Фази міжнародних конфліктів

Проблема дослідження особливостей перебігу та якісно відмінних фаз міжнародних конфліктів загалом впирається у відсутність єдиного розуміння меж конфлікту, тобто чіткого

визначення моменту його початку та завершення. Питання, що саме вважати конфліктом — власне момент початку активних конфронтативних дій чи процес загострення відносин між ними — не є риторичним та вимагає додаткової уваги. Проблема розуміння внутрішньої структури конфлікту як суспільного явища становить значний науковий інтерес та досить часто аналізується у сучасній конфліктології.

Російський конфліктолог М. Лєбєдєва пропонує варіантну модель розвитку конфлікту, що ґрунтується на ідеї послідовного вибору сторонами стратегії, підходу до розв'язання суперечності, методу і способу дій. На її думку, конфлікт є ступінчастим явищем, почергові стадії якого стають можливими через прийняття відповідних рішень конфліктуючими сторонами. Характер конфлікту випливає зі стратегії, обраної сторонами, оскільки всі їх дії логічно продовжують і деталізують спосіб поведінки в критичній ситуації. Коли у поведінці сторін превалює стратегія пошуку компромісу і взаємні рішення, вони мають значні шанси на порозуміння, але здійснення ними односторонніх кроків об'єктивно загострює ситуацію та радикалізує їх позиції. Кожна наступна жорстка дія сторін призводить до поглиблення кризи у відносинах між ними й підвищує ризик збройного зіткнення (рис. 9.1).

Виходячи з подібних міркувань, російський дослідник Р. Сє-тов вважає, що "для розуміння конфлікту доцільно вибудувати... шкалу, що комбінує час та інтенсивність"1. Він запропонував досить оригінальну модель, що відображає три фази міжнародного конфлікту: латентну, кризову та воєнну (рис. 9.2).

За Р. Сєтовим, є три найважливіші фази міжнародного конфлікту: латентна, криза і війна. Комбінація часових проміжків між окремими фазами виглядає довільною для кожного конкретного конфлікту, а повний його час, визначений автором, становить 10 одиниць (100 %).

Виходячи з діалектичного розуміння конфлікту як якісно нової ситуації в міжнародних відносинах, що виникла через кількісне нагромадження взаємно спрямованих ворожих дій, треба визначати його межі в проміжку від виникнення протиріччя

1 Введвние в теорию международньїх отношений / Под ред. С. П. Карпо-ва. — М., 2001. — С. 183.

між двома учасниками міжнародних відносин та пов'язаного з ним протистояння до його остаточного розв'язання тим чи іншим способом. Якщо ж розглядати міжнародний конфлікт окремо, абстрагуючись від усіх процесів міжнародних відносин, поза його межами, то цілком очевидно, що він складається з періодів кількісних змін, які в разі досягнення ними певного критичного рівня призводять до якісно нової ситуації, що складається між ворогуючими сторонами. Власне періоди між якісно різними ситуаціями конфлікту треба називати його фазами.

Динаміку будь-якого конфлікту можна показати за допомогою критеріїв часу та напруженості дій і протидій ворогуючих сторін (чи масштабів протиборства, які прямо пов'язані з напруженістю). Отже, з метою визначення конфлікту як динамічного явища та характеристики його найважливіших фаз доцільно розглянути його як абстрактно-логічну модель у вигляді графіка їх динаміки. Вертикальну та горизонтальну вісь графіка означено абстрактними показниками відповідно — масштабів (напруженості) та тривалості (часу).

Конфлікт може розвиватися у двох основних варіантах, які умовно можна назвати класичним (конфронтаційним) та компромісним, які на схемі позначені відповідно І і II (рис. 9.3).

На рис. 9.3 чорними пунсонами показані такі моменти конфлікту:

1. Виникнення усвідомленої та представленої суперечності у стосунках між сторонами, тобто спору.

2. Перехід від нагромадження ворожих дій до активної боротьби.

3.Досягнення "кульмінації" щодо використання ресурсів конфронтуючих сторін і масштабів боротьби між ними.

4.Остаточне розв'язання суперечності між ворогуючими сторонами.

5. Припинення конфлікту.

Класичний варіант розвитку передбачає силове розв'язання, що лежить в основі стосунків між ворогуючими сторонами та характеризується загостренням відносин між ними, близьким до максимального. Такий розвиток подій має чотири фази: загострення (на схемі відрізок 1—2), ескалація (2—3), деескалація (З—4) та фаза згасання конфлікту (4—5). Тобто у конфлікті відбувається повний хід подій, від появи суперечності до її розв'язання, включаючи боротьбу між учасниками міжнародних відносин, яка у міру залучення в неї ресурсів до максимально можливого обсягу загострюється, а після його досягнення поступово загасає.

Компромісний варіант, на відміну від попереднього, не має силового характеру, оскільки в такій ситуації фаза загострення,

досягаючи значення, близького до максимального, не розвивається в напрямку подальшої конфронтації, а в точці, в якій ще можливий компроміс між сторонами, продовжується шляхом т. зв. розрядки (наприклад, у 70-х роках XX ст. у стосунках між США та СРСР). Обидві сторони, доходячи у своїх стосунках до точки 2, за якою може бути застосована сила й повернення до попередньої ситуації неможливе, відмовляються від перспективи силового з'ясування стосунків між собою та розв'язують протиріччя компромісним шляхом.

Такий варіант розв'язання суперечності між учасниками міжнародних відносин передбачає досягнення згоди між ними, зокрема й шляхом взаємних поступок, що частково задовольняє інтереси обох сторін та в ідеальному випадку визначає несило-ве розв'язання конфлікту. В протилежному випадку існує ймовірність нетривалого зниження напруженості в міжнародних відносинах, а це, якщо суперечності не вичерпалися, інколи призводить до рецидиву конфлікту, як зрештою і сталося з процесом розрядки у 70-х роках XX ст. У такому варіанті розвитку конфлікту присутні дві фази: загострення та розрядка (яку можна розглядати як аналог деескалації), що не змінює суті конфлікту, а лише позбавляє його силового змісту.

Загалом, розглядаючи повний хід конфлікту, тобто його класичний варіант, потрібно докладно охарактеризувати його три основні фази: загострення, ескалацію та деескалацію.

Фаза загострення (криза)для кожного конфлікту є початковою, розвиваючись від часу появи усвідомленого протиріччя між учасниками міжнародних відносин до початку активних силових дій. Поява протиріччя пов'язана з тим, що два учасники (чи дві коаліції) усвідомлюють неможливість одночасного задоволення своїх інтересів повністю. Власне таку ситуацію можна розглядати як початок конфлікту, де гострота у стосунках між гіпотетичними сторонами конфлікту А і В мінімальна, але спостерігається тенденція до зростання через намагання сторін реалізувати власні інтереси та одночасно елімінувати в цьому процесі участь одна одної. У цій фазі створюється ситуація, коли кожна дія А звужує можливості В, і навпаки, що є прямою причиною зростання напруженості у стосунках між ними. У міру того, як розвивається цей процес, який можна охарактеризувати як ланцюг дій і протидій між А і В, паралельно знижується

ймовірність досягнення компромісу, а натомість зростає ймовірність використання сили з метою примусу одного з учасників до відмови від реалізації власних інтересів. Досягнення рівня загострення, близького до максимуму (тобто критичного), примушує обидві конфліктуючі сторони, усвідомлюючи ймовірність близького зіткнення, прийняти одне з трьох принципових рішень: поступитися, піти на загострення, спробувати шукати компромісне розв'язання протиріччя (тобто діяти за II варіантом розвитку конфлікту). Прийняття одного з перелічених вище рішень пов'язане, як доводив Р. Ґилпін, із калькуляцією кожною з конфліктуючих сторін власних можливостей із можливостями протилежної сторони, ймовірності успіху чи невдачі, затрат і надбань у результаті застосування сили або відмови від цього.

На думку Р. Лєбова, міжнародними кризами можна вважати ситуації, коли влада низки держав вважає, що існує істотна загроза їх стратегічним інтересам, а прийняття будь-яких рішень може призвести до збройного конфлікту. Кризи мають неоднаковий характер і завжди відрізняються між собою тими політичними цілями, які ставлять перед собою ворогуючі сторони. Згідно з цим критерієм, кризи можуть відбуватися:

а)як логічний початок збройного зіткнення, що випливає із несумісності стратегічних інтересів сторін;

б)як претекст до збройного нападу на територію іншої держави згідно з попередньо прийнятим рішенням;

в)як симуляція однієї зі сторін з метою силового тиску на протилежну сторону;

г)як симуляція однієї зі сторін, щоб створити враження про свою готовність до війни та змусити протилежну сторону до позиційних поступок.

Рішення поступитися в ситуації конфлікту або розв'язати протиріччя компромісним шляхом є передумовою розрядки напруженості у стосунках сторін. Однак ситуація односторонньої відмови від конфронтації може призвести також і до вкрай негативних наслідків для учасника міжнародних відносин. У 1938 р. Чехословаччина відмовилась від власного суверенітету над Судетською областю, що послабило напруженість у її стосунках із Німеччиною, хоча й не врятувало від повної втрати власного суверенітету. Тобто застосування у конфлікті відомого принципу

"земля за мир" не завжди сприяє національній безпеці та стабільності у міжнародних відносинах. І навпаки, рішення відстоювати власні інтереси, за аналогічної позиції сторони, які протистоїть, доводить напруженість до максимально можливого значення, при якому розпочинаються силові дії. Безкомпромісна позиція у відстоюванні власного суверенітету Сербії у 1914 p., Польщі у 1939 р. призвела до вибуху конфлікту, в якому вони не змогли захистити свої країни від окупації сильнішими противниками.

Фаза ескалації є якісним, стрибкоподібним продовженням попереднього загострення відносин між сторонами, несилове розв'язання спору між якими стає неможливим. Характеризуючи цю фазу, Дж. Рубін, Д. Пруйт та С. Кім підкреслюють, що поняття "ескалація має два близьких значення. З одного боку, вона може означати застосування щораз жорсткішої тактики, коли один з учасників конфлікту постійно збільшує тиск на іншого учасника. З іншого боку, цей термін може означати посилення напруженості конфлікту в цілому"1.

Уряд кожної із потенційно конфліктуючих сторін, вирішуючи питання про застосування сили, як визначав Р. Ґилпін, вдається до калькуляції своїх можливостей з можливостями протилежної сторони. У випадку усвідомлення ним своєї переваги у критичній ситуації, застосування сили стає майже неминучим. Тобто наприкінці кризи силове розв'язання спору для сильнішої сторони виглядає більш привабливо, ніж пошук компромісу та політичне маневрування. Виникає ситуація, про яку К. фон Клаузевіц писав "між двома народами, двома державами може виявитись така натягнутість у відносинах, у них може накопичитись така сума ворожих елементів, що зовсім незначний, сам собою, привід викличе напруження, яке значно перевищить значущість цього приводу, і викличе справжній вибух"2.

Зрозуміло, що застосування сили випливає з глибоких протиріч між учасниками міжнародних відносин, але воно здійснюється після знаходження однією зі сторін т. зв. casus belli (лат. — "добра нагода"), тобто приводу до силового розв'язання

1Рубін Дж., Пруіі Д., Ким С. Социальньїй конфликт: оскалация, тупик, разрешения. — СГІб.; М., 2001. — С. 126.

2Клаузевнц К. О Войне. — М.; СПб., 2002. — С. 35.

суперечності. Події розгортаються за наперед прийнятими рішеннями, а привід у такій ситуації є похідним від загальної лінії поведінки учасника міжнародних відносин. Реакція на одні й ті ж дії сторін до початку конфлікту і на момент крайнього загострення відносин, за невеликим винятком, принципово різна. На момент переходу до активних силових дій будь-яка обставина двосторонніх відносин може бути використана як casus belli. На практиці це поняття переважно вживається в розумінні приводу до застосування збройної сили, хоча воно цілком придатне до означення ситуації застосування сили будь-яким учасником міжнародних відносин.

Як casus belli конфронтуючими сторонами можуть бути використані:

а)політичні рішення конфронтаційного характеру, наприклад, одностороннє розширення Канадою власної економічної зони в Атлантиці, введення СІЛА режиму ембарго на торгівлю з Кубою, вислання ряду радянських дипломатичних працівників з Великої Британії у кінці 80-х років XX ст. Такі дії спонукають до контрдій уряди країн, яких вони стосуються, що, своєю чергою, призводить до ескалації конфлікту;

б)випадковий інцидент, через який одна зі сторін за участі іншої зазнала людських жертв, матеріальних чи моральних збитків. Інцидентом можуть стати несанкціоновані збройні сутички, терористичні акти, випадкові чи навмисні обстріли території суміжних держав тощо;

в)провокація, тобто подія, зумовлена навмисними діями однієї зі сторін, через які інша змушена вдаватись до силових дій у відповідь, що дає змогу виставити її ініціатором конфлікту, як, наприклад, під час Ґляйвіцького інциденту на кордоні між Польщею та Німеччиною або Тонкінського, що започаткував збройне втручання СІЛА у В'єтнамі;

г)інсинуація, тобто штучне створення однією зі сторін ситуації інциденту щодо самої себе, яка не пов'язана з будь-якою шкодою для неї (тобто вигадки), причому в гіпотетичних наслідках такої ситуації звинувачується протилежна сторона. Такий casus belli найбільш небезпечний, позаяк навіть у тому випадку, коли пасивно конфліктуюча сторона намагається уникнути конфлікту, використання такого засобу все одно робить його

неминучим. Така ситуація сталася у 1914 p., коли Франція, щоб не дати втягнути себе у війну, відвела свої війська від кордону. Однак німецька сторона звинуватила її в тому, що нібито французький літак скинув бомбу над німецьким містечком неподалік кордону, що спровокувало початок воєнних дій.

Фаза ескалації розпочинається моментом застосування сили (на рис. 9.3 позиція 2) та завершується 'її максимально можливим використанням, тобто кульмінацією конфлікту (позиція 3). Ескалація є сталою трансформацією зовнішньополітичної ситуації за шістьма основними параметрами:

1. За засобами боротьби між сторонами конфлікту у фазі ескалації ситуація змінюється у напрямку застосування жорсткіших способів протиборства.

2.За масштабами протиборства, оскільки сторони збільшують обсяг ресурсів, залучених у конфліктні дії, як і географічні межі зіткнення між ними.

3. За об'єктами спору у фазі ескалації спостерігається розширення кола питань, у яких сторони займають непримиренні позиції, а окрім того ці протиріччя мають тенденцію до узагальнення і поступової трансформації суперництва між ними у повне взаємне несприйняття.

4. За прагненнями сторін їх позиція трансформується від визнання необхідності досягнути певного результату до спрямованості на нанесення максимально можливої шкоди противнику та його виснаження.

5. За свідомістю осіб, що керують діями сторін. У цій фазі послідовно трансформується свідомість політичних лідерів держав. Ідеться про сприйняття цими особами мети конфліктних дій, яке на початку фази вирізняється егоїстичністю чи суперництвом, а наприкінці ескалації — антагоністичністю.

6.За кількістю учасників ескалація відзначається постійним зростанням кількості осіб і держав, задіяних у конфлікті. Кожна із конфліктуючих сторін намагається залучити на свій бік союзників, а треті держави можуть приймати сторону однієї з них.

Фаза ескалації, починаючи зі взаємних активних силових дій сторін і до її завершення, характеризується постійним зростанням масштабів боротьби (зокрема, географічних), інтенсивним

залученням найрізноманітніших засобів та ресурсів, спрямованих на посилення ворожих дій. Цей процес має двосторонньо спрямований характер, тобто розмах боротьби прямує до максимально можливого значення. її критичне загострення є вирішальним для всього конфлікту та служить основою його переходу в іншу якість.

Фаза деескалаціїє неминучою для будь-якого конфлікту, тобто після досягнення сторонами максимально можливих масштабів боротьби наступає логічний спад напруженості. Фаза ескалації розпочинається в момент кульмінації (точка З, рис. 9.3), коли сторони конфлікту вичерпують необхідні для боротьби ресурси, боротьба не призводить до очікуваних результатів, втрачається соціальна підтримка дій уряду, витрати на продовження боротьби неприпустимо зростають.

У цій фазі можливі два варіанти розвитку конфлікту.

У першому випадку результатом боротьби стає знесилення однієї зі сторін, яка при цьому змушена поступатися на користь сильнішої. Тобто протиріччя розв'язується на користь сторони, яка зуміла дієво вплинути на протилежну, змусивши її до певних дій чи бездіяльності, або завдати поразки. У другому випадку знесилення конфліктуючих сторін призводить до зниження рівня протиборства, а, отже, й до загасання конфлікту. Така ситуація змушує обидві сторони шукати компромісне рішення або просто зафіксувати status-quo на певному рівні напруженості відносин.

Фаза згасання конфліктупочинається в момент, коли ворогуючі сторони припиняють застосування сили. З метою остаточного розв'язання конфлікту вони вдаються до переговорів, які завершуються укладенням і підписанням між ними мирного договору. Неостаточне розв'язання суперечності, що призвела до конфлікту, або фіксування певного рівня напруженості у стосунках між конфліктуючими сторонами (у вигляді прийняття ними певного modus vivendi) є основою для ймовірної повторної ескалації конфлікту. Власне такі конфлікти мають затяжний характер, періодично загасаючи, вони знову вибухають із новою силою.

Повне припинення конфліктів можливе лише тоді, коли суперечність, що зумовила його виникнення, у той чи інший спосіб розв'язана.