ПІДПИСАЛИ

Гетьман Мазепа мав повне право бути вдоволеним з того, що вичитав на спині патра. Король Карло, йдучи слідами свого попередника Карла Х Густава, гарантував гетьманові й українським станам Jus totius Ucrainae antiquae vel Roxolaniae, на цілій області, на якій є східна церква й на якій народ балакає окремою від московської і польської українською мовою.

Це обновлення шведсько-українського договору з року 1657 було безперечно переводним дипломатичним успіхом гетьмана Мазепи, котрий не вдоволявся станом свого теперішнього посідання, а невтомно прямував до об'єднання всіх українських земель, кажучи, що як летіти, то з великого коня.

Цей великий кінь і стояв отсє перед ним готовий до дороги.

Король Карло признавав Україну самостійною державою, а її гетьмана титулував князем і гарантував, що титулу цього і всіх йому належних прав не нарушить. Війська шведські, які увійдуть на Україну, будуть оставатися під начальним керуванням українського князя-гетьмана і всі українські землі, які добудуть шведи, належатимуть до України. В забезпеку, що Україна зі свого боку додержить договору, король Карло вважав потрібним на час війни обсадити своїми військами городи Стародуб, Мглин, Батурин, Полтаву і Гадяч.

Крім писаних пунктів отець тринітар передавав гетьманові від короля деякі усні інструкції. Від нього довідався Мазепа, що договірний акт виготовляє перший міністр короля Карла, граф Піпер, і що при найближчій зустрічі цей важкий історичний документ підпишуть оба контрагенти, себто король Карло XII зі своїми відповідальними міністрами і князь Мазепа з українськими генеральними старшинами.

Гетьман перехрестився тричі.

“Богові хай буде дяка”.

“Во віки віков”,— додав від себе патер.

“А тепер,— звернувся до нього гетьман,— підеш, отченьку, до нори”.

“Я?”

“Не бійся. Нічого тобі там не станеться. Це так про людське око. Поставлю сердюків на варті коло холодної, а вночі покличу до себе, нібито на допит, а. насправді на вечерю. Завтра спічнеш, а там подумаємо, як діло повести далі. Кривди за свою службу не матимеш”.

“Вірю”.

Патер накинув на себе кобеняк, понурив голову, як винуватець, і пішов під сторожею сердюків, котрих покликав гетьман, наказуючи їм, щоб добре стерегли цього чоловіка й не дали йому зробити ніякої кривди.

“Щоб йому ні один волосок з голови не злетів!”

* * *

Надходили старшини.

Орлик і Ломиковський стояли біля окопів і палко розмовляли між собою.

Головною вулицею табору надходив прилуцький полковник Горленко. Козаки робили йому дорогу і здоровили. З бічної, перехресної, вулиці, видно було лубенського полковника Зеленського. Йшов зі своїм писарем полковим, живо розкладаючи руками. На всіх помітне було якесь збентеження, мало того — тривога.

“Спішно їм приставати до шведів,— казав гетьман,— Доведу до того, що зажадають від мене, щоб не казали пізніше, що це було моє бажання, а не їх воля, і що гетьман самовільно на таке важне діло рішився”.

Відсунув ворітця і підійшов до першої сторожі.

Сонце сходило з полудня. Табір був озолочений його блиском. Гетьман залюбки дивився на цей великий, живий образ, повний гамору і руху. “Січ,— погадав собі.— Що ти вдієш! Де не станеш табором, робиться з нього кіш. Не так, як у других арміях. Тут є своя традиція, свій темперамент, з котрим треба вождеві числиться. Віддавати тих людей під московську команду, значить, відбирати їм охоту битися за отсе їхнє, власне життя. А який це вояк, що нерадо б'ється? Цар хоче мене зробити вождем над своєю кавалерією, а Карло віддає усі воєнні сили, свої і мої, які лиш будуть на Україні, під мій начальний провід. Це різниця. Ще й яка!”

Орлик і Ломиковський побачили гетьмана і кланялися йому. Гетьман рукою покликав їх до себе.

“Ось і Зеленський надходить, і Горленко”,— сказав гетьман.

Ломиковський кивнув їм, щоб скоріше йшли. Ті прискорили крок.

Зеленський відправив свого писаря і привітався з гетьманом.

“Про що ти так зі своїм писарем балакав?”

“Не дають мені спокою, щоб приставати до шведа. Вже й козаки про те саме плещуть, прямо здурів народ”.

“Все та сама пісня! — сказав гетьман,—будь ласка, в шатро”.

Перейшли перший переділ, у другім, гарно полтавськими узорами вишиванім, крізь малі прорізи, ніби віконця, падало ярке сонце й золотими квадратами лягало на піл, вистелений грубим турецьким ковром.

“Ще нам Апостола бракує,— сказав гетьман, сідаючи у складане, похідне крісло.— Сідайте, будь ласка,— запрошував гостей.— Пилипе, налий чарки, насухо не добре говорити, в горлі дере”.

Генеральний обозний і полковники вихилили спорі чарки угорського вина.

Надійшов Апостол.

“Можемо починати,— сказав Орлик.— Говоріть ви, пане генеральний обозний”.

Ломиковський відкашельнув: “Це, що перед хвилиною сказав лубенський полковник, суща правда. Прилипають до нас люди, як мухи до меду: переходіть і переходіть до шведів. Боюсь, щоб ребелії якої не було, бо і козаки, і народ такої злості до москалів дібрали, що довше їх у вірності цареві не вдержиш”.

“Ніяк не вдержиш,—потвердив Горленко.—Мій полк прямо зубами скрегоче, дивись, і кинуться на царських драгунів”.

“Козаків,— почав Апостол, підкручуючи свій химерно закарлючений вус,— козаків можна ще якось здержати, то карами, то нагородами, але що робити з поспільством по селах і по городах, коли там ніякого війська нема?”

“Ось з моїх Лубнів,— жалувався Зеленський,— доносять мені, що там зазброєні товпи всіляких п'яниць та гультіпак спокійним людям проходу і прожитку не дають. Недавно тому таке товпище побило до смерті орендаря, а старшина ледве живий утік. Бочки розбивають, трунки розливають, усякі пакості чинять”.

“В Стародубі,— притакував Орлик,— не краще. Скоропадський пише, що там шевці, кравці, лимарі і весь чорний народ напали на тамошнього війта, пограбували його, з погребів закопане вино добули, попилися і жидів потурбували”.

“Що це? —спитав гетьман.— Приходіть з вістями Іова, страхайте мене!”

В голосі його відчувався ніби гнів а ніби злоба.

Старшини принишкли. Не знали, чи вести балачку далі, чи перестати, щоб не гнівати ясновельможного.

“Чого ж ви мовчите? Не окривайте нічого, хай знаю, що діється під моїм регіментом тепер, коли нам порядку треба і спокою. Кажи, прилуцький полковнику, що ти чув!”

Горленка вразив тон гетьманської мови: “Бачу, що милість ваша нерадо слухає нас, твоїх вірних старшин”.

“Годі мені радо слухати, що після 20 літ моєї важкої праці твориться таке безладдя. Говори!”

“Доносять, що в Мглині сотника до смерті прикотили і три дні в тюрмі тримали. Коли б не товариші сотенні, то живим не оставсь би”.

“Це вже не добре,— зірвався гетьман.— Сотник — голова в своїй сотні, управитель її. Це діло треба прослідити. Безкарно такого бешкету не пустимо. Що ж дальше?”

“Сміливість гулящого народу,— зважився забрати слово Орлик,— переступає усякі межі закону, послуху, навіть респекту, для твоєї особи, пане гетьмане, належного”.

“Що ж такого?”

“Гультяї на гетьманський замок у Гадячі напали, хотіли управителя вбити і розграбити добро, добре, що гадяцькі міщани до того не допустили”.

Гетьман покрутив головою: “Більшої вдяки сподівався я за мою працю для добра України”.

“Це не наші люди,—.потішав його Ломиковський,— а московські. Московські втікачі й мародери наш народ бунтують. Приставайте, мовляв, до нас і разом грабуймо панів і старшин. Уздовж Дніпра гуляють дві такі московські шайки: одна — в вісімсот душ з Перебий носом во главі, а друга — в тисячу з отаманом Молодцем. Гулящий народ, як вода, напливає до них, і треба боятися, щоби з тих шайок другий Булавін не вийшов. В Полтавськім, Миргородськім, Прилуцькім, Лубенськім і Переяславськім полках, скрізь-скрізь неспокійно”.

“Скрізь неспокійно...” — повторив гетьман і почав пальцями бубнити по столі, що було знаком його невдоволення.

“Яка причина тим небажаним познакам видимої ребелії?” — спитав по хвилині.

“Є різні причини,— зважився відповісти Апостол.— Хоч би та, що ми безнастанно в походах, а відома річ, як виглядає без хазяїна хазяйство. Але найважніше те, що народ невдоволений, і то не тільки в нас, але й у московських землях. Там бунти, і до нас бунтарський дух перекидається”.

“Наш народ ніколи не був вдоволений”,— перебив Апостола гетьман.

“Це правда, але ніколи він без причини не бунтувався, а тепер тих причин багато і такі вони важкі, що й виповісти трудно. Милості твоїй відомо — так і говорити не стану. Нівечать нас, винищують, обдирають і зневажають, не лиш народові терпіти, але й нам на такі знущання довше дивитися годі”.

“Годі нам дивитися довше на те, що з Україною робить Москва!” — загомоніли гуртом.

Гетьман скорим рухом підвівся з крісла і глянув крізь віконця направо й наліво.

Не було нікого. Лиш хоругов лопотіла з вітром, то широко розвіваючись, то тихо прилягаючи до полотен шатра.

Здалеку гудів табір. Він мав свої турботи. Заздрим оком дивився туди, де жив гетьман і його старшини, не прочуваючи навіть, які-то в них тяжкі турботи.

“Чого ж ви тоді хочете, панове?” — спитав гетьман, вертаючись на своє місце.

Як на даний знак поставали з лавок. Обступили його, схвильовані, збентежені, тривожні. Всі нараз раді були говорити, жалітися, виявляти своє задушевне бажання. Але привикли до того, що в розмові з Мазепою треба бути поміркованим. що його ані криком не настрашиш, ні жалісливими словами не зворушиш, з ним треба балакати спокійно і розумно.

“Рещментарю і батьку наш! — почав Ломиковський.— Відомі тобі наші бажання, але нам не відомі твої задуми, і від того нам важко двигати на своїх спинах тягарі наших урядів. Подумай собі: з одного боку, Москва нас кривдить і притискає, Москва посягає на наші права споконвічні, ми непевні ні своїх урядів, ні маєтків, ні безпечного пробування, з другого боку, народ бунтується, городові старшини не в силі цеї ребелії опанувати, а ми, як той степовий вітер, кидаємо собою направо й наліво, нині тут, а завтра Бог вість де, і ніякої надії нема в нашому серці, що воно до кращого йде. Коли б ми знали, що ти, ясновельможний пане гетьмане, згадав і постановив, то не ходили б ми як у мряці, не бачучи дороги перед собою”.

“Непевність тривожить людину”,— підхопив Апостол.

“Хай буде, що хоче, щоб лиш знати що,— додав Горленко.— Соромно, що старшини твої і довірені тобі люди так само непевні й несвідомі завтрашньої днини, як останній чура з обозу”.

Старшини хвилювалися, насилу здержуючи жаль.

“Як бачу,— сказав гетьман,— ви невдоволені мною. Так тоді — будь ласка! — він підніс і назад на стіл поставив гетьманську булаву.— Будь ласка!”

В шатрі зробилося тихо. Чути було, як лопотіла хоругва і як здалеку шумів табір.

“Пошліть по полковників, що осталися вдома, вдарте в литаври, скличте раду і виберіть собі нового гетьмана. Я проти волі своїх старшин рейментувати не хочу. Може, я старий, може, мені й важко шукати нових доріг, може, очі мої не довиджують, а уші не дочувають, виберіть собі іншого, кращого й молодшого,— будь ласка! Я вже своє відгетьманував, пора й мені спочити”.

Не раз чули це старшини, і за кожним разом бентежила їх така погроза. Нині більше, ніж коли. А що буде, коли гетьман дійсно рішився прийняти титул герцога й зажити на своїх маєтках?

Перед ними розкрилися чорні горизонти. Цар Петро, Меншиков, війна, і вони без гетьмана Мазепи, без того одинокого чоловіка, котрого шанує і перед котрим має респект грізний, невблаганий цар. Без Мазепи почалася б на Україні така анархія, що й погадати страшно.

“Будь ласка!” — повторив, стукаючи булавою, гетьман.

Апостол обхопив гетьмана за коліна.

“Батьку й добродію наш! Бог свідком, не хотіли ми вразити серця й маєстату твого. Не гнівайся на нас. Ми до шабель звикли, не до політичних розмов. Знаєш, ясновельможний гетьмане, що і між мною і тобою перше щось не наладжувалося, а тепер я тобі найвірніший слуга і товариш. Що прикажеш — сповню. І всі ми так, і не лиш ми, але й багато інших. Розхмар своє чоло, не карай нас гнівом своїм”.

Гетьман мовчки обійняв Апостола і посадив його біля себе.

“Не гніваюся я на вас, панове товариство, а по щирості кажу, як що ви невдоволені мною, так виберіть собі кращого від мене”.

“З тобою, Іване Степановичу, хочемо жити й умирати!” — закричали гуртом.

“Так тоді не пускайте своїх гадок заячими слідами, а кажіть, чого собі бажаєте, панове!”

Апостол потягнув Ломиковського за полу. Той почав тихо, але різко: “Обіцяв ти нам, гетьмане, що як Богдан вивів Україну з ляцької неволі, так ти нас виведеш із теперішньої, щоб ми не загинули ні під царем, ні під королем, лиш добилися волі”.

“Обіцяв і хочу дотримати слова, так хай мені свідком буде Господь і Христос, наш Спаситель”.

“А коли ж ти нас виведеш, Іване Степановичу, як не тепер? Приставаймо до шведів і разом з ними доконаймо того лютого дракона, що присмоктався до України!”

“Приставаймо до шведів, приставаймо!” — гукали старшини.

“Карло на Березину йде. Цар у тривозі. Скарби свої в Білоозеро казав вивозити, городи й села палити велів”.

“Як шведи увійдуть в Україну, запізно буде”.

“Або тепер спасеш нас і визволиш від ворога нашого найлютішого, або ніколи!”

Гетьман два пальці до уст приклав: “Тихо, панове, ради Бога, тихо! З таким крамом мудрі люди не виходять на торг. Гадаєте, гав ловить Мазепа? Ох, які ж бо ви! Не вам мене учити. Добре я знаю, що роблю,— обезпечаюся на всі боки. Кожний з вас відповідає за свій полк або за свій уряд, а я відповідаю за всіх. Історія всю вину звалить на гетьмана Мазепу. Не дай Боже невдачі, народ обплює мене і обкидає камінням. Я не живу з нині на завтра, я про будучність гадаю, розуміючи, що за всіх прийдеться колись відповісти перед судом Божим, бо не лиш з вибору вашого, але і з волі Божої я свій уряд дістав”.

Гетьман схвильовано ходив по шатрі.

“Як діти пристаєте до мене: переходи й переходи! Легко це сказати, але важко зробити. Чи погадали ви про цей перехід? Коли б тут не було московського війська, то інша річ.

А так — вони стежать за нами, підзирають кожний крок. Зараз спитають: “А куди, а як, а чому?” Козаки розкинені по всіх усюдах, їм прийшлося б перебиватися насилу, щоб до нас добиться”,

Старшини очима за гетьманом водили.

“Та не гадайте, що я не хочу послухати вас. Як що ви хочете, щоб зірвати з Петром і шукати собі нового, може, й кращого союзника, так я поперек вашої дороги не стану, щоб ви опісля нарікали на мене. Прошу, подайте мені на письмі своє бажання, ось папір, а тут чорнило. Будь ласка!”

Гетьман рукою показував на стіл: “Сlаrа расta claros fasiunt amicos. Пишіть!”

Гетьман піднявся з місця: “Пишіть, панове, а я піду й відпочину хвилину. Втомився я”.

* * *

Гетьман знав, що таке письмо це не легка річ. Історичний документ. Будуть перечитися. У всякого буде своя гадка. Не скоро зведуть їх докупи. Гетьман не хотів їм заважати. Пішов до третього переділу.

“Як же маю писати?” — питався Ломиковський.

“Пиши, як розумієш,— відповів Апостол,— прочитаємо і справимо. Не зразу Рим збудували”.

Товариство замовкло на хвилину. Гусяче перо скрипіло по папері.

Апостолові важко було тихо сидіти. Взяв Горленка набік і, закарлючуючи вус, шептав йому до вуха: “Це треба нам було давно зробити. Боюся, чи не запізно”.

“Краще пізно, як ніколи”,— відповів Горленко.

“А що ж наші жінки й діти? — спитав Апостол.— Як ми їх оставимо на помсту москалям?”

Горленко задумався: “Треба буде і їх покликати до себе. Перейдемо разом, а як ні, то й залишити в якомусь городі, подалі від воєнного пожару. Та об тім ми ще побалакаємо з Іваном Степановичем. Він голова”.

“Авжеж, що не хвіст, такий як Кочубей”.

“Гей, гей, Кочубей!” — промовив Горленко і зітхнув.

“Такий богатир, такий пан і під батіг спину наставив”.

“Бо дурний. Жінці потурав”.

“Жінку люби, та ума не губи”.

“Отож і я кажу!”

Підступив до них Орлик: “Цитьте, не заважайте генеральному обозному, хай пише”.

“Я вже написав”,— озвався Ломиковський.

“Так прочитай вашець”,— відповів Апостол.

“Хай Орлик прочитає

“Ні, ні, хто писав, той хай читає. Не всякий його письмо розбере”.

Ломиковський читав. Зараз по першому реченні його зупинили. Письмо починалося звичайною формою: “Ихь царского пресвітлого величества войска запорозкаго генеральніи старшины и полковники”.

“Так не можна,— казав Апостол.— Тут діло не про царя, а про нас і гетьмана”.

“Про Україну”,— додав Орлик.

“Пиши: ,Наш ясновельможний і вельми ласкавий пане гетьмане і добродію'”.

Довго перечилися, заки справили письмо від початку до самого кінця.

“Прочитай ще раз ad ovo”,—домагався Апостол.

Ломиковський насилу прочитав сильно посправлюваний і почерканий концепт. “Що предложивши, зичим вашей ясновельможності доброго здоров'я”,— закінчив.

“Ні, так не йде!— зауважив Горленко.— Краще пиши: ,Що предложивши, наше вірно прихильнoє вашій ясновельможності засилаємо поздоровленіє'”.

“І так ні,— противився Зеленський, котрий довго мовчав, ніби з останніми сумнівами боровся.— На мою гадку, ось як слід написати: ,Сіє докладаєм, не тільки радячи, але і велиці просячи, жеби старшіи над нашим войском козацким будучії не рознилися для своїх приват мислями своїми і один над другого чести своєї не приносили, але спольною братерскою вяжучися любовю, щирим совітом діло тоє Божоє, великеє вкупі з регіментарем, паном гетьманом своїм орудували, котрому доброго і довготрівалого здоров'я і щасливого во всем поведенія заживати зичим і Господу Богу Оного в сохраненіє своє особенноє із глибин душ наших щире йому вдячних поручаєм'”.

Перечилися за чергу в підписах, аж вирішили, щоб підписувати поазбучно.

Підписали.

“Фу! Та й утомився! — сказав Апостол, передаючи Горленкові перо.— Аз, буки, віди, глаголь... так, це на тебе черга”.

“А тепер хай писар гарно начисто перепише”.

Орлик не згоджувався. Хто начорно концептував, хай і начисто пише.

“Ей, Орлику! — накивував йому пальцем Апостол,— щось ти мені нині дуже від усього відпрошуєшся. Чи не маєш ти, мосьпане, яких задніх гадок і інтенцій?”

“Я?”

“Ти, Орлику, ти”.

“От і вигадав миргородський полковник”.

“Уважай!”

Ломиковський переписав на повному листі паперу, і старшини підписали вдруге.

“Це для Івана Степановича, а чорновик хай Ломиковський для всякої безпеки сховає. На ньому теж наші імена стоять”.

Розійшлися.