Сучасні напрями економічної теорії

Неокласична економічна теорія. В останній третині ХІХ ст. з розвитком внутрішніх економічних і соціальних суперечностей капіталізму починається перехід цього способу виробництва у свою вищу і водночас низхідну стадію розвитку, що характеризується передусім виникненням монополій і активним втручанням держави у розвиток економіки, її одержавленням. Ця стадія неоднозначно тлумачилася представниками різних напрямів і шкіл економічної теорії.

Всю сукупність течій, шкіл західної економічної думки можна умовно згрупувати в такі три основні напрями:

неокласична економічна теорія;

інституціонально-соціологічний напрям, або інституціоналізм;

кейнсіанство.

Об’єкт дослідження неокласичної економічної теорії – поведінка Homo economicus – «людини економічної», що як продавець робочої сили, споживач чи підприємець намагається максимізувати свій дохід, звести до мінімуму затрати (чи зусилля). Ця теорія виникла в 70-ті роки ХІХ ст. Її засновники – відомі австрійські економісти К.Менгер, Ф.Візер, Е.Бем-Баверк, англійський науковець У.Джевонс і швейцарський економіст Л.Вальрас та ін. Згідно з концепцією «граничної корисності» вартість є результатом виробничої діяльності, в ході якої кожний з виробничих факторів (праця, земля, капітал) вносять свій весок в її утворення, а величина вартості вимірюється граничною корисністю одного з цих факторів при незмінній величині двох інших.

Монетаризм (англ. мoney – гроші) – економічна теорія, згідно з якою грошова маса в обігу відіграє визначальну роль у формуванні економічної кон’юнктури та встановленні причинно-наслідкових зв’язків між зміною кількості грошей і величиною валового національного продукту. Монетаризм виник у середині 50-х років ХХ ст. У США. Його лідер – глава чіказької школи політичної економії М.Фрідмен – виступає проти активного і широкомасштабного втручання держави в економіку, проти державних заходів стимулювання попиту. На його думку, державне регулювання економіки малоефективне через затримки між зміною грошових показників і реальних факторів виробництва, тому його слід замінити автоматичним приростом грошової маси в обігу.

Інституціоналізм (лат. institutum – установа) – один із напрямів західної економічної думки, що виник наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. Заперечував обумовленість розвитку людського суспільства виробничими відносинами (відносинами власності), рушійною силою визнавав психологічні, соціально-правові фактори. Засновниками інституціоналізму були американські науковці Т.Веблен, Д.Коммонс, У.Гамільтон, англійський економіст А.Гобсон та ін. Т.Веблен, наприклад розглядав життя людини як боротьбу за існування, а значить процес відбору і пристосування. Аналогічною, на думку інституціоналістів, у процесі розвитку суспільства відбувається процес природного відбору інститутів, система яких утворює своєрідну культуру і визначає тип цивілізації. Самі інститути є особливими формами життя ( в тому числі господарського), людських зв’язків і відносин, що мають сталий характер, формують у суспільстві духовні якості та властивості. У свою чергу, інститути є також важливими факторами відбору.

Найпрогресивнішими ідеями прихильників сучасного інституціоналізму є необхідність участі трудящих у власності та управлінні виробництвом, надання їм соціальних гарантій, а влади – гуманітарній інтелігенції. Заслуговують на увагу також їхні думки про еколого-економічне виживання людства.

Кейнсианство та його еволюція. Кейнсіанство – один із провідних напрямів сучасної економічної теорії. Назву отримав від імені всесвітньо відомого англійського економіста Дж.Кейнса (1883-1946), який найбільш повно усвідомлював, що без активного втручання держави в розвиток соціально-економічних процесів, без істотного розширення функцій держави капіталізм неспроможний надалі існувати, неможливо “уникнути повного руйнування існуючих економічних форм”. Кейнс одним із перших у західній економічній науці обгрунтував макроекономічний підхід до аналізу соціально-економічних процесів, оперуючи такими глобальними категоріями, як національний доход, сукупні інвестиції, споживання, зайнятість, нагромадження і т.ін. Ці категорії він розглядав у їх взаємодії та функціональних зв’язках.

Сучасні послідовники економічного лібералізму (американські вчені Л.Мізес та Ф.Хаєк) виступають навіть проти робочого законодавства (регулювання тривалості робочого дня, встановлення мінімальної зарплати, тощо). Деякі вітчизняні економісти -“реформатори” підтримують ці ідеї стосовно економіки України. Вони розробили й відповідні практичні рекомендації, що в умовах перебування при владі більшості некомпетентних урядів (після проголошення державної незалежності) призвело до розвалу державного управління економікою і завдало народному господарству великих збитків.

Неокласичний синтез – узагальнююча економічна концепція, в якій поєднуються раціональні елементи теорії ціноутворення і розподілу доходів в межах неокласичного напряму (зокрема в межах теорії загальної економічної рівноваги) з положеннями теорії макроекономічної рівноваги та зростання національного доходу в межах кейнсіанського напряму економічної теорії. Прихильники неокласичного синтезу розглядають теорію загальної економічної рівноваги як ідеальну модель функціонування економічної системи. Але, на відміну від неокласиків, які заперечували необхідність державного втручання в економіку, неокласичний синтез передбачає використання різноманітних методів державного регулювання з метою наближення до такої моделі. Тому концепцію неокласичного синтезу ще називають ортодоксальним кейнсіанством.

Теорію неокласичного синтезу критикують представники монетаристської школи (зокрема М.Фрідмен), концепції “економіки пропозиції”, “раціональних очікувань”. Головним напрямом такої критикиє теза прихильників неокласичного синтезу про те, що механізм ринкового саморегулювання має доповнюватися цілеспрямованим державним втручанням, його коригуванням. Держава, на їхню думку, повинна лише створювати умови для максимально вільного функціонування ринкового механізму. Така критика неконструктивна, не відповідає вимогам сьогодення.