ДОПИТУЮТЬ

В парадній залі довгий стіл, накритий червоним сукном. На столі між двома свічками хрест.

Над столом портрет царя, котрий судді привезли з собою. Цар в панцирі з голубою андреєвською лентою через плече. Волосся довге, як грива, очі бистрі, палкі, вуста вузькі, червоні, в лівім кутку усмішка злобна чаїться. Ніби цар слугам своїм не вірить і за ними наглядати прийшов.

Маленькі шибки в довгих вузьких вікнах, давно немиті, нерадо сонце пускають у залу, щоб не разило ясних зіниць царя.

Вузькі, зі шматків складені дзеркала помутніли, ніби їм страшно відбивати в собі грізне обличчя Петрове.

За столом крісла з високими прямими спинками. Між двома вікнами на столику курантовий годинник. Не йде. Зіпсутий чи не завели? Став на дванадцятій годині. Дня чи ночі? — не знати.

На першому місці за столом, під царським портретом, канцлер Головкін; високий, худий, як жердка. Лице в нього поважне й недобре. Лихий, що турбують із-за доносу якогось там Кочубея.

Нижче від нього — віце-канцлер Шафіров, маленький, товстенький, кашляє, чхає, плює в хустинку і раз у раз витирає чоло. Душно йому.

“Може б, так відчинити вікно?” — питається несміло свого шефа.

“Будь ласка!” — погоджується Головкін, і один з писарів кидається сповнити його волю.

“Не те, не те! — противиться Шафіров.— Виш, який чорт! Життя збавити хоче. Відчини останнє, біля дверей, щоб не віяло на мене. Параліч!”

Писар зіскакує з крісла, кулиться, як пес, котрого мають бити, і відчиняє останнє вікно, з котрого не буде на віце-канцлера дути.

Відчинивши, вертає на своє місце, при окремім столику збоку. Там їх двоє сидить і піддячий. Перед ними — гербові бумаги і цілий жмут свіжозаструганих пер.

Канцлер нахмурив брови, ще раз донос читає.

Точки, до яких має придиратися, зачеркнені червоно. Киває на Шафірова пальцем, цей присувається до нього. Канцлер показує йому 13-й пункт Кочубеєвого доносу і порівнює його з ранішим доносом, який подав Осипов.

“Контроверсія”,— каже Головкін.

“Контроверсія”,— притакує Шафіров.

“І до того тринадцятий пункт”.

“Дійсно тринадцятий пункт”,— притакує віце-канцлер.

“Покликать Кочубея!”

По залах опустошеного будинку лунає луск драгунських чобіт: раз-два, раз-два, раз, два, три!

За хвилину широко відчиняються двері.

З боків — два драгуни, всередині — генеральний суддя. Драгуни червонолиці, волосся посипане борошном і чути від них запах горілки, поту і тютюну. Кочубей блідий, втомлений, волосся посивіле, губи мов на ладан дують.

Головкін дає знак, драгуни розкрачують широко ноги, роблять пів-оборота назад і відходять, замикаючи за собою двері.

Кочубей стоїть біля порога сам.

Дивиться на червоне сукно, на хрест, на свічки, на парадні мундири канцлера та його товариша, на глупо вистрашені міни піддячого і писарів, бачить у зеркалі себе, і йому пригадується, як він ще недавно других у Батурині судив, а тепер сам на суд стає. Генерального суддю і стольника його величества драгуни, як гультяя ведуть, залишають перед дверима, і він стоїть, як дурень!

Що ж це таке?

Нагорода за вірність цареві, за те, що він проти свого гетьмана пішов, наразив себе на його гнів і на наругу товариства-старшин?

Що ж це таке?

Той самий Головкін писав, що цар його, Кочубея, у своїй ласці й милості має, що поговорити з ними про зраду хитрого гетьмана хоче, порадитися, кого б то на його місце настановити, а тепер тримає його близь порога і навіть сідати не попросить, його, генерального суддю, Василя Леонтієвича Кочубея, стольника його величества царя!

Що це таке?

Ніяк не розуміє.

Аж бачить перед собою царський портрет.

Цар дивиться на нього, грізно і гнівно, в лівім кутку затиснених губ злобний усміх. Панцир мигтить, голуба лента сяє.

Кочубей не знає, що з собою робити. Руки в нього задовгі, ноги заслабі, голова в плечі лізе, і він кланяється тричі, в пояс, нижче, аж до самої землі.

В зеркалі бачить себе... Гидко!

“Василь Леонтієвич, приступи!” — чує голос, не царя, а високого і худого, як тичка, Головкіна.

Чи це той голос, що говорив до нього вчора? Ні, це інший якийсь, різкий і недобрий.

Що це таке?

Не розуміє.

Але йде.

“Ближче!” — гукає той самий голос.

Підходить до стола.

Шафіров дає рукою знак, щоб став.

“Присягни,— приказує Головкін,— присягни, Василю Леонтієвичу, що правду говоритимеш!”

Піддячий приводить присягу, Кочубей повторяє за ним, перекручуючи слова, бо до київської актової мови привик.

“Руку вгору!”

Кочубей підносить руку, рука дрижить.

“Пальці не так”,— сердиться Головкін.

І Шафіров пальці Кочубеєві на московський лад складає.

Закінчили. Кочубей руку безсило опустив.

“Тринадцятий пункт,— починає Головкін,— твого доносу, поданого на письмі, звучить (тут канцлер подає донос Шафірову і той читає): “У грудні того ж 1707 року до Батурина приїздив Олександер Кікін і Мазепа зібрав біля себе 300 чоловіка зазброєних сердюків. Певне, він це зробив, перечувши, що за Кікіном до Батурина приїде сам цар, щоб узяти з собою Мазепу в Москву, от Мазепа й намірився відстрілюватися від царя”.

“Так було?” — питається Головкін.

“Було, як у письмі стоїть,— відповідає Кочубей.— Я слова одного неправди не написав. Можу хрест святий поцілувати”.

“А Мазепі ти не цілував?” — кидає йому Головкін.

Кочубей мовчить. Не знає, що відповісти.

“Чорт тебе знає, чи ти гетьманові брехав, чи його величеству цареві!”

“Його величеству цареві я брехати б не смів”,— відповідає Кочубей.

“Побачимо. Ось тут послухай, що про цей самий пункт пише ахтирський полковник його величества Осипов”. (Головкін письмо Шафірову передає). Шафіров читає: “Після невдатного заміру на царське життя, коли його величество цар мав до Батурина прибути, Мазепа всяко пильнував, щоб його величество царя предати смерті або взяти до рук і віддати ворогам, а в минулу Пилипівку з своїми полками сполучився і хотів іти на російські міста”.

Шафіров закінчив.

“Було так?” — питається Головкін.

Кочубеєві в голові шумить. Його бентежить різкий голос Головкіна, спітніле чоло Шафірова, грізний погляд царя, хитре обличчя піддячого і глупі перестрашені міни писарів: тридцять три пункти його доносу переплутуються, він не знає що відповісти і повторює те, що перед хвилиною сказав:

“Було, як на письмі стоїть. Я слова одного не збрехав”.

“Значиться, Осипов бреше?! Полковник його величества царя бреше — що?! Мовчиш? Осипов по словах твого товариша Іскри писав. Покликать Іскру!”

Знов тупіт драгунів, знову відчиняються двері і входить Іскра.

І він здивовано дивиться на червоний стіл, на важливу міну Головкіна, на лискучий лоб Шафірова, на хитре обличчя дяка, на глупо перестрашені очі писарів і на свого товариша Кочубея. Який же він малий, мізерний, нужденний! Невже ж це справді Василь Леонтієвич, той самий, перед котрим хиляються голови козацькі, перед котрим шапки скидають старшини, раді, як він їм свою руку подасть? Невже ж це муж Любові Хведорівни отсей дідунь, що так покірно біля червоного стола стоїть?

Що тут сталося так ненадійно?

Іскра кланяється портретові царському і його урядовцям.

Ні цар, ні урядовці не відповідають на поклін.

“Підійди!”

Іскра підходить до стола.

Його заприсягають і повертають віч-до-віч із Кочубеєм.

Шафіров читає нещасливий тринадцятий пункт так, як його Осипов київському губернаторові подав.

Іскра поспішно ловить свої слова з товстих губ Шафірова і стурбовано кліпає очима. Морщить чоло.

“Так ти казав?” — питає Головкін.

“Так я казав ахтирському полковникові його величества Осипову”,— відповідає Іскра.

“А тобі хто казав?”

“Я від Василя Леонтієвича чув. Він при жінці своїй, при Любові Хведорівні, мені про це балакав”.

“А чому Василь Леонтієвич того у своїм доносі не написав?”

“Не знаю. Але я радив Василеві Леонтієвичу підождати, аж з'являться признаки провинності гетьмана Мазепи”.

“Ти мені радив?” — питається нараз Василь Леонтієвич.

“Авжеж, що радив, у присутності дружини твоєї Любові Хведорівни. Пригадай собі, в тебе пам'ять стара, я тобі поможу. Було це в твоєму дворі у Диканьці, в боковій світлиці, при замкнених дверях. Ми образ Спасителя цілували, той у золочених рамах, що його львівські малярі малювали. Тямиш?”

“Ні”.

“Як же це, Василю? Ще Любов Хведорівна питалася мене, чи я знаю черця Никанора, а ти питався, що за людина ахтирський полковник Федор Осипов?”

Кочубей перечив головою:

“Не тямлю”.

Писарі і піддячий на три руки кожне слово пишуть. Головкін дивиться на Шафірова, Шафіров — на Головкіна. Шафіров встає, підходить до канцлера, щось шепче йому, той притакує головою.

Злобна усмішка в лівому кутку царських уст більшає.

Нагло Головкін підноситься з крісла.

“Досить!” — каже і кличе піддячого до себе.

“Розвести їх по окремих світлицях і приставити варту. Добро і листи їх описати. Нікого не пускати до них. Брехуни, клеветники, суєслови!”

Піддячий навшпиньки іде до дверей. Боїться, щоб дошки в долівці не скрипіли. Відчиняє двері, видно драгунів з волоссям, посиланим борошном, і з шаблями наголо.

Шафіров дає Кочубеєві і Іскрі знак: “Пашол!”

Попереду — піддячий, за ним — Іскра з Кочубеєм, з боків драгуни — відходять.

* * *

Головкін сідає на крісло: “Уф! Сволоч яка! Брехуни!”

Шафіров хустиною спітніле чоло витирає.

Душно.

Кличуть попа полтавської Спаської церкви Івана Святайла.

Середнього росту, чорнявий, добре живлений на полтавських хлібах, він спокійно дивиться на своїх суддів, покладаючися на протекцію Іскри й Кочубея. Про заміри гетьмана Івана Степановича знає від Кочубея, більше ні від кого не чув. Не його річ туди пальці пхати. Його діло церква. Але Кочубея послухав, бо він відомий ктитор і благодитель святих божих церков. На бажання Кочубея свояка свого Петра Яценка до нього привів. Коли Кочубей каже, то видно, що так воно є, що гетьман Іван Степанович лихі наміри в душі своїй скриває”.

“В душі? — зривається Головкін,— а чого ж ти йому в душу своє немите рило пхаєш?”

Піп Святайло мовчить, тільки бороду крадькома рукою гладить, ніби впевнитися хоче, чи справді в нього таке-то вже немите рило. А по хвилині, набравши нової відваги, додає: “Коли гетьман Мазепа післав військо своє у Диканьку, щоб ухопити його милість Василя Леонтієвича, то я тоді поїхав до нього, до того ж Кочубея у Красний Кут, а звідтіля укупі з ним та з полковником Іскрою вирушив до Смоленська. Решта вже відома”.

“Відомо, що ти така ж сама наволоч, як і твої протектори. Пішов геть!”

Привели сотника Кованька як свідка по десятому пункті, в котрому говориться про єзуїта Заленського. Шафіров читає цей пункт: “У гетьмана у Печорському був ксьондз Заленський, єзуїт, ректор вінницький, і той перед значними особами висловився так: ,Ви, панове козаки, не бійтеся шведа, котрий не проти вас, а проти Москви лаштується’. Той же ксьондз казав: , Ніхто не відає, де криється і тліє огонь, але як разом вибухне, чого незабаром вже треба сподіватися, тоді хіба кожний дізнається, але сю пожежу не легко буде погасити’”.

Сотник Кованько слухав ті слова поважно й побожно, як голос священика в церкві.

“Бачив Заленського?” — питає його Головкін.

“Бачив у Печорському монастирі у свого полковника якогось ксьондза, а як його звуть не знаю”.

“Ксьондзів, як псів. Можеш засвідчити, що був це єзуїт Заленський?”

“Того я ніяк засвідчити не можу. Козаки питали в ксьондза, де швед? а він їм відповідав: швед тепер притаївся, але він має змогу такий огонь здійняти, що не швидко вгасиш”.

Кованько чує, як пера шкребчуть по папері, і йому здається, що це йому чорт по душі шкребе.

Пощо він дав себе наструнити проти свого регіментаря, проти гетьмана? Чому не пам'ятав, що гетьман більший за генерального суддю і що для того він в царя більший послух знайде?.. Кається, а все ж таки рятуватися хоче.

“Та ще питали козаки ксьондза,— говорить,— на кого швед піде, чи на нас? А ксьондз відповідав: не на вас”.

Більше нічого не знає.

“Кочубей намовив мене говорити про Заленського при царських міністрах з и н ч и м и о к о л и ч н о с т я м и. Кочубей, генеральний суддя, стольник його величества, пан великих маєтків, як йому, бідному й малозначному сотникові не послухати такої особи?”

“Сволоч!” — кидає сотникові в лице Головкін, а, звертаючися до піддячого, приказує: “Тую каналію питати ще раз окремо з п р и с т р а с т і є м”.

Кованька відводять.

До зали входить вихрест Петро Яценко. Безнастанно кланяється, аж присідає, голова в нього трясеться, повіки кліпають, борода дрижить. Він Кочубея не знав. Був у нього тільки один разочок, і то через попа Святайла, і йому було доручено переказати дещицю протопопові, духівникові його величества в Москві. Більше нічого не знає, був тільки передатчиком слів його милості Василія Леонтієвича. Гадав, що обов'язком кожного вірного підданця його милості государя є не затаювати нічого, що може вийти йому на втрату.

Кочубеєві писарі зізнають, що вони тільки чисто й вірно переписували те, що їм давав їх пан і повелитель Василь Леонтієвич Кочубей.

І їх вивели з зали. За ними пішли по наказу Головкіна також піддячий і царські писарі.

В залі остався тільки канцлер Головкін і його службовий товариш віце-канцлер Шафіров. Зі стіни дивиться на червоне сукно, на хрест між ярими свічками і на своїх високих урядовців цар Петро. Дивиться грізно, наче приказує: “Добре їх до рук прибрать! Дошкульно питать, з пристрастієм! Сволоч така! Дрянь черкаская. Інтригами бентежать царя!”

Канцлер і його товариш уміють царську волю навіть з портрету читати. В них тільки й гадки, щоб не зробити щось не згідного з бажаннями царськими. Знають, яка кара за це. Досвідчили царської дубинки. Кості тріщать, як доторкається до тіла. Цар б'є, аж з кафтанів, суто золотом нашиваних, шматки, як з курки пір'я, летять. Меншикову раз цар голубу андрєєвську ленту порвав. Ордени посипалися на землю. Мало не вбив.

Головкін Меншикова не любить. Завидує йому навіть такої царської ласки. Хоч би й бив, щоб тільки біля себе тримав.

“Не знаю я,—звертається Головкін до Шафірова.— як отсе князь Олександер Даніліч побої його величества так славно видержує. Дряхлий такий, хрупкий, маленький. Казав би ти: вдар і розлетиться, а витримує якось”.

“Привик,— відповідає Шафіров,— до всього чоловік привикає. Малий Олександер Даніліч, та сильної комплекції. Залізний чоловік”.

“А лоб у нього із бронзи”.

“Цитьте!” — і обидва насторожили слухи. Підходять до відчиненого вікна.

“А-а! а-а! — а-а!”

Рахують.

“З пристрастієм Іскру питають”,— каже вдоволений Головкін.

“Добре б'ють. Та й кричить як!”

“Не привик. Черкаські старшини не привикли до кнутів”.

“Хай привикають. А то нашого брата дубиною валять, а вони, як барони, безпечно собі походжають”.

“Сволоч!”

“А-аІ А-аї А-аї Сусе Христе, Мати Божа! Ой!”

“З пристрастієм...” — повторяє, потираючи руки, Головкін.

“Славно жарять”,— зітхає Шафіров, обтираючи спітніле чоло.

Зі стіни дивиться цар.

Його чиновники чують цей погляд на собі. Цар лихий, що при мордованні не були.

Беруть чотиригранні капелюхи і біжать туди, звідкіля людський рев лунає.

* * *

Запущений двірський сад, великий, наче ліс. Стежки травою заростають. Лавкам підгнивають ноги. Щебечуть птахи, вітрець галуззям хитає.

“Гарно як”,— говорить Головкін.

“Поетично”,—-підтверджує Шафіров.

При стежці троянди цвітуть. Ніхто їх не доглядає. Обросли кропивою і лопухами. Але квіття гарне і свіже, як колись за добрих часів, коли парк доглядав огородник.

“Хороші рози”,— кидає мимохідь Головкін.

“Да колци імєют”,— відповідає Шафіров.

Перед ними панська ледівня, без леду. Кілька ступнів і входять у долину, до великого, темного, гнилого підвалу.

Хвилину не бачать нічого. Чують тільки, як стогне, сопе, ніби дух з себе спускає, важко скатований Іскра.

Очі до сутінків привикли.

Кат, з закачаними вище ліктів руками, з кнута кров на землю стрясає. Велика червона крапля збігає йому по чолі, по брові, по повіці, через вуса на рот.

Обтирає рот червоною рукою: “Тю, Юха така”.

Головкін дивиться на нього.

“Молодець!”

“Рад служити милості вашій”,— відповідає солодко, всміхаючися, звір у подобі людській. Іскра на камінних плитах долілиць лежить, не Іскра, а щось таке червоне, безобразне, здригається і пальцями землю гребе.

Брудною рогожею накривають Іскру.

“Не реви!”

Піддячий з бумагою на бочці сидить, дерев'яна ліхтарка жовтувате світло на сивий папір кидає,— щось пише.

“Виголосив що?” — питається піддячого канцлер.

Піддячий зривається, підносить до очей бумагу, читає:

“Після шостого удару сказав: ,Від Кочубея чув, що в нього полковником миргородським Апостолом і судцем генеральним Чуйкевичем була проти гетьмана рада; вони думали полковника миргородського обрати за гетьмана. Так цей не схотів'”.

“Більше ніщо?”

“За шостим ударом нічого більше не виявив. Твердий. Сердився, що б'ють. Він же полковник!”

“Бувало, що й гетьманів били. Нічого. А далі?”

“Дістав ще два удари і повів: Генеральний судець Чуйкевич до Кочубея писульку присилав, сповіщаючи, що за Дніпром огонь займається; борони Боже, як би і в нас не зайнявся'”.

“Більше ніщо?”

“По слідуючих ударах замовк. Говорити не міг, лише ревів”.

“Скотина... Винести проч!”

Помічники ката кладуть Іскру на брудну рогожу, накривають хребет кафтаном і несуть у палату, залишаючи червоні сліди за собою.

“Кочубея давай!” — наказує Головкін.

Привели генерального суддю.

Кочубей ішов, як віл у різницю.

Світ перевертався дороги дном.

Невже ж вони сміють його, стольника царського, його, генерального суддю, катувать, як якого-будь підлого гультяя, як розбишаку?

Він донесе його височеству цареві, не пощадить нікого, зневаги не дарує. Це ж наруга одна, підступ, фарисейство! Так з поважними персонами не роблять.

Переходячи попри грубе дерево, хотів розігнатися і головою ударити в нього.

Між двома драгунами ішов.

Впустили його по східцях, самі перед входом уставилися — наголо шаблі, волосся борошном присипане, як снігом.

“Василь Леонтієвич, признавайся!” — гукнув на генерального суддю канцлер.

“Богом святим клянусь, словечка одного не збрехав і не затаїв, як на сповіді святій усе по совісті сказав”.

“Не хочеш по добру, так на муках розповісь. Розбирайсь!”

Кочубеєві свічки засвітилися в очах, низький погреб бурею загудів, дзвони далекі заграли, сурми, литаври — бій...

“Беріть його!”

Прискочив кат, зірвав кирею, здер сорочку, замахнувся кнутом — геп!

.Кочубей зойкнув і впав хрестом на плити.

“Старьо!” — сплюнув з погордою кат і відступив набік.

Кочубей лежав без духа.

* * *

Головкін і Шафіров перешіптувалися хвилину.

“Бити, та не вбивати,— радив Шафіров,— вб'ємо, і все пропаде, не розкриємо правди. На нас упаде вина”.

“Дрянь етакая, нікому ненужная тряпка”,— сердився Головкін. Казав Кочубея відливати водою.

Дочутилися, підвели — відповідай!

Відхиляючи від себе муку, виголосив, що за гетьманом ніякої зради не знає. Все це, що доносив, видумав через хатнє ремствування на Мазепу, а писульку, про яку Іскра каже, Чуйкевич до нього не писав.

Піддячий списує зізнання. Хоче записати слово в слово, та не поспіває.

“Повтори!” — наказує Головкін, і Кочубей дрижучим голосом силує себе повторити точно так, як за першим разом.

Кочубея відпускають, але не ведуть до двора, лиш у сад, під стару липу.

Драгуни стережуть його.

Видно, діло не скінчене, мабуть, ще раз покличуть.

Кочубей перестає дивуватися, що тут з ним роблять. Можуть робити все. Для них не важний вік, ранг, маєток. Тут кінчиться чоловік, а лишається предмет: кості, м'ясо, шкіра, котру треба якнайдошкульніше скатувати і збезобразити не тому, щоб довідатися правди, лиш, щоб добути те, чого вони хочуть, чого їм треба... Чого?.. .Правди ні. Він же написав правду, і за те його катують, значиться, треба брехати, треба відкликати, що написав, заперечити усе, назвати себе брехуном і наклепником, щоб тільки визволитися з їх рук.

Що лиш тепер бачить, що таке Москва, що московські люди, що цар. Що лиш тепер розуміє, що таке кнут і тортури, що таке суд з катами. І розуміє Кочубей, що всі ті листи, які нібито писав цар, усі ті гарні слова про милість і нагороду, про вибір нового гетьмана і таке інше,— це одна облуда, одна примана, на яку брали його, генерального суддю, боячись, щоб він в останній хвилині не втік.

Підвели — тепер, запізно! Тепер він у їх руках, як птах у котячих кігтях. Зостається одне — брехати!

* * *

Кочубей бачить, як Іскру вдруге до катування ведуть. Він увесь жовто-червоно-синій. Очей не видно, запух. Хитається, як п'яний. Прикладами фузій підганяють його: “Стерво!”

Кочубеєві дивно, що таке сталося з його свояком і товаришем. Невже ж це той самий Іскра, з яким він ходив у воєнні походи, їздив на лови, бенкетував, жартував, з яким ще вчора снував гарні плани про близьке майбутнє? Чи можлива річ, щоб так знівечити людину?

Взагалі Кочубей не пізнає світа. Невже ж це дерево, той патик, під котрим він сидить? Невже ж це небо — тая синя ганчірка вгорі, сонце — та блискуча, жовта, мосяжна умивальня? Чортзна-що!..

Остається одно — брехати.

Чому ж не бреше Іскра? Чого ж він так кричить, як коли б з нього душу дерли?.. Деруть.

І нараз — цікавість. Проста, звичайна цікавість: скільки батогів дістане Іскра?.. Вісім... о два менше, ніж за першим разом... Мабуть, бояться, щоб не вбили... І вони ще чогось бояться. Бога — ні, царя. Бога нема, є чорт і його намісник на землі — цар!

Чому ж тоді він, Кочубей, не додумався до того скоріше? Чому слухав Любов Хведорівну, забуваючи про вчинок її праматері Єви?.. Прийшло каяття, та вороття немає...

* * *

Кочубея знову ведуть у той страшний чорний погреб — краще б у могилу!

Питаються, чи не намовив його якийсь ворог царя і отечества до того брехливого доносу, щоб таким робом порізнити царя з його вірним гетьманом? Домагаються видачі однодумців.

Кочубей слухає і ніби не розуміє. Пальці навхрест складає і цілує їх. Ніхто не намовляв його, ніяких однодумців, окрім Іскри, не має. Донос вигадав сам через хатнє ремствування на Мазепу. Ніякої зради за гетьманом не знає...

Брехати, брехати, брехати!

* * *

За що ж його б'ють?..

І ще, і ще, і ще... Добре, що пам'ять тратить, чорно — ніч.

Кат сопе, вішає кнут на кілок, клене.

“Кажуть, з п р и с т р а с т і є м питати, а вбити не вільно. Мий і не замочи! Не легка річ царським катом бути. Добре, що царя тут немає. А то він кнут із руки бере і сам б'є — кого попаде... Верховний кат”.

“Є ще яка робота?” — питає піддячого. Піддячий до Головкіна звертається. Щось шепчуть.

Головкін головою до стелі підвалу досягає, Шафіров кулиться, кашляє, чхає, хустиною обтирає лоб.

В підвалі повітря, що витримати годі.

Чути горілку, тютюн, піт і людську кров. Досить її вицідили з черкасів.

Нараджуються. Озєров нахилився над Кочубеєм. Слухає, чи дихає.

“Не можна більше питать,— каже.— Старий і дряхлий дуже, щоб нам не здох”.

Царський суд погоджується з гадкою Озєрова.

“На нині досить. Можеш іти!” — звертається до ката піддячий.

“Поклич хірурга!”

Прийшов.

“До пам'яті цього тут привести,— наказують,— це твоя річ!”

Хірург оглядає Кочубея і крутить головою. Сумнівається.

“Говорять тобі? Чув?!”

* * *

Канцлер з віце-канцлером виходять з мордівні. Драгуни віддають їм честь. Кидають головами, струшуючи борошно з волосся.

“Чи не краще б їм поробити п а р и к и?” — зауважує Шафіров.

“Борошно дешевше,—відповідає Головкін.—А в суті речі — один чорт. І з борошном голову знімуть, і з париком. І одно лишнє, і другого не треба”.

“Суєта”,— потверджує Шафіров.

Вдихають свіже повітря. Дивляться на молоду зелень, на шовкові трави і на троянди.

“Гарно як!..” — каже Головкін.

“Поетично”,— підтверджує Шафіров.

“Тим двом вже не до того”.

“Їм і життя не миле”.

“Що таке життя? — філософує Головкін.— Вчора пан, а нині тебе кнутом валять, з п р и с т р а с т і є м. І не питаються, чи ти генеральний суддя, чи стольник, чи який там чорт,— б'ють”.

“А все ж таки завзяті ті черкаси,— говорить Шафіров.— Нікого видати не хотів. Каже, ніяких спільників не маю. Сам я вигадав цей донос... Вір йому”.

“Гадаєш, вірю? — запитує Головкін.— Я нюху табаки не дав би за тую гетьманську вірність. Але що нам до того, де правда”.

“Де цар, там і правда. Цар гетьманові вірить. Гетьман хитрець!”

“Го, го!”

“А все ж таки нам треба Апостола в руки дістать. Він же Кочубея до втечі намовляв, посланця з листом до Диканьки вислав”.

“Треба”.

* * *

Балакаючи, збиваються з дороги. Попали на якусь бічну. Двора крізь густі дерева не видно.

“Вертаймо”.

Побачили червоні сліди і пішли по них. Головкін чобіт з крові об траву витирає.

“Забагрив б а ш м а к”.

“Добре, що руки чисті”,— потішає Шафіров.

“Один чорт...”