Біхевіоризм та постбіхевіоризм у розвитку політичної науки

Суть біхевіоріального (від англ. behavoiour — поведінка) підходу в політичній на­уці полягас в тому, щоб вивчати поведінку людей, їх груп та організацій як суб'єктів політичного життя. Цей підхід прийшов з психології і сформувався під впливом політичної психології. Стосовно психології вживається термін біхевіо­ризм, який утвердився ще наприкінці XIX — початку XX ст.

Біхевіоріальна парадигма (модель) політичної науки сформувалася вже після Другої світової війни, коли постало питання аналізу природи виникнення тоталіта­рних режимів у Німеччині, СРСР, необхідність дослідження антиколоніальних ру­хів у країнах третього світу, створення там нових незалежних держав. Проте впер­ше ідеї біхевіоріалізму були сформульовані Артуром Бентлі, зокрема, в його праці «Процес управління», опублікованій ще в 1908 р. Біхевіоріальний підхід ставить своїм завданням з'ясувати, чому люди і зацікавлені групи поводяться в політиці так, а не інакше і чому в результаті саме таким чином функціонують і розвиваються в суспільстві ті чи інші політичні процеси і системи.

Прагнучи наукової чіткості та строгості точних наук, політична наука починає займатися виключно пошуком відповіді на питання «як?» і «чому?» Настійна увага до методів, вдосконалення процесів збору і опрацювання даних, накопичення, при­чому, навіть з лишком, матеріалів і фактів — такі характерні риси цього напряму, у витоків якого на початку XX ст. стояли, крім А. Бентлі, Ч. Меріам, а потім глава американської асоціації політичних наук в 50-ті роки Г. Лассвел та П. Лазарсфелд.

Після Другої світової війни біхевіоризм став по суті головним методологічним напрямом в американській політичній науці, та і в усьому західному світі, усунув­ши на задній план не тільки традиційний, формально-юридичний (інституціональ-ний), а й інші наявні підходи.

Біхевіоризм, як правило, головну увагу приділяє розгляду та вивченню англо-американської політичної системи і протягом шістдесяти років домінував у політо­логії Північної Америки.

Основне, на що спирається цей підхід, — це збирання та опис фактів такими, якими вони сприймаються безпосередньо свідомістю спостерігача. Лише факти можуть розглядатися як носії якихось значень, тому дослідникам не лишається ін­шого вибору, ніж ретельно їх аналізувати Розроблення понять може тільки завади-ти розумінню фактів і спрямувати їх на шлях ідеологічних спекуляцій.

Тобто головним завданням біхевіоризму є зведення політології до суспільно-емпіричної науки та звільнення її від абстрактного підходу до фактів.

Наприкінці 60-х років XX ст. американські політологи дійшли висновку про не­обхідність перегляду деяких положень біхевіоризму. 2—6 серпня 1969 р. в Нью-Йорку відбувся 65-й з'їзд Американської асоціації політичних наук (ААПНУ На з'їзді з доповіддю «Нова революція н політичній науці» виступив президент асоціації Девід Істон, заслужений професор Каліфорнійського університету, автор багатьох праць, які увійшли в золотий фонд політичної науки.

У доповіді Д. Істона йшлося про постбіхевіоризм, про вимоги переглянути деякі положення біхеовіоріального підходу в політичних дослідженнях. Суть постбіхеві-оріальної революції полягає в неприйнятті такого політичного дослідження і ви­вчення, яке прагне перетворити вивчення політики, політичну науку в більш жорс тку наукову дисципліну, яка базується на методології природничих та точних наук. Постбіхевіоризм має розвивати політичну науку за новими напрямами і не повинен прагнути законсервувати або зруйнувати певні методологічні підходи. Це одночас­но і рух як об'єднання різноманітних людей, а також інтелектуальна теорія.

Основні положення постбіхевіоризму сформулював Д. Істон.

1. Зміст дослідження соціальних проблем є важливішим, аніж найбездоганніпіе володіння технікою дослідження.

2. Надмірне захоплення дослідженням лише поведінки призводить до втрати зв'язків з реальністю.

3. Вивчення та розробка цінностей є невід'ємною частиною вивчення політики.

4. Політологи мають бути відповідальними перед суспільством і захищати людські цінності.

5. Знати означає діяти, втручатися в реальне життя.Ці принципи, на думку Д. Істона, відбивають лише основні характерні риси по-стбіхевіоріальної революції.

Теоретичні дослідження біхевіоріалістів, наукові здобутки політичних соціоло­гів — Г. Моски, У. Парето, Р. Міхельса і М. Вебера, позитивістська методологія Д. Х'юма, О. Конта і Г. Спенсера сприяли формуванню в сучасній політичній науці також ортодоксальної парадигми. Постбіхевіоріальна теорія, а також концепції Ге-геля і Маркса в сукупності з принципом історизму лягли в основу протилежної — радикальної парадигми.