Студопедия

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника



Співвідношення політики та моралі: основні підходи до вирішення проблеми




Читайте также:
  1. II. Основні етапи підготовки курсової роботи й графік її виконання
  2. III. Основні вимоги до оформлення курсової роботи
  3. quot;Колишній журналіст" у лещатах політики
  4. Актуальні проблеми науки державного будівництва і місцевого самоврядування в Україні на сучасному етапі
  5. Аналіз останніх досліджень, у яких започатковано вирішення
  6. Аналітичні та графічні варіанти викладання проблеми технологічного вибору в економіці. Крива виробничих можливостей та її аналіз.
  7. Банківська система: суть та структура. Основні банківські операції.
  8. Безробіття. Суть, основні типи і форми
  9. Взаємозв'язок грошово-кредитної політики з бюджетною політикою держави.
  10. Визначення проблеми у науковому дослідженні

Мораль– поведінка, що склалася в даному суспільстві норми, а політичні стосунки неможливі без врахування традиційних для даного суспільства норм поведінки. Частенько моральні цінності служать для обгрунтування або виправдання політичних цінностей.

Політика і мораль взаємодіють як форми суспільної свідомості й практики. Етичні поняття — добро, справедливість, чесність, порядність — не лише характеризують політичну діяльність влади, держави, партії чи політика, вони або підтримують, морально санкціонують і стимулюють цю діяльність, або засуджують, блокують.

Політика, яка не має належної підтримки з боку моралі, приречена на поразку. Безчесний політик, безсоромний політикан, для якого понад усе егоїстичні інтереси — тимчасова персона на політичній арені. Втім, як це часто трапляється, він поступається місцем іншому політикану. Політик, який виражає соціальні сподівання людей, керується ними, отримує тривалу підтримку громадськості.

Проблема співвідношення політики і моралі – одна з центральних в політичній та етичній теоріях. Вона була сформульована ще у філософсько-політичних трактатах давньогрецьких

мислителів, які вже тоді виявили її складність і неоднозначність.

Згідно з етико-політичним вченням давньокитайського мислителя Конфуція політична державна влада є відлунням вічних законів неба, носієм яких є правитель. Тому головним принципом політичної та моральної поведінки є сповідування “кожному належне”: цар має бути царем, міністр – міністром, батько – батьком, син – сином. На думку іншого китайського мислителя Лао Цзи, життя людей не визначається волею неба, а розвивається природним шляхом – дао.

Природний закон справедливості має перемогти, людина повинна вірити в це і підкорятися йому. Давньокитайські мудреці сутністю морального обов’язку вважали необхідність дотримуватися належного.

Полеміку щодо співвідношення політики і моралі продовжили класики античної філософії – Геракліт, Демокріт, Платон, Аристотель.

В етико-політичній доктрині Геракліта домінують аристократичні, антидемократичні схильності. Але він вважав неприпустимою тиранію, виступав за додержання законів: “Народ повинен боротися за закон, як за свої стіни”.

Демокріт тлумачив сутність політичного життя і політичної етики з позицій демократії, яку він вважав найвищою цінністю. Підкорення окремої людини інтересам держави – її моральний



обов’язок, у цьому полягає суть суспільної справедливості.

Правитель, який володарює над іншими, повинен насамперед навчитися володарювати над самим собою. Демокріт доводив, що джерело моралі в душі людини, імпульси якої мають контролюватися розумом.

Характерним для концепції Платона й Аристотеля є положення opn моральність соціального обов’язку. Справедливість у Платона – не лише моральна чеснота, а й ознака соціальної гармонії, суспільної рівноваги. Такої думки дотримувався й Аристотель.

Обидва вони ототожнювали політику і мораль: людина живе заради держави, а не держава заради людини. Окремий індивід як носій моральних і політичних якостей розчиняється у державі. Разом з тим у їх поглядах на співвідношення політики і моралі є помітні відмінності. Згідно з Платоном, людина насамперед моральна істота. Їй притаманні справедливість, мужність, чесність. Сукупно вони утворюють внутрішній світ душі людини (мікросвіт). Ідеальна, досконала держава (“Політія”) є втіленням цих чеснот. Вона має бути заснована на моральних принципах. Політика – наука про те, як на підставі знання про людину зробити її суспільно корисним громадянином.



Аристотель, розв’язуючи проблему взаємин політики і моралі, виходив з іншого розуміння сутності людини. Вона, на його думку, є суспільною, тобто політичною істотою. Моральні якості людини не є вродженими, вони виробляються практичними діями. Аристотель вводить у політичну етику проблему моральної мотивації і свободи вибору суспільної, в т.ч. політичної поведінки.

Проблеми політики і моралі привертали увагу мислителів Середньовіччя. Фома Аквінський, твердячи про божественне походження державної влади, про духовну вищість церкви над нею, відповідно трактував природу моральних норм, сутність етичних принципів. Єдине джерело моралі – всемогутня воля Бога, підкорятися їй – моральний обов’язок кожної людини.

Політизація моралі, розчинення моральності в політиці, проповідувані античними мислителями та їхніми послідовниками, наштовхнулися на опір ранньобуржуазних теоретиків політичного життя. Італійський політичний ідеолог Н. Макіавеллі доводив принципову розбіжність політичного і морального світів, в одному з яких, на його думку, панує суспільна доцільність, в іншому – етичні переконання. В реальному політичному житті правитель використовує заради досягнення своїх цілей будь-які засоби, в тому числі й аморальні – підступність, насильство, вбивство, обман тощо. “Мета виправдовує засоби”, - це висловлювання Макіавеллі стало кредом політичного аморалізму (макіавеллізму). Не погоджуючись з тим, що політика має бути аморальною, стверджував, що вона є такою насправді.

Теза щодо протистояння політики і моралі знайшла дальше обґрунтування в творах англійського мислителя Т. Гоббса, який вважав, що суспільство тримається на ворожнечі, адже людина – егоїстична істота, керується законом самозбереження. “Війна всіх проти всіх” загрожує цьому закону. Саме тому люди у договірний спосіб утворили державу (“левіафан”), яка своєю волею і примусом утримує їх від агресивного суперництва, спрямовує до єдиної мети. Під таким кутом зору мораль начебто розчиняється у державництві, позбавляється її найважливішої функції – бути автономним регулятором людських вчинків, здійснювати контроль над владою.



Інший англійський філософ Дж. Локк, на відміну від Гоббса, стверджував, що від народження люди схильні до добра, є рівними і незалежними. Саме тому вони укладають суспільний договір, утворюють державні інститути і громадянське суспільство, мета яких – закріпити і гарантувати цей закон. Тому благородна природа істинної моралі уможливлює розумний державний устрій.

Особливості взаємодії владно-політичних і моральних чинників з’ясовували також І. Кант і Г.-В.-Ф. Гегель. Згідно з вченням Канта, людина постійно перебуває між тим, що продиктоване суспільством, політикою і тим, що диктує свобода, моральність. Її внутрішня свобода не потребує впливів держави. Навпаки, наскільки існуючий правопорядок відповідає автономії людської свободи, настільки він виступає соціальним простором моральності. У своїй поведінці людина повинна керуватися моральними мотивами, а не практичними потребами. Гегель, з одного боку, ототожнює моральність і політичну дійсність (“те, що дійсне, те розумне”), з іншого, на місце моральної доброчинності ставить санкціоновану державою добропорядність, досліджуючи конкретні соціальні форми, в яких виявляється моральна діяльність людини, її контакти з державою (сім’я, корпорація, громадянське суспільство).

Наприкінці ХIХ – на початку ХХ ст. до проблем взаємодії onk3rhjh і моралі зверталися О. Конт, Е. Дюркгейм, В. Парето та ін. Німецький теоретик М. Вебер доводив повну розбіжність політики і моралі, у зв’язку з чим його називали “новим Макіавеллі”. Сенс політики, зазначає Вебер, досягнення і збереження влади, головний її засіб – насильство. Однак не завжди участь у політиці – аморальна. На основі принципів християнської моралі (“не вбий”, “не свідчи неправдиво”) і вимог раціональної політичної доцільності (використання насильства і засобів примусу), Вебер пропонував розмежовувати “мораль переконання” і “мораль відповідальності”.

Проблема співвідношення політичної доцільності й моральної виправданості є стрижнем сучасної політичної науки, яка досліджує моральні аспекти соціальної диференціації суспільства (Р. Дарендорф, Німеччина), етичне підґрунтя політики сепаратизму (А. Б’юконен, США), значення моральних регуляторів соціально-відповідальної держави. Чимало сучасних теоретиків принципово дотримується позицій Макіавеллі та Вебера, підкріплюючи їх новою аргументацією (Г. Кан, Г. Моска, Ф. Хайєк та ін.). Загалом у новітній соціально-філософській політичній та етичній думці домінує визнання важливості моральних критеріїв політичної діяльності. Популярною є спроба поєднати політику і мораль засобами модернізованої концепції справедливості (американський теоретик Дж. Ролс). Набувають “другого дихання” ідеї “облагородження” політики мораллю (А. Швейцер, А. Ейнштейн, М. Ганді), пріоритету моральних цінностей у суспільно-політичному житті (Е. Фромм, Дж. Хакслі).

 


Дата добавления: 2015-09-15; просмотров: 8; Нарушение авторских прав







lektsii.com - Лекции.Ком - 2014-2021 год. (0.011 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав
Главная страница Случайная страница Контакты