ШЛЯХИ ФОРМУВАННЯ ТА ЗБІЛЬШЕННЯ ПРИБУТКУ ПІДПРИЄМСТВА

Виконуючи надзвичайно складні функції, підприємець діє під впливом достатніх стимулів, вагомих мотивів. Найістотнішим стимулом є під­приємницький доход. Але перш ніж його одержати, під­приємець повинен зробити певні витрати.

До витрат підприємця належать елементи факторів ви­робництва, використані в даному виробництві, а саме:

– витрати на оплату живої праці (заробітна плата пра­цівникам фірми);

– витрати на придбання будівель та обладнання (такі витрати в економіці називаються інвестиціями);

– витрати на оплату природних ресурсів (землі, води, корисних копалин), що використовуються у виробництві як сировина, матеріали, паливо.

Витрати поділяються на постійні та змінні. Постійні витрати протягом певного часу не залежать від обсягів виробництва. Це, наприклад, витрати на оплату примі­щень чи засобів зв'язку, на придбання верстатів. Змінні витрати зростають разом із зростанням обсягів вироб­ництва. Це витрати на сировину, паливо, заробітну плату працівників.

Фірма повинна господарювати таким чином, щоб за­гальні витрати були меншими, ніж доход від реалізації продукту її діяльності. Тільки в цьому випадку фірма матиме прибуток.

Припустимо, що постійні витрати дорівнюють 100 тис. грошових одиниць. Це – незмінна величина для будь-якого обсягу виробництва. Змінні витрати становлять 10 грошових одиниць на кожну одиницю товару. Отже, на виготовлення 5 000 одиниць товару загальні витрати ста­новитимуть:

100 000 + (10 ´ 5000) = 150 000 грошових одиниць.

На виготовлення 20 000 одиниць товару загальні витрати становитимуть:

100 000 + (10 ´ 20 000) = 300 000 грошових одиниць.

Тепер оцінимо доход від продажу продукції за умови, що ціна одиниці товару дорівнює 100 грошових одиниць. Тоді за 5000 одиниць товару ми одержимо:

5000 ´ 100 = 500 000 грошових одиниць.

Грошова виручка, яку одержує підприємець за свій товар, називається виручкою фірми від реалізації.

Зрозуміло, що підприємця цікавить не сама виручка, а та її частина, що залишається після відшкодування витрат на виробництво. З виручки від реалізації він відраховує витрати на виробництво і одержує валовий прибуток. Якщо реалізу­ється 5 тис. виробів, то валовий прибуток становитиме:

500 000 – 150 000 = 350 000 грошових одиниць.

Отже, валовий прибуток – це різниця між виручкою від реалізації продукції та витратами на її виробництво. Але й валовий прибуток не надходить безпосередньо у власність підприємця. З нього треба заплатити податки. Якщо, наприклад, підприємству встановлено 30-процент-ний податок на прибуток, то це в нашому випадку ста­новитиме:

350 000 ´ 0,3 = 105 000 грошових одиниць.

Після сплати податку в підприємця залишиться чистий прибуток, який становитиме:

350 000 – 105 000 = 245 000 грошових одиниць.

Отже, чистий прибуток – це різниця між валовим прибутком і сумою податкових платежів. Чистий прибуток є головною частиною підприємницького доходу. Його одер­жання свідчить про ефективність роботи підприємства. Для одержання економічного прибутку з виручки підприємця вираховуються не лише явні, а й приховані витрати. Ста­тистика підприємства оперує лише поняттям чистого при­бутку.

Незалежно від фінансових результатів діяльності, під­приємець одержує ще й нормальний прибуток. Це ви­нагорода підприємця за його працю. Він не береться з прибутку фірми, а входить у її витрати. Не одержуючи нормального прибутку, підприємець не став би займатися даною справою. Нормальний прибуток – обов'язкова, невід'ємна частина підприємницького доходу. Чистого прибутку може й не бути, або він може мати від'ємне значення (коли витрати більші від доходу). Чистий при­буток залежить від здатності підприємця до інновацій та ризику.

Отже, підприємницький доход складається з нормаль­ного і чистого прибутків.

Існує й інша структура підприємницького доходу. Вона також складається з двох частин: а) підприємницького дохо­ду, що капіталізується, тобто перетворюється в нові фактори виробництва; б) підприємницького доходу, що надходить в особисте користування підприємця. Перша частина перева­жає, адже головною метою підприємця є не тимчасова виго­да, а збільшення свого багатства внаслідок безперервного розвитку виробництва. У країнах Заходу держава стимулює процес капіталізації доходу. Частина прибутку, що поверта­ється у виробництво, оподатковується менше, ніж та, що йде на задоволення особистих потреб підприємця.