Функції соціології та її місце в житті суспільства

Тема 1. Соціологія як наука

Питання 1. Поняття соціології

Термін «соціологія» є похідним від двох слів: латинського соцієтас – суспільство та грецького льогос – вчення, наука. Отже, соціологія за своєю назвою означає науку про суспільство. Виникає ця наука досить пізно: лише у 30-40 рр. ХІХ ст. вона оформлюється як самостійна галузь наукового знання. Не можна сказати, що в історії людського мислення дослідники не зверталися до проблем суспільства, його соціальних груп, проблематики людини, але ці звернення носили несистематизований фрагментарний характер і були умоглядними, тобто не підкріпленими спеціальними емпіричними дослідженнями.

Формування і накопичення знань про суспільство, його складники та місце людини в його житті почалося з давніх-давен, спираючись на уявлення первісних людей, відображених у міфах, легендах та героїчних епосах. З часом, приблизно два з половиною тисячоліть тому, на основі первісної міфології виникла філософія, яка на перших етапах свого існування була сукупним знанням про світ і містила в собі елементи математичних, астрономічних та інших знань, а відтак мала назву «матері усіх наук».

Окремою галуззю філософії поступово стає соціальна філософія, вбираючи в себе численні спроби пояснення суспільних явищ, суті та призначення людини. Крім філософії, суспільні процеси і явища вивчала також історія. У стародавньому світі розвиток філософії та історії здійснювався паралельно, поля їхніх досліджень не перетиналися. Філософія з її абстрактно-умоглядним розумінням соціальної дійсності була далекою від реального суспільного життя в його неповторно-індивідуальних проявах, а історія уникала філософсько-теоретичних узагальнень, будучи скерованою якраз на дослідження й опис унікальних і неповторних явищ та життя історичних осіб. До того ж історію завжди вважали наукою про минуле, тоді як соціальна філософія більше тяжіла до спроб розуміння сучасного їй соціуму. Тим не менше саме соціальну філософію можна вважати попередницею соціології, оскільки її представники робили предметом свого аналізу ті чи інші сторони суспільного життя та місця в ньому людини.

Однак філософи давнини не розглядали суспільство як окреме і самостійне утворення, що має свою специфіку розвитку з властивими йому механізмами та рушійними силами. Для них суспільство і суспільне життя було складовою частиною загального космічного буття, незалежного від людини та її волі. Відтак і суспільство філософи стародавнього світу розглядали не як автономну цілісну соціальну систему із здатностями саморозвитку й самовдосконалення, а як простий чи складний предмет вивчення за аналогією з іншими природними об’єктами. До того ж стародавні філософські уявлення про суспільство і людину мали абстрактний, позадослідний характер.

Вже в добу античності оформлюється дві тенденції у розумінні виникнення суспільства і суті людини. Перша полягала в поширенні уявлень, що суспільство є природним утворенням; відтак людина органічно належить до цього природного світу і є за своєю суттю істотою соціальною. Вона від народження входить до суспільства та не може без нього існувати; співжиття людей у суспільстві також є природним, добровільним і взаємопов’язаним з іншими людьми. Держава у такому випадку виконує функції мудрого господаря, що допомагає забезпечити справедливий розподіл благ і організувати захист від зовнішнього ворога.

Інші мислителі древності, навпаки, вважали суспільство штучним утворенням, потрібним для того, аби виробити з людини-напівтварини людину-члена суспільства і приборкати такі її інстинктивні риси, як агресивність, егоїзм, ворожість один до одного. Людину розуміли як частку природи, підвладну природним законам, таким як боротьба за виживання та природний добір. Тут держава вже мусить спиратися на силу і примус з метою запобігти ворожнечі та розхитуванню суспільного порядку, зупинити «війну всіх проти всіх».

Таким чином, обидві ці тенденції відображали загальне переконання в тому, що людина є вищим продуктом розвитку природи (згідно першої тенденції, з усіма її вродженими соціальними характеристиками та прагненням до співжиття із собі подібними; згідно другої – з переважанням тваринних інстинктів, від яких її слід було позбавити). Відмінності стосувалися трактування суспільства: в першому випадку воно також було вищим органічним щаблем природного розвитку і базувалося на узгодженій волі людей до спільного життя, в другому – штучно створеним механізмом чи засобом соціалізації за допомогою насильства і примусу.

Між цими двома тенденціями існувало безліч проміжних точок зору. Також не можна не згадати епоху середньовіччя, коли панівним було переконання, що і людину, і середовище її існування було створено Богом. Але тоді ідея соціальності та проблема походження суспільства і людини втрачала сенс, оскільки все на землі існувало з Божої волі і відповідно мало лише одне всеохопне універсальне пояснення. Таке розуміння походження людини і суспільства міститься в релігійній соціології, яка є однією із складових богословських наук (теології).

Світську ж за характером соціологію цікавить головне питання: як можливе суспільство? Адже, якщо воно не створене Богом, воно створене людьми. Але як і в який спосіб? І чому це суспільство знаходиться у постійних конфліктах і війнах? Що треба зробити, аби мирним шляхом здійснювати суспільний поступ, забезпечити гідне життя людини? Це вимагало наукового пояснення, а оскільки на поч. ХІХ ст. найбільших успіхів досягли природознавчі науки, то власне й соціальну реальність прагнули досліджувати за аналогією до природознавства, з використанням відповідних наукових методів. Тому перша назва, яку вжили до означення науки про суспільство, була «соціальна фізика»; стани, які вона досліджувала, називали «соціальною статикою» і «соціальною динамікою»; структуру суспільства запозичали чи з механізму та його частин, чи з організму з його складною будовою. Сам же термін «соціологія» був запроваджений до наукового обігу лише у 1839 р. для означення науки про суспільство, головні теоретичні положення якої мали базуватися на дослідних даних. Вона стала першою з-поміж соціогуманітарних наук, теоретичні принципи і побудови якої були позбавлені абстрактно-умоглядного характеру.

Отже, соціологію у самому загальному вигляді можна визначити як науку про суспільство, створене людьми для спільної життєдіяльності.

Питання 2. Основні рівні соціологічного аналізу

Якщо соціологія – наука про суспільство, створене людьми у процесі спільної життєдіяльності, то з цього означення виникають дві головні можливості соціологічного аналізу і відповідно дві різні досліджувані одиниці, що підлягають науковому вивченню соціологів.

Перша - це переконання, яке виникає у 30-40-х рр. ХІХ ст., що власне суспільство й виступає головною одиницею аналізу вчених-соціологів. Але яке суспільство? Адже існує багато країн і народів, суспільства яких мають спільні і відмінні риси. Тому, крім впливу на становлення соціології революції у природознавстві к. ХУІІІ - поч. ХІХ ст., велику роль відіграв також процес формування національних держав, що розпочався у Західній Європі з часів Французької революції 1789 р. Виникнення цих держав та усталення їхніх територіальних кордонів призвели до того, що поняття «суспільство» стало ототожнюватися із певною нацією-державою, що існувала на певній території.

Відтак протягом 2 пол. ХІХ ст. виникає так звана «контейнерна соціологія», тобто наука про розвиток певного суспільства в його національно-державних та територіальних кордонах. Вираз «контейнерна соціологія» запроваджений відомим німецьким соціологом У. Беком і утворений за аналогією із великою скринею або кузовом для перевезення вантажів, в якій знаходилися уявлення соціологів про соціальні феномени різного гатунку складності, характерні для суспільства, до якого вони належали.

Отже, на початках існування соціології як науки про суспільство у середовищі соціологів домінує позитивістське бачення суспільства як макросистеми із складною будовою та функціями, своїми закономірностями розвитку. В центрі дослідницької уваги соціологів стоять великі соціальні утворення – держава, економічне і культурне життя, такі загально-соціальні процеси, як розподіл праці й виникнення солідарності, інтеграція, трансформація і соціальні зміни, революції і війни, а також соціальна структура і класи та прошарки тощо. Такий макросоціологічний аналіз (від грецького макрос – великий) практично випускає з поля зору людину, її роль у соціальному розвитку та функціонуванні суспільства.

Тому інші соціологи, навпаки, в центр розгляду ставлять насамперед людину, намагаючись з’ясувати, чому, як і для чого ця людина створює суспільство й живе в ньому. Із застосуванням мікрорівня соціологічного аналізу (від грецького мікрос- малий) на перший план уваги соціологів висуваються воля й прагнення людини до співжиття і творення соціумів; свідомість і мотиви дій особистості; реалії повсякденної життєдіяльності; інші феномени духовного життя, спілкування людей та взаємодії між ними. Такий підхід на противагу позитивістській соціології виникає на поч. ХХ ст. і знаходить свій найбільш концентрований вигляд у «розуміючій соціології» видатного німецького вченого М. Вебера, в центрі якої стоїть особистість.

Таким чином, від початків існування соціології в теоретичних уявленнях домінували дві полярні парадигми, які базувалися на різних рівнях соціологічного аналізу, а саме структурна та інтерпретативна парадигми, або макро- і мікросоціологія. Представників першої найбільше цікавили проблеми функціонування суспільства та його макроструктурних складових, а другої – людина-суб’єкт як творець соціальних зв’язків та інституцій і активний учасник соціальних відносин, як будівничий цього суспільства.

У цих двох відмінних підходах втілені також два різні способи соціологічного мислення: думка про соціальні зміни внаслідок незалежних від людей об’єктивних закономірностей та ідея стосовно продукування цих змін соціальними суб’єктами-особистостями. Тому такий розрив ще часто називають макро-мікро-дилемою, а поляризація макро- і мікроорієнтацій була тенденцією, характерною для більшої частини соціологічних теорій ХХ ст.

У цьому сенсі специфічну позицію займає українська соціологія. В той час як у західній соціологічній думці розгорталися дебати навколо полярності макро- та мікрорівнів, представники вітчизняної соціології, що розвивалася в еміграції між І та ІІ Світовими війнами, активно розробляли мезорівень (від грецького мезос – середній) соціологічного аналізу. Ця специфіка була зумовлена поразкою національно-визвольного руху 1917-1920 рр. та черговою втратою Україною своєї незалежності. Тому найбільш патріотично налаштовані представники української науки в період еміграції задавалися питанням, відповідь на яке не могли дати ні історія, ані політичні чи економічні науки: чим є український народ – нацією-державою чи нацією-культурою? Чому кожного разу здобуття незалежності закінчувалося невдачею, втратою своєї державності, встановленням влади інших держав? Чи можливе подальше існування українського народу та якими є перспективи утворення та утримання власної держави? Для відповіді на це питання вони зверталися до соціології, яку називали громадознавством (недарма один з перших суто соціологічних інститутів українців за кордоном мав назву «Український інститут громадознавства»). Це віддзеркалювало увагу українських соціологів перш за все до тих соціальних груп, спільнот і громад (таких як нація, сім’я, релігійні громади), завдяки яким український народ зміг зберегтися навіть під чужоземним пануванням і втримати енергію національного відродження.

Мезорівень соціологічного аналізу вдало поєднує особистість та суспільство, мікро- та макрорівні існування соціальної реальності, оскільки саме через спільноти людина входить до суспільного життя і здійснює зв’язки із ширшими соціальними інститутами та структурами. Із самого свого народження дитина розвивається спочатку в малих, згодом у дедалі більш складних групових утвореннях і спільнотах, починаючи від сім’ї; водночас людина володіє здатністю формувати нові соціальні групи і через них здійснювати свою взаємодію із утвореннями макрорівня. У сучасному суспільстві, незалежно від його соціального та політичного устрою, посилюється прагнення людини перебувати у середовищі «своїх», близьких їй за духом, історією, мовою, фахом та іншими характеристиками об’єднань людей, у соціальних групах однодумців, одновірців та представників одних стилів життя; такі групи в сучасній соціології часто називають референтними. Ці групи слугують для індивіда взірцем, системою відліку для оцінки самого себе та «інших», а також однією з основ формування певних соціальних установок, норм поведінки і ціннісних орієнтацій. Вживаючи комп’ютерну мову, мезорівень соціологічного аналізу виступає інтерфейсом або двоїстим цілим, в якому змикаються верхній та нижній рівні.

Якщо українські соціологи проявили домінуючий інтерес до соціальних груп і спільнот мезорівня соціальної реальності ще у 20-х рр. ХХ ст., то у новітній соціологічній думці Заходу схожі зацікавлення проявилися значно пізніше. Відомий американський учений Н. Смелзер пише, що лише на поч. 90-х рр. ХХ ст. у США було сформовано об’єднання соціологів під назвою МЕЗО; воно виросло із незадоволення частини дослідників цієї країни розмежуванням макро-мікропідходів і втратою так званої «середини», яка, на їхню думку, становить надзвичайно важливу ланку між індивідуальним та суспільним. Головна увага цієї дослідницької групи нині зосереджена на явищах мезорівня: групах, організаціях, суспільних рухах тощо та на першочерговій потребі їхнього вивчення.

Однак ситуація у світовій соціологічній думці в останню чверть ХХ ст. суттєво змінюється внаслідок впливів глобалізації. Саме глобалізація з її руйнацією кордонів між державами спричинило докорінний перегляд предметного поля соціології, викликало потребу ревізії існуючих теоретичних уявлень стосовно головної одиниці аналізу, обумовило пошук нових дослідницьких технологій. Найголовнішим можна вважати загальне переконання соціологів, що велетенські соціальні зміни напр. ХХ – на поч. ХХІ ст. призводять до поступового формування вищого рівня соціальної реальності – людства як єдиної глобальної мегасистеми. Американський соціолог Н. Смелзер у 1995 р. висунув і обгрунтував положення про утворення всесвітнього співтовариства у межах земної кулі та про нові глобальні реалії, які має досліджувати глобальна соціологія, насамперед руйнацію єдності національної держави і національного суспільства, збільшення кількості транснаціональних акторів і ускладнення взаємозв’язків і стосунків між ними. Утворення глобальної соціології вимагає переведення соціологічного аналізу на якісно новий і вищий мегарівень, окреслення її предметного поля в термінах багатоманіття безмежного соціального світу – світу без кордонів з його новими транснаціональними просторами, новими вимірами часу, який має здатність однаковою мірою стискатися й розширятися, з новими ризиками і зростаючою щільністю регіонально-глобальних сітей зв’язку суб’єктів глобальних трансформацій у вигляді насамперед «світової павутини» Інтернету.

Таким чином, починаючи з 30-40-х рр. ХІХ і до 80-х рр. ХХ ст. соціологія розвивалася як наука про суспільство в його національно-державних та територіальних кордонах і використовувала мікро-, мезо- та макрорівні аналізу соціальної реальності. У першому випадку головною одиницею аналізу та домінуючим предметом наукових зацікавлень соціологів була особистість, у другому – соціальна група/спільнота, у третьому – певне суспільство в його географічній обмеженості, економічній незалежності, політичній цілісності, соціальній солідарності та культурній ідентичності. Стрімке розповсюдження процесів глобалізації викликало потребу переходу до мегарівня соціологічного аналізу людства з його основною одиницею аналізу та предметом дослідження у вигляді глобальної мегасистеми, що знаходиться нині у процесі становлення.

Питання 3. Соціологія як наука про соціальні спільноти

Сучасна соціологія нараховує як мінімум чотири рівні соціологічного аналізу соціальної реальності: мікро-, мезо-, макро- і мегарівні з відповідними чотирма одиницями аналізу: особистістю, спільнотою/соціальною групою, суспільством в його національно-державних кордонах та мегаспільнотою або глобальним світовим суспільством, яке формується внаслідок процесів глобалізації.

Українська соціологія, формування якої розпочалося на поч. ХХ ст., має своє самобутнє обличчя і свою специфіку, зумовлені висуненням в ній на перший план проблем мегарівня соціологічного аналізу, пов’язаних із формуванням і функціонуванням соціальних спільнот, які утворюються людьми і з яких складається те чи інше суспільство. В соціології соціальна спільнота – це певна соціальна група, реально існуюча сукупність індивідів, що надається до емпіричної фіксації, яка характеризується відносною цілісністю. Соціальні спільноти виникають у процесі історичного розвитку людства на всіх рівнях його буття і різняться величезною різноманітністю форм та змістовних зв’язків всередині них. Вони є продуктом діяльності людей, котрі впродовж свого життя входять до вже існуючих спільнот і творять нові. На ранніх етапах розвитку людства люди об’єднувалися у родини, роди і племена на основі кровноспорідненого зв’язку, шукаючи в цих первісних спільнотах захисту від диких тварин, стихійних сил природи чи зовнішніх ворогів. Тобто на перших етапах розвитку людство тяжіло до творення спільнот, керуючись радше зовнішніми причинами, прагненням забезпечити своє існування й виживання у ворожому і загрозливому для нього світі.

З часом у дію вступають інші спонукальні причини, і об»єднання відбувається на основі спільних виробничих інтересів і потреб, релігійних вірувань, політичних поглядів, дозвільних уподобань тощо. Інакше кажучи, з розвитком суспільства зовнішні об’єктивні чинники, які зумовлювали створення первісних спільнот, дедалі більше поступаються місцем внутрішнім суб’єктивним (тобто залежним від людини) чинникам людського співжиття.

За українською соціологічною традицією центральним осередком соціального життя українського народу здавна вважалася спільнота, або громада. Спільнота-громада існувала з давніх-давен і набувала різного соціального і правового змісту. Спочатку громади були основними територіально-адміністративними одиницями, пов’язаними з однією оселею; існували також церковні громади, громади спільного користування майном тощо. Характерною ознакою спільнот-громад було широке самоврядування (громадське віче), яке функціонувало в містах і селах України впродовж тривалого історичного періоду. Згодом громади у значенні територіально-адміністративних одиниць поступаються місцем спільнотам-громадам як осередкам національно-культурного та громадсько-політичного життя української інтелігенції (2 пол. ХІХ – поч. ХХ ст.). Отже, для українського народу протягом усієї історії його існування якраз довкола спільнот-громад будувалося соціальне життя, саме через них пересічна людина входила у це життя і здійснювала зв’язки зі ширшими соціальними інститутами, як-от держава або політичні партії і рухи.

Це знайшло віддзеркалення й в українській соціологічній думці та діяльності вітчизняних соціологів: один з перших суто соціологічних інститутів українців мав назву Український інститут громадознавства (заснований у Відні М. Грушевським у 1919 р. і пізніше перенесений до Праги, де й функціонував з 1924 до 1945 рр.). Назва цього інституту англійською мовою звучала як Український інститут соціології. Отже, у міжвоєнні роки в середовищі українських науковців-соціологів, які діяли в еміграції, побутувало розуміння соціології як передусім науки про соціальні спільноти-громади, а саму соціологію відповідно й називали громадознавством.

Очевидно, саме цим й пояснюється факт широкого захоплення соціологією з боку українських вчених і громадсько-політичних діячів в еміграції, створення там перших соціологічних осередків (кафедр і відділень соціології), оскільки в радянській Україні соціологія була проголошена буржуазною наукою і фактично припинила своє існування, частково відновлене лише після так званої «відлиги» поч. 60-х рр. ХХ ст. М. Грушевський (видатний український історик і президент Української Народної Республіки), М. Шаповал (політичний діяч та міністр земельних справ в уряді М. Грушевського) та представники інших професій і уподобань в середовищі української еміграції зверталися до соціології в надії з»ясувати реальний стан українського суспільства і можливість розбудови української спільноти до рівня набуття власної державності.

Специфічна ознака української соціологічної думки – першочергове звернення до проблематики спільнот і соціальних груп та, відповідно, застосування мезорівня соціологічного аналізу – дозволяє уточнити і розширити означення соціології.

Соціологія – це наука про становлення та функціонування соціальних спільнот, з яких складається окреме суспільство і людство в цілому та між якими складаються певні соціальні відносини і взаємодії, а також про соціальну людину – творця цих спільнот і головного суб’єкта історичного розвитку.

Питання 4. Типи соціальних спільнот

Якщо вважати соціологію наукою насамперед про соціальні спільноти, які утворені людьми і через які людина входить у суспільне життя та здійснює зв’язки й відносини зі ширшими соціальними інститутами (до прикладу, державою або політичними рухами), то слід з’ясувати, який сенс соціологи вкладають у це поняття і які зміни, зумовлені процесами глобалізації, характеризують розвиток сучасних спільнот.

Отже, соціальну спільноту в Короткому соціологічному словнику за ред. В. Воловича визначають як відносно сталу сукупність людей, об’єднаних спільними ознаками; це соціальне утворення, що виконує спільні економічні, політичні, культурні та інші завдання і має певну суспільну організацію. Суспільство складається з безлічі різноманітних спільнот, типи яких виділяють за різними критеріями.

1. Коли йдеться за найдавніші спільноти, то мають на увазі насамперед спільноти, засновані на родинних зв’язках: сім’ї, родини у більш широкому значенні слова.

2. За соціально-демографічним критерієм вирізняють такі утворення, як чоловіки, жінки, молодь, люди старшого віку тощо.

3. За принципом розселення і займаної території досліджують поселенські й територіально-регіональні спільноти: це може бути населення міста, села, певного регіону (наприклад, східної чи західної України).

4. Це також спільноти, засновані на грунті культурно-історичної та етнічної самобутності: народи, нації.

5. За критерієм розподілу праці та професійної діяльності виділяють певні класи, прошарки і стани.

6. Застосування критерію єдності цілеспрямованої діяльності дає можливість виокремити, до прикладу, прихильників певних політичних ідей, членів релігійних громад, творців мистецьких рухів і напрямів, різного роду неформальні угруповання тощо.

7. Макроспільнотою можна вважати й усе суспільство тієї чи іншої країни (наприклад, українське суспільство).

8. Мегаспільнота глобального характеру є, як вважає багато сучасних соціологів, людство.

Отже, кількість спільнот з часом дедалі збільшується, що засвідчує зростаючу активність людини у творенні різноманітних форм людського співжиття.

Соціологія фіксує певні відмінності між спільнотами; вони розрізняються:

- кількісним складом (найменша соціальна спільнота – сім»я – складається з двох осіб, а найбільша - людство - налічує 6.5 млрд. населення);

- часом існування (від кількох годин, як, приміром, спільнота уболівальників на футбольному матчі, і до тисячоліть, якщо йдеться про вік людства);

- принципами об»єднання (такими принципами може бути спільність інтересів та уподобань або спосіб і характер проведення дозвілля);

- рівнем згуртованості та організованості (від неформальних груп до об’єднань і партій зі своїми статутами і програмами);

- характером діяльності (скерованої на благо суспільства або антисуспільної, руйнівної стосовно нього; спонтанної чи цілеспрямованої; пасивно-споглядальної чи активно-перетворювальної тощо).

Людина з початку свого життя входить у ці спільноти, а згодом творить нові, відповідно до умов її розвитку та існування. При цьому індивід може входити до різних спільнот одночасно. Наприклад, студенти вищих навчальних закладів можуть бути водночас представниками певної родини, нації, поселенської чи регіональної спільноти, членами тієї чи іншої політичної партії чи прихильниками тої чи іншої політичної ідеї, входити до різних громадських (в тому числі й студентських) організацій, бути членами спортивної спільноти (брати участь у діяльності тієї чи іншої спортивної секції), фан-клубу, належати до різноманітних Інтернет-спільнот типу «Однокласники» чи «В контакті», до представників певних соціальних мереж і сіток тощо.

Розвиток процесів глобалізації також наклав свій відбиток на створення й функціонування соціальних спільнот наприкінці ХХ – на поч. ХХІ ст. Якісно нові характеристики соціальних спільнот доби глобалізації можна згрупувати наступним чином:

- якщо у попередні епохи існування людства соціальні спільноти були тісно прив’язані до певної території та існували в межах конкретної національної держави, то нові спільноти глобального світу є за суттю транснаціональними, тобто утворюються у глобальних соціальних просторах і об’єднують людей різних народів і країн світу. Ці нові глобальні спільноти можуть будуватися на грунті спільних релігійних вірувань, продукування знання, стилів життя, політичних симпатій чи антипатій тощо. Такою транснаціональною спільнотою можна вважати, наприклад, мігрантів, які не прив’язані до одного місця проживання і у пошуках праці чи політичного притулку здійснюють переміщення з країни до країни і яких об’єднують соціальні зв’язки нового типу. Нова якість цих спільнот полягає і в тому, що вони часто не передбачають прямих контактів між своїми членами, є уявленими або віртуальними (це, до прикладу, численні Інтернет-спільноти). Їхніми рисами є недовговічність існування, анонімність, гнучкість, здатність виникати і щезати залежно від мінливих потреб їхніх користувачів;

- якщо в минулому локальні соціальні спільноти, як правило, не виходили за межі національно-державних кордонів своєї країни, то в умовах глобалізації частина локальних спільнот починає глобалізуватися. Таке явище сучасного світу соціологи означують поняттям «глокалізація» і наводять приклад непоодиноких груп людей, які є користувачами «етнічних» (як-от китайських) супермаркетів по всьому світу; учасниками карнавалів по-бразильські поза межами Бразилії; членами ісламістських чи терористичних угруповань і навіть представниками студентських спільнот, що у визнаних центрах освіти тепер складаються з вихідців із різних країн світу. Інша частина локальних спільнот, навпаки, з часом демонструє тенденції до послаблення, розпорошеності, зменшення у розмірах і впливах. Тут найчастіше наводять приклад міських спільнот, де скорочуються зони соціальної взаємодії, а також існування зон гетто у найрозвинутіших містах світу, в яких мешкає найбідніше населення, що практично не має доступу до місць відпочинку, розповсюдження високої культури, осередків університетської освіти тощо.

Таким чином, людина творить і входить у різноманітні соціальні спільноти, з яких і складається певне суспільство або людство в цілому. З бігом історії характер спільнот змінюється, в них зростає елемент суб’єктності. Йдеться про те, що у минулому людина, як правило, була пасивним учасником тих чи інших спільнот, а вони самі – об’єктами впливу, маніпуляції чи політичного тиску, що найяскравіше знайшло прояв у радянському суспільстві, де панували єдина ідеологія, єдина партія і диктатура одного класу. Початок ХХІ ст. засвідчує зростання ролі спільнот, збільшення активності їхніх членів, ріст чинників їхньої самоорганізації, самоуправління й самовдосконалення.

Тому однією з прикмет сьогодення є підвищення ступені внутрішньої зорганізованості цих спільнот, формування в їхніх кордонів зародків, а згодом й частково чи повністю оформлених соціальних інститутів. Стосовно історії України це знаходить прояв у довготерміновому процесі становлення великої соціальної спільноти українців з подальшими прагненнями її представників утворити та розбудувати власну державу, сформувати багатопартійну систему тощо.

Питання 5. Соціальні інститути та їхні функції

Зростання масштабів та ускладнення структури соціальних спільнот приводить до потреби формування низки соціальних інститутів. Соціальні інститути в соціології розглядають як сталі форми організації та регулювання спільної діяльності людей, що складаються історично; завдяки їм відбувається функціонування спільнот і всього суспільного організму, здійснюється соціалізація індивідів, тобто їхнє входження у життя суспільства і виконання ними певних соціальних функцій і ролей. Соціальні інститути – це механізми самоорганізації спільного життя і соціальної взаємодії різноманітних спільнот людей. Один із засновників соціології як самостійної науки британський вчений Г. Спенсер вперше запроваджує це поняття у соціологію і вирізняє п’ять головних соціальних інститутів, які творяться спільнотами для кращої організації їхнього внутрішнього життя, а також для стосунків з іншими інститутами та спільнотами:

- домашні або сімейні інститути, які створюють найменші соціальні спільноти – родини – з метою упорядкування сімейного життя, виховання дітей, їхньої підготовки до дорослого життя;

- обрядові чи церемоніальні інститути, які регулюють повсякденну поведінку людей, встановлюють звичаї, обряди, стандарти поведінки тощо;

- політичні інститути (держава, партії, органи судочинства, армія), що є носіями існуючих у певному суспільстві політичних інтересів і відносин;

- церковні інститути, котрі забезпечують згуртування суспільства, встановлюють моральні норми і принципи людського співжиття;

- професійні й промислові інститути (гільдії, цехи, профспілки), які виникають на основі розподілу праці.

Соціальні інститути складаються, як правило, з:

· сукупності норм, соціальних ролей, статусів, приписів, розпоряджень;

· взірців поведінки, яких варто дотримуватися;

· системи контролю за їхнім додержанням;

· спеціальних установ, що займаються цією діяльністю.

З розвитком суспільства одні соціальні інститути втрачають своє значення чи починають відігравати у житті соціуму дедалі меншу роль (як це відбувається, наприклад, з обрядово-церемоніальним інститутом) і перетворюються, за висловом сучасного британського соціолога Е. Гідденса, на «інститути-пустушки». Інші соціальні інститути, навпаки, зміцнюють свої суспільні позиції. Також із часом відбувається поява нових інститутів, і цей процес триває інколи десятиліттями, оскільки люди як істоти соціальні шукають відповідних форм самоорганізації свого співжиття. Але в сучасному світі тривалість процесу створення нових соціальних інститутів значно скорочується. У багатьох країнах світу включно з Україною одночасно і паралельно існують залишки старих соціальних інститутів, старих зразків поведінки, норм і законів, що залишилися у спадок від часів існування СРСР, і паростки нових. Крім того, у сучасному світі часто зустрічається ситуація, коли суспільне життя народжує нові соціальні групи, рухи та ініціативи, а соціальних інститутів, які б їх упорядковували, ще не створено. У цих випадках соціальна ефективність не організованих інституційно новоутворень залишається недостатньою і вони нездатні досягнути вагомих для їхніх учасників результатів.

Виділення типів соціальних інститутів здійснюють за певними критеріями. Перша типологія будується за критерієм цілей та сфери діяльності і відображена у Табл. № 1.

Таблиця 1.Соціальні інститути і сфери їхньої діяльності

За критерієм способу регулювання поведінки людей вирізняють також формальні й неформальні соціальні інститути. Формальні інститути засновують свою діяльність на чітких принципах (законах, указах, інструкціях), здійснюють управлінські й контролюючі функції на підставі певних санкцій, пов’язаних із заохоченням і покаранням. До таких інститутів належать держава, армія, школа тощо. Неформальні інститути не мають чіткої нормативної бази; соціальний контроль встановлюється за допомогою норм, закріплених у громадській думці, традиціях, звичаях. До них належать різні культурні й соціальні фонди, об’єднання за інтересами і т. ін.

Усі соціальні інститути виконують певні соціальні функції, тобто відіграють певну роль у життєдіяльності людини, спільноти, суспільства в цілому, які у зведеному вигляді подано у Табл. № 2.

Таблиця 2.Функції соціальних інститутів

Соціальні інститути не повинні підміняти у своїй діяльності один одного; якщо ж таке трапляється і один із соціальних інститутів перебере на себе невластиві йому функції інших інститутів – тоді руйнується природний розподіл функцій між ними і порушується стан соціальної рівноваги, який може навіть спричинити руйнацію існуючого соціального ладу. Таке трапилося, наприклад, за часів існування СРСР, коли радянська держава і комуністична партія (як політичний інститут) привласнили собі чи не всі функції інших соціальних інститутів, брутально втручаючись у життя кожної людини, сім»ї, нав»язуючи радянські обряди і придушуючи церковне життя, будуючи соціалістичну економіку, скеровану не на задоволення потреб людей, а на зміцнення військово-промислового комплексу, перетворюючи профспілки в «школу комунізму» і відбираючи в них право соціального захисту трудящих. Унаслідок цього страждала не лише людина, життя котрої було цілком регламентоване і залежне від держави, а й суспільство загалом. Лише тепер із великими труднощами відбувається процес його повернення до нормального стану – відкритого, громадянського суспільства з розгалуженою мережею соціальних спільнот та інститутів, із зростанням їхніх самоуправлінських і самоврядних функцій.

В цілому для сучасних суспільств найпомітнішою є діяльність політичних, економічних, соціальних, освітніх, наукових та релігійних інститутів (три останніх соціологи зазвичай об’єднують в одну групу інститутів культури).

Питання 6. Об’єкт і предмет соціології

Розуміння соціології як науки про становлення та функціонування соціальних спільнот, з яких складається суспільство та між якими утворюються певні соціальні відносини і взаємодія, а також про соціальну людину – творця цих спільнот і головного суб’єкта історичного розвитку - дозволяє підійти до визначення її об’єкта і предмета. Об’єкт будь-якої науки – це те, на що спрямований процес дослідження, а предметна її галузь – ті сторони, зв’язки, відносини, складові об’єкта, які безпосередньо підлягають аналізу і вивченню. Вживаючи мову філософії, об’єкт і предмет співвідносяться як ціле і його частина.

Об’єктом соціології вважають всю соціальну реальність у багатогранності її якісних характеристик. Але одні соціологи притримуються думки, що ця соціальна реальність протягом останнього часу зменшується у своїх масштабах за рахунок розширення зони приватного, не-соціального життя людини, а інші, навпаки, розсувають її кордони за рахунок введення до неї стрімко зростаючої зони культурних складових (такий об’єкт соціології сьогодні дедалі більше означують як соціокультурну реальність). А отже, мінливість кордонів і вмісту традиційного об’єкта соціології зумовлює й рухомість предмету соціології, його перебування у постійному русі, розвитку і становленні. Змінюються епохи розвитку людства, один тип суспільства замінюється іншим, на перший план виходить та чи інша сторона життя соціуму, змінюються також потреби і соціальні запити тощо. Відповідно в соціології в різні часи її існування змінювалися уявлення про її предметну галузь, про те, що саме вона вивчає.

На початках існування соціології (30-40-і рр. ХІХ ст.) переважає уявлення про соціологію як науку, предметом якої є суспільство в його органічній цілісності, а також такі його характеристики, як соціальна структура, соціальні інститути, соціальні зміни тощо. При цьому на передній план висувається все те, що властиве суспільству в цілому, а не окремим індивідам, з яких воно складається. Наприкінці ХІХ - на поч. ХХ ст. на противагу цьому уявленню формується розуміння соціології як такої науки, де домінуючим предметом вивчення є людина – соціальна істота, її повсякденне життя, взаємозв’язки та взаємодії з іншими людьми. Тут на першому плані поняття соціальної поведінки індивіда, мотивації його діяльності, міжособистісна взаємодія людей.

Для новітнього суспільства (тобто суспільства 2 пол. ХХ) характерними є наступні процеси:

- прогресуючий розклад колишніх органічних форм людського співжиття на кшталт сім’ї, ремісничої спілки, сільської та міської громад тощо;

- переважання надіндивідуальних утворень, як-от соціальні інститути;

- зростаюча самотність людини, втрата нею почуттів улаштованості в світі, безпеки і стабільності існування.

Саме тому в цей час і в теоретичному, і в практичному плані погляди звернено до соціальних спільнот, які вдало поєднують індивідуальне та суспільне, раціональне і емоційне, і тому дедалі частіше стають предметом соціологічних досліджень новітньої доби. На користь розгляду саме соціальної спільноти як ядра предметної галузі новітньої соціології висувають низку наступних аргументів.

1. Поняття соціальної спільноти містить у собі вирішальну якість саморуху, саморозвитку соціального цілого, а також стану стабільності й сталості соціальних систем. А отже, у цьому випадку немає потреби шукати джерело соціального розвитку поза межами соціуму; його можна вивести з внутрішніх потреб та інтересів соціальних спільнот і груп та людей, які їх утворюють.

2. Соціальні спільноти охоплюють усі можливі стани і форми буття людських індивідів у їхній соціальності. У соціології особу розглядають не так із позиції її унікальних здібностей та неповторних рис, як у системі соціальних зв’язків, як представника певного суспільства, як соціальну істоту. Людина завжди включена у складну систему соціально-класових, поселенських, родинних, професійних, демографічних та інших груп, поділяє та висловлює їхні інтереси та орієнтації, опановує їхній соціальний досвід.

3. Соціальні спільноти дедалі частіше виступають колективними суб’єктами суспільних перетворень і головними акторами суспільного життя. Увесь поступ суспільного розвитку нині залежить від дій соціальних суб’єктів та їхньої активності. Тому соціальні спільноти як суб’єкти, тобто живі, страждаючі, діяльні, творчі, свідомі своєї сили, які вдало поєднують інтереси суспільства і кожної окремої особистості, у новітню епоху найчастіше розглядалися в якості предметного ядра соціології.

Сьогодні, із зростанням темпів і ваги глобалізаційних процесів, рамки предметного поля сучасної соціології розширюються до поняття людства як світової мегасистеми, що формується. Одні соціологи вважають, що це людство набере характеристик і ознак світової спільноти, де будуть переважати такі ознаки, як творення локальних чи наднаціональних спільнот із неформальними зв’язками приязні, товаришування, взаємопідтримки, спілкування за інтересами та уподобаннями, способами проведення вільного часу, специфічними стилями життя тощо. Прикладом такого гатунку утворень часто стає Інтернет-спільнота з її численними чатами, блогами, просторами комунікацій. Для інших соціологів, навпаки, людство бачиться як таке мегасуспільство, в якому існуватимуть транснаціональні держави, уніфіковане міжнародне право для регуляції процесів глобалізації, світовий ринок і світова економіка, космополітичні ідентичності і т. ін., тобто таке глобальне утворення, де пануватимуть принципи раціональності, формалізації соціальних зв’язків і соціальних відносин, інституціоналізації глобальних форм соціального життя.

Відтак для професійних соціологів нині існує багато можливостей для обрання предмету свого дослідження, а соціологія як наука володіє множинністю свого предметного поля. Ним можуть бути людина - соціальна істота; локальна соціальна спільнота або соціальна група, що діють в межах певного суспільства; саме це суспільство в його національно-державних кордонах; людство в цілому. Крім цього, предметну сферу соціології утворюють соціальні відносини та соціальні взаємодії між усіма переліченими складниками.

Соціологія сучасності включає в себе й різноманітні уявлення стосовно об’єкту своїх досліджень в його традиційному (соціальна реальність) або розширеному та оновленому (соціокультурна реальність) варіанті.

Питання 7. Структура соціологічного знання

Для чіткого уявлення про структуру соціологічного знання потрібно відштовхуватися від означення соціології, її об’єкту і предмету, а також враховувати рівні соціологічного аналізу. Соціологія – це наука про становлення та функціонування соціальних спільнот,з яких складається окреме суспільство і людство в цілому та між якими утворюються певні соціальні відносини і взаємодії, а також про соціальну людину – творця цих спільнот і головного суб’єкта історичного розвитку.

Об’єктом сучасної соціології виступає соціокультурна реальність, а предметом наукових зацікавлень соціологів залежно від їхніх уподобань, можуть бути особистість як істота соціальна; соціальна спільнота/група; суспільство в його національно-державних кордонах; людство в цілому.

Предметну сферу соціології утворюють також соціальні відносини та соціальні взаємодії між усіма переліченими складниками.

В такий спосіб можна дали відповідь на запитання: що саме вивчають соціологи. Наступне запитання торкається того, що ж є підсумком їхніх наукових пошуків – чи то в теоретичному плані, чи внаслідок проведених ними емпіричних досліджень. Узагальненою відповіддю на це запитання може бути наступна: соціологія продукує наукове знання про соціокультурну реальність в усій її різноманітності та на всіх рівнях її існування й розвитку. Цей соціологічний комплекс наукового знання є диференційованим і структурованим, як це відображено на Рис. 1.

Рисунок 1. Структура соціологічного знання

Спеціальні соціологічні теорії, Спеціальні соціологічні теорії,

які вивчають суб»єктів які вивчають життєдіяльність

суспільного життя соціальних суб»єктів в окремих

сферах

- соціологія особистості - соціологія культури

- соціологія сім»ї - соціологія політики

- соціологія класу, стану, - економічна соціологія та

прошарку соціологія праці

- етносоціологія - соціологія дозвілля

- соціологія нації - соціологія освіти

Сучасна загальна соціологічна теорія дає уявлення про людство як глобальну мегасистему, що формується внаслідок процесів глобалізації, а також про суспільство як систему нижчого рівня. Ця теорія загального характеру відображає визначальні тенденції становлення й функціонування соціальних спільнот-суб’єктів суспільного розвитку на локальному та глобальному рівнях їхнього існування, місце у цих процесах людини як істоти соціальної.

Ця загальна соціологічна теорія має внутрішні відмінності залежно від тієї парадигми, в рамках якої вона створюється і розвивається. Поняття «парадигма» вводить у науковий обіг американський соціолог Т. Кун для позначення певної теоретичної моделі постановки проблеми та її розв’язання. Ця модель лежить в основі тієї чи іншої теорії, включає в себе сукупність основних положень і принципів, специфічний набір категорій і визнається певним колом вчених. Відповідно загальна соціологічна теорія представлена низкою парадигм та належних до неї напрямів і шкіл; головними з них є структурна та інтерпретативна. Структурна парадигма розглядає організацію, будову й розвиток суспільних систем різного рівня складності, виконувані ними функції, в той час як інтерпретативна зосереджує увагу на тлумаченні сенсу людської поведінки і взаємодій між людьми в процесі їхньої спільної життєдіяльності, внаслідок якої й твориться суспільство.

До загальної соціологічної теорії входить також історія соціології, знання про об’єкт і предмет соціологічної науки, її понятійно-категоріальний апарат, d в ній відображено тенденції розвитку як соціокультурної реальності, так і самої соціології, обгрунтовано місце соціології серед інших наук.

Спеціальні соціологічні теорії (або теорії середнього рівня) вивчають суб’єктів суспільного життя (людину як істоту соціальну і створювані нею спільноти різного рівня складності та організованості) та їхню життєдіяльність у різних сферах і галузях (культури, політики, економіки, науки, освіти, виховання, дозвілля тощо). Вони розкривають два основні типи соціальних зв’язків і відносин:

- між суспільством і певною сферою суспільного життя;

- внутрішніх взаємозв’язків і взаємозалежностей, які притаманні тій чи іншій сфері.

Спеціальні соціологічні теорії є методологією пізнання окремих соціальних процесів, спільнот та їхніх інститутів і водночас методологічною основою емпіричних досліджень.

Дані соціологічних досліджень – це виявлені соціологами соціальні факти, їхній аналіз і узагальнення. Вони стосуються як конкретних соціальних суб’єктів (дій, вчинків і мотивації людської поведінки, щоденних практик, конкретних продуктів людської діяльності), так і окремих соціальних процесів і відносин (конфліктних ситуацій, ступеня солідарності в тій чи іншій соціальній групі, проявів девіантної поведінки, такої як алкоголізм, наркоманія, Інтернет-залежність тощо).

Усі ці компоненти соціологічного знання тісно пов’язані між собою: без науково обгрунтованої теорії емпіричні соціологічні дослідження не в змозі дати достовірної картини соціальних процесів і явищ, узагальнити їх, забезпечити прирощення наукового знання, а сама теорія без цих досліджень може відстати від життя і перетворитися на догму, якщо вона не живиться первинною соціологічною інформацією про зміни і нові тенденції у розвитку людини, суспільства і людства в цілому.

Функції соціології та її місце в житті суспільства

Соціологія безпосередньо впливає на життя суспільства через виконання нею багатьох соціальних функцій (від лат. functio – виконання, звершення). До найголовніших з них належать наступні.

1. Теоретико-пізнавальна (соціологія на всіх своїх рівнях і в усіх своїх складових компонентах забезпечує прирощення нового знання про різні сфери соціального життя, розкриває перспективи соціального розвитку, виявляє у суспільстві те, що вимагає радикальних перетворень і змін тощо. У цьому плані великого значення набуває взаємозв’язок соціології і влади, постачання соціологією для органів державного управління наукових висновків, отриманих внаслідок проведення емпіричних соціологічних досліджень. Ці знання про нові процеси і явища допоможуть виявити так звані «точки напруги» в суспільстві, з яких з часом може розвинутися соціальний конфлікт, а то і некерований стихійний вибух. Мистецтвом державного управління якраз і є недопущення переходу від напруги до соціального вибуху, здатність за допомогою даних соціології здійснювати реформи і суспільні перетворення без нанесення шкоди соціальному організмові і кожній конкретній людині. Ця функція дає відповіді на питання: «Яким є суспільство, що ми в ньому живемо? Що саме зазнає змін в цьому суспільстві? Які є напрямки цих змін?»).

2. Описово-інформативна (соціологи проводять систематичний опис і накопичення матеріалу, на основі яких політики і управлінці згодом можуть робити практичні висновки, ухвалювати управлінські рішення, законодавчі акти, здійснювати контроль над соціальними процесами чи їхню корекцію. Цей опис соціальних феноменів скерований на їхнє всебічне теоретичне відтворення, коли різні форми соціального буття постають в усій своїй природній суперечливості й складності, без ідеологічних нашарувань. І в цьому випадку бажаним є діалог науковців-соціологів із представниками влади та громадського самоврядування, коли б одержана інформація сприяла покращенню стану суспільства, спільнот, з якого воно складається, та кожної окремої людини. Ця функція допомагає знаходити відповіді на питання: «Чим характеризується сучасний розвиток суспільства та його головних сфер? В якому напрямку відбувається цей розвиток? Чи відповідає діяльність державних і громадських структур цьому розвиткові?»).

3. Функція соціального планування (соціологи надають результати своїх досліджень для планування розвитку різноманітних сфер суспільного життя, завдяки чому соціальне планування здійснюється в усіх країнах світу незалежно від типу соціальних чи політичних систем; воно охоплює різні галузі – від процесів життєдіяльності світового співтовариства, окремих регіонів і країн і до соціального планування життя міст і сіл, окремих підприємств, товариств тощо. На основі одержаних соціологами даних будують короткострокові та середньострокові, а також довготермінові, на далеку перспективу, плани. Ці плани згодом, після виявлення нових даних, одержаних соціологами, мають коректуватися з тим, аби максимально відображати як досягнутий стан суспільства, так і тенденції соціальних змін і трансформацій. Зазначена функція допоможе знайти відповіді на питання: «Якими є стратегія і тактика розвитку суспільства на короткий час і довгострокову перспективу? Що треба змінити у запланованому, аби соціальні зрушення відповідали бажаним для суспільства цілям?»).

4. Прогностична функція (соціологія здатна виробляти науково обгрунтовані прогнози про тенденції розвитку соціальних процесів і спільнот у майбутньому; особливо важливо мати такі прогнози у перехідні, як нині, епохи розвитку суспільства і людства в цілому. У цьому аспекті соціологія може визначати діапазон можливостей і вірогідностей; подати декілька можливих сценаріїв розгортання процесів, пов»язаних із кожним з обраних сценаріїв; розраховувати ймовірні втрати стосовно кожного з обраних варіантів, визначати ризики та побічні ефекти, а також довготермінові наслідки. Ця увага до майбутнього вимагає здатності соціології дати відповіді на питання: «Чого варто очікувати? До чого слід готуватися? На що можна сподіватися? В чому можна бути певним, а чого слід остерігатися? Як можна уникнути небажаних наслідків?»).

За умови виконання соціологією цих найважливіших функцій вона здатна посісти важливе місце у житті суспільства і кожної людини. Стосовно останньої це проявляється у наступному:

- соціологія сприяє формуванню в індивіда знань про соціальну дійсність і зміни в ній, пояснює логіку процесів соціального розвитку;

- допомагає людині визначити своє місце у суспільстві, обрати життєвий шлях і з’ясувати життєві перспективи, сконцентрувати особисті зусилля на вирішення соціальних суперечностей;

- виявити соціальні групи і спільноти однодумців, людей, що поділяють однакові переконання і бачення оточуючого світу, прагнуть спільними зусиллями змінити соціальну реальність, та об’єднати зусилля з метою досягнення своєї мети.

Значення соціології надзвичайно зросло наприкінці ХХ – на початку ХХІ століття, після розпаду радянського блоку й утворення з колишніх радянських республік нових незалежних держав. Ми живемо в умовах глобальних трансформацій, коли здійснюється перехід від тоталітарного чи авторитарного «закритого» суспільства до ліберально-демократичного суспільного устрою та «відкритого» суспільства. Це час, коли зруйновано підвалини старого суспільного ладу й у важких муках народжується новий. В Україні до цих кардинальних змін додаються процеси побудови держави і консолідації нації. Ситуацію ускладнює те, що і дотепер зберігаються залишки тоталітарної системи та відповідної їй ментальності «радянської людини», колишні економічні відносини; немає стратегії перехідного періоду, чітко не окреслені шляхи та напрями розвитку на майбутнє. Все це потрібно якнайшвидше перебороти для успішного становлення громадянського суспільства в Україні та її повноправного входження до світового співтовариства. Саме тому нині й зростає роль соціології, оскільки вона спроможна дати знання про реальний стан сучасного українського суспільства, зміни в ньому, виникнення нових процесів і явищ, з якими ми не зустрічалися раніше. Соціологія допоможе з’ясувати тенденції розвитку країни на майбутнє, виробити науково обгрунтований прогноз на найближчі роки і віддаленішу перспективу. Нарешті, соціологія також здатна накреслити обрії нової, глобальної за характером мегасистеми людства, яка нині формується у світі, та визначити, яким чином українське суспільство долучається до процесів її формування, встановити, як воно реагує на виклики глобалізації.

Особливо важливе значення соціологія має у підготовці молодих спеціалістів,будучи складовою частиною їхньої загальної і професійної освіти. Яким є суспільство, в якому ми живемо, які перспективи його розвитку, чи зможемо ми брати участь і впливати на суспільні процеси, опанувати науку розумного управління і регулювання цими процесами в сучасному житті – на всі ці питання допоможе знайти відповідь соціологія.