Пристосування язичництва до християнства

Пристосування прадавніх язичницьких культів східних слов'ян до нових форм економічного і політичного життя не змогло задовольнити потреби ранньофеодального сіспільства і його держави. Збереження язичництва перешкоджало рівноправним відносинам Київської Русі з християнськими державами середньовічного світу. Тому панівна верхівка Київської Русі інтенсивно шукає нові релігійні структури, які найбільш вдало відповідали б її інтересам.

Модель християнства як найбільше відповідала системі політичного устрою Київської Русі, що була тоді єдиною раньофеодальною монархією. Християнізація відкривала шлях до визнання за Київською державою самостійного місця в політичній структурі тогочасного світу й входження до світової християнської спільноти.

Запровадження християнства в Київській державі наприкінці Х ст. було визначальною віхою історії України-Русі, повторним пунктом усього її подальшого історичного розвитку. Ще за довго до офіційного проголошення християнства державною релігією Русі воно знаходило своїх прихильників серед окремих соціальних груп населення давньоруського суспільства. Нові ідеологічні віяння, освячуючись традицією, поступово проникли в суспільну свідомість. Проте цей процес проходив повільно й хворобливо, спричиняючи неоднзначну реакцію різних соціальних груп, що не зрідка призводило до протистояння, сутичок і боротьби. Залежно від розстановки цих сил хритсиянське віровчення переживало тут свої падіння і злети. Короткі періоди підйомів змінювалися смугою переслідувань, за якою в їх суспільстві знов утверджувалася певна терпимість до християнства.

Таким чином, не «світло істини» православної віри, а перш за все політичні та економічні причини привели Русь до охрещення, до визнання християнства офіційною державною релігією Київської Русі.

Для основної маси населення християнська проповідь про Спасителя була не зрозумілою.

Народні маси Київської Русі міцно тримались старої віри і приймали хрещення тільки за наказом князя. Наслення Русі загоняли в лоно християнської церкви, силою, аби змусити народ хреститися.

Після прийняття християнства в Ростові, наприклад, перші 2 єпископи вимушені були бігти з міста « нетерпяще неверие и досаждения людей». Проти третього єпископа, Леонтія, піднявся бунт. Його вигнали з міста і навіть хотіли вбити. Тілько четвертому єпископу, Ісаіє, вдалося знищити капища язичників і спалити їхніх ідолів.

Звернення до християнства (хрещення) для більшості населення Русі було зовнішнім, формальним. В реальному житті місце продовжував займати культ попередньої язичницької релігії.

Передбачаючи неспроможність язичників сповідувати одного Бога, православна церква пішла на поступки і визнала існування всіх язичницьких богів, але оголосила їх бісами.

Однак в підсвідомості язичницької релігії, боги продовжували існувати як добрі духи. І тільки по мірі впровадження християнства, протягом зміни багатьох поколінь віруючих образи водяного, домового стали зливатися з образом біса. Також видозмін притерпіли і інші уявлення. Весна перетворилася на Богородицю, язичеський «житній дід» в християнського святого Миколу, зображений на грецьких іконах з довгою сідою бородою. Юрій під іменем Геогрія став богом – покровителем скота і рослинності; громовержець Перун перетворився в Іллю пророка і т.д.

Разом із тим слід зазначити, що і язичництво не залишалося чимось незмінним, зазнавало певної еволюції. Релігійна реформа 980 року була спробою створення монетеїзму на місцевому слов'янському грунті.

Для того щоб язичницьке суспільство скоріше пристосувалося до нової релігії, багато з обрядів та свят язичницького світу «охрещуть», тобто пристосувують язичництво до християнського світу.

Моління слов’ян – язичників своїм богам були чітко рописані по порах року і за важливими сільськогосподарськими подіями. Рік визначався за сонячними фазами, оскільки сонце відігравало величезну рольу світогдялі і віруваннях стародавніх землеробів.

Розпочинався рік, як і у нас, нині, 1 січня. Новорічні свята – Святки – тривали 12 днів, охоплюючи кінець старого року і початок нового. В ці дні спочатку гасили всі вогнища, потім добували за допомогою тертя «живий» вогонь, пекли спеціальні хліби і за різними прикметами старалися вгадати, який буде наступний рік.

Окрім того, язичники завжди прагнули активно впливати на своїх богів за допомогою прохань, молінь та жертвоприношень: на честь богів влаштовувалися банкети, на яких заколювали биків, козлів, баранів, усім племенем варили пиво, пекли пироги. Боги ніби запрошувалися на ці банкети – братчини, ставали співтрапезниками людей. Існували спеціальні святилища – «требища» , призначені для таких ритуальних банкетів.

Церква використовувала новорічні язичницькі святки, пристосувавши до них християнські свята Різдва і Хрещення (25 грудня та 6 січня).

Наступним святом була Масляна, буйне і розгульне свято весняного рівнодення, зустріч сонця і закликання природи напередодні весняної оранки. Церква боролася з цим святом, але не змогла його перемогти і досягла тільки зміщення його за календарні межі Великого посту перед Великоднем.

В пору оранки, посіву ярових і «прозябання» зерна в землі думка стародавнього слов’янина зверталася до предків-«дідів», які теж лежали в землі. В ці дні ходили на кладовище і приносили «дідам» пшеничну кутю, яйця і мед, вважаючи,що предки-покровителі допоможуть сходженню пшениці. Кладовища являли собою в давнину ніби «поселення мертвих». Над спаленим прахом кожного померлого будувалася дерев’яна «домовина»( «стовп»); в ці мініатюрні будинки і приносили гостинці предкам весною і восени. Піздніше над могилами стали насипати земляні кургани. Звичай «приношень» в «батьківські»дні збереглося до 19 століття.

Протягом весни і літа турбота давнього землероба про врожай все збільшувалася: потрібні були вчасні дощі, вчасне сонячне тепло. Перше весняне свято припадало на 1-2 травня, коли з’являлися перші паростки ярових.

Друге свято, згодом об’єднане з християнським днем Трійці,- це день бога Ярила, бога животворних сил природи; в цей день (4 червня) убирали смужками матерії молоду березу і прикрашали гілками житла.

Трете свято відзначало літнє рівнодення 24 червня – день Купали ( Івана Купала).

У всіх цих святах відчівається наполегливе моління про дощ. Хороводи дівчат, обрядові пісні і танці у священних гаях, жертвоприношення річкам та джерелам – вс було спрямоване на отримання дару неба, дощу. Дню Купали передувала «русальна неділя». Русалки – німфи води й полів, від яких, за уявленням слов’ян, залежило зрошення землі дощем.

У слов’янській етнографії добре відомо, що в дні таких русальних святкувань селах вибирали найвродливіших дівчат, обвивали їх зеленими гілками і з магічною метою обливали водою,подібно дощу, який бажали викликати такими діями.

Свято Купали було найбільш святковим в весняно-літнього циклу. Поклонялися воді ( дівчата кидали віночки в річку) та вогню (в купальську ніч на високих пагорбах, на горах розводили величезне багаття, й парубки і дівчата попарно плигали через вогонь). Життєрадісна ігрова частина цих молінь зберігалася досить довго, перетворившись зі звичаю у веселу гру молоді.

Етнографи початку 19 століття описують чудове видовище купальських багать у Західній Україні, Польщі та Словаччині, коли з високих вершин Татр або Карпат за сотні верст навколо відкривався краєвид на безліч вогнів, запалених на горах.

Кульмінацфйним пунктом слов’янського сільськогосподарського року були грозові, спекотні липневі дні перед жнивами.

Управляючий небом, грозою і хмарами Бог, був особливо страшний у ці дні;його немилість могла приректи на голод цілі племена. День Рода-Перуна (день Іллі – 20 липня) був найбільш таємничим і найбільш трагічним днем у всьому річному циклі слов’янських молінь. В цей день не проводили веселих хороводів, не співали пісень, а приносили криваві жертви грізному і вимогливому божеству, прямому попереднику такого ж жорстокого християнського бога. Знавцями обрядності та точних календарних термінів молінь були жерці-волви і відьми-знахарки, які з’явилися ще в первісну епоху.

Поряд з язичеськими моліннями про врожай, які складали основу річного циклу свят, слов’янське язичництво містило первісний анімізм (віру в лісовиків, водяних, болотних духів) та культ предків (вшанування мертвих, віра в домових).

Складною обрядовістю супроводжувалися весілля та похорони. Весільні обряди були насичені магічними діями, спрямованими на безпеку нареченої, яка переходила з-під опіки своїх домашніх духів у чужий рід, на благополуччя нової родини і на плодовитість молодого подружжя.

Поховальні обряди слов’ян значно ускладнилися наприкінці язичеського періоду в зв’язку з розвитком дружинного елементу. Із знатними русами спалювали їх зброю, обладунки, коней. За свідченнями арабських мандрівників, які спостерігали за руськими похоронами, на могилі багатого руса проводилося ритуальне вбивство його дружини. Всі ці розповіді повністю підтверджені археологічними розкопками курганів.

Для прикладу можна навести величезний курган висотою в чотириповерховий будинок – «Чорну Могилу» в Черігові, де в процесі розкопок було знайдено багато різноманітних речей 10 століття: золоті візантійські монети, зброю, жіночі прикраси і роги тура, обковані сріблом, з чеканними узорами та зображенням сюжету билини – смерті Кощія Безсмертного в чернігівських лісах.

«Чорна Могила», в якій, за переказом, був похований чернігівський князь, розтошована на високому березі Десни, і вогонь величезного поховального вогнища повинен був бути помітний на десятки кілометрів навколо. (…)

Християнство, пересаджене на древньоруський грунт, принесло з собою детально розроблений календар, багато чисельних релігіозних свят.

2. Сучасний стан українського християнства.

Традиційно найвпливовішою конфесією в Україні є православ'я. Православ'я українське - християнське віровчення і культ, організація церковного життя, що ввібрали в себе особливості національної ментальності, релігійні традиції українського етносу і є символами української духовності.

Православ'я, подібно до інших церков, релігій, функціонує у певному соціальному середовищі, у складній системі взаємовпливів і залежностей. Як суспільний інститут церква розвивається водночас із суспільством, державою. Вона реагує на зміни у суспільному житті, соціальному оточенні, на імперативи часу. Модернізм, чи оновлення, є адаптацією церкви до умов постійного руху суспільства, змін у ньому, наукового та культурного прогресу. Один із напрямів модернізації православ'я - осучаснене тлумачення традиційних релігійних догм, розстановка інших акцентів, висування на перший план аспектів, які були досі своєрідним резервом церковної аргументації.

Українська православна церква - є найбільшою за кількістю релігійних громад конфесією України і канонічно підпорядковується Московському Патріархату. УПЦ діє лише на території України. Найвищим органом УПЦ є Архієрейський Собор, в період між засіданнями якого УПЦ керує Священний Синод. Періодично збирається Всеукраїнський Церковний Собор за участю єпископату, представників духовенства, ченців та мирян УПЦ для обговорення найважливіших питань внутрішнього життя УПЦ. УПЦ була створена на основі Київського екзархату РПЦ рішенням Архієрейського Собору Російської Православної Церкви від 31 січня 1990 р. Їй були надані права, близькі до автономії, але не визначено чітко її канонічний статус. Єдина конфесія на території держави, що є частиною Вселенської Православної Церкви, перебуваючи у євхаристійному спілкуванні з усіма Помісними Православними Церквами світу. Поряд з іншими православними і католицькими церквами України, УПЦ вважає себе прямою спадкоємницею руської Київської митрополії X ст.

Українська православна церква - Київський патріархат, є Помісною Православною Церквою, яка звершує своє служіння в Україні для віруючих усіх національностей. На сьогодні єпископат УПЦ Київського Патріархату налічує близько 40 архієреїв, в Україні діють понад 4000 парафій, об'єднаних у 29 єпархій у всіх областях нашої держави. Ця церковна організація виникла у червні 1992 року в результаті об' єднання частини релігійних громад та духовенства УПЦ і УАПЦ. Управління церквою здійснює Вища церковна Рада на чолі з патріархом. Найбільш питома вага громад УПЦ-КП в Київській, Івано-Франківській, Рівненській, Миколаївській областях. Плідно функціонують Київська і Львівська Православні Богословські Академії, семінарії у Луцьку та Рівному, Богословський інститут в Івано-Франківську, Теологічне відділення Філософсько-Теологічного факультету Чернівецького Національного Університету.

Загальні положення: Українська Православна Церква Київського Патріархату є Помісною православною Церквою в Україні і входить до складу єдиної, святої, соборної і апостольської Церкви, Главою якої є Господь наш Ісус Христос; "Київський Патріархат" є другою офіційною назвою Української Православної Церкви Київського Патріархату; вона є рівна в правах з усіма автокефальними помісними православними Церквами, і незалежна у своєму устрої та управлінні; юрисдикція Української Православної Церкви поширюється на осіб православного віровизнання, які добровільно ввійшли до неї і проживають на канонічній території України та в діаспорі, в різних країнах світу, будучи об' єднаними в єпархії, синодальні установи, благочиння, парафії, монастирі, братства, сестрицтва, духовні навчальні заклади, місії, представництва, подвір' я; Українська Православна Церква Київського Патріархату бере свій початок від хрещення Руси-України (988 р.) і є спадкоємницею Київської митрополії у складі Константинопольського Патріархату; Помісна Українська Православна Церква здійснює свою діяльність на основі: Святого Письма і Священного Передання; канонів і правил святих апостолів; правил і постанов семи Вселенських Соборів; правил і постанов Помісних Соборів і Святих Отців; постанов своїх Помісних і Архи-єрейських Соборів, Священного Синоду і Указів Патріарха Київського і всієї Руси-України.

Свобода совісті громадянам України гарантована Конституцією України. "Кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.

Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей.

Висновки

Не будучи в силах викорінити язичницькі міфи, церква змінювала їх, давала християнське тлумачення древньослов’нским обрядам, вкладала в народні свята богословський зміст. Ігри, пісні, танці, хороводи, розповсюджені в Київській Русі які незмінно складали частину будь якого народного свята, православна церква об’явила гріховними, бісовськими заняттями. Не меньш гріховним сприймалося , ряжіння, ворожіння. Для боротьби з усім цим народним спадком гулянь, були запущені багато чисельні докори, доноси на тих хто не хотів хреститися. Особливо не подобалось духовенству те, щоза скоморохами ходили велики натовпи народу які за уявленням церкви були слугами сатани. Таким чином, до ідейних мотивів боротьби з нородними, язичницькими святами домішувались і мотиви корисні.

У зсвоєму завзятті викорінити народні свята, православне духовенство не обмежувалось тільки мірою критики і переконань. Відомі численні факти фізичної розправи.

Широко використовувалася також проповідь божественних кар на тому світі, вічних мук в пеклі для учасників народних ігрищ. При цьому одним з могутніх засобів боротьби проти ігр та танців була сповідь.

Участь як ряджених в святочних іграх церква вважала настільки гріховним, що вимагала від усіх, хто носив святочні маски, спеціального очіщенія- купання в «святій воді Йордану» - ополонки, що влаштовується під час водохресного свята.

Однак християнської православної церкві не вдалося викорінити народні елементи зі свят, витравити з них все що створювалося століттями народні обряди і звичаї. У будь-якому скільки-небудь великому православному святі під його християнської оболонкою незмінно можна знайти багато народних і язичницькі звичаї і традиції.

Це - букети верби, гілки берези, фарбовані яйця, ошатна ялинка, оздоблені паски, сирна паска, вінки польових квітів і т. д .

Народ продовжував всупереч офіційній забороні церкви влаштовувати у святкові дні різні ігри, гуляння, хороводи, пісні, танці, ряжень, ворожіння, катання на конях та гойдалках, продовжував ліпити снігових баб, запалювати вогнища, спалювати опудало -символ зими і т. Д. В святкові дні народ любив одягатися ошатно, строкато, красиво. Вдома і на вулиці лунали веселі звуки сопілки, дудки, балалайки, гармошки.

Релігійні свята з їх монотонним богослужінням, тьмяним мерехтінням свічок і лампад, нескінченним повторенням хором «господи помилуй, господи помилуй, господи помилуй», запахом ладану, звичайно, не могли йти ні в яке порівняння з буйним веселощами справжніх народних свят.

І православні церковники все це чудово розуміли, тому-то вони і включили в свої свята багато моментів з народних обрядів і звичаїв.

Християнство, проникнувши на Русь, не змогло ввести в побут народу жодного свого широко шанованого свята без того, щоб не спертися на якийсь давньо-слов'янський улюблений народом свято, без того, щоб не ввести в свої свята елементи старих давньоруських звичаїв.

Але до чого привело християнство ? Чи правильно зробив Володимир коли охрестив Русь? Сьогодні православна церква на державному рівні створила всі умови для розвитку церкви в Україні. Кожна людина вільна в своїх рашеннях що до віросповідання. Охрещення слов’ян було необхідним політичним рішенням. Тільки релігія могла об’єднати слов’ян, а не язичницькі культи. Чи можна було розвинути язичництво як релігію,ні бо, язичництво не було релігією у сучасному розумінні - як християнство, іслам, буддизм. Це була досить хаотична сукупність різних вірувань, культів, але не вчення. Це з'єднання релігійних обрядів і цілого оберемка об'єктів релігійного шанування. Тому об'єднання людей різних племен, у чому так потребували східні слов'яни в X-ХII століттях, не могло бути здійснено язичництвом. Та й у самому язичництві було порівняно мало специфічних національних рис, властивих тільки одному народу. У кращому випадку за ознакою загального культу об'єднувалися окремі племена, населення окремих місцевостей. Тим часом прагнення вирватися з-під гнітючої дії самотності серед редконаселенних лісів, боліт і степів, страх самотності, боязнь грізних явищ природи змушували людей шукати об'єднання. Цим об’єднанням для слов’ян стало християнство. Час і події вимагали пізнання світу та історії в широких масштабах. Достойно особливої ​​уваги те, що ця тяга до більш широкого розуміння світу, ніж те, яке давалося язичництвом, позначалася насамперед з торговельних та військових дорогах Русі, там насамперед, де виростали перші державні утворення. Прагнення до державності не було, зрозуміло, принесено ззовні, з Греції або Скандинавії, інакше воно не мало б на Русі такого феноменального успіху, яким ознаменувався X століття історії Русі. Християнізація Русі і спорідненість правлячого роду з візантійським двором ввели Русь в сім'ю європейських народів на абсолютно рівних підставах.

Християнство в цілому сприяло виникненню свідомості єдності людства. Апостол Павло писав у Посланні до галатів: "Нема юдея, ні грека, нема раба, ані вільного ", а в Першому посланні до коринтян:" ... всі ми одним Духом хрестилися і, одне тіло ... Бо тіло не є один член, а з багатьох ".

Використана література:

1.Орест Субтельний. Історія України. Київ, "Либідь",1993.- 718 с.

2.Моця О.П., Ричка В.М. Київська Русь: від язичництва до християнства. Навчальний посібник для учнів старших класів та студентів. Київ, "Глобус", 1996. - 224с.

3.Чубатий М. Історія християнства на Русі-Україні. - Т.1. - Рим-Нью-Йорк, 1965.

4.Костомаров М. І. Слов'янська міфологія. - Либідь,1994.

5.Рыбаков Б.А. Язычество древних славян. -М.,1981. -С. 3.

6.Аничков Е. В. Язычество и Древняя русь // Записки историко-филологического ф-та С-Петерб. Университета. - 1914. - Часть 117. - С. 36;

7.Мифы народов мира. - Т.1 - М., 1980. - С.178.

8.Рыбаков Б.А. Рождение Руси.- Москва. АиФ Принт. 2004. С.177-181.