесено до реєстру особового складу. Все пройде якнайлегше, без жодних труднощів ані щодо вас, ані щодо ваших речей. Звичайно, нам, можливо, й не треба буде виїжджати, якщо Англія залишить Францію на її власний розсуд. Нам достеменно відомо, що ніякого договору між ними немає.

- А Бельгія?

- З Бельгією так само.

Фон Борк хитнув головою:

- Навряд. Із нею договір, безперечно, є. Такої ганьби вони довіку не здихаються.

- В усякому разі, ми матимемо короткий перепочинок.

- Але честь країни...

- Любий мій сер, ми живемо в практичну добу. Честь - поняття середньовічне. До того ж, Англія ще не готова. Це незбагненна річ, але навіть збільшення нашого військового податку до п’ятдесяти мільйонів, мета якого так само зрозуміла, ніби ми оголосили про це на першій сторінці «Таймса», не пробудило цих людей від їхньої дрімоти. Вряди-годи про це хтось запитує. Мій обов’язок - відповідати на ці питання. Вряди-годи спалахує невдоволення. Мій обов’язок - заспокоювати їх. Але щодо найголовнішого - запасів спорядження, заходів проти нападу підводних човнів, виробництва вибухових речовин, - тут ще немає готовності. То як же Англія може вступити в гру, а надто тепер, коли ми заварили таку пекельну кашу з громадянської війни в Ірландії, коли фурії-суфражистки розбивають вікна, та й узагалі діється бозна-що, щоб привернути її увагу до внутрішніх справ?

- Вона мусить подумати про своє майбутнє.

- Це вже інша річ. Гадаю, ми маємо власні, цілком певні наміри щодо майбутнього Англії; ваші відомості будуть украй потрібні нам. Нехай містер Джон Буль вибирає - або сьогодні, або завтра. Хоче, щоб це було сьогодні, - ми готові. Хоче, щоб завтра, - тим паче будемо готові. Як на мене, то з їхнього боку розумніше битися вкупі, ніж самим, але це вже їхня справа. Цей тиждень має вирішити їхню долю. Але ви казали щось про папери. - Він сів у крісло під електричною лампою, що осявала його широку лису голову, й безжурно запихкотів сигарою.

В іншому кінці просторої, обшитої дубовими панелями й заставленої книжковими полицями кімнати висіла штора. Коли її відсунули, з’явився великий, оздоблений міддю сейф. Фон Борк зняв з годинникового ланцюжка невеличкий ключик і після довгого чаклування над замком відімкнув важкі дверцята.

- Дивіться-но! - мовив він, відступивши вбік і змахнувши рукою.

Світло лампи падало на відчинений сейф, і секретар посольства зацікавлено розглядав його численні відділення. На кожному була табличка. Ковзаючи по них поглядом, він читав: «Броди», «Охорона портів», «Аероплани», «Ірландія», «Єгипет», «Портсмутські укріплення», «Ла-Манш», «Розайт» і ще багато іншого. Кожне відділення було заповнене паперами та кресленнями.

- Чудово! - промовив секретар. Відклавши сигару, він м’яко заплескав у пухкі долоні.

- І все це за чотири роки, бароне. Непогано для сільського випивайла та мисливця. Але діаманта, що увінчає мою колекцію, ще немає, хоча для нього вже готова оправа. - Він показав на відділення з написом «Військово-морські сигнали».

- Але ж тут уже досить солідне досьє.

- Застаріло. Нікчемні папірці. Адміралтейство якимось чином довідалося, здійняли тривогу, і всі коди було змінено. Ото був удар, бароне, - найгірший за всю мою кампанію. Але завдяки моїй чековій книжці та добрязі Олтемонтові все буде гаразд ще цього вечора.

Барон з вигуком розчарування позирнув на годинник:

- Ні, я справді більше не можу чекати. Уявіть собі, як зараз усе вирує на Карлтон-Терас, - кожен з нас повинен бути на своєму посту. Я сподівався принести туди новини про вашу останню здобич. Хіба Олтемонт не сказав, коли прийде?

Фон Борк підсунув йому телеграму.

«Буду неодмінно. Увечері привезу нові свічки запалювання.

Олтемонт».

- Свічки запалювання?

- Він вдає з себе механіка, а в мене тут цілий гараж. У нашому коді все позначено назвами запасних частин автомобіля. Коли він пише про радіатор, то йдеться про лінійний корабель, а помпа для мастила - це крейсер, і таке інше. Свічки запалювання - це військово-морські сигнали.

- Відіслано з Портсмута опівдні, - мовив секретар, оглянувши телеграму. - До речі, скільки ви йому платите?

- П’ятсот фунтів дам лише за цю роботу. А ще, звичайно, він дістає постійну платню.

- Добре гребе. Ці зрадники вітчизни приносять користь, але я пошкодував би таких грошей.

- На Олтемонта грошей не жаль. Він чудово працює. Нехай я забагато плачу йому, але він постачає «добрий крам», як сам каже. До того ж він не зрадник. Я певен, що наш найвойовничіший юнкер у своєму ставленні до Англії - просто ніжний голубок поряд із цим розлюченим американським ірландцем.

- Он як! Американським ірландцем?

- Якби ви послухали його мову, то не мали б жодного сумніву. Будьте певні, що навіть я не завжди його розумію. Він немовби оголосив війну не тільки Англії, а й англійській мові. Вам справді треба вже йти? Він щохвилини може над’їхати.

- Ні. На жаль, я й так уже занадто затримався. Чекаємо на вас завтра вранці. Якщо вам пощастить пронести теку з сигналами під самісіньким носом пам’ятника герцогові Йоркському, то вважайте це за переможне завершення всієї своєї англійської кар’єри. Овва! Це ж токай!

Він кивнув на міцно закорковану пляшку, що стояла на таці разом з двома чарками.

- Дозвольте налити вам чарочку на дорогу?

- Ні, дякую. Тут, я бачу, буде бенкет.

- Олтемонт добре знається на винах, мій токай припав йому до смаку. Це гордовитий чолов’яга, його треба власкавлювати. Ладнати з ним нелегко, будьте певні.

Вони знову вийшли на терасу, подалися в дальший її куток - і одразу величезна баронова машина, що стояла з того боку, затрусилась і загуркотіла від легенького дотику шофера.

- Ото, мабуть, вогні Гаріча, - мовив секретар, вдягаючи запилюжений плащ. - Як спокійно, затишно. А через якийсь тиждень тут спалахнуть інші вогні, та й берег стане менш затишним. І небо теж, якщо наш славний Цеппелін дотримає своєї обіцянки... Хто це там нагорі?

Над ними світилося лише одне вікно: було видно, як за столом, на якому стоїть лампа, сидить старенька рум’яна бабця в сільському очіпку. Вона схилилася над плетивом і вряди-годи переривала роботу, щоб погладити великого чорного кота, що умостився біля неї на ослінчику.

- Це Марта, єдина служниця, яка залишилася тут.

Секретар зареготав.

- Справжнісіньке втілення Британії - занурена в себе й дрімає. Що ж, на все добре, фон Борку! - Махнувши на прощання рукою, він скочив у машину, і два золотаві промені від фар одразу ринули вперед, у темряву. Секретар сперся на подушки розкішного автомобіля й настільки заглибився в думки про майбутню європейську трагедію, що навіть не помітив, як його машина, звертаючи на сільську вулицю, трохи не збила невеличкий «Форд», який мчав назустріч.

Коли останній блиск фар згас удалині, фон Борк неквапом повернувся до кабінету. Дорогою він помітив, що стара служниця загасила лампу й пішла спати. Мовчанка й темрява, що запанували в просторій господі, були для нього незвичними - родину він мав велику. Полегшено зітхнувши, він подумав, що вся родина й слуги нині в безпеці, і якщо не брати до уваги старої служниці, яка залишилася на кухні, він тепер сам-один у цілому домі. Перед тим, як виїхати, багато що належало впорядкувати, а дещо - знищити; він узявся до роботи й працював доти, доки його гарне, бадьоре обличчя не почервоніло від полум’я спалюваних паперів. Біля столу на підлозі стояла шкіряна валіза - у неї він обережно почав складати дорогоцінний вміст сейфа. Тільки-но він поклав туди перші папери, як до його пильного вуха долинув шум автомобіля. Задоволено скрикнувши, він умить позатягав на валізі ремені, замкнув сейф і побіг на терасу. Саме цієї хвилини біля хвіртки, блиснувши фарами, зупинився невеличкий автомобіль. З нього вискочив довготелесий пасажир і побіг назустріч фон Боркові; шофер, огрядний підстаркуватий чоловік із сивими вусами, зручніше вмостився на своєму місці, готуючись, напевно, довго чекати.

- Ну? - нетерпляче спитав фон Борк, кидаючись до гостя.

Замість відповіді той переможно змахнув над головою невеличким бурим паперовим пакунком.

- Авжеж, джентльмене, цього разу ви будете задоволені! - вигукнув він. - Я нарешті припер вам крам.

- Сигнали?

- Так, як я й писав у телеграмі. Геть-чисто всі: семафори, лампові коди, марконі, - копії, звичайно, не оригінали. Це надто вже небезпечно. Але крам добрячий, ладен закластися! - Він грубо ляснув німця по плечу; той спохмурнів.

- Заходьте, - сказав він. - Я сам у всьому будинку. Чекав лише на вас. Копії - справді краще, ніж оригінали. Якби зникли оригінали, вони поміняли б усі коди. А з цими копіями, гадаєте, все гаразд?

Увійшовши до кабінету, американський ірландець умостився в кріслі й випростав довгі ноги. Це був високий, сухорлявий чоловік років шістдесяти, з гострим, виразним обличчям і невеликою цапиною борідкою, що робила його схожим на «дядька Сема» з карикатур. З рота в нього стирчала недокурена, погасла сигара: сівши, він одразу запалив її.

- Збираєтесь накивати п’ятами?! - зауважив він, озирнувшись. - Стривайте-но, джентльмене, - додав він, коли його очі зупинилися на сейфі, вже не затуленому шторою. - Невже ви ховаєте сюди всі папери?

- Чому б і ні?

- Хай йому грець, до такої скриньки? А ще шпигун найвищого ґатунку. Та перший-ліпший злодюжка-янкі розкубрить її ножем, як бляшанку. Якби знаття, що мої листи потраплять до такої скриньки, я б дурня не клеїв і не писав до вас.

- Жодному злодюжці не впоратись із цим сейфом, - відповів фон Борк. - Цей метал не розріжеш ніяким інструментом.

- А замок?

- Замок особливий, з подвійним шифром. Знаєте, що це таке?

- Нічого в біса не розумію, - сказав американець.

- Щоб відімкнути його, слід знати певне слово й певне число. - Фон Борк підвівся й показав на подвійне коло круг замкової щілини. - Зовнішнє коло - для слів, внутрішнє - для чисел.

- Диви, оце так штучка!

- Не така проста, як ви думали. Я замовив його чотири роки тому, і знаєте, які я вибрав слово й число?

- Поняття не маю.

- Отож слухайте: слово - «серпень», а число - «1914», зрозуміло?

Обличчя американця спалахнуло захопленням.

- Отака ловись! Як в око вліпили!

- Так, навіть тоді дехто з нас міг передбачити дату. Тепер час настав, і наступного ранку я згортаю всі справи.

 

- Послухайте-но, ви й мене повинні звідси витягти. Я в цій триклятій країні сам не залишуся. Через тиждень чи два Джон Буль стане дибки. Я краще вже милуватимусь ним з того боку океану.

- Але ж ви громадянин Сполучених Штатів?

- Ну то й що? Джек Джеймс теж був громадянин Сполучених Штатів, а тепер сидить у Портлендській в’язниці. Британський фараон не ручкатиметься з вами, коли сказати, що ви - американець. «Тут у нас свої закони, британські», - скаже він. До речі, джентльмене, якщо вже ми згадали Джека Джеймса. Щось мені здається, ніби ви не дуже шануєте своїх людей.

- Що ви маєте на увазі? - різко спитав фон Борк.

- Ну, ви ж їхній наймач, хіба не так? Тож вам слід пильнувати, щоб вони не попадались. А вони щоразу попадаються, і хоч одного з них ви витягли? Взяти хоча б Джеймса...

- Джеймс сам винен. Ви добре це знаєте. Він був надто само- впевнений для такої роботи.

- Ну, Джеймс справді бовдур. А Голліс?

- Голліс зовсім збожеволів.

- Так, трохи здурів під кінець. Здурієш, авжеж, коли з ранку до ночі комедію граєш, а навколо сотні нюхачів - от-от фараонам викажуть. А коли вже Штайнер...

Фон Борк здригнувся, його рум’яне обличчя трохи зблідло.

- Що таке зі Штайнером?

- А що? Його так само схопили. Вчора вночі вдерлися до його крамниці, й він сидить тепер у Портлендській в’язниці з усіма паперами. Ви собі дременете, а йому, бідоласі, буде непереливки. Добре, коли не повісять. Отож я й хочу швиденько перебратись за океан.

Фон Борк був не з лякливих, проте легко було помітити, що ця новина його приголомшила.

- Як вони спіймали Штайнера? - пробурмотів він. - Оце справді удар.

- Може бути й гірше, - скажімо, мене схоплять.

- Та що ви!

- Авжеж. До моєї господині з’явилися вчора якісь типи, все розпитували про мене. Тож я почув про це та й подумав собі, що час тікати. Але чого я не доберу, джентльмене, - це того, як ті фараони про все дізнаються? Відтоді, як ми з вами умовилися, Штайнер уже п’ятий, і я знаю, хто буде шостим, якщо не дремену світ за очі. Як ви це поясните? І не сором вам зраджувати своїх?

Фон Борк почервонів від гніву.

- Як ви смієте таке казати мені?

- Якби не смів, джентльмене, не пішов би до вас на службу. Але я вам усе кажу по щирості. Я чув таке, що тільки-но агент своє зробить, як ви, німецькі політикани, навіть радієте, коли його приберуть.

Фон Борк підхопився.

- Як ви смієте думати, що я виказую власних агентів?

- Я цього не казав, джентльмене, але десь тут завівся донощик, який служить і нашим, і вашим. І вам слід було б пронюха- ти, хто це такий. Я, в усякому разі, більше не пробуватиму. Перекиньте мене до Голландії - що швидше, то краще.

Фон Борк угамував свій гнів.

- Ми надто довго були в спілці, щоб сваритись тепер, на порозі перемоги, - сказав він. - Працювали ви чудово, ризикували власним життям, і я цього не забуду. Авжеж, їдьте собі до Голландії, а в Роттердамі сядете на пароплав до Нью-Йорка. Інші лінії через тиждень будуть небезпечні. А я заберу ваші папери і спакую їх разом з рештою.

Американець і далі тримав у руці пакунок без будь-якого бажання віддати його.

- А грошенята? - спитав він.

- Що?

- Грошенята. Винагорода. П’ятсот фунтів. Той, хто мені все це залагодив, став під кінець коники викидати; довелося його власкавити ще сотнею доларів. А то зосталися б ми ні з чим - і ви, і я. «Не буде діла», - каже він мені, і таки не жартує. Але друга сотня зробила своє. Отож виклав я за цю штучку дві сотняги й паперів не віддам, доки не дістану грошенят.

Фон Борк гірко всміхнувся.

- Ви, здається, не дуже високої думки про мою порядність, - мовив він. - Хочете, щоб я віддав гроші до того, як одержу папери?

- Що ж, джентльмене, ми люди ділові.

- Гаразд. Хай буде по-вашому. - Фон Борк сів за стіл, написав чек, видер його з чекової книжки, але віддавати не квапився. - Врешті-решт, містере Олтемонте, якщо вже ви перейшли на такі стосунки, то я не бачу рації, чому я маю довіряти вам більше, ніж ви мені. Зрозуміло? - додав він, позирнувши американцеві через плече. - Ось на столі чек. Я маю право вимагати, щоб ви спочатку дали мені подивитися цей пакунок, а тоді вже взяли гроші.

Американець без жодного слова віддав пакунок. Фон Борк розв’язав мотузок і розгорнув дві паперові обгортки. Якусь хвилину він у мовчазному здивуванні не зводив очей з невеличкої синьої книжки, що лежала перед ним. На обкладинці золотими літерами було надруковано: «Практичний посібник із бджільництва». Але довго розглядати цей дивний, недоречний напис славетному шпигунові не довелося. Міцні, мов залізні лещата, руки схопили

його за шию, а до носа притисли губку з хлороформом.

* * *

- Ще чарочку, Ватсоне? - спитав містер Шерлок Холмс, узявши пляшку з цісарським токаєм.

Огрядний шофер, що сидів уже за столом, охоче підсунув свою чарку.

- Добре вино, Холмсе.

- Чудове, Ватсоне. Наш друг, який лежить на канапі, запевняв мене, що воно з особистого льоху Франца-Йосифа в Шенбрунському палаці. Відчиніть, будь ласка, вікно! Випари хлороформу не дуже поліпшують смак.

Сейф стояв відімкнений, і Холмс діставав звідти досьє за досьє, кожне швидко переглядав і обережно вкладав до валізи фон Борка. Німець спав на канапі, хрипко дихаючи; його руки й ноги були зв’язані ременями.

- Можете не поспішати, Ватсоне. Ніхто нам не заважатиме. Натисніть, будь ласка, дзвінок. Тут у будинку немає нікого, крім старої Марти, що пречудово зіграла свою роль. Я привіз її сюди, тільки-но взявшися за цю справу. О, Марто, це ви! Вам приємно буде дізнатися, що все гаразд.

Старенька з’явилася на дверях. Вона всміхнулася і вклонилася містерові Холмсу, але трохи злякано позирнула на того, хто лежав на канапі.

- Все гаразд, Марто. З ним нічого не сталося.

- Дуже рада, містере Холмсе. По-своєму то був непоганий хазяїн. Навіть хотів, щоб я поїхала з його дружиною до Німеччини, але це не збіглося би з вашими намірами, чи не так, сер?

- Звичайно ж, ні. Поки ви залишалися тут, я був спокійний. Але сьогодні нам довелося чекати вашого сигналу.

- Це через секретаря, сер.

- Так, я знаю. Ми зустріли його автомобіль.

- Я думала, що він ніколи вже звідси не піде. Я знала, сер, що ви не мали наміру застати його тут.

- Справді, ні. То дурниця, що зачекали з півгодини. Тільки-но я побачив, що ви загасили лампу, як зрозумів, що дорога вільна. Завтра, Марто, ви можете завітати до мене в готель «Кларидж» у Лондоні.

- Дуже добре, сер.

- Гадаю, у вас усе готове до від’їзду?

- Так, сер. Сьогодні хазяїн послав сім листів. Адреси я переписала, як завжди.

- Чудово, Марто. Завтра я перегляну їх. На добраніч. Оці папери, - провадив він, коли старенька пішла, - не багато важать, бо наведені в них відомості давно вже, звичайно, переслали до Німеччини. Це все оригінали, які не так легко вивезти за кордон.

- То від них немає жодної користі?

- Я не сказав би, Ватсоне. В усякому разі вони свідчать, що відомо й що невідомо німцям. Слід сказати, що більша частина цих паперів ішла через мої руки й тепер нічого не варта. Я радий буду на схилі своїх літ дивитись, як німецький крейсер проходитиме протоку Солент, керуючися схемою мінних загороджень, яку склав я сам. Постривайте-но, Ватсоне. - Холмс зупинився і взяв свого давнього друга за плечі. - Я ще не бачив вас при світлі. Як вам велося всі ці роки? Ви й досі той самий жвавий юнак, що колись.

- Зараз я почуваю себе на двадцять літ молодшим, Холмсе. Ніколи ще не був такий щасливий, як тоді, коли одержав вашу телеграму з проханням приїхати автомобілем до Гаріча. І ви, Холмсе, теж анітрохи не змінилися, хіба що оця жахлива борідка...

- Батьківщина вимагає жертви, Ватсоне, - мовив Холмс, смикнувши себе за борідку. - Завтра це стане лише недобрим спогадом. Зголю бороду, зміню ще трохи обличчя й знову стану в готелі «Кларідж» самим собою - таким, як був до цієї американської штучки... пробачте, Ватсоне, я зовсім, напевно, забув англійську мову, - таким, як був до цього виступу в ролі американця.

- Але ж ви покинули роботу, Холмсе. Ми чули, що ви живете самітником серед бджіл та книжок на маленькій фермі в Сасексі.

- Саме так, Ватсоне. Ось плід мого дозвілля, праця моїх останніх років! - Він узяв зі столу книжку й прочитав заголовок: - «Практичний посібник із бджільництва, з додатком деяких спостережень над бджолиною маткою». Як сказав Шекспір, «я зробив це, хлопчик». Погляньте на плід нічних роздумів і повних праці днів, коли я стежив за працьовитими бджілками так само, як колись за злочинцями в Лондоні.

- Але як сталося, що ви знову взялися до роботи?

- Мені й самому дивно. На міністра закордонних справ я не зважав би, але коли вже сам прем’єр зробив ласку відвідати мій скромний прихисток!.. Річ у тім, Ватсоне, що цей джентльмен на канапі - занадто твердий горішок для нас. Зі свого боку це найкращий фахівець. У нас увесь час щось було не до ладу, й ніхто не міг зрозуміти чому. Деяких агентів підозрювали, ловили, проте було видно, що ними керує чиясь дужа таємна рука. Конче потрібно було її викрити. На мене тиснули, наполягали, щоб я взявся за цю справу. Вона коштувала мені двох років життя, Ватсоне, але ці роки принесли чимало приємних хвилювань. Спочатку я вирушив до Чикаго, пройшов школу в таємному ірландському товаристві в Буфало, завдав неабиякого клопоту констеблям у Скіберині й нарешті привернув до себе увагу одного з агентів фон Борка; той відрекомендував мене як найпевнішу людину, - отже, як бачите, роботи було багато. Відтоді фон Борк вшановував мене своєю довірою, незважаючи на те, що чи не всі його наміри руйнувались і п’ятеро найкращих агентів потрапили за ґрати. Я стежив за ними, Ватсоне, й прибирав їх, тільки-но вони дозрівали... Ну, сер, гадаю, вам уже краще?

Останнє зауваження було адресоване самому фон Боркові, що спочатку важко дихав і моргав, але тепер лежав тихо, слухаючи Холмсову розповідь. Раптом обличчя його злісно перекосилось і він вивергнув шалений потік німецької лайки. Холмс, поки його арештант сипав прокльонами, швидко переглядав документи.

- Німецька мова не дуже мелодійна, але найвиразніша з усіх мов, - зауважив Холмс, коли фон Борк знесилено зупинився. - Овва, овва! - додав він, уважно оглянувши копію якогось креслення. - Ще одна пташка потрапила до клітки. Я й не думав, що цей скарбник - такий негідник, хоч і давно вже накинув на нього оком. А вам, містере фон Борку, доведеться багато за що відповідати.

Полонений важко підвів голову й вирячився на свого ворога з дивною сумішшю подиву та ненависті в очах.

- Я з вами поквитаюсь, Олтемонте, - поволі проказав він. - Хай це мені коштуватиме життя, але я з вами поквитаюся.

- Мила давня пісенька, - мовив Холмс. - Як часто я чув її раніше! Улюблений мотив небіжчика професора Моріарті. І полковник Себастьян Морен теж, бува, її наспівував. А я й досі живий і пасічникую в Сасексі.

- Клятий зраднику, подвійний зраднику! - вигукнув німець, силкуючись розірвати ремені й спопеляючи Холмса лютими очима.

- Ні, ні, все це не так погано, - сказав, усміхаючись, Холмс. - Як вам доводять мої слова, ніякого містера Олтемонта з Чикаго не існує. Я використав його, й він зник.

- То хто ж ви?

- Анітрохи не важить, хто я такий, проте якщо вже вам так цікаво, містере фон Борку, то можу сказати, що це не перше моє знайомство з членами вашої родини. Колись я розплутав чимало справ у Німеччині, тож моє ім’я, напевно, відоме вам.

- Хотів би я знати його, - похмуро сказав німець.

- Це я сприяв тому, щоб розірвалася спілка між Ірен Адлер та покійним королем Богемії, коли ваш двоюрідний брат Генріх був послом. Це я врятував графа фон Ґрафенштайна, старшого брата вашої матері, від руки вбивці - нігіліста Кльопмана. Це я...

Фон Борк здивовано сів.

- Є лише одна людина... - почав він.

- Саме так, - підтвердив Холмс.

Фон Борк застогнав і знову впав на канапу.

- І майже всі відомості йшли через вас! - вигукнув він. - Чого ж вони варті? Що я наробив? Кінець моїй кар’єрі!

- Матеріал у вас справді не дуже певний, - відказав Холмс. - Він потребує перевірки, але часу у вас на те замало. Ваш адмірал виявить, що нові гармати більші, а крейсери трохи швидші, ніж він сподівався.

Фон Борк у відчаї вхопився за власне горло.

- Свого часу виявиться ще чимало помилок. Проте у вас є одна риса, вельми рідкісна для німця, містере фон Борку: ви спортсмен і не ображатиметесь на мене, коли зрозумієте, що, обдуривши стількох людей, насамкінець виявились обдурені самі. Врешті-решт ви працювали на користь своєї країни, а я - на користь своєї, - що може бути природнішим? І до того ж, - додав він без жодної злості, поклавши долоню йому на плече, - краще буде загинути від руки шляхетного ворога. Я вже переглянув усі папери, Ватсоне. Якщо ви допоможете мені підняти полоненого, то гадаю, що нам слід негайно вирушати до Лондона.

Зсунути фон Борка з місця було нелегко: відчай подвоїв його сили. Нарешті, вхопивши німця за обидва лікті, двоє друзів неквапом повели його садовою стежкою - тією самою, якою він лише кілька годин тому так гордовито походжав, вислуховуючи привітання відомого дипломата. Після короткої боротьби його, досі скрученого по руках ременями, посадили на вільне місце в маленькому автомобілі. Поряд із ним поставили його дорогоцінну валізу.

- Сподіваюсь, вам зручно, наскільки це дозволяють обставини? - мовив Холмс, коли було скінчено останні приготування. - Чи не дозволю я собі зайвого, коли запалю сигару й суну вам у рот?

Але ці люб’язнощі не зворушували розлюченого німця.

- Ви, мабуть, розумієте, містере Шерлоку Холмсе, - сказав він, - що, коли британський уряд схвалить оці ваші вчинки, це означатиме війну?

- А як щодо вашого уряду та його вчинків? - спитав Холмс, поплескавши по валізі.

- Ви приватна особа. Ви не маєте ордера на мій арешт. Уся ваша поведінка обурлива й злочинна.

- Цілком, - підтвердив Холмс.

- Викрадення німецького підданого...

- Та його особистих паперів.

- Одне слово, вам зрозуміло, в якому ви становищі, - ви й ваш спільник. Якщо я покличу на допомогу, коли ми проїжджатимемо село...

- Любий мій сер, якщо ви зробите таку дурницю, то напевно порушите одноманіття вивісок наших сільських заїздів, додавши до них іще одну: «Повішений німець». Англієць - істота терпляча, але зараз він трохи сердитий, і краще вже надміру його не дратувати. Ні, містере фон Борку, ви потихеньку, спокійно поїдете з нами до Скотленд-Ярду, а звідти можете послати по вашого друга, барона фон Герлінґа: хтозна, може, для вас іще бережуть місце в особовому складі посольства. А щодо вас, Ватсоне, то ви, як бачу, повертаєтесь на військову службу, тож Лондон буде вам по дорозі. Постіймо трохи отам на терасі, - може, це остання мирна бесіда, що судилася нам у житті.

Кілька хвилин двоє друзів гомоніли, згадуючи минулі дні, поки їхній полонений марно силкувався звільнитись від ременів. Коли вони повернулися до автомобіля, Холмс показав на осяяне місяцем море й задумано хитнув головою:

- Повіяв східний вітер, Ватсоне.

- Та що ви, Холмсе. Зараз дуже тепло.

- Любий старий Ватсоне! Ви один не міняєтесь в цьому мінливому часі. Так, повіяв східний вітер - такий, який ніколи ще не налітав на Англію. Він холодний, колючий, і багато хто, мабуть, загине від його крижаного подиху. Але все ж таки він буде посланий Богом, і коли буря вщухне, наша країна під сонцем стане чистішою, кращою, сильнішою. Запускайте мотор, Ватсоне, час рушати. Тут у мене є чек на п’ятсот фунтів: завтра за ним треба якнайшвидше отримати гроші, бо той, хто мені його видав, ще візьме і збанкрутує.

 

 

 

 


Поделиться:

Дата добавления: 2015-08-05; просмотров: 58; Мы поможем в написании вашей работы!; Нарушение авторских прав





lektsii.com - Лекции.Ком - 2014-2024 год. (0.008 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав
Главная страница Случайная страница Контакты