ТАБІР ШУМИТЬ

Задумавши похід на Москву, король Карло змарнував літо й осінь. Літо простояв у Саксонії, осінь — у Польщі. Сам собі шкодив. Ніби на руку Петрові йшов.

Не слухав ані досвідчених політиків, ні своїх старих генералів. Покладався на власний геній і на сприятливість щастя. Що лиш зимою рушив у Литву.

Військо терпіло голод і стужу.

Бідна з природи, а всякими війнами до останку виснажена країна не могла дати війську того, що треба — даху і страви.

Карло хвилювався і на населенню зганяв злість. Особливо польським панам не жалів ні згірдливих слів, ні контрибуцій. Тим зраджував собі навіть прихильників свого союзника Станіслава.

Скинувши польського короля з престолу, хотів те саме зробити з Петром. Мало-мало не повезло йому. Несподівано з'явився в Гродні. Коли б дві годині скоріше поспів, дістав би був царя в свої руки. Цар аж до Петербурга утік. Укріпляв його. Казав також укріпляти Москву, Серпухів, Можайськ, Твер. Під карою смерті не вільно було міщанам кидати своїх міст, а за те селян виганяв на роботи коло городських мурів. Села й землі, котрими мав проходити Карло, цар наказав руйнувати. Між тим Карло дійшов до Радошкович і став. Ні вороги, ні свої не знали чому. Ніби в піжмурки грався. “Вгадайте, куди піду,— на Москву чи на Київ?”

Був це одинокий вислід того довгого й нічим не виправданого постою.

Цар не знав, куди піде Карло і де йому збирати свої війська, в Московщині чи на Україні?

* * *

Між тим гетьман Мазепа під Білою Церквою табором стояв.

Табір ріс, бо гетьман стягав туди останки свого війська і формував нові частини.

Молодиків обучували військового діла.

Наука легко йшла, бо козак зроду до шаблі і фузії цікавий, а кінь і він — одно. І не треба їх насильно до полку тягнути, як москалів. Українці — воєнний народ. Багато тепер намножилося таких, що їм у хаті нічого робить. Краще лицарської слави добувати. На війні хоч шаблю в руках маєш, а в хаті що? В хаті ти зданий на ласку й неласку тих, що в село ввійдуть, чужих чи своїх.

Що маєш, заберуть, тішся, як голову залишать. А з полку гетьман платить. У нього грошей, як бобу. Чудеса люди про Мазепині маєтки розказують.

Табір під Білою Церквою росте.

Пригадуються Богданові часи, сумної пам'яті. Білоцерківська угода з 1651 року.

Поміж козаками водяться ще такі старці-дідугани, що пам'ятають цей сумний мент; чурами тоді, хлопчиками служили.

“Ей, чи гаразд, чи добре наш гетьман Хмельницький учинив, що з ляхами, з мостивими панами у Білій Церкві замирив”,— співають пісню, яку тоді зложено, і сиві їх голови хиляться від журби додолу, як ковиль-трава від вітру на степові.

З ким не мирилися предки наші, і нічого з того замирення не виходило!

От і тепер глухі слухи по табору блукають, нібито гетьман знов з поляками миру шукає.

Одні і слухати про те не хочуть, інші кажуть, хай навіть з вельзевулом іде, щоб тільки від Москви відсахнуться.

“Москаль хоч віри святої православної не нівечить”.

“Тільки насміхається з Бога і з його святих”.

“Але унії насильно не заводить”.

“Бо цар усяку віру ногами топче, гірш бусурмана”.

“Бусурман, будь це татарин, ногаєць, будь турок, чи яке лихо, вірою не цікавиться”.

“А цар, кажуть, війну з Богом затіяв. Хто кого переможе, чорт і він, його намісник, чи Бог?”

“Невже ж?”

“А так. За царем чорт, а за Богом хто?”

“Добрі люди”.

“Та де куцому до зайця! Де чоловікові до чорта!”

“Цар такої сміливості дібрав, що з чаші церковної горілку п'є, в ризи священичі вбирається, п'яні синоди по ночах скликає”.

“А Бог дивиться і — мовчить”.

“Чекає, що люди на це скажуть. Чи за Богом підуть, чи за антихристом”.

“Бог усякі знаки посилає. Кажуть, на одному хуторі вродилася дитина з зубами і з розумом, як у старого”.

“Я сам бачив когута з трьома ногами”.

“А телята з двома хвостами, гадаєте, не лучаються?”

“Перше такого не бувало”.

“Бо перше антихриста не було”.

“Як не порвемо з царем, то Бог нас покарає, із лиця землі нас зітре. Сліду нашого не оставить”.

“Доповідають, що кінець світа надходить. Вигинуть ті народи, що тепер є, а Бог нові сотворить”.

“І творити не треба. На морях є такі острови, що на них добрі люди живуть. Не крадуть, не вбивають, не брешуть. Їх Господь на наше місце покличе, а ви йдіть собі геть, до чорта зі своїм антихристом!”

“І гетьман того не бачить?”

“Бачить, та нічого не вдіє. Заворожено його”.

“Душу чортові записав, щоб не старітися”.

“Невже ж?”

* * *

Табір хвилюється. Довге безділля до доброго не веде. Старі козаки не легко з молодими зживаються, дивляться на них, як на щось нижче, недосвідчене й незаслужене. Хотіли б кращих харчів і більшої платні. Молоді покликаються на козацьку рівність. Лучаються бійки і розрухи, треба розсліджувати діло й карати винуватих.

Кари зраджують людей, особливо молодших. Вони тому тільки й шаблю припиняли до боку, що козакові море по коліна.

Табір шумить.

Гетьманове шатро осторонь стоїть.

Воно велике, з непромокального полотна, як на вітрила. Всередині оббите шовком. Шовк гарно вишиваний у полтавські узори.

Шатро з трьох частин зложене. В першій — гетьмана канцелярія. В середній — він гостей приймає, у третій — спить. Шатро на помості з дощок, прикріплене сильними линвами до паликів, кріпко в землю вбитих. Над ним гетьманська хоругов з вітрами лопотить.

Кругом його декілька інших шатер — для генеральних старшин, писаря, судді, обозного тощо.

Майдан обведений глибоким ровом і кріпким частоколом. З частоколу гармати висунули гирла на всі сторони світа. Обслугують їх старі, досвідчені і вірні гармаші, котрі біля гетьмана вже не раз службу робили.

Відділи із сердюцьких полків, а також сотня волохів стоять кругом того табору в таборі.

І москалі є. На них козаки з-під ока дивляться, а вони на козаків. Більше з ними хлопоту, ніж хісна. Гетьман знає, що коли б до розрухів прийшло, солдати перші втікали б. Вони тільки за царя вірно б'ються. Цар має окрему силу над ними. Не люблять його, але бояться. Страхом їх до послуху неволить. В огонь і в воду підуть, як цар накаже. Козаки — ні.

Кожний полк має свій окремий вигляд, свою думку та вдачу. Козак хоче знати, куди він іде і за що йому биться. Не хоче боротися за нелюбе діло.

Велика різниця між козаками й царськими людьми! Царські люди — це маленькі ланки у великому ланцюзі, котрим цар-велетень куди захоче, туди й поверне, без противлення підуть. Козаки не те. У них одиниця не злилася ще з загалом. Вибірність гетьманської влади мають на гадці. І теперішнього гетьмана вольними голосами обирали, після Самойловича на річці Коломаці. Дехто був за Борковським, загал “бути гетьманом Іванові Степановичу Мазепі” — гукнув. І вибрали Мазепу. Можна, значиться, і тепер когось другого обрати — Полуботка, Скоропадського або Апостола. Не одному до булави спішно.

Так собі не один гадає, хоч казати боїться, бо тепер воєнний стан — карають.

* * *

Полуднє. Весняне сонце продирається крізь хмари й огріває табір. Мерехтять червоні шаровари, вилискує збруя, просихають головна вулиця і стежки поміж курінями.

Озвалися литаври, загули тулумбаси, гетьман, в окруженню старшин, зі свого шатра в табір виходить. Над ним бунчук хитається, перед ним прапор. Де прапор стане, там, значиться, і гетьман стоїть.

Табір заметушився. Вилазять козаки з-під своїх возів; хто в кості грав, ховає їх у кишеню, хто пив — ховає пляшку, як забагато випив, криється, щоб п'яним не лізти ясновельможному в очі. За це сильно карають. В таборі впиватися не вільно, хоч крамарі з Білої Церкви здовж шляху і собі розтаборилися, приманюючи козацькі душі до солодких чарок. Не один останнього рубля пропив. А скільки червінців пішло до крамарських загребущих рук!— хто почислить?

Гетьман головною вулицею проходить. Направо й наліво глядить: “Здорові були, козаки!” — кличе.

“Доброго здоров'я ясновельможному пану гетьманові!” — відповідають. Шапки вгору летять, з пістолів палять.

При деяких частинах своя музика є — сурми, бубни, свирілі й бандури. Як гетьман коло такої частини проходить — грають. Він любить музику, за нею не одного недобачить і недочує, а в кожній частині, все одно в полку чи в сотні, є дещо такого, чого йому ні бачити, ні чути не треба.

Йде туди, де свіжі охочекомонні стоять. Ще їх не бачив. Приглядається, що за люди. Нічого собі: на полтавських та чернігівських хлібах викормлені, степовими вітрами злеліяні, охотою помсти і кари розпалені. Заприсягає їх на вірність. Болгарський архієрей присягу проводить. Він тепер або біля гетьмана, або з гетьманськими листами. Негарний собою, та зате архієрей, не то що звичайний піп. І проповідь по-нашому скаже, навчився. Ще й як? Ніби другий Феофан Прокопович, що на всю Україну київським золотоустим славиться. Архієрей до вірної служби завзиває церкві, вітчизні і регіментареві своєму, бо — “що тобі з шаблі, коли правої руки не маєш, що з хоробрості, коли вірності в тебе нема? Козак без вірності, що судно без керма, що віз без коліс, що плуг без лемеша, сагайдак без стріл, фузія без пороху і куль”.

Козаки, присягнувши, видобувають шаблі і підходять цілувати хрест. “В отсім хресті,—говорить архієрей,—частина животворящого древа — пам'ятайте!”

Гетьман в очі охочекомонним глядить. Не всякому добре з них видно. Не один тільки того жде, щоб грабувать. Дисципліни треба би тим людям, а на те часу нема. Хто його зна, чи не прийдеться нині-завтра в похід виступати. Не вік же Карлові у Радошковичах стоять. А рушить він, тоді і цар двигне свої потуги, тоді й Мазепі треба йти.

Ця гадка більше всього тривожить Мазепу. Розуміє, що настане тоді рішаючий мент. Сполучити останні свої сили з царськими військами, це значить здатися на його ласку й неласку. Та ще якої сполуки бажає собі цар! Він хоче, щоб Мазепа перейняв командування над кінницею, значиться, не над своїми полками, а над мішаними московсько-українськими кінними силами, між тим як піші українські полки підуть під команду Петрових генералів. Таким чином української армії не буде, а будуть тільки українські частини в московській армії. Finis Ucrainae!

З жалем і смутком дивиться гетьман на те море козацьких голів, що шумить кругом, на тих здорових, рослих, гарних вояків, з котрими, здавалося б, світ цілий можна побити,— тільки Україну визволити годі!

* * *

Пронизливі Мазепині зіниці бігали по козацьких обличчях і бачили на них усе, крім свідомості тієї небезпеки, котра повисла над їх рідною країною.

Перестрій Росії на губернії, кажуть, уже готовий. Є також київська губернія, значиться, гетьманщини нема, а буде одна неділима Росія. Нема того, за що пролилось стільки крові, за що такі довгі роки боролося козацтво, чому і він, Мазепа, присвятив так багато своїх турботних літ. Побідить Петро і одним махом зробить кінець останкам самостійної України, забуваючи, що українці допомогли йому побідити. А якщо побіда останеться за Карлом, так цей знову віддасть Україну полякам, за кару, що не пристала до нього. Це закон війни. Побідник диктує свою волю, нагороджує і карає по власній уподобі.

За похибки провідників терпить загал, бо провідник повинен передбачати лихо.

Передбачати — легко сказать!

От і тепер. Мазепа передбачує небезпеку, яка грозить Україні з боку царя. Знає, що треба порвати з Москвою і пристати до шведів, бо тільки з ними можна добитися волі й самостійності. А як важко перевести цей намір в діло. Як обережно треба переговорювати з новим союзником, щоб не довідався старий. Ще гетьман мало кому звірився зі своїми планами, а вже Кочубей і Іскра побігли з доносом до царя. Що то було б, коли б він провадив справу по-громадськи? Громада в один голос кричить: “Визволити нас із власті антихриста!”, а якщо він притакнув би їй і сказав: “Добре, визволяймося”, так вона тоді другої заспівала б. Казали б, що москалі це люди одної віри, а шведи — лютри, що гетьман хоче шляхетські порядки завести на Україні, що з ляхами руку держить, і — почався б такий танець, якого за часів руїни танцювали. Важка річ вести народ до волі! Мойсей 40 літ провадив жидів до обітованої землі і помер, не увійшовши до неї.

Чи не так і зі мною буде?

* * *

Табір шумів. Він мав свої турботи. Сварився за їжу, кожний хотів нових чобіт, кращої свитки, гострішої шаблі, молодшого, скоршого коня. Гетьман не бачив тут тієї одної гадки, того спільного бажання, котре ніби сталевим ланцюгом спаює табор і робить його нездобутним. Відчувалося, що тут що голова — то розум, що серце — то бажання.

Як важко на такім грунті будувати самостійну державу!

Козаки зроду хоробрі, але не вишколені і до послуху не звичні. Щоби з них зробити вправний, воєнний інструмент, на те треба часу, треба, щоб полки привикли до себе, щоб вони стали товаришами долі й недолі, щоб перейнялися одним воєнним духом. А тут, що зведеш докупи якусь нову частину, так зараз цар бере її для себе. А чого наші можуть навчитися від москалів? І куди одним і другим мірятися зі знаменитими каролінцями? зі шведським жовніром і офіцером?

Тільки в сполуці з вишколеною і карною армією шведського короля-героя можуть козаки зробитися гострим і невгнутим мечем у руках свого ідейного вождя. А поки цього нема, поти й не може бути й самостійної держави. Годі!

З котрого боку не дивився Мазепа, бачив, що перехід на сторону Карла конечний і неминучий, хоч і як небезпечний. Вся трудність лежала в тім, як і коли зробити цей крок. Старшини наглять, народ теж, а гетьман бачить, що ще не пора, що треба далі збирати сили і далі окривати свою гадку, а між тим переговорювати з Карлом, щоб добитися якнайкращої угоди. А воно так важко. От і тепер. На якийсь час треба було припинити всякі переговори, поки велося судове слідство з Кочубеєм. Ніхто не знає, як журився Мазепа, коли цар казав своїм людям розбирати це погане діло. Скільки ночей він недоспав, дожидаючи, чи не покличуть і його до Смоленська та не поставлять віч-до-віч з донощиками, їхати? Ні, того не зробив би Мазепа. Він — і царський суд! Ані гадати...

Мазепа вже раз рішився був на небезпечний крок. Цар хотів приїхати до нього до Батурина, щоб вияснити непорозуміння. Діло було погане. Доноси не без підстави. Гетьман боявся, щоб гостина не перемінилася в суд над господарем. На той випадок приготовив 300 вірних сердюків. На даний знак мали почати бій. Але цар роздумався. Не приїхав. Потребував грошей і війська. Лишив гетьмана в спокої. Чи й тепер цар із-за тої самої причини не вдає, ніби він доносам не вірить. Мабуть... що так.

Але могло бути інакше. Гетьман не мав певності, чи Кочубей не переловив якого тайного листа від Дольської до нього або від нього до неї і до Карла. За гроші все можна дістати. Один писаний доказ, і ціле слідство повернулося б на інші шляхи, зрада Мазепи стала би безперечним фактом. Його покликали б на суд. Це прискорило б діло. Гетьман, замість їхати до царя, поїхав би до Карла. Розуміється, не сам, а з військом і старшинами.

Але до того він ще не готовий. Ще йдуть торги. Гетьман хоче виторгувати якнайбільше, хоче пристати до нових союзників за ціну самостійності й неподільності України... Як летіти, то з великого коня.

І гетьман усміхнувся. Щастя і тим разом не покинуло його. Цар повірив, а може, вдає, що вірить у вірність гетьмана Мазепи. Кочубей заперечив свій донос. Іскра теж — і гетьман може далі вести свої переговори з Карлом.

Веде і, мабуть, доведе до бажаного кінця. Біда тільки в тім, що Карло не слухає нікого. Гетьмана теж. Покладається на свій власний розум. Змарнував кілька місяців на бездільному постою і дав Петрові нагоду зібрати більше війська та краще вимуштрувати його. Петро не дурний. Він учиться воєнної штуки від Карла. А це не добре. Найгеніальніший вождь, як непотрібно перетягне війну, то може її програти, бо вороги освояться з його тактикою і переймуть секрети його побід.

Гетьман хоче, щоб Карло йшов на Москву, а він, мабуть, прямує на Україну. Це також небажаний і небезпечний зворот. Союзник добрий, коли він здалеку, а ввійде в край — і з союзника зробиться неприятелем, бо народ не любить чужого війська, яке б воно не було. Тепер не люблять москалів, а прийдуть шведи, то й їх не любитимуть. І не дивуватися. Яке б не було військо, а для народу тягар.

Гетьман умів думати і рівночасно, як машина, робити звичайне діло: приймати звідомлення, давати розпорядки, підписувати канцелярські папери. Незвичайна енергія не покидала його. Пригноблення після невдачі не тривало довго. Він скоро приходив до себе і підносив голову вгору... Ще наше не пропало!

Так було й тепер. Думки його йшли одною дорогою, а звичайна щоденна праця, праця вождя в таборі, котилася другими шляхами.

Гетьман вислухував жалоби на харчі, на оружне постачання, розглядав усякі непорозуміння між поодинокими військовими частинами, рішав, мирив, картав і карав — скоро, вправно та бистро, що дивував усіх. “Голова!” — казали козаки. “Гетьман!” — доповідали старшини. Великим умом підтримував своє значення. Боявся одного — старості.

Коли б так справді занедужав і знемощів, коли б однієї днини почув, що він старий не літами, а духом, що вже не має тої молодечої енергії, котрій дотепер завдячує так багато, о — тоді було б погано. Гетьман навіть гадати не хоче, що тоді було б, бо знає, що ніхто не розмотав би того клубка, який він тримає в своїй руці, ніхто не знайшов би виходу з великого українського політичного лабіринту, котрий він так довго будував.

* * *

Сонце гріло. Бунчук непорушне висів над гетьманською головою. Прапор не розвівався за вітром, не лопотів, як птах. Погода. Починається жара. Від коней і людей лягають фіолетні тіні, білі сорочки сліпучо вражають очі, червоні шаровари горять.

Гетьман далі обходить широкий табір.

Все щось нового й небажаного.

* * *

Ось там, направо, біля головних воріт якийсь рух. Зчепилися люди, гамір, крик, щось деруть, ніби м'ячем перекидаються. Здалеку забуваєш, що це люди, здається, ніби жеруться вовки.

Гетьман прискорює ходу. Підручний старшина біжить наперед.

“Тихо там! — гетьман іде!”

Гамір тихне. Козаки розступаються. Менш сміливі зникають у натовпі, цікавіші стають кружком.

На землі рухається щось. Несміливо, крадьки підносить голову — чоловік.

Очей його не видно: кров і болото. Рукою протирає повіки і плює. Випльовує зуб, один, другий,— сильно побили його. Здивовано розглядається кругом, чому далі не б'ють, лиш насміхаються з нього. Є з чого. Він тільки в сорочці і то в такій драній, що ледве тримається хребта. Все поздирали з нього, чоботи, жупан, шапку, пояс — все. Тільки тая сорочка на хребті і в долоні з табакою ріжок. Того ріжка ніяк дати не хотів. Кусав, драпав, як кіт — тим ще гірше своїх напасників дражнив.

Побачивши перед собою старшину, а далі цілий гурт з бунчуком і хоругвою, він догадується, що це гетьман надходить і що, мабуть, тільки й тому його і бити перестали. Набирає відваги. Хоче встати, але пригадує собі, що без шароварів,— соромиться, сідає, підбираючи ноги під себе.

“За що ви так його збили?” — питає гетьман.

“Шпиг, ясновельможний пане гетьмане”,— відповідають.

“По чім знаєте, що шпиг?”

Шлявся по цілім таборі, підслухував, підглядав, а як спитали, до якого полку і до якої сотні належить, то став крутить, назвав полк і сотню, котрої тут нема”.

“Правда це?” — спитав побитого гетьман.

Цей на губу показав, що говорити не може, вся була в крові.

Гетьман головою покрутив.

“І зі шпигом так робити не слід. Треба його судові віддати, а не знущатися над чоловіком. Це ви зробили безправно, і винуватих кара не мине. А що він це в кулаці держить?” — спитав гетьман і всміхнувся, бо шпигун виглядав дійсно сміховито. В одній сорочці, до котрої притискав щось граціозно, ніби не соромився своєї наготи, а боявся, щоб йому не відібрали того ріжка, який йому з цілого маєтку залишився.

“Та це він ріжок з табакою має”,—відповіли козаки.

“Та й табака якась диявольська, ніби перець у ній і вапно. Хто спробував, чхає, ніби носатина в нього. Він, мабуть, і не наш. Дряхлий, тіло м'яке і кість тонка — чи не шляхтич який!”

Гетьман глянув і мусив признати козакам правду. Шпигун на козака не скидався. Казав йому дати шаровари і кобеняк і відвести до свого шатра.

Писареві тієї сотні, на котрої території збулося це кровопролиття, велів розслідити справу й подати звідомлення до полкової канцелярії.

Вертаючи в шатро, думав над тим, як тяжко втримати карність на війні, коли в таборі діються такі безправства. Поняття самосуду над злодієм, зрадником і шпигуном так глибоко вкорінилося в психіку народну, що важко вирвати його з корінем.

ШПИГ

“Ось і він!” — сказав Орлик до гетьмана, наближаючися до окопів, які відділяли гетьманову квартиру від решти табору.

Поміж двома сердюками стояв середнього росту чоловік, вже немолодий, з хитрими очима, що гляділи спідлоба, як у зловленого до клітки звірка.

Він уже подобав на чоловіка, був обмитий і причесаний гладко. Тільки лиця подряпані і голова світить плішами.

Побачивши гетьмана, поклонився низько, раз і другий, ніби хотів звернути на себе увагу, боячись, щоб гетьман не перейшов мимо і не казав його віддати під суд.

Гетьман глянув і — став. Здвигнув раменами, підняв високо брови і мало не крикнув з дива. Але зараз запанував над собою і тільки дав рукою знак, щоб сердюки йшли собі геть, а до шпига промовив різко: “Ступай!”

Цей втретє покірно похилився і, налягаючи на праву ногу, пошкандибав до шатра, з котрого гордо маяла хоругов з гетьмановим гербом. Гетьман з Орликом за шпигом ішли.

Орлик мовчав, але цікавий був, що це за птиця. Невже гетьман знає його?

Гетьман підняв важку занавісу, впустив загадкового чоловіка й вернув до Орлика й Ломиковського.

Скоро вислухав їх і велів на заході сонця прийти з Апостолом — побалакають.

“До побачення!”

Орлик і Ломиковський не відходили.

“Не спішитесь?”

“А безпечно вашу милість оставляти сам на сам з непевним чоловіком?” — спитав Ломиковський.

“Нікому не кажіть. Це мій чоловік. Найповніший у світі. Розкажу вам пізніше. Варта хай нікого в шатро не пускає, нікого! Прощайте!..”

“Свят, свят, свят! — казав гетьман, подаючи тринітареві руку.— Але ж потерпіли ви, отче, страданія і то не від ворога, а від моїх людей”.

“За добре діло варт і муки прийняти”.

“Авжеж, авжеж. Але чого це ви так неуважно йшли через табір?”

“На моє нещастя сотня, яку я назвав, що нібито до неї належу, відійшла кудись з табору, і це було причиною мого страждання. Але це ніщо. Хто терпен, той спасен. Волосся відросте, жаль тільки зубів. Здорові були”.

“Ще й який жаль. Добрі зуби — то й шлунок добрий, а добрий шлунок — це основа здоров'я. А до того тепер такі часи, що іноді й кусатися треба”,— і гетьман усміхнувся, показуючи свої здорові, білі зуби.

“Сідайте, отченьку. Вас таки добре потурбували. Ов, ов, ов! Тут вино, а отсе пиріжки. Живіться. Зі страху, мабуть, зголодніли”.

“Все, що мав, вителепали з мене. Добре, що душу лишили”.

“Козаки, як вовки, не хотів би я їм попастися в руки”.

“Я теж удруге не рад би. Добре, що з цеї халепи вийшов. Але ж бо били!”

“Били?”

“Ой били, ваша милосте, ой били”,— лементував патер.

Нараз гетьман ніби щось пригадав собі і зжахнувся.

“А листи? Чи не відібрали у вас також і листів? Ради Бога, кажіть!”

Патер побожно зітхав, схрестовуючи на грудях руки.

“Говоріть! — наглив його гетьман.— Треба ж їх пошукати, заки попадуть комусь у руки, що знає латинську мову”.

Патер хитро підморгнув очима.

“Отже?”

“Отже, лист тут...”

“Де?”

“На плечах, милосте ваша, на плечах”.

“Як то на плечах?”

“Виписаний на голому тілі. А в ріжку не табака, а порошок. Треба ним обмити спину, а тоді ваша милість прочитають власноручне письмо його королівської милості Карла XII”.

“Тому ти так, отченьку, боронив цього ріжка”.

“Авжеж, що тому. Без нього й письма не відчитаєш”.

“Ну,— здвигав раменами гетьман,— чого вже люди в тій війні не вигадують, далі й найбільша осторожність не допоможе, хто хоче перехитрити — перехитрить”.

“Спосіб на спосіб, аж дійде до того, що війна стане н о н с е н с о м”.

“Почекаємо ще трохи,— сміявся гетьман.— Відколи світ, відтоді й війна, і поки його — поти й війни. Дурний, хто вірить, що людей можна перетворити в ангелів. Але ви, отче, кріпіться, їжте й пийте, бо хоч який ми маємо респект перед духом, але й тілу треба його т р і б у т у м віддати”.

“Віддайте кесареві, що кесаря”.

“Авжеж. Так ото festina,venerabilis frater, а то мій терпець урветься. Дуже я цікавий, що пише Саrolus rex”.

“Добре пише”,— відповів, заїдаючи смачні пиріжки, тринітар.

“Гадаєш?”

“Знаю, ваша милосте. Ваша милість будуть вдоволені своїм покірним слугою, котрий перетерпів страсті і мало що не був умертвлен за свою вірну службу”.

“Яка служба, таке й возмездіє, отче. Гетьман Мазепа розуміється на речі”.

Тринітар припіднявся з місця. “Сratias ago magnificentiae vestrae”.

“Еrgo, ad rem!” — сказав гетьман, підводячи патра до своєї умивальні.

“В давнину гостям ноги з дороги мили, а гетьман свому гостеві змиє спину”. .

“Добре, що не голову. Саrolus rex xотів мені на голові писати, на тонзурі. Та я не дав. Тонзура — річ свята. До того, хоч як її прикрий, може вилізти на верх, і тоді був би с а м о й б о л ь ш о й с к а н д а л”.

“І били ж би козаки, пізнавши патра”.

“Ой били ж би, милосте ваша!”

“Обнажай тілесо своє, преподобний отче!”