Під поняттям «структура уроку» розуміють побудову уроку: елементи або етапи будови уроку, їх послідовність, взаємозв'язки між ними.

Характер елементів структури визначається тими завданнями, які постійно слід вирішувати на уроках певного типу, щоб найбільш раціональним шляхом досягти тих чи інших дидактичних завдань. Характер і послідовність цих завдань залежать від логіки і закономірностей того навчального процесу, який реалізується на уроках певного типу. Зрозуміло, що логіка засвоєння знань відрізняється від логіки засвоєння умінь і навичок, а тому й відрізнятиметься структура уроків відповідних типів. У зв'язку з цим кожний тип уроку має власну структуру.

У структурі кожного типу уроку є внутрішня структура кожного етапу (мікроструктура). Вона визначається найдоцільнішим добором методів, прийомів і засобів навчання, необхідних для вирішення поставлених навчальних завдань. Наприклад, етап сприймання й усвідомлення учнями навчального матеріалу може відбуватися на основі лекцій вчителя, проблемного викладу, евристичної бесіди, демонстрування кінофільму, самостійної роботи з підручником, таблиць тощо. Етап осмислення знань — за допомогою ширшої мисленнєвої діяльності учнів: аналізу вивчених матеріалів або здобутих фактів, порівняння, узагальнення, розкриття логічно-наслідкових зв'язків, формування висновків, виконання проблемних завдань тощо.

Сьогодні вчитель вільно вибирає структуру уроку. Йому не обов'язково дотримуватися формального поєднання і послідовності етапів уроку. Але при цьому вчитель не може допускати порушення закономірностей пізнавальної діяльності, не враховувати її ефективності. Важливим сучасним положенням є також те, що доцільність тих чи інших типів і структур уроку пропонується оцінювати за кінцевим результатом процесу навчання, а не за структурною досконалістю окремих уроків.

19.УРОК ЯК ОСНОВНА ФОРМА організації навчального процесу.Тематичне і поурочне планування уроків

Класно урочна форма є головною її ключовим компонентом є урок. Урок - це "відрізок" навчального процесу, який є викінченим у смисловому, часовому й організаційному відношенні. Незважаючи на малу тривалість, уроки мають ті структурні компоненти, які характеризують процес навчання в цілому, зокрема: цільовий, стимуляційно-мотиваційний, змістовий, операційно-діяльнісний, контрольно-регулювальний та оцінно-результативний. Тому від ефективності уроків залежить ефективність навчального процесу.

Над удосконаленням уроку працює багато теоретиків і практиків усього світу. Вироблені загальні вимоги до уроку, які повинен знати кожен педагог і дотримуватися їх повсякчас. З-поміж загальних вимог, яким повинен відповідати сучасний урок, виділяються такі:

1. Побудова уроку на основі закономірностей навчального процесу.

2. Оптимальне поєднання і реалізація на уроці всіх дидактичних принципів і правил.

3. Чітке визначення завдань уроку.

4. Зв'язок з раніше засвоєними знаннями й уміннями, опора на суб'єктний досвід школяра.

5. Встановлення міжпредметних зв'язків, усвідомлених учнями.

6. Стимулювання й активізація розвитку всіх сфер особистості

7. Ефективне використання педагогічних засобів.

8. Забезпечення умов для продуктивної пізнавальної діяльності учнів з урахуванням їхніх інтересів, нахилів і потреб.

9. Формування практично-необхідних знань, умінь, навичок, раціональних прийомів мислення та діяльності.

10. Формування уміння вчитися, потреби постійного поповнення своїх знань.

11. Логічність і емоційність усіх етапів навчально-пізнавальної діяльності.

12. Діагностика, прогнозування, проектування і планування кожного уроку.

Кожний урок реалізує триєдине завдання: навчити, розвинути, виховати.

Тематичне планування - послідовність уроків, основні розділи, види робіт, міжпредметні зв'язки, необхідне обладнання.

Тематичне планування призначене для визначення оптимальних шляхів реалізації освітньої, розвиваючої і виховної функцій навчально-виховного процесу в системі уроків і позаурочних занять з даної теми або розділу навчальної програми. До цієї системи, в залежності від основної дидактичної мети, можуть ввійти як уроки різних типів і видів, так і інші форми організації позакласної та позаурочної роботи учнів.

Поурочні плани розробляються вчителем на основі календарного планування. Структура і форма визначається педагом самостійно. Поурочний план може бути складений у формі конспекту, тез, таблиці тощо, але обов’язково із зазначенням теми та мети уроку відповідно до Інструкції з ведення ділової документації. Поурочні плани складають всі вчителі

20.Аналіз уроку

Виділяють три типи аналізу уроку: комплексний, стислий, аспектний.

За комплексного аналізу урок розглядають у єдності та взаємозв’язку його цілей, змісту, методів, форм організації навчання, тобто аналізу підлягають усі аспекти уроку: дидактичний, змістовий, психологічний, виховний, методичний, організаційний.

Мета стислого аналізу уроку – складення загальної оцінки його науково-теоретичного та методичного рівнів.

Аспектний аналіз передбачає дослідження лише певної сторони уроку. Аналізується один з його аспектів: дидактичний, психологічний, виховний, методичний, організаційний, з погляду педагогічного спілкування. Рідше здійснюються такі різновиди аспектного аналізу уроку, як аналіз фізіолого-гігієнічний, порівняльний. Різновидом аспектного аналізу уроку є й так званий цільовий аналіз, спрямований на з’ясування рівня майстерності вчителя у застосуванні окремих форм, засобів і методів навчання, авторських методик, певних технологій навчання. До аспектного аналізу належить і вибірковий аналіз діяльності окремих учнів (груп учнів) на уроці.

Комплексний аналіз уроку розпочинають з аналізу його мети. Складають оцінку правильності її визначення (у методичній літературі досі вживають кострубату кальку цілепокладання) з обов’язковим урахуванням особливостей навчального матеріалу, місця конкретного уроку в системі уроків з певної теми або розділу, а також рівня підготовленості учнів. Мета уроку має бути сформульована конкретно, чітко, лаконічно, бути реально досяжною. Саме формулювання мети є найбільш вразливим і «слизьким» місцем, ахіллесовою п’ятою будь-якого уроку.

Після цього аналізують структуру й організацію уроку відповідно знову-таки до його мети. Оцінюють правильність вибору типу уроку, логічну послідовність і взаємозв’язок його етапів, оптимальність вибору форм навчання, обладнання уроку й раціональність розподілу навчального часу.

Наступний крок - аналіз змісту уроку. З’ясовують ступінь його відповідності вимогам державної програми, а також науковість, доступність викладу, його відповідність віковим особливостям учнів. Складають оцінку фаховості вчителя у підведенні школярів до сприйняття нових знань, актуалізації опорних знань, зв’язку нового з раніше вивченим, формуванні нових понять, організації закріплення й повторення (їхніх форм, обсягу). Звертають увагу на ступінь складності завдань, оптимальність обсягу навчального матеріалу, застосування диференційованого підходу, забезпе- чення міжпредметних зв’язків. Береться до уваги виховна спрямованість уроку.

Щодо аналізу методики проведення уроку, то увагу звертають передовсім на доцільність і обґрунтованість вибору методів, прийомів і засобів навчання, їхню відповідність змістові навчального матеріалу, меті уроку, можливостям класу. Важливими є доцільність вибору та різноманітність методів і прийомів, оптимальність темпу та зміни видів діяльності, емоційність викладу матеріалу, ефективність застосованої наочності, якість дидактичного матеріалу. Особливої уваги надають умінню організувати ефективну колективну, групову, самостійну роботу школярів.

Наостанок здійснюють аналіз роботи й поведінки на уроці учнів (активність класу та окремих учнів, зацікавленість матеріалом уроку, ставлення до вчителя й один до одного, дисциплінованість, організованість, нормативність мовлення учнів) та запропонованого школярам домашнього завдання. Складають оцінку санітарно-гігієнічних умов, ураховують професіоналізм і педагогічну культуру вчителя (знання ним предмета, рівень його педагогічної й методичної майстерності, культуру мовлення, майстерність у застосуванні невербальних засобів спілкування, емоційність, зовнішній вигляд, манери, характер спілкування: демократичний, авторитарний, ліберально-популістський; тактовність у спілкування з учнями, уміння створити сприятливий психологічний мікроклімат; особливо відзначаються елементи учительської творчості, обов’язково беруть до уваги рівень здійсненого самим учителем самоаналізу уроку (звідси класичне запитання: «Як самі оцінюєте свій урок?»).

Підсумки відвідування уроку зазвичай набирають форми загальної оцінки досягнення навчальної й виховної цілей уроку (повторимо: головним критерієм уроку є ступінь досягнення його правильно сформульованої мети). Після зазначення недоліків уроку обов’язково висловлюють пропозиції щодо їхнього усунення та рекомендації вчителю.

Поданий варіант схеми комплексного аналізу стосується традиційного розвивального уроку, підґрунтям якого є орієнтація на пріоритет активності, творчості, досвіду вчителя, інтенсивне транслювання ним знань. Нині, на перехідному етапі від традиційно-розвивального до особистісно орієнтованого розвитку школяра володіти вже усталеними методиками має і досвідчений, і молодий учитель-початківець. Без знання класики неможливо рухатися далі. Крім того, не секрет, що саме традиційні уроки становлять левову частку всіх, що проводяться в сьогоднішній школі. Традиційно-директивна позиція вчителя на уроці досі майже скрізь є звичною й еталонною.

Зрозуміло, що підходити з однаковими критеріями до уроків традиційних та уроків інноваційних (особистісно орієнтованих, проблемно-розвивальних, інтегрованих і под.) не можна..

21.Гуртки факультативи й екскурсії як організаційні форми навчання

Предметні гуртки. Їх створюють з різних навчальних предметів (математичні, фізичні, хімічні, літературні та ін.). Щоб зацікавити учнів їх діяльністю, гурткам нерідко дають інтригуючі назви. Члени предметних гуртків беруть участь у масових виховних заходах, тематичних вечорах, конкурсах, олімпіадах, тижнях і місячниках знань, випускають стіннівки та радіогазети, альманахи. Це сприяє поглибленню знань і підвищує інтерес до навчальних предметів.

Предметні, технічні й спортивні гуртки є позаурочними організаційними формами навчання. Їх завдання - поглиблення набутих на уроках знань, розвиток інтересів і здібностей дітей.

Факультативні заняття. Вони призначені для задоволення прагнення учнів до поглибленого вивчення окремих навчальних предметів, розвитку їх пізнавальних інтересів, творчих здібностей і підвищення пізнавальної активності. Учнів залучають до факультативів на добровільних засадах, відповідно до їхніх бажань, нахилів, інтересів. Кожен може обрати не більше двох факультативів. За освітніми завданнями існують такі види факультативів: а) з поглибленого вивчення навчальних предметів; б) з вивчення додаткових дисциплін; в) з вивчення додаткової дисципліни із здобуттям спеціальності; г) міжпредметні. Кожен вид залежно від дидактичної мети може бути теоретичним, практичним, комбінованим. Відповідно до типу факультативу формують групи, добирають форми і методи роботи.

Екскурсії. Відмінність екскурсії від уроку як форми організації навчання полягає в тому, що вона не може бути жорстко обмежена в часі, і головний її зміст - сприймання учнями предметів і явищ у природній обстановці. Залежно від місця в навчальному процесі екскурсії поділяють: за відношенням до навчальних програм - програмні та позапрограмні; за змістом - тематичні й комбіновані; за часом проведення щодо матеріалу, який вивчається, - вступні, поточні, підсумкові; щодо навчального предмета - ботанічні, зоологічні, хімічні, фізичні та ін.

Підготовку до екскурсії розпочинають заздалегідь. Виходячи зі змісту навчального предмета, вчитель визначає природні, виробничі або культурні екскурсійні об'єкти. Безпосередньо перед екскурсією складають її план і проводять інструктаж. Учням пояснюють, як поводитися під час екскурсії, дають вказівки, які слід провести самостійні спостереження і яку виконати роботу (зібрати матеріал для колекції, зробити записи й замальовки та ін.). Учитель дає учням завдання повторити необхідний матеріал, почитати додаткову інформацію про об'єкт екскурсії.

Під час екскурсії вчитель або екскурсовод, використовуючи різні методи (розповідь, пояснення, бесіду, спостереження), розкриває зміст теми екскурсії.

Важливим є підсумковий етап екскурсії.

22.Лекції, семінари і практикуми як організаційні форми навчання

Семінарські заняття. Їх поділяють на підготовчі (просемінарські), власне семінарські заняття (9-12 клас), міжпредметні семінари-конференції. Просемінарське заняття - перехідна від уроку форма організації пізнавальної діяльності учнів через практичні й лабораторні заняття, в структурі яких є окремі компоненти семінарської роботи, до вищої форми - власне семінарів. Розрізняють такі види власне семінарських занять: розгорнута бесіда; доповідь (повідомлення) - обговорення доповідей і творчих робіт, коментоване читання, розв'язування задач; диспут. Вчитель наперед визначає тему, мету і завдання семінару, формулює основні та додаткові питання з тем, розподіляє завдання між учнями з урахуванням їх індивідуальних можливостей, добирає літературу, проводить групові й індивідуальні консультації, перевіряє конспекти.

Семінарська форма занять передбачає обговорення проблем, що стосуються раніше прочитаної лекції чи розділу курсу. Готуючись до семінару, учні можуть працювати над повідомленнями з окремих питань, проводити спостереження, збирати певний фактичний матеріал, відвідувати музеї, читати додаткову літературу, знайомитися з документами.

Під час заняття окремі учні виступають з доповідями та повідомленнями, а інші доповнюють їх виступи, ставлять запитання, беруть участь у дискусії. Важлива вимога до учнівських доповідей і повідомлень - наявність невідомого іншим учням матеріалу, елементів власного дослідження. Учитель спрямовує обговорення доповідей, ставить проблемні запитання, які викликають обмін думками, дискусію.

Семінарське заняття можна організувати й таким чином: всі учні готують усі питання і виступають з повідомленнями за бажанням або за викликом. Учитель також заохочує їх до пошуку додаткових матеріалів з теми, дослідницької роботи.

Практикум. Передбачає самостійне виконання учнями практичних і лабораторних робіт, застосування знань, умінь і навичок.

Для зручності учнів поділяють на групи. На практикум відводиться 10-15 год. навчального часу протягом 2-3-х тижнів. Для його проведення складають графік, згідно з яким учні почергово виконують завдання, спостереження, експерименти з фізики, хімії, біології. Завдання можуть бути однаковими й різними для різних груп учнів. Практикумами завершують вивчення великих тем курсу, тому їх проводять переважно наприкінці півріччя або року.

Головна мета практикуму - практичне застосування сформованих раніше вмінь і навичок, узагальнення й систематизація теоретичних знань, засвоєння елементарних методів дослідницької роботи з фізики, хімії, біології тощо.

23.Індивідуальні і групові консультації…………

Консультації - форма навчання, у процесі якої студент отримує відповіді на конкретні запитання або пояснення складних для самостійного осмислення проблем. Консультації можуть бути індивідуальними (наприклад, при підготовці студентом курсового проекту) або груповими, що проводяться перед модульною контрольною роботою, заліком чи іспитом. Правильно організована консультація допомагає студентам подолати труднощі, які виникли при самостійному опрацюванні матеріалу. Консультування вельми корисне і для студентів, які успішно навчаються, але мають намір поглибити і розширити знання. Викладач у цьому випадку має порадити, яку наукову літературу слід використовувати, як її краще опрацювати і використати і т.д.

Групові консультації проводяться:

а) При необхідності детально проаналізувати питання, які були недостатньо висвітлені в лекціях або на семінарсько-практичних заняттях;

б) 3 метою допомоги студентам у самостійній роботі, при підготовці до лабораторних, практичних робіт, написанні реферату, курсової чи дипломної роботи, підготовки до заліку чи іспиту, у процесі проходження практики.

Зі студентами, які мають глибокі прогалини в знаннях, а також тими, які захоплюються науково-дослідною роботою, слід організовувати індивідуальні заняття. Ці заняття проводяться за окремим графіком згідно індивідуальних планів студентів. Види індивідуальних занять, їх об'єм, організаційні форми, методи проведення і форми контролю також визначаються індивідуальними планами студентів. Мета індивідуальної роботи полягає у можливості поглибленого вивчення студентами окремих питань навчальної дисципліни, виконання науково-дослідної роботи, а також у корекції знань та вмінь, усуненні "білих плям" у підготовці

студентів. Залежно від рівня сформованості у студента дослідницьких умінь йому можна запропонувати написання реферату, наукової статті, доповіді, есе, рецензії, анотації, тез, підготувати "Портфоліо" з дисципліни, виконати завдання на дослідження певного явища, розробити науковий проект і т.п.

Кожне індивідуальне завдання слід орієнтувати на окремий випадок пошуку способу вирішення поставленої проблеми, у процесі якого студент має виявити певний ступінь інтелектуальної активності і самостійності. Слід урахувати, що знання та досвід, набуті при виконанні індивідуального завдання, більш дієві. Правильно дібрані, вони є запорукою зростання пізнавальної активності студента, стимулюють його до самоосвіти та саморозвитку. Розпочинаючи з першого курсу, слід забезпечувати опанування студентами різними видами наукової пращ, які відрізняються як за рівнем складності так і за змістом. Надаючи консультації у процесі самостійної роботи, викладач повинен знайомити студентів з вимогами до рефератів, есе, наукових доповідей та інших видів самостійної роботи, а також забезпечувати виконання цих вимог.

Виробнича практика як метод навчання застосовується для формування практичних, організаторських умінь та навичок, а в деяких випадках для проходження всієї виробничої ієрархії від робітників нижчої кваліфікації до фахівця з вищою освітою (інженера, агронома, економіста та ін.).

24.Оцінка й облік результатів навчально-пізнавальної діяльності учнів

Для ефективного контролю успішності учнів важливо не тільки виявити те, що вони знають і вміють, а й об'єктивно оцінити їхні знання та вміння. Підсумком контролю має бути оцінювання, яке передбачає зіставлення того, що школярі засвоюють, з тим, що вони повинні засвоїти відповідно до вимог навчальної програми.

Основними компонентами оцінювання є встановлення фактичного рівня знань, співвідношення виявлених знань з еталонними, оформлення результату навчальної діяльності учнів у вигляді оцінки-балів.

Оцінка - кількісний показник якості результатів навчально-пізнавальної діяльності учнів.

Вона опосередковано характеризує розвиток учня, його здібності, ставлення до навчання і може бути виражена у формі якісної словесної характеристики

("правильно", "неправильно", "погано", "добре", "досконало" та ін.), числового балу (12-бальна система).

Оцінка є важливим засобом стимулювання учнів до навчання тоді, коли вона сприймається як нагорода за наполегливу та сумлінну працю; може впливати на учнів і негативно, якщо неправильно вмотивована, супроводжується образливими зауваженнями, байдужістю вчителя до учня, до результатів його роботи.

Єдині вимоги до оцінювання знань, умінь та навичок формулюються у вигляді критеріїв і норм. Критерій - міра оцінки, показник, на основі якого визначається рівень оволодіння знаннями, уміннями і навичками. Відповідно до критеріїв визначають норми оцінок - конкретні вимоги, які регулюють виставлення оцінок-балів з навчального предмета за усну відповідь чи письмову роботу. Наприклад, якщо основним критерієм оцінки письмової роботи є точність виконання, яка характеризується кількістю помилок, то норма для оцінки 10 балів - повна відсутність помилок. Норми відображають найтиповіші випадки і ситуації під час перевірки й оцінювання знань. Вони визначені у навчальних програмах з усіх предметів.

Основними критеріями оцінювання знань є:

1) глибина - кількість усвідомлених учнем істотних зв'язків і відношень у знаннях;

2) повнота - кількість усіх елементів знання про вивчений об'єкт;

3) міцність - збереження в пам'яті вивченого матеріалу, безпомилковість його відтворення;

4) оперативність - уміння учня використовувати знання у стандартних однотипних умовах;

5) якість - критерій, що охоплює повноту, міцність, глибину, оперативність знань тощо;

6) гнучкість - уміння учня використовувати знання у змінних, варіативних умовах;

7) систематичність - засвоєння навчального матеріалу в його логічній послідовності та наступності.

За цими критеріями визначають рівні знань учнів: репродуктивний (знання сприйняті, зафіксовані в пам'яті і можуть бути відтворені); реконструктивний (знання застосовуються в стандартних або варіативних умовах); творчий (знання продуктивно застосовуються в змінених, нестандартних ситуаціях).

З метою забезпечення ефективних вимірників якості навчальних досягнень та об'єктивного їх оцінювання запроваджено 12-бальну шкалу оцінювання, у якій ураховується рівень особистих досягнень учня. Критерії оцінювання при цьому не поділяють на позитивні та негативні. Серед загальних критеріїв оцінювання навчальних досягнень учнів у системі загальної середньої освіти виокремлюють:

- характеристику відповіді учня (правильність, цілісність, повнота, логічність, обґрунтованість);

- якість знань (осмисленість, глибина, гнучкість, дієвість, системність, узагальненість, міцність);

- сформованість загальнонавчальних і предметних умінь та навичок;

- рівень володіння розумовими операціями (аналіз, синтез, порівняння, класифікація, узагальнення тощо);

- розвиток творчих умінь (уміння виявляти проблему, формулювати гіпотезу, перевіряти її);

- самостійність оцінних суджень.

На основі цих критеріїв розрізняють рівні навчальних досягнень учнів

1) початковий (рецептивно-репродуктивний), що характеризується первинними уявленнями про предмет вивчення, фрагментарністю відповідей учнів;

2) середній (репродуктивний), опанувавши який учень здатний розв'язувати найпростіші завдання за зразком, відтворювати основний зміст навчального матеріалу, володіє елементарними навчальними вміннями;

3) достатній (конструктивно-варіативний) характеризується знанням суттєвих ознак понять, оперуванням ними, розв'язуванням стандартних завдань, умінням робити висновки, виправляти допущені помилки, однак невмінням переносити і використовувати знання в інших навчальних ситуаціях;

4) високий (творчий), ознаками якого є систематизоване застосування їх для виконання творчих завдань, самостійне оцінювання різних явищ, фактів, уміння обстоювати особисту позицію.

Отже, ефективність контролю забезпечується дотриманням певних вимог, залежить від дидактичної мети та його організації: часу проведення, характеру і форм самостійної роботи учнів, використання дидактичних і технічних засобів навчання, поєднання методів контролю і самоконтролю, фіксування й оформлення результатів контролю знань, умінь і навичок учнів.

25.Домашня робота учнів, ї норми. Подолання неуспішності в школі

Домашня навчальна робота учнів. Її мета як форми організації пізнавальної діяльності учнів - розширення знань учнів, привчання їх до регулярної самостійної, навчальної роботи, формування вмінь самоконтролю, виховання самостійності, активності, почуття обов'язку та відповідальності. Вона тісно пов'язана з уроком. Цей зв'язок полягає в тому, що пізнавальна діяльність на уроці потребує додаткової роботи; вправляння у застосуванні правил, розв'язку завдань, знаходження в підручнику відповідей на запитання вчителя та ін.

Окрім того, виконуючи домашнє завдання, учні готуються до сприймання нового матеріалу на наступному уроці.

Домашніми завданнями можуть бути: робота з текстом підручника; виконання різноманітних вправ, письмових, графічних робіт, розв'язування задач. Досвідчені педагоги нерідко рекомендують учням прочитати статтю в науково-популярному виданні, переглянути кінофільм; поспілкуватися на відповідну тему з тією чи іншою особою, спостерегти природне або побутове явище, провести дослід та ін.

Украй важливо привчити школярів виконувати домашнє завдання самостійно. Успішність учнів значною мірою залежить від їх уміння організувати виконання домашніх завдань. Важлива умова ефективності самостійної роботи учнів - систематична перевірка вчителем виконання домашніх завдань, об'єктивна оцінка їх результатів. Цьому сприяє систематична перевірка ведення учнями записів у щоденнику, що допомагає посилити контроль за виконанням домашніх завдань.

Не володіючи навичками самостійної роботи, учні часто припускаються помилок: механічно читають підручник, намагаючись запам’ятати матеріал без усвідомлення його змісту; не вміють організувати свій робочий час; виконують письмові завдання без попереднього засвоєння теоретичного матеріалу.

Для попередження таких помилок необхідно ознайомити учнів з основними правилами виконання домашніх завдань.

1. Домашні завдання необхідно виконувати в день їх одержання.

2. Виконання письмових завдань потрібно починати з повторення теоретичного матеріалу, тобто з роботи із підручником.

3. Приступаючи до виконання практичних завдань, варто переглянути вправи, які виконувалися в класі, і пригадати, як вони виконувалися.

4. Виконувати домашнє завдання найкраще за декілька циклів. Після виконання завдань необхідно зробити перерву на 10-15 хв., і повторити вивчений матеріал у тій же послідовності, що й у перший раз. Таке відстрочене повторення підвищує міцність запам’ятовування і сприяє виробленню навички швидко переключатися з однієї теми на іншу.

5. Дуже важливо, щоб для виконання домашніх завдань в учня були постійне місце і певний час дня. Це сприяє швидкому зосередженню уваги учня, привчає

до дисципліни.

На основі всього вище сказаного можна стверджувати, що оптимальна система заходів для надання допомоги невстигаючому школяреві є такою:

1. Допомога в плануванні навчальної діяльності (планування повторення й виконання мінімуму вправ для ліквідації прогалин, алгоритмізація навчальної діяльності стосовно аналізу й усунення типових помилок тощо).

2. Додаткове інструктування в ході навчальної діяльності.

3. Стимулювання навчальної діяльності (заохочення, створення ситуацій успіху, спонукання до активної праці тощо).

4. Контроль над навчальною діяльністю (частіше опитування учня, перевірка всіх домашніх завдань, активізація самоконтролю в навчальній діяльності тощо).

5. Різноманітні форми взаємодопомоги.

6. Додаткові заняття вчителя з учнем.

А для попередження неуспішності учнів слід використовувати:

1. Всебічне підвищення ефективності кожного уроку.

2. Формування пізнавального інтересу до навчання й позитивних мотивів.

3. Індивідуальний підхід до учня.

4. Спеціальну систему домашніх завдань.

5. Посилення роботи з батьками.

6. Залучення учнівського активу до боротьби за підвищення відповідальності учня за навчання.

Тобто для того, щоб допомогти учневі з низьким рівнем підготовки необхідно зацікавити його, що приведе до внутрішньої мотивації діяльності.

Школознавство.

1.Принципи управління і керівництво школою.

Управління є діяльністю, спрямованою на розроблення й реалізацію рішень, організацію контролю та аналізу ре­зультатів.

Науково обґрунтоване керівництво закладами освіти можливе за дотримання таких принципів управління:

а) принцип науковості. Передбачає врахування під час організації навчально-виховного процесу в навчальних закладах досягнень педагогіки, психології, методик ви­кладання навчальних предметів, фізіології, гігієни, кібер­нетики та інших наук, які дають змогу здійснювати цей процес на наукових засадах;

б)принцип демократизації. При розв’язанні проблем діяльності навчального закладу керівник має зважати на думку педагогічного колективу, батьківської громадськос­ті, учнів, систематично звітувати про свою роботу перед працівниками школи;

в) принцип гуманізації. Потребує налагодження гуман­них стосунків у ланках відносин: дирекція — учителі, учні, батьки; учителі — учні, батьки; учителі — учителі; учні — учні; учнівське самоврядування — рядові вихованці; батьки — діти; передбачає формування гуманної особистос­ті гуманними засобами. Якщо керівник — гуманна людина, уважний, доброзичливий, справедливий і тактовний, то пе­дагогічний колектив йде за ним і вірить йому;

г) принцип цілеспрямованості. Передбачає визначення педагогічному, учнівському колективам близької, серед­ньої й далекої перспектив, розв’язання конкретних зав­дань для їх досягнення;

ґ) принцип плановості. Потребує чіткого перспектив­ного і щоденного планування усіх напрямів навчально-ви- ховної, організаційно-господарської діяльності закладу освіти з урахуванням його умов та можливостей;

д) принцип компетентності. Згідно з ним усі педагогічні та інші працівники закладу освіти повинні мати високий рі­вень професійної підготовки, сумлінно виконувати службові обов’язки. Широка загальна ерудиція, високий рівень профе­сіоналізму, врахування реальних умов праці дають змогу ке­рівникові творчо розв’язувати складні педагогічні завдання;

е) принцип оптимізації. Полягає у створенні в навчаль­ному закладі належних умов для ефективної діяльності його працівників;

є) принцип ініціативи й активності. Передбачає наяв­ність цих якостей у керівництва навчального закладу та створення умов для творчих пошуків усіма педагогами;

ж) принцип об’єктивності в оцінці виконання працівни­ками закладу освіти своїх обов’язків. Мається на увазі сис­тематичний контроль за діяльністю працівників закладу, об’єктивне оцінювання її результатів, гласність і врахуван­ня думки педагогічного колективу;

з) принцип поєднання колегіональності з персональною відповідальністю. Директор школи несе повну відповідаль­ність за навчально-виховну діяльність перед державними органами, але під час прийняття важливих рішень з питань діяльності школи зобов’язаний ураховувати думку колек­тиву, якщо вона не суперечить законам України.

Для сучасної вітчизняної школи актуальним є принцип державотворення, який полягає у спрямуванні всіх освіт­ніх ланок на утвердження і розвиток української держав­ності, піднесення їх діяльності до міжнародних стандартів.

2. Органи освіти, їх функції в управлінні школою.

Нова модель і системи управління сферою освіти, згідно із Національною доктриною розвитку освіти, має бути відкритою і демократичною, враховувати громадську думку. Модернізація управління освітою передбачає: оп- тимізацію державних управлінських структур, децентра­лізацію управління; перерозподіл функцій та повнова­жень між центральними і місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування та навчальни­ми закладами; перехід до програмно-цільового управлін­ня; поєднання державного і громадського контролю; запровадження нової етики управлінської діяльності, що базується на принципах взаємоповаги, позитивної мотива­ції; прозорість розроблення, експертизи, апробації та зат­вердження нормативно-правових документів; створення систем моніторингу ефективності управлінських рішень, їх впливу на якість освітніх послуг на всіх рівнях; органі­зацію експериментальної перевірки та експертизи освітніх інновацій; демократизацію процедури призначення керів­ників навчальних закладів, їх атестації; впровадження новітніх інформаційно-управлінських і комп’ютерних технологій; удосконалення механізму ліцензування, атес­тації та акредитації навчальних закладів; підвищення компетентності управлінців усіх рівнів; широке залучен­ня до управлінської діяльності талановитої молоді, жінок, виховання лідерів у сфері освіти.

Органами державного управління освітою в Україні є Міністерство освіти і науки України; міністерства і відомс­тва України, які мають навчально-виховні заклади; Вища атестаційна комісія (ВАК) України; відділи (управління) освіти місцевих державних адміністрацій.

Центральні органи державного управління освітою бе­руть участь у виробленні та втіленні в життя державної по­літики в галузі освіти, професійної підготовки кадрів, у визначенні перспектив та напрямів розвитку освіти, вимог до її змісту, рівня і обсягу, нормативів матеріально-техніч­ного, фінансового забезпечення навчально-виховних зак­ладів; здійснюють координаційні, науково-методичні, контрольні функції та державне інспектування; забезпечу­ють зв’язки з іншими державами; організовують впрова­дження у практику досягнень науки і передового досвіду; проводять атестацію та акредитацію навчально-виховних закладів.

Місцеві органи влади фінансують навчальні заклади, визначають їх мережу, забезпечують соціальний захист їх працівників і дітей, ведуть облік дітей шкільного віку і здійснюють контроль щодо їх навчання до 15 років, вста­новлюють опіку над дітьми, які не мають батьків.

До органів громадського самоврядування в системі ос­віти належать загальні збори (конференція) колективу; ра­да навчально-виховного закладу; районна, міська, обласна конференції працівників освіти; районна, міська ради з питань народної освіти; всеукраїнський збір працівників освіти.