Християнство.

Християнство найбільш поширена з сучасних релігій, назва якої похо­дить від імені Ісуса Христа, який згідно Священного Письма, заснував цю релігію в І ст. н.е. і ось на протязі майже двох тисяч років вона має величез­ний вплив на розум і серця мільйонів людей. Чим це пояснюється?

Щоб зрозуміти суть і роль християнської релігії, необхідно знати не тільки зміст, догматику і обрядовість цієї релігії, але перш за все слід вивчи­ти умови виникнення і розвитку християнства.

В основі християнської релігії лежить віра в Боголюдину Ісуса Христа. Його появу передбачали святі пророки, послані Богом синам Ізраїля (так називали себе древні євреї). Вони говорили про прихід божественного спа­сителя, месії (від староєврейського «машиах», що означає «помазанник»). Він повинен врятувати людство від всіх гріхів і принести Богу велику вику­пну жертву. Месія покарає злих і несправедливих, дасть людям нові закони, установить царство Боже, царство справедливості на землі.

Про чудо народження Спасителя розповідається в Новому Заповіті. Там сказано, що Діві Марії явився архангел Гавриїл і повідомив їй, що вона об­рана Богом, щоб стати матір’ю очікуваного мессії. На Діву Марію зійшов святий дух, і вона, залишаючись непорочною, цнотливою, зачала святе не­мовля. Її чоловік, благочестивий старець Иосиф, також попереджений арха­нгелом Гавриїлом про непорочне зачаття божественного немовляти, при­йняв все як належне. Спаситель роду людського народився в печері недале­ко від міста Віфлієма і отримав ім’я Ісус.

Жорстокий правитель Іудеї - Ірод, дізнавшись про народження пере­дбаченого пророками царя Ізраїля, наказав своїм воїнам вбивати всіх немов­лят, які народилися в Віфліємі в цей час. Проте ангел господній врятував святу родину і допоміг йому втекти від переслідувань Ірода в Єгипет. Пі­зніше сім’я повернулася в Галилею і поселилася в Назареті. «Хлоп’я ж росло і міцніло, повне мудрості, і Божа благодать була на ньому» ( Лука 2, 39).

Досягнувши тридцятилітнього віку, Ісус Христос («Христос» - гр. пер. євр. слова «машиах»), почав проповідувати. Зібравши кілька вірних учнів, апостолів, він разом з ними відправився з проповіддю нової релігії по країні.

В цей же час пророк Іоан, який також народився чудесним чином, став повідомляти про пришестя Спасителя. Зустрівшись з Іоаном на ріці Йордан, Ісус Христос і його учні прийняли водне хрещення. Коли,«Ісус, охрестив­шись, молився, відкрилось небо, і святий Дух у тілеснім виді, немов голуб, зійшов на нього, і з неба залунав голос: Ти - мій син возлюблений, тебе я вподобав» (Лука, 3, 21-22).

Ісус же, повен Святого Духа, вернувся з-над Йордану, і дух повів його в пустелю, де сорок днів його спокушав диявол, і протягом цих днів Ісус не їв нічого. У силі Духа повернувся він в Галилею; і чутка про нього рознеслася по всіх околишніх краях. Він навчав по всіх синагогах, і всі його хвалили.

Подорожуючи по країні, Ісус здійснив багато чудес: оживляв мертвих, виліковував калік, сліпих, кульгавих, виганяв нечисту силу з людей, ходив по хвилях Теверіадського озера і багато інших.

Стверджуючи, що він прийшов не відмінити Закон, а доповнити його, Ісус Христос проповідував, що богу потрібно не строге дотримання величе­зної кількості заборон і повелінь, а щира і чистосердечна віра в нього. Єван­гелія зображують його втіленням лагідності, всепрощення, любові до ближ­нього, смирення. Син Божий, втілившись в образі бідного теслі, в одязі раба, переслідуваний священиками, і, переносячи з незвичайним терпінням всі ці випробування, став в очах віруючих втіленням найбільш прийнятних Богом моральних якостей.

Ісус Христос навчав, що скоро наступить царство Боже, в нього потраплять не всі, а лише ті, хто увірує в божественність Ісуса, хто визнає його сином Божим і буде у всьому дотримуватися його вказівок. Царство Боже - це перш за все небесна нагорода стражденним, пригніченим, натрудженим. Це особливо виразно звучить у його Нагірній проповіді, де він сказав;

«Блаженні вбогі, бо ваше царство Боже. Блаженні голодні нині, бо вони наситяться. Блаженні, що плачете нині, бо будете сміятись», (Лука 6, 20 -21).

А далі він застерігає: «Горе вам, багатим, бо ви одержали втіху вашу. Горе вам, що ситі нині, бо будете голодувати. Горе вам, що смієтеся нині, бо будете ридати і сумувати» (Лука, 6, 24 -25/.

До всього цього Ісус додає: «...любіть ворогів ваших, добро чиніть тим, які вас ненавидять, благословляйте тих, які вас проклинають, моліться за тих, що вас зневажають. Тому, хто б’є тебе в одну щоку, підстав і другу; хто ж бере в тебе свиту, не борони й одежі. Дай кожному, хто тебе просить; хто бере що твоє, не допоминайся, і як бажаєте, щоб вам чинили люди, чиніть їм і ви так само.» (Лука, б, 27 - 31).

Проповідницька діяльність Христа тривала біля трьох років. Вона викликала обурення єрусалимських жерців і священиків і вони вирішили його засудити. Зраджений одним із своїх учнів - апостолом Іудою і схоплений ворогами, Христос був засуджений до смертної кари. Жителі Єрусалиму, свідчать Євангелія, які не визнали в ньому сина Божого і Спасителя людського, кидали в нього камінням, переслідували образливими викриками. Звинувачений в порушенні законів і звичаїв своєї країни, Ісус був переданий в руки римського намісника Іудеї Понтія Пілата. Після допиту під тиском обставин Понтій Пілат змушений був підтвердити вирок синедріону. Разом з двома розбійниками Христа відвели на тору Голгофу, де він прийняв мученицьку смерть. Живим його розіп’яли на величезному дерев’яному хресті, який він змушений був нести до місця страти.

Звершилось велике чудо: Господь Бог, втілившись в образі сина людського, приніс себе в жертву за гріхи людей. Велика викупна жертва принесена Христом, як вчить церква, зробила можливим спасіння кожної людини, якщо вона буде вірити в Ісуса Христа; (Спаситель воскрес на третій день після смерті і на протязі деякого часу перебував зі своїми учнями, навчаючи їх істині і творячи чудеса. На очах своїх послідовників він живим вознісся на небо. Виконуючи заповіт Ісуса Христа, апостоли розійшлися в усі кінці світу благовістити про чудесне життя і діяння сина Божого. З них і виникла та розвинулась християнська церква, подібно до того, як з крихітного гірчичного зерна виростає могутнє гірчичне дерево.

Вони ж і заснували перші християнські общини, керівництво справами яких, тлумачення священних книг і спостереження за релігійними обрядами доручалось виборним пресвітерам і пророкам - харизматикам. Очевидно, в багатьох ранньохристиянських общинах досить довго існував звичай спільних ритуальних трапез, тобто спільний прийом їжі, якому надавалось особливого релігійного значення.

Але вже наприкінці І століття в християнстві виникає клір, тобто сукупність всіх священослужителів (єпископів, пресвітерів, дияконів, дяків і т.д.). Церковні посади перестають бути виборними. Всі посадові особи в церкві призначаються єпископами, а кожний новий єпископ посвячується в сан іншими князями церкви. Виникає церковна ієрархія, що прискорило процес перетворення християнських общин в єдину християнську церкву - централізовану організацію віруючих, які притримуються єдиної християнської релігії, підкоряються кліру на чолі з повновладними владиками - єпископами. Головним завданням кліру стає зміцнення церкви,посилення релігійнос­ті віруючих і боротьба з єресями,тобто релігій-ними напрямами,які відхо­дили від тик чи інших прийнятих церквою догматів.

З метою утвердження християнської церкви розробляється цілий ряд обрядів, створюються богослужбові книги, які були остаточно канонізовані, тобто схва-лені і прийняті церквою, на Лаодикійському соборі в 364 р. Разом з деякими священними книгами, які християнство успадкувало від іудаїзму, вони входять в Біблію, звід релігійних документів, які обґрунтовують догма­тику, віровчення і ідеологію християнства. Богослови і священослужителі посилаються на неї як на авторитетний джерело, яке підтверджує істинність даної релігії, божествен-ність церкви і виправдовує її діяльність.

Новий Заповіт складається з чотирьох євагелій (від Матвія, Марка, Лу­ки і Іоана), Діянь апостолів, Послань апостолів (21) і Одкровення Іоана Бо­гослова (Апокаліпсис). Найбільш ранній з цих творів - Апокаліпсис: він написаний на початку 69 p. н.е.; найпізніший - Євангелія від Іоана, скла­дена бл. сер. II ст. н.Х.

Крім канонічної літератури існує ще ряд джерел з історії раннього христи-янства. Це - Учення 12 апостолів (Дидахе), «Пастир» Герма, так звані апо­кри-фічні, несправжні євангелії.

Щодо нехристиянських джерел, то до них відносять книгу «Юдейські ста-рожитності» єврейського історика і ст. н.е. Йосифа Флавія (XVIII кн., гл.З/, «Лі-топис» римського історика І-ІІ ст. Тацита (XV кн., гл.44). Згадка про християн є й у римського історика І-ІІ ст.Світонія в біографії Нерона.Свідчення про христи-ян мають місце і в одному з листів Плінія Молодшого до імператора Траяна — початок II ст.

Християнська церква утверджувалася, зазнаючи важких гонінь і пере­сліду-вань з боку імператорської влади. Найбільш сильними ці гоніння були під час царювання імператора Діоклетіана (в 297 і, особливо, в 302 - 303 роках). Ці го-ніння після зречення імператора Діоклетіана від престолу про­довжувались аж до 311 року, коли імператор Галерій видав указ віротерпимості.

Становище християнської церкви значно поліпшилося за царювання імпера-тора Констянтина. Ставши в 323 p. одноосібним правителем імперії, офіційно притримуючись віротерпимості, Констянтин фактично покровительствував християнству. Він надав християнській церкві великі пільги і, приймаючи вели-ку участь у внутрішньоцерковній боротьбі, захищав ортодок­сальні позиції. В 325 р. Констянтин головував на Нікейському соборі, який осудив єресь Арія і закріпив основні положення християнської догматики. На цьому соборі був за-тверджений Символ віри.

Пізніше християнство поширювалося і утверджувалося у гострій боро­тьбі між Римом і Константинополем за перевагу в церкві після створення поряд з Римом релігійного центру в Константинополі - столиці Римської імперії з IV ст.

Не дивлячись на всі труднощі становлення, християнство несло в собі багато нових рис і особливостей, які давали йому виразну перевагу перед всіма іншими релігіями.

По-перше, християнство зверталось з проповіддю до всіх народностей і уже на ранньому етапі зуміло перебороти етнічну обмеженість, властиву іншим релігіям. Воно стало космополітичною релігією світової Римської імперії.

По-друге, християнство при своєму виникненні заперечувало на відміну від інших релігій всіляку обрядовість, жертвоприношення і жрецьку святен­ницьку ієрархію. Це робило його доступним широким верствам населення, особливо рабам, колонам, вільновідпущеникам, міській і сільській бідноті і т.д. і т.п.

По-третє, християнство в епоху свого виникнення виявилося найбільш демократичною релігійною течією, яка заперечувала всі кастові перегород­ки. Ранньохристиянські проповідники зверталися з проповіддю нової релігії і обіцяли спасіння перш за все обездоленим, приниженим. Саме це приваб­лювало до нової релігії сотні тисяч послідовників.

Нарешті, на противагу іншим релігіям давнини, які сформувалися в умовах зародження і розквіту рабовласницької культури і цивілізації, хрис­тиянство за-родилося в період їх кризи і несло в собі рішуче заперечення античної культури. Цим воно було повністю співзвучне настроям народних низів і особливо рабів, які перенесли свою ненависть до експлуататорів на їх культуру і релігійно-філо-софські погляди. Відповідало це і настроям части­ни рабовласницької верхівки, яка в кризі античної культури бачила ознаки катастрофи, що насувалася.

В міру свого поширення на території Римської імперії, а пізніше в ін­ших кра-їнах християнство пристосовувалось до місцевих умов, і подальший його розви-ток був пов’язаний з історичними,соціально-економічними та політичними умо-вами цих країн. Це привело в кінці кінців до утворення са­мостійних напрямів в християнстві зі своєю церковною організацією і зі своїми особливостями у віро-вченні.

Так, наприклад, в VI дт. відбулося відокремлення вірменської, чи вірмено-грегоріанської церкви в християнстві, яке було викликане відмовою вірменсь-кого духовенства визнати рішення Халкидонського собору (451 р.), який засу-див єресь монофізитів. Вірменська церква підтримала вчення мо-нофізитів про «єдину сутність Христа», тобто визнала його тільки Богом, а не боголюдиною.

Найбільш великий поділ християнства на два основні напрями - на право-слав’я (східне) і католицизм (західне) - остаточно оформилося в 1054 p. Другий великий поділ християнської церкви відбувся в період Реформації в країнах За-хідної Європи, коли від католицизму відкололися церкви ряду країн і утворили церкви протестантські. До розгляду цих основних напрямів в християнстві ми переходимо.