Проблема сучасного покоління

Отак, блукаючи серед цих компаній, таки проходжу через арку і опиняюсь на абсолютно темному пустирі, серед якого лише вгадуються контури типової будівлі радянської школи. Не світиться жодна лампочка. Та краще йти через школу, ніж блукати по мікрорайону.

З цими думками нарешті видираюсь на проспект, що тягнеться вздовж кількох мікрорайонів. І так само тягнуться одне за одним кав’ярні та кіоски з алкоголем.

Скрізь є відвідувачів: сп’янілі, галасливі та вже заведені дати комусь у пику. Одинак о цій годині – найкраща мішень для такої юрби. Проте ніде не видно міліції. Та що міліція, зовсім відсутнє освітлення.

І вже не звертаєш уваги на цих п’яниць, а намагаєшся розгледіти під ногами ще більш густу темряву, яка вірогідно значитиме відкритий каналізаційний люк.

Годі строїти з себе тверезника, проте таке масове пияцтво наводить на певні роздуми. От узяти Київ, де теж люблять і пиво, і горілочку (якщо судити за обсягами продажу цих товарів), проте п’яниць на вулицях менше, ніж у провінції. Можливо тому, що у столиці ще є міліція, а можливо через те, що роботи у Києві більше, навіть у часи кризи. І за цю роботу тримаються, вона дає можливість пристойно жити.

Як розповідають фахівці місцевого центру зайнятості, люди, стомлені пошуком роботи, навіть двірником погоджуються працювати.

Окрім зовсім некваліфікованих професій, місцева біржа праці може запропонувати посади пожежника, міліціонера або вчителя. Це найбільш запитані професії.

Проте, як зауважують самі кандидати, роботодавці в умовах кризи надають перевагу чоловікам, а от слабкій статі знайти роботу дуже важко.

Це не алкоголіки - просто безробітним людям нічим більше зайнятися, ось вони й соціалізуються таким чином. Один із них чекає активізації виборчого процесу, оскільки сподівається підробити у штабі одного з кандидатів у президенти

Загалом статистика невтішна: за рік кількість безробітних зросла у 2,5 рази, а от кількість вакансій скоротилась у 5 разів.

Кого не зустрінеш, відразу лунають стандартні питання: «Як справи? Чим займаєшся?» І якщо починаєш розповідати про гарну рибалку, чи захоплення поштовими марками, то відразу поправляють: «Так, а де працюєш?»

Є робота, платять гроші вчасно, та ще й не скоротили зарплату – то ти вже щаслива людина!

Сьогодні ж на цих підприємствах людей виводять на зміну тільки тоді, коли є замовлення, а так сидять у відпустках за власний рахунок, або ж працюють тільки чергові зміни, щоб підтримувати у належному стані обладнання.

Ще один індикатор місцевої економіки – базар. Як тільки на промислових підприємствах дають зарплату – відразу пожвавлюється торгівля, а якщо зарплати ростуть – покращується й асортимент товарів.

Проте сьогодні реалізатори скаржаться на те, що заводи затримують своїм працівникам платню, тому торгівля завмерла.

Лише біля базарних генделиків можна побачити скупчення народу.

Знайти нову роботу вельми непросто.

Місцевий центр зайнятості похмурий не тільки з зовнішнього вигляду, але й зі свого змісту.

На першому поверсі відвідувачів зустрічає диспетчер. На запитання щодо гарно оплачуваної роботи для кваліфікованого фахівця з вищою освітою та досвідом роботи – тільки знизала плечима. Такі вакансії відсутні.

Поряд на стендах пропонують роботу з платнею 800-1400грн на місяць. Не вдасться і перекваліфікуватись, бо на курси зі здобуття нової професії бажаючих записують, але навчання відсутнє. Немає фінансування.

Загалом не зрозуміло, навіщо висококваліфіковані працівники платять внески до фонду з безробіття. Фактично центри зайнятості перетворились на притулки для невдах, які не можуть самостійно знайти жодної роботи.