В МОГИЛЕВІ

Від Дорогобужа пливе Дніпро на захід. Ніби центрально-російська плита не хоче пустити його на Україну. Що лиш біля Орші він визволюється з її твердих обіймів і врадуваний біжить на полуднє, до Могилева, до Києва, до порогів і Великого Лугу, щоб розплистись, мов душа Гіндуса у нірвані, в глибинах бурхливого Чорного моря. Радується Дніпро, поспішаючи на Україну. Він уже не річка, а ріка, велика й могутня, третя з черги в Європі.

Зелені луги й левади виходять йому назустріч, з шовковими травами і з пахучими квітками.

Товпищами непереглядними вітають його шелестливі шуварі та трепетливі осики. Спиняє свій скорий хід і задумується над долею країни, в котру вплива. Тоді він глибокий, дуже глибокий, люди говорять — бездонний.

То знову ізгибом могутнім скручує, розливається широко, залишаючи броди й мілини, щоб людям легше було передістатися на протилежний берег.

“Гарна ріка!” — каже молодий шведський офіцер-каролінець до свого товариша.

Вони гріються до сонця і дивляться на шведських вояків, що купаються в Дніпрі. Моряцький народ рад гарній воді. Поринають у хвилі з головою і випливають далеко від того місця, де пірнули, обсмалені, всміхнені, веселі, як тригони. Дехто пробує переплисти ріку.

“Гарна ріка”,—притакує другий офіцер, з обличчям, як у дівчини. Молодий, йому ще й двадцять літ не минуло.

“Бачиш, як радо купаються наші вояки”.

“Змивають піт і кров, сліди останньої, головчинської битви”.

Мрійливо, великими синіми очима дивляться на лівий берег, на якому рисуються гори.

“Чи це хмари, чи гори?” — питає молодший.

“Гори, товаришу, як у нас”.

“Як у нас”,— сумним відгомоном повторює другий.

“В багату й урожайну країну входимо, мабуть”.

“Збіжжя й худоби чимало. А все ж таки за Швецією скучно”.

“За рідною землею, мабуть, чоловікові і в небі скучно”.

“Скучно”.

“Але тут дивно якось почуваєш себе. Ніби тобі давній, дуже давній сон сниться”

“Наші предки ходили туди, перед віками. По слідах предків провадить нас Саrolus rex”.

Мимохіть, відрухово шапки з голов скидають і кладуть на мураву.

“Який хосен з тих колишніх походів?”

“Не будь колишніх, може б і нинішнього не було”.

“Правда. Король Карло знає, що робить”.

Молодий офіцер, студент Упсальського університету, studiosus upsalensis, задумався.

Король філософію любив, його молодші офіцери теж радо філософічні книжки читали. Буває іноді, що король несподівано офіцера стріне й балакати з ним стане, як з рівним собі, по-товариськи. Про що балакати з ним?

“Над чим задумався, друже?”

“Про короля нашого думаю. Дивнішого вождя, мабуть, від Олександра Великого не було”.

“А Ганнібал, а Цезар?”

“Не те. Великі, але інші. Ганнібал розпучливо рідне місто перед римською загладою обороняв. Цезар будував імперію римську”.

“Може, Карло шведську будує…”

“Може... але він не подібний до них. Король — філософ, фантаст, студент, авантюрист, іноді Арес, то знов Гамлет, імператор, то знову Дон Кіхот... ніяк не розбереш”.

“І не треба. Над головами святих сяйво глорії палає, над головами великих людей — легенда”.

“Коли б я на власні очі не бачив короля Карла в таборі, в поході, в битвах а сheval i еп revant, коли б не чув серед найбільшої небезпеки його голосу хлоп'ячого, ніби розбавленого студента на суботнішній кнайпі, гадав би, що Карла видумали люди, щоб скучно на світі не було, бо людство потребує героїв. Звичайна людина — скучна”.

“Героїв потребує людство. Карло їх творить”.

“Творить і нищить”.

“Як Хронос”.

Шведським воякам не хотілося вилазити з Дніпра, вода така чиста, так любовно обіймає їх м'язисті тіла, сонце так гарно гріє,— розкішно тут.

“Чи не здається нашим каролінцям, що вони в купіль своїх пращурів попали? Не один, мабуть, і про рани забув”.

“Гарно тут. Та, на жаль, не посидимо довго. Саrоlus rех цілий світ підбити хоче, мріє про одну державу, одного Бога, про велику спільну культуру. Поки того нема, поти не буде щастя, люди воюватимуть за землю, віру, мову, за королівські роди”.

“Ноmо bestia domestica”.

“Чергував я раз біля короля на квартирі. Король нагло вийшов зі своєї бідної домівки, в котрій тільки свічки і віск, що велика, срібна умивальня, вийшов, і я мимохіть заглянув у книжку, котру він читав і залишив, не закривши. Вгадай яка?”

“Плутарх”.

“Тим разом ні. Були це ворожби Урбана Гіярна, ученика Парацельса. Король нігтем на книжці якраз те місце назначив, в котрому кажеться, що північний Золотий Лев подужає Чорного Орла і владу свою на Азію і Африку розпістре”.

Замовкли. Незагоєні рани, під Головчином добуті, і підгорячковий стан мрійливо настроювали шведських героїв на порозі української землі.

“Україна,— почав старший,— теж льва у гербі має і краски її такі ж, як у нас, золото-блакитні, як їхнє небо і пшеницею покриті лани. Може, Урбан Гіярн і не збрехав, може, воно й здійсниться”.

“Тільки не знати коли, нині чи завтра?”

“За нашого життя чи коли порохом розсипляться наші кістки. Вірить король, треба вірити й нам”.

“Vivat Carolus rex!” — вихопилося їм із уст.

“Vivat Carolus rex!” — підхопили вояки, і Дніпро той виклик на своїх хвилях геть далеко поніс.

Старшини лежали горілиць і вдивлялися в сонце. Українське сонце гріло синів Швеції.

Думали про своїх батьків, про рідню, про фантастичні заливи своєї північної країни. Але думки все до короля повертали — він їх підбив, взяв у полон на віки.

Хотіли визволитися з тієї неволі — не могли. Шукали плям на сонці — не знаходили. Король смішний, король фантаст, король студент, непрактичний, загонистий, дивний!.. Зраджували собі його всіма способами — не могли. Чули, що поки живе, він переможець над ними і що навіть по його смерті оставатимуться під непоборною силою тієї могутньої, дивної індивідуальності.

“Що він має з життя?—почав молодший офіцер.— Нічого. Ходить у старому плащі, їсть те, що ми, дереться на вали, як звичайний вояк, тільки хісна, що титул королівський”.

“Навіть жінок не любить”.

“Знаєш? Може, й любить більше від нас”.

“Нічого я про його амори не чув. Ще й нам цей солодкий овоч відбирає. Перед переправою через Березину сестер жалібниць, маркітанок, весь жіночий народ казав по цей бік лишити. Кажи, що хочеш,— це вже не по-людськи. Певно, що жінки, які за армією ідуть, не рrima, а все ж таки — жінки. Знав Карло, що з ними робитимуть москалі”.

“Тямив, що Даліла з Самсоном зробила. А тобі, мабуть, все ще рум'яної німочки Лізи жаль. Потішишся, як на Україну прийдемо. Там, кажуть, дуже вродливі дівчата...”

Біля них, недалеко в комишах, зчинився крик. Зразу не помічали, бо вояки бавилися в воді, голосно сміялися й гукали. Але крізь цей шведський галас продирався жалісливий чужинецький голос, ніби хтось з чоловіка душу дер.

Старшини встали і побачили такий трагічно-комічний образ, що дочиста розігнав і розвіяв їх мрійливий настрій.

З комишів тягнули заболоченого чоловіка. З чобіт і з одежі його, невідомого й нерозгаданого крою і фасону, цюрком спливала вода. Він зі страху дзвонив зубами і потрясав приправленою бородою, котра вже тільки трохи трималася підборіддя. Маленькі чорні очі тривожно визирали з глибоких очодолів, як миші з ямок, а кирпатий ніс моргав широкими ніздрями, як у гончої собаки.

“Водний божок!” — сміялися шведи.

“Нерей чи тритон?”

“Шпіон”.

Водяник, побачивши старшин, зігнувся в чотири погибелі, доторкаючися відлітаючою бородою землі, причому вода ще жвавіше стікала з його спини і з пошарпаних рукавів, і він виглядав ще смішніше.

Старшини аж клалися на землю.

“Помилуйте! Де ж ви це опудало зловили?”

“На човні в комишах сиділо. Так і видно підзирав нас”.

“Невже ж шведське військо амазонки, щоб мені їх у купелі підзирати?” — озвався нараз водяник класичною латинською мовою.

“Legatus ducis ucrainiensis Joannis Masepais sum”,— сказав, кланяючись старшинам у пояс.

“Помилуйте, панове,— реготався studiosus upsalensis,— таж то зі сміху вмерти можна”.

“Legatus ducis ucrainiensis Joannis Masepais sum”,— повторив водяник голосніше, навіть різкіше.— Жадаю від офіцерів його милості короля Карла, щоб узяли мене під свою протекцію і допомогли скоро побачити королівське лице”.

Старшини перестали сміятися. Повставали, підійшли до дивного гостя.

“Знак?”

Зняв з руки перстень.

“Гаразд, побачимо”.

Дали знак до збірки і незабаром від Дніпра у город Могилів марширували шведські голубі однострої, а між ними чоловік космополітичної краски авантюристів. Під пахвою ніс свою бороду і, живо розкладаючи руками, говорив зі шведськими старшинами мовою Ціцерона.

Сильно поруйнований Могилів, з котрого Петрові солдати тільки що втікли перед побідоносним Карлом, виглядав, як город у казці.

Шведські вояки, що за час свого довгого походу сильно обносилися, повтягали на себе частини московського вбрання, особливо штани й гамаші. Хто запопав московський зелений кафтан, обертав його підшивкою наверх, а товариші сміялися і казали, що то від вроків тутешнього жіноцтва.

Щораз то нові частини надтягали, обдерті, брудні, заболочені, очей людям не видно. Але ті очі все-таки світилися воєнним завзяттям і вірою в геній свого вождя.

“Vivat Carolus rex! — гукали, підкидаючи капелюхами,— vivat victoria, vivat!” Дула канонів, пообтулювані ганчірками, на лафетах і амуніційних возах гармаші з пообв'язуваними руками, ногами, навіть головами, завдяки бандажам, великими не вміру. Ледве тримаються канонів, але покинути їх не хочуть.

“Vivat Carolus rex!”

За відділами вози з тяжко пораненими, котрі вже йти не годні. Повідтинані пальці, порозвалювані голови, кров крізь бандажі протікає наверх. Але й вони дивляться в напрямі королівської квартири і притомленими, хворими голосами кричать:

“Vivat Carolus rex!”

За пораненими небіжчиків везуть, тих, що по дорозі померли. Товариші не хотіли їх без військового похорону залишити. За них візники кричать: “Vivat Carolus rex!”

Між шведськими частинами відділи польські, шляхтичі на конях, кожний в іншому вбранні, інша збруя, попадаються навіть сталеві шоломи й мисюрки. В деяких шаблі предківські, дорогоцінні, рукоятки в ящурі, в сталі, оздоблені слоновою кістю або насаджувані дорогим камінням. Усякої породи коні, усякої форми списи, луки, скалкові довгі рушниці з підпірками, бо самої не вдержиш, у вистрілі дрогне.

За військом женуть стадами худобу. Реве. Чує свій кінець.

Бубни, сурми, всякого роду дудки, сопілки, мультанки, інші крикливі інструменти. Справжня мандрівка народів, воєнний маскарад.

Викупані шведи розходяться по своїх постоях, в о д я н и к а до королівської квартири ведуть.

Перед воротами звичайної міщанської хати два високого росту трабанти з аркебузами на варті стоять. Старшини щось їм говорять, вони перечать головою. Пропускають одного з них, другий перед воротами з підозрілим гостем остається.

За хвилину виходить прибічний офіцер і проводить його крізь варту.

* * *

Зільник, вузька доріжка до дімка з ґанком, обвитим лозою дикого винограду.

Перед східцями на бубні сидів мужчина літ двадцять і кілька, дивився на карту, розпістерту на другому бубні перед ним. Високе чоло в лисину переходить, по боках жмутки каштануватого волосся стирчать. Заходяче сонце озолочує їх. Виглядають ніби королівський, невправною рукою з золота викутий вінець. Між бровами глибока складка вгору, до поперечних зморщин на чолі. Очі спущені вділ, під ними сині підкови — з трудів і від недоспаних ночей. Уста нетерпеливо тремтять, ніздрі роздуваються. Карта, мабуть, не зовсім годиться з тим, що бачить і що йому розвідники приносять.

Оподалік старшини; перешіптуються, але не підходять. “Vivat Carolus rex!” — кричить ще якийсь запізнений шведський відділ, котрий що лиш тепер до Могилева входить.

Король нетерпеливо стріпує головою, підноситься і бачить старшину з несподіваним гостем. Очі його блищать дитячою втіхою, уста усміхаються, виглядає, як хлопець, котрому нараз щось цікавого показали. Але в ту мить радість покривається серпанком утоми. Встає, складає карту, ховає у кишеню, відсуває бубон і підходить до гостя. Високий, стрункий, вузькоплечий, ніби велетень, котрому не дали гаразд розвинутися й набрати тіла. Йде, не спішучись, сильно згинаючи коліна, як гірняки. Йдучи, заклопотано кланяється, раз, другий, третій. На нім кафтан, колись синій, тепер непевної краски, золота трава на комірі, на рукавах і при ґудзиках потускла, її покрив порох, як патина.

“Архієрей?” — спитав голосом, що нагадував його клопотливий усміх.

“Так, ваше королівське величество, найпокірніший слуга”.

“Б а г а т е л л я, отче, б а г а т е л л я, рад вас побачити, будь ласка!” — Правою рукою показав на двері, ліву на спину поклав.

“Можете відійти! — звернувся до старшин.— Як ваше ім'я? Драке? Зі шведського шляхетського полку?.. Ви під Головчином гарно свій відділ вели, доволі гарно... Кажете, хоробро билися москалі?.. Ляпалії, мій пане, ляпалії. Москаль танцює, як на блясі ведмідь. При найближчій нагоді дістанете полк.

Щоб я не забув, пригадайтеся хоробрим вчинком, б р а в у-р е з...”

На його устах появляється та сама хлоп’яча добра усмішка і зараз гине, ніби король засоромився того, що сказав.

“Ваш швагер залишився там...—: головою кивнув на захід.— Під Головчином були великі втрати. Кондоленція, мій пане...” Руку старшині подав, але теж так якось несміливо, ніби боявся, чи цей не відтрутить її.

“О ревуар!.. Отче! — будь ласка..!”

Розстрига поклонився в пояс.

“Будь ласка!”

“Ваше королівське величество...” — розстрига десницею чверть круга зробив, прохаючи, щоб король перший увійшов.

“Багателля, отче, багателля — ходім!”

Увійшли в світличку білену, колись, може, й обставлену заможно і прибрану чисто; тепер у ній, як звичайно в хатах, з котрих хазяї перед неприятелем втікли. Що можна було забрати, забрали, вони чи москалі, які що лиш подалися з міста, не вгадаєш. Лишилося тільки ліжко, дубова вздовж стіни лавка, така сама скриня і якась стара комода, не достроєна до світлиці, ніби гість. На лавці срібна умивальниця, а біля неї такий самий збанок з водою. На кілку білий чистий рушник з королівським знаком.

“Ти від його милості пана гетьмана, отче?” — питав Карло латинською, не досить вправною мовою.

“Від нього, ваше величество”.

“Давно бачився?”

“Днів тому кілька”.

“Значиться, поспішав?”

“І дуже”.

“Де тепер гетьман?”

“Я оставив його в таборі, миль вісім від Білої Церкви, тепер він уже, мабуть, до Києва доходить”.

Король добув карту з кишені і на скрині простер. Шукав Білої Церкви. Відміряв циркулем віддаль звідси до Києва: “Скорим походом іде”.

“Козаки до скорих походів привикли”.

“Чув я про те. В Європі козак — це легкий кавалерист, а я їх за кращих піхотинців числю, а що найкраще в них, так це піонери”. Пригадував війни Богдана Хмельницького.

“Перед доброю кавалерією респект, але певна піхота — це грунт. Вона і в полі добра, і на окопах, і на барикадах у місті, пригодиться всюди... Багато в гетьмана піхоти?”

Розстрига вичислював полки і подавав число сотень. Король рахував у голові. “Коли б третя часть того — досить... А провіант?”

“Хватить!”

“Хватить, але чи в евіденції він? Які магазини, млини, достава?”

Не легка була річ дати вдоволяючу відповідь на всі ті запитання.

“Московські апетити звісні, а московського війська чимало на Україні і чимало його проходить”.

“Але ж і козаки служать в армії російській”.

“Це теж не добре. Забагато їх гетьман цареві посилає”.

“Мусить”.

“Що значить мусить, коли край війська потребує”.

“Ваша величність не знають, у якій о п р е с і ї знаходиться Україна”.

“Не розумію, як такий великий народ таку велику опресію терпить... А як народ ставиться до свого гетьмана і як поставиться до нас?”

“Гетьман тішиться повагою і с п л е н д о р о м , який належиться державним володарям, а москалів народ ненавидить за їх здирства. Шведів повитає, як своїх спасителів”.

“Я не так дивлюся на діло, скептично. Так легко воно не прийде. Степ має свою психологію і свої права. Не легко їх переломити. Простір — це сила, з котрою треба боротися. Не важко побідити царя, куди важче боротися з вашими дімензіями і дистанціями”.

Циркулем водив по карті: “А чого це ви нараз кличете мене на Україну? Раніше справляли на Москву, а тепер на Київ”.

Розстрига не сподівався такого питання.

“Я, ваша королівська величносте, не стратег, боюсь, що відповідь не буде вдоволяюча”.

“Хочу її почути”.

“Є всілякі причини. Перше, що земля під ногами горить”.

“Як мені це розуміти?”

“Гетьман дуже політичне свою акцію веде, але його контрагенти — ні”.

“Я?”

“Ні. Але король польський. У Польщі не досить тайни бережуть. Царські люди довідуються від поляків, чого їм знати не треба”.

“Приміром?”

“Король Станіслав хвалився перед турецьким посланцем, що гетьман Мазепа заодно з ним стоїть і почне допомагати йому проти Москви. Від того посла чув це стольник Кантакузен і далі подав подібно, як цар за випивками позаушники або й поличники своїм людям дає”.

“Як це?”

“Дуже просто. Цар вдарить у лице свого сусіда наліво, цей свого, так обійде кругом, аж царський сусід з правого боку мусить ударити царя”.

“І вдарить?”

“Як часом”.

“А як ударить?”

“І тоді різно буває. Часом цар тішиться, а часом розізлиться, що обидили його маєстат”.

“Монгольська фантазія. Але ми відбігли від речі. Кажеш, отче, король Станіслав не добре секрети береже?”

“Коли б гетьман не був на чотири ноги кутий, давно спотикнувся б. Особливо небезпечно було під час процесу Кочубея”.

“Чув я про це. Тому-то, мабуть, і зі мною гетьман припинив був переговори”.

“Довше годі обдурювати царя. І це одна причина, з котрої випливають інші”.

“Котрі?”

“Ось цар гетьмана Мазепу на вождя всеї своєї кінниці у війні з вашою величностю кличе”.

“Може, з усією кінницею в час битви перейти”.

“Вона ж мішана, українсько-московська”.

“Правда. А далі?”

“Далі те, що цар кожної днини нових полків від гетьмана жадає і гетьман мусить давати. Як що він скоро не сполучиться з вашою величністю, так військо його до особистої сторожі змаліє. А врешті цар хліба від України вимагає. Чим більше візьме — тим менше останеться для нас”.

“Можливо, та все це не стратегічні причини”.

“Про них я не беруся казати. Я не спеціаліст по тому ділу”.

“Подумаю, отче, і пораджуся з моїм штабом. А тепер порадь ти мені, де маю примістити гетьманового посла?”

Посол зробив покірну міну: “Маленька записочка з підписом його величності, щоб мене не молестувала варта, і покірний слуга короля Карла і гетьмана Мазепи дасть собі раду”.

Король написав кілька слів своїм характеристичним письмом і, ніби засоромлений, подав записку гостеві. Кланявся і наступав на нього. Цей назадгузь подавався до дверей.