ЧИТАЮТЬ

На другий день, коло полудня, весь табір виляг на майдан. Козаки своїми сотнями уставилися кругом.

Посередині невеликий круг, туди не пускають нікого. До круга перехід від гетьманського шатра. Сердюцькі старшини пробігають ним, відганяючи людей.

Вже добру годину ждуть. Розмовою скорочують час.

“Замість з ворогом воювати, своїх б'ють”.

“Буває, що свій від ворога страшніший”.

“Не знати, чи й Кочубея приведуть?”

“Мабуть, ні. Хворий дуже”.

“Я сам бачив, як гетьманський хірург до холодної ішов”.

“Хворий, то хай би вмирав. Пощо голову відділювати від тіла. Без голови на страшному суді стане”.

“В руках свою голову принесе”.

“Не він один. Буде таких багато”.

“Цар ласкав”.

“Тихо, вже йдуть!”

Всі очі повернулися в один бік.

Гетьман з Веляміновим-Зерновим наближалися до майдану. Гриміли литаври, тулумбаси ревли. Над гетьманом червоний бунчук хитався, як огненний язик.

Гетьман був у чорній киреї, горностаями підбитій, пояс на сумний бік. На рукоятці шаблі червоний рубін горів. Гетьман задуманий, похмурий, ніби нікого не бачить, ніби всьому не рад. За ним старшини, всі, які є в таборі, канцеляристи теж. Тільки Чуйкевича нема.

Велямінов-Зернов в парадній, золотом шитій уніформі, з орденами. В руці в дудку скручений папір, на шнурку звисає печать.

Входять вільною вулицею на середину майдану. Гетьман за старим звичаєм повертається на всі сторони світа, козаки віддають йому честь. Перша сотня прибічного сердюцького полку стріляє з мушкетів угору, всі враз, як один, “тра-рах!” Птахи зриваються і кружать неспокійно, в повітрі чути порох. Орлик оповіщає зібрання, що цар гетьманові грамоту прислав і царський посол передає її Мазепі. Гетьман розгортає, перебігає оком і каже Орликові, щоб прочитав уголос. Орлик читає голосно, але беззвучно, так і видно, що не з доброї волі читає.

В маніфесті сповіщалося козаків і весь народ, що царський суд присудив генерального суддю Василя Леонтієвича Кочубея і полтавського полковника Іскру на смерть за брехливий донос на гетьмана Івана Степановича Мазепу, котрому його величество цар довіряє за його вірну, довголітню службу й за великі для царя й отечества заслуги.

Гетьман, слухаючи, голову схилив додолу. Зеленський переступав з ноги на ногу. Апостол крутив вус, Ломиковський стискав рукоятку своєї шаблі, Горленка кашель напав. Він рукою прикривав рот, щоб не перебивати читання. Орлик читав:

“Його величество цар ствердив справедливий присуд свого високого суду і пересилає лжеклеветників і облесливих брехунів гетьманові Іванові Степановичеві Мазепі — для покарання. Покарати їх треба негайно та прилюдно, для постраху другим, щоби всякий знав, і відав, і затямив собі добре, яка доля чекає того, що зважиться безчестити гонор і добре ім'я свого зверхника і впроваджувати в блуд його величество царя. Такому не буде ніякої пощади”.

“Амінь!” — промовили духовні, що в святочних ризах з хрестами й іконами уважно й побожно слухали царського маніфесту, який наказано було прочитувати також у церквах.

І знов загули литаври й тулумбаси, гримнули стріли, народ захитався, і гетьман з царським послом в окруженню старшин пустився тою дорогою, котрою і прийшов.

Під хмарами літали наполохані вистрілами птахи і кракали чорні галки.

Присуд став правосильний. Ніякого відклику не було, ніхто помилування не просив.