НА КВАРТИРИ

Листки облітали з дерев, птахи відлітали до теплих країв, бабське літо буяло над стернею. У повітрі дрижала безліч струн. Незримі руки грали на них. Пісню осінньої задуми, вічную пам'ять буйному процвітанню. Наближалася осінь.

“Знов розпочнуться дощі, болота, ломання костей, біль зубів. Гармати грузнутимуть по осі, мука для коней, і мука для людей. Підводи тягнуться довгим шнуром: а гей! а гей! Виснажена коняка паде, —посторонки, ззаду напирають вози. Переїхали — один, другий, десятий. З конини нема сліду. Поторощені кості хрупотять, як сухе гілляччя на нев'їждженій дорозі. Дощ за обшивку паде, все мокре, ослизле, скучне... З землі повстав єси і в землю перетворишся — болото. П а н т а р е й”.

Гетьман пільною доріжкою їде. Перед ним гайок. За ним село і селянська хата, в котрій від кількох днів має свою квартиру.

Звичайна, навіть не багацька хата. В дворах стає. Пограбовані, скрізь кров.

“Скрізь кров, трупи, кривда — гидко. Чоловік — звір”. Пригадав собі свій останній постій. Двір нічого собі. Ніби пани від'їхали кудись. Тільки двері розбиті, а в світлицях поторощені меблі, побиті дзеркала і скло. В одній — ні, ні! Війна погана річ! Її не виправдує ніщо. Хто починає війну, ступає Каїновими слідами. В одній кімнаті лежав дідич, дідичка і діти. Помордовані, накупі, як падлина, вивезена за село, під ліс. Під вікном вив пес. Він один плакав за ними. Донька горілиць лежала. Великі, сині очі кликали про помсту до неба...

Гетьман хоче забути ті очі. Він вийшов перейтися, втік перед війною, біжить у гайок, щоб забути військо, накази, тривогу. З природою хоче побути сам на сам. “А невже ж у природі мир? В природі вічний бій за корм, за право до життя. Звір звіра жере, рослина соки з рослини висисає, скрізь боротьба, насилля, кривда. Весь світ одна гидь!”

Шуліка стрілою з неба на землю упав. “Певно, миш зловив, поживиться. Закон життя. Сильніший слабшого нівечить, треба бути сильнішим”. Прискорює ходу, втікає перед власними гадками. Не пустимо тебе, не втечеш! Ти не безвинний, на наказ твій люди людей мордують!

“Хочу завести лад, щоб мир по війні настав”.

“Дуриш себе, мира не буде тут ніколи. Це край могил. Зі старих могил нові виростають, як діти з батьків. Це степ!”

“Хочу степ перетворити в поля, в хутори, в міста. Хочу людям людські закони дати, мир і добро”.

“Дуриш себе! Панувати хочеш, приказувати, стояти наверху, бо насподі важко. Не втікай перед нами, не пустимо тебе!”

“Геть!”

Стає і озирається позад себе. Бабське літо снується над полями. Повітря дрижить, міниться, як розтоплений опал. На виднокрузі дими. Села горять. Гуляють гультяї. Хто їх прибере до рук і де є та моральна підстава, щоб уговкати їх? Цар палить цілі великі простори, проганяє людей, робить перед ворогом пустиню. Злі люди те саме потрапляють. Зло заразливе, як хвороба.

Сімнадцять віків лицемірства, облуди. Говорять одно, а роблять друге, слова гарні, а вчинки погані. Каїнові нащадки. Дійшов до ліса, сів.

Сам один. За поясом пістоль. Стільки оборони. Добре так. Наскучили варти, шпиги, охорона. Хоче свобідно дихнути. Не від нині. Не годен. Все слухай когось. Слухай, що Меншиков скаже! Меншиков, воєвода, бояри, цар... Ось яка воля в гетьмана України!

Кинути те все: маєтки, почесті, булаву, і йти, до якогось скита, до пустельника, що між камінням ютиться. Збирати гриби, носити зимну воду з джерельця в лісовому проваллі і дожидати смерті. На світ дивитися, як на пекло. Всі чортові служать, свідомо чи ні, але служать. *

Пригадав собі череп людський, що стрінув раз у садку біля якогось двора, в котрім на квартирі стояв. Череп був сухий, білий, з білими, здоровими зубами. В ньому шершні гніздо собі звили. Мід зносили до нього.

Шершні людські в черепах ближніх своїх насолоду для себе збирають...

“Дуриш себе, що пекло в рай перетвориш, з чортів ангелів поробиш. Люди лиш силі коряться. Сила — їх Бог. Боги старинних народів силою сильні були. Не доросли ми, щоб слухати моральної сили. Любов, милосердя, правда... Що таке правда? Що для кого корисне, те його правда. Петрова правда,— береги морські в свої руки дістати, розбити пороги Дніпрові, пшеницю українську до Москви везти, їсти, пити, веселитися, колесувати, живцем шкуру драти, жарити тих, що не слухають його. Що кому вигідне, те для нього й правда. Гидко!” В селі клекотить, як у казані вариться. Мешканці втекли, а ті, що залишилися, по городах ютяться. Село, як муравлисько, в котре свавільний хлопець патик уткнув. Знівечив муравлину працю. Люди з діда-прадіда працювали, будували хати, управляли поля, плекали худобу. Прийшла війна і змарнувала те все. Насміялася над їх працею, над усім, що вони вважали важним і корисним. Війна — це глум над людським життям. Безліч змарнованих сподівань, безпощадне нівечення безцінних цінностей життя, варварство. Наскучило дивитися на згарища, на руїну, на трупи. Стирчать димарі, тліють недопалені сволоки й бальки, з-поміж них кості людські визирають, недосмалені кістки. Діти з порозбиваними головами, як неопірені горобці пустими хлопцями виверчені з гнізда і кинуті на стежку. Пощо воно? Нащо? Кому того треба? Людям чи людоїдам, апокаліптичним бестіям, що родяться в царських кублах? Петрові хочеться війни, хочеться нової держави, нової слави — для себе і для своїх нащадків від помийниці якоїсь, від жінки з товстелезним лоном. Правий син противиться неправому батьківському ділу. А ти, гетьмане України, будь знаряддям тупим і послушним у руках царя-антихриста. Ні, ні! Досить того, досить — аж забагато. Скінчити раз з руїною тією. Добути всіх сил, щоб побороти зло. З Москвою не договоришся до нічого. Вона Азія. Не по дорозі нам з ними. Або ми, або вони, миру між нами бути не може. Інша кров, інші вдачі, інші світогляди, не погодиш води з огнем ніколи. Добути останніх сил, покористуватися доброю нагодою і порвати цей дідьчий ланцюг, що прикріпив наш віз до московської теліги. Нині ще час, завтра, може, буде запізно. Нині вони Азія, завтра від Європи переймуть те, що їм потрібно, щоб поневолити Європу...

Осінній краєвид холодом повіяв на душу. Сумнів з імлою летів. “А якщо переможе цар?”

Так тоді останеться спомин боротьби, свідомість протесту, зерно, котре не пропадає ніколи. Боронитися, визволятися, пробувати. Найгірше — безмовнеє терпіння, згода на зло, безтямна біготня на одному місці, як бігали батьки під свист чужого батога. І чому мала б не вдатися ця спроба? Карло геніальний вождь, військо його вишколене, загартоване в боях, культурне. Петро, що лиш учиться від Карла. От і тепер, недавно тому, дня 29 августа, Карло побив Петра біля містечка Доброго. Сам цар брав участь у бою. Перевага сил була, як звичайно, на московському боці, а побіда осталася на шведськім. Петро втікав, Карло пішов за ним, ще одна сутичка і ще одна шведська побіда. Побіджує геній, лицарське завзяття, воєнний досвід. Чого ж сумніватися тоді?..

Дими стелилися кругом. Здавалося, півсвіту горіло. Суєтилося село, гуло. Майдан, вулиці, подвір'я, вкриті людьми, кіньми, возами, вози і люди вздовж шляхів аж по виднокруг. Кишить. Злюща рука розрила муравлині купини. От так собі на глум. Глум заправляє людством. Безглузді примхи глумливої долі — це історія наша. Нічого робить. Кінчаймо, що почали.

Вітер вічную пам'ять буйному процвітанно співає. А недавно була весна. Співали, солов'ї, маєві ночі сп'янювали тебе.

Пригадав собі пажа, в оксамитному вбранню, в білих панчішках, в лакових мещтах, гарного, як на потретах ван Дейка. Королівський двір, вродливі пані, брабантські мережива, як зі слонової кості вирізьблені рамена і плечі. “Хлопчику гарний, Еросе подільський, вийди над річку, як зорі затліють,— люблю тебе!”... “Венус Мілоська, на сармацькім Олімпі наказ твій — щастя моє...” Які пахучі ті рамена білі, мереживо — невід, зловишся, ой, так! Тікай! Ось незаховстаний кінь, гони! Вовки мчать за тобою. Втікай, бо розідруть! Таволга по спині б'є, боляче ноги ранить, кров капає на трави — втікай! Який безграничний цей степ, який червоний місяць, як опир, як млинове коло в млині, де мелють людей на історичну муку. Чортівський млин... Скучно тобі? Замало жіночої краси, дівочої ласки, хочеш сили і слави? Пробуй, може, доскочиш їх... Дорошенко, Самійлович — булава... Яка важка і яка непевна! Переміни булаву на скиптр, чаплине перо на княжий вінець... Переміню...

Життя летіло, як незаховстаний кінь. Що раз нові задуми, видива, мрії. Ловив, прибирав у руки, мрію перетворював у дійсність. Не те, не те. Не те, що душу може заспокоїти во вік. Вперед, вперед, неспокійна душе! Перед тобою найвищий шпиль, найнебезпечніший момент. Побідиш або згинеш третього нема. Побідиш — ім'я твоє громом покотиться по світу, мільйони уст благословляти його будуть, згинеш — так що? хіба не гине все, квітки, звірі, хіба зорі не злітають з неба, острови не западають в море? Вперед, вперед, неспокійна душе!

Довго скривав ти свій намір, навіть перед близькими собі. Довго ростив ти його у собі, як дитину в матірному лоні. Пора пустити його в світ, хай бореться за своє існування, згине або житиме здоровий і дужий. Настав рішаючий мент. Вперед, вперед, бо вороття немає!

Твій кінь над прірвою стоїть. Скачи!.. Ворог тенетами обставив тебе, рви їх, рви! Щоднини посли від царя летять, від Меншикова і кличуть тебе, щоб ішов до них, з останками твого вірного війська, з рештою старшин, битися вкупі за царя і його державу на загибіль власного народу, на посоромлення імені твого.

Невже ж ти послухаєш їх, підеш, шию свою в чуже ярмо всунеш, занапастиш себе?.. Ніколи! Життя і смерть, tertium non datur...

Якийсь їздець скаче з села. Стає, розпитує людей, вертається і знову жене. Чи не шукає його?.. Тікати в ліс! Щоб подалі від людей. До скиту якогось, до пустельника, оброслого волоссям, в невиправленій шкурі на хребті. Збирати ягоди і гриби, носити воду з зимного джерела і дожидати смерті.

Ні, ні! Стривай! Не до того сотворив тебе Господь! Підемо...

Встає, їздець зауважив його, кінь полями скаче, вітер піну відриває з вудил, земля дудонить.

Хто це такий? Кендзєровський? Чому якраз він? Чому не котрийсь із старшин? Мабуть, щось секретне везе, щось важне.

Прискакав, а побачивши гетьмана, спинив нагло коня, аж цей задніми ногами в землю зарився, зіскочив, шапку з голови зняв: “Милосте ваша!”

“Що такого?”

“Король Карло, шведи...” — Кендзєровський грудьми робив, віддиху йому бракувало.

“Кажи ж бо раз!”

“Шведи... на Україну... увійшли...”

“Ти з ума збився. Подумай, що говориш. Король шведський на Смоленськ пішов. Що тобі до голови прийшло турбувати мене такими бабськими плітками?”

“Ваша милість, це не плітки, це правда. Певні люди доносять. Король Карло з усіми потугами своїми в гетьманщину ввійшов, над річкою Іпутою отаборився, сам він в Суражському повіті у Дрокові в головній своїй квартирі стоїть. Люди звідти втікають. Чимало їх. Всі те саме говорять. Видно, не брешуть”.

Кендзєровський дивувався, що гетьман тую вістку так спокійно сприйняв. Гетьман зауважив це і замахав руками. “Ще тільки того мені треба. Чорт його несе... А що табір?”

“Хвилюється, милосте ваша. Ворог в нашім краю”.

“Дурні. Мало-то ворогів було на Україні. А старшини?”

“Старшини вашої милості шукають. Теж турбуються, і дуже”.

“Підемо”.

“Ваша милосте — кінь!” — і він підставив стрем'я.

“Не треба. Піду. Не можу хвилини побути сам на сам. Скрізь знайдете мене”.

“Я гадав — діло важне”.

“Мало-то важного на світі!”

Кендзєровський замовк.

Гетьман думає. Не треба перебивати йому.

На польову доріжку вийшли. Гетьман напереді, Кендзєровський кілька кроків за ним, коня веде. Кінь порсклє, мабуть, дорогу чує,— “здоров!”...

Табір гуде.

“Швед у Гетьманщину ввійшов”.

“Де старшини? Де гетьман?”

“Давайте їх тут!”

“Поховалися. Воловодять нами. А ворог в краю”.

“Гетьман полки цареві запродав. Жменьку біля себе залишив, як на глум”.

“Нас продають!”

“До шведа ходім!”

“Швед добре платить, москаля побиває”.

“Швед лютер, тримаймо з православним царем”.

“Де старшини, де гетьман? Давайте їх тут!”

“Втекли, залишили нас, продають християнський народ”.

Побачивши гетьмана, мовкнуть і розступаються. Здоровлять. Гетьман вклонюється — уважливо, надто уважливо. Розуміють тую згірдливу уважливість. Злобну усмішку бачать на гетьманових устах.

“Маєте діло до мене?”

Мовчать. Руки пускають по собі.

“Маєте діло? Кажіть! Я тут. Слухаю вас”.

Не відповідає ніхто.

“Ми? Ні”. Раменами здвигають.

Гетьман далі йде.

“Кашу без сала варять”.

“Сало з табору вивозять”.

“Я сам бачив учорашньої ночі. Два навантажені вози поїхали в город”.

“За горілку, як за ліки плати”.

“Але службу робити треба”.

“Маєтки на нашій кривді збивають”.

“Нашому братові ніде правди нема, ні в хаті, ні в поході”.

“Кидаймо табір!”

Гетьман стає. Гурт розбігається. Крикуни ховаються між возами, як миші побачивши кота.

“Брешете з-поза плота..?”

Не знають, що відповісти. Не сподівалися, що гетьман надійде. Без почоту, без ніяких знаків, як звичайний старшина.

“Гетьман не втік. Гетьман тут!”

“Де?”

“Ось, бачиш, до квартири простує. За ним канцелярист коня веде”.

“Потривожили нас”.

“Ти ж сам казав, що старшини з гетьманом утекли”.

“Я? Брешеш”...

До сутичок доходить.

На майдані .натовп. Посередині кілька їздців, коні заїжджені, люди заболочені, трудні. Видно, здалеку причвалали.

“Кажеш, генерал Інфлянт Стародуб зайняв?”

“На власні очі бачив”.

“А шведи?”

“Спізнилися. Полковник Скоропадський підіслав селянина. ,Веди нас!,— приказують шведи,— до Стародуба найкоротшим шляхом, ані — то смерть’”. ,Поведу, каже селянин, якнайкоротша знаю’”.

“І повів?”

“Повів, але кругом. Заки шведи до Стародуба дійшли, Інфлянт у городі сидів”.

“Та й хитрий Скоропад”.

“Всі вони хитрі, лиш не там, де треба”.

“А шведи що?”

Втікачі розказують про шведів. Хвалять. Кажуть, що шведське військо ніякої кривди не робить, не грабує, за харчі добре платить — дзвінким грошем, золотом і сріблом. Гроші давні, передвоєнні, не так, як цар.

“А цар?”

“Цар людей, як мітлою мете. Села, хутори, пасіки, навіть церкви — усе в Стародубщині попалене”.

“Навіть церкви, щоб люди туди добра свого не заховували”.

“А люди що?”

“З життям утікають, як ми. Хто не втече, цей зрадник”.

“Зрадник?”

“Кажуть, що зраджує царя, що на шведів чекав, щоб йому показувати позиції московські. Московське військо, що в Стародубщину нібито для оборони краю прийшло, палить, грабує, мешканців убиває або до роботи в фортецях жене — щосильніших. З жінками, як звичайно, робить, дітей вбиває, щоб не заважали, старих, щоб не псували хліба. Пекло там”.

“Пекло скрізь”.

“Але там гірше, як де”.

Натовп росте.

Гетьман на майдан увійшов. Натовп розступився, гамір утих. До їздців підступив.

Ті, побачивши його, позіскакували з коней і поскидали шапки — чекають.

“Із Стародуба?”

“Так, милосте ваша”.

“Перед ворогом утекли?” — питає різко.

Розуміють цей тон. До колін припадають йому.

“Прощення милості вашої просимо. Супліки від полків своїх привезли”.

“Супліки? Тепер? Тепер на бій пора, не на жалоби”.

“Товариші післали нас, не наша вина”. Добувають зашиті в шапках папери й подають. Гетьман дивиться на них і приймає жалоби.

“Яка в Стародубі залога?”

“Чотири батальйони й чотириста драгунів”.

“Мало вам було? Чому не пристали до них?”

“Невмоготу, милосте ваша, невмоготу. Москалі винищують народ. У супліках списане все, як слід”.

“Прочитаю, але мушу вам сказати, що нічого доброго не ждіть. Це ж непослух. Ви не сповнили наказу. У війську послух мусить бути. Геть!”

Рукою показав на канцелярії військові.

Віддали коней, самі з опущеними головами поплелися туди, заболочені, виснажені, на волокит похожі більше, ніж на козаків.

Натовп розходився.

“Гетьман гнівний”.

“Не мине їх кара”.

“Карати не будуть. Це ж посли, від полків. Полки їх із супліками до гетьмана післали”.

“Послів карати не годиться”.

“Не покарають”.

“Ні, ні... Але ж гетьман розгніваний!”

“Розсердився, що швед у Гетьманщину ввійшов, не спитавшися його”.

“А може, й питався”...

“Тю, дурний! Питався вовк, чи можна у кошару лізти”.

“Також! Чув, що не шведи, а москалі шарпають наших, як вовки”.

“Правда”...

НАРАДА

Наліво — велика хата, направо — через сіни — світлиця. В хаті — гетьманська приватна канцелярія, в світлиці гетьман живе.

Хата повна старшин: Орлик, Ломиковський, Апостолі, інші. Балакають.

“Я казав,— кричить Ломиковський,— що треба Карла о протекцію просити. Тепер що?”

Апостол бере його за руку: “Я все казав, що обозного слухати треба, бо він усі розуми поїв”.

Ломиковський злісно відтручує його від себе: “Миргородському полковникові жарти в голові. Добре дуріти, коли приступає”.

Зеленський заспокоює їх: “Тихо вже, тихо. Радьмо, що робити”.

“До чого придасться наша рада, коли гетьман не слухає нікого”.

“Своїм розумом робить, нас за дурнів тримає”,— зітхає Ломиковський.

Орлик над паперами сидить. Ніби нічого не чує. Його спокій нервує їх.

“Пан генеральний писар нічого собі до серця не бере”.

“Панове знаєте, яке моє діло”.

“Мало знати, треба щось робити. Виговський батькові Богданові не одно наустив”.

“Бо це Виговський, а я тільки Орлик”.

Горленко спльовує: “Кажіть, що хочете, а так не повинно бути. Ми якісь полковники, відповідаємо за своїх людей. Гетьманові слід числитися з нами. Він зволікає — сunctator, не знати чого жде, а тут земля під ногами горить. Карло в стародубському полку. Поки нам ждать? Діждемося до того, що забере нас у полон. От що!”

Ломиковський зривається на рівні ноги: “Нам треба нині побалакати з гетьманом на розум. Так далі годі. Москалі останні сили забирають від нас. З чим ми перейдемо до Карла? Він висміє нас. Гетьману піжмурки грається з нами. За кого він нас держить? Ти, писаре, вже раз відчинив би уста”.

Орлик дивиться на Ломиковського, але мовчить. Пригадує, собі, як гетьман назвав його лисим дідьком. Усміхається.

Це доводить Ломиковського до розпуки: “Стерпіти не можу, як хто дурнувато сміється”.

Орлик кидає перо. Встає.

Горленко заступає йому дорогу: “Сиди, пане писарю, сиди. Ломиковський не зі злого серця. Ми всі турбуємося небезпечними вістками. Панове, подайте собі руку! Помилуйте — такий момент, такий важкий момент!”

Орлик вертає на своє місце. Ломиковський сідає.

“Я не обиджую нікого. Знаєте, який я згідливий чоловік. Але тут і святому не стало б терпцю. Чернігівський полковник супліку пише на майора Геннінга, що людей прямо катує, його милість цар спустошує землі, нівечить наш регімент, в краю бунт, непослушенство, анархія, а гетьман розбалакує з нами, жадає писульок, каже цілувати хрест і далі з царем тримає. До чого воно подібне, панове! Панове, до чого воно подібне?”

Витягнув руку як проповідник і дивиться по хаті: “Кажіть, що хочете, я нині з Іваном Степановичем балакаю на розум”.

Нараз відчиняються двері, і в хату вскакує молодий хорунжий: “Ге-етьман!”

Ломиковський мовкне, Апостол крутить ус, Горленко витрушує файку. Всі певні, що гетьман до своєї канцелярії увійде. Встають і дивляться на двері. Але двері, як зачинилися за молодим хорунжим, так зачинені стоять.

Гетьман до своєї світлиці пішов.

Не казав нікого пускати, засунув засув, ще й защіпку заткнув. На дубовий ослін падає. Рукою очі закриває. Лежить.

Не думати про ніщо, відпочити хвилину. Він же не сталь. Такий вік. Стільки праці за ним. Спокою, хоч хвилину спокою! Нехай валиться світ! Стільки літ, стільки турботних літ.

Силується, щоб не думати про ніщо.

Кров у висках грає, свище, шумить.

Хоч годину, хоч годину малу забути про все! Хто другий стільки працював, що він?..

Чорні кружільця вертяться по світлиці, сволоки нависають, гнітять.

Страшно, коли перетлілі сволоки валяться, торощать усе, меблі, людей. Була хата, люди будували її, прибирали, щоб було гарно, вигідно, любо, а тепер, диви, ноги людські стирчать, хочуть добутися, знятися, встати. Годі!.. Страшно, коли валиться дім...

Не думати, не думати про це!

Весь свій мужеський вік він хату будував, щоб у ній народові було вигідно й гарно. Ніхто не знає, як важко будувати хату-державу. Все хтось псує, підважує основи, вітри зривають дах, громи б'ють. (У високі будівлі звичайно громи б'ють.) Гасив пожежу, зводив зруб, ось-ось і хата готова. Почеплять віху на даху, закосичать квітками і стяжками, освятять. Аж нараз — зруб хитається, тріщить...

Неправда, брехня! Це чорт підшіптує таке, щоб відтягнути від діла. Будівля стоїть, сволоки не вгинаються, зруб не тріщить, ні!

Не думати, не думати про це!

За вікнами шумить. Ніби це не хата, а корабель — серед моря, в час бурі. Хвилі здіймаються високо, корабель тріщить, бо він ще не викінчений. Буря заскочила його, пірвала, понесла...

Забути, забути про все!

Вікна малі, а шуму так багато. Реве натовп. Наслухався того реву, аж вуха пухли. Важко догодити всім. Неможливо. Навіть не старайсь. Усе одно — закричать тебе, засиплять підзорами, поб'ють словами, як камінням. Так провідникам платять.

Забуття і прощення їм! Забуття!..

Важкий провідників талан, а ще провідників недержавного народу. Хто спочуває, хто розуміє тебе? Де співробітники щирі й нелукаві? Всякий глядить, щоб ти спотикнувся, яму гребе, кидає на шлях каменюччя. Пади! Чому це ти маєш до мети дійти, а не я? Пускай мене!.. Так двадцять літ...

Забути! Провідник мусить забути про все, забути, що він чоловік. Треба бути зимним, невблаганним, жорстоким, щоб до цілі вести. Треба не бачити нічого, крім мети. І чим більша вона, тим більша тінь від неї паде. Велика, чорна тінь, в котрій губиш себе, серце, чуття усе, що було любе тобі. Страшна тая тінь... Самійлович, Петрик, Палій. Палію, лицарю невгнутий, як жаль тебе! У снігах коротаєш свій вік. Прости... Ти діло своє добре робив, прийшла пора, треба було усунути тебе, бо стояв на заваді до великої цілі. Важкий провідників талан, треба бути злим, незрозумілим для багатьох, не любленим товпою, самотнім. Доки жила мати, розуміла мене. Багато болю на серце своє брала, багато переймала жури. Покинула мене...

Хтось постукав у двері. Гетьман долоні від очей відняв. Так стукала мати, відвідуючи його. Наслухує... Ні... Причулося. Чи одно причувається тепер. В тім шумі всякі голоси чути. Навіть Мотрі. О..! Як на арфі грає, ніби позасвітний спів, з другого берега співа. Велика ціль розлучила їх, упала довга, чорна тінь. Вона остання розуміла його — як ніхто. Була йому всім — гарна, добра, розумна, спосібна відчути кожне дрижання душі, як ніхто. І розлучила їх одна велика ціль, рівно дорога для нього і для неї. Не зв'язала, а розлучила їх. І тепер він сам. Сам зі своїм задумом останнім. Для нього посвятив усе. Невже ж не довершить його?.. Мусить! Чуєш, товпо, чуєте, ви старшини, що радите через стіну,— мусить!

Недаром посвятив стільки літ, витратив стільки сил, позбавив себе найбільшої радості в світі — мусить. Чуєш, ти там, що полчища свої посилаєш на смерть, гадаючи, що нема сильнішого й мудрішого від тебе! Не сподійся гетьмана Мазепу запрягти до теліги своєї — він має свою ціль, для котрої посвятив усе, не покине її...

Хто ж це стукає у двері другий раз? Мабуть, Орлик. Хай підожде. Гетьман відпочити мусить. Трудний. Дивно, що не розуміють того. Люди смішні, його своєю мірою мірять. Поскакали б раз усіма шляхами думок, котрими він пробігає десять разів у день, бачили б який це труд. Куди там їм?

Гетьман сідає на ослоні. Кожна кістка болить, кожний волосок, нерви, як натягнені струни. Почуває себе, як звір, обскочений хортами. Цар не дає спокою. До нього йди. Кінницю провадь. Треба тебе, щоб бачило військо, що ти кріпко з царем держиш. Ха-ха-ха! Так кріпко, як цар з нами. Гадає, що старий Мазепа, свій розум виснажив, можна піддурити його... А старшини? Ті, як хлопчики нетерплячі. Забаглося їм шведа. Гадають, Америку відкрили. Підождіть. Я думаю за вас. На те мене Господь на мойому місці поставив. Від Бог вдасть...

Третій раз хтось постукав у двері.

Гетьман встав.

Як же ті крижі болять...

Відчинив двері.

“Увійди”!..

Орлик.

“З чим приходиш, Пилипе?”

“Ваша милість спочили?”

“Трохи. Решта в гробі”.

Орлик мовчить.

“Що скажеш?”

“Старшини”...

“Хочуть балакати зі мною. Поклич їх тут. Стривай! Хто там є?”

“Апостол, Ломиковський, Горленко”. “Хай увійдуть!”

“Панове, бентежитеся, що швед у Гетьманщину ввійшов? Знаю, знаю. І те знаю, що Інфлянт у Стародубі і де Карлова квартира знаю. І багато дечого ще”.

Обезоружив старшин. Не знають що казати. Ломиковський чортом глядить. Гетьман усміхається глумливо. “Цар, чи там Меншиков, народу у стародубському полку з сіл, городів, хуторів, млинів, навіть з церков проганяє — правда?”

“Правда, милосте ваша”.

“І ви турбуєтеся?”

“Як же не турбуваться?”

“Гніваєтеся на мене, на регіментаря вашого, що я ще тут”.

“Не гніваємося, а журимося, милосте ваша”,— перебиває Ломиковський.

“Гадаєте, Мазепа збожеволів”.

“Того ми ніяк не гадаємо”.

“Гадаєте. Знаю. Не від Орлика, бо він не мав часу мені сказати, знаю, бо знаю вас, як свою кишеню”.

Дивиться на старшин. Ті опускають очі. Гетьман бере Ломиковського за ґудзик, приневолює голову піднести вгору. “Знаєте, що я вам скажу?”

Чекають.

“Коли ви віри не маєте до мене, не покладаєтеся на мій розум і досвід, так я собі Орлика беру і їду геть. А ви робіть, що хочете з собою. От що!”

Перестрашив їх, як дітей.

“Знаєте, до чого те все провадить?”

Мовчать.

“Бачили тих козаків, що супліки від своїх полків привезли?”

Притакують.

“Далеко ми такою дорогою зайдемо — правда? В регіменті мусить бути лад, послух мусить бути. Раз я післав якусь частину — мусить іти. Інакше — годі. Як послуху нема, то не буде й волі. Не захочуймо, до чого неспосібні. Слухаймо московського кнута — і пропадаймо”.

Гетьман видимо хвилювався. Сів на ослін, рукою по столі тарабанив. “Скажіть самі, що мені тепер з тими людьми робити?” Дивився на них.

Апостол відкашельнув. “Послами від полків прийшли, послів не карають”.

“Посли вони чи козаки мої? Ось як ви розумієте діло. Та не про них річ. А про ті сотні з полків, миргородського, лубенського і прилуцького, що я їх генералові Інфлянтові на підмогу післав, а вони до втікачів пристали і разом з ними вертають, супліки до мене вперед посилаючи? Супліканти!.. Як мені такі частини назад до армій приймати? Вони ж наказу не сповнили? Добре, як що ми не підемо з царем,— додав тихіше,— а коли б не те? Що сказав би цар? Без суду голови постинав би. От до чого доводить така поведінка, як ваша! Петра слухають, Карла слухають, а Мазепи слухати не треба, бо він не цар і не король, а тільки гетьман. Я таким гетьманом не буду”.

Замовк на деяку хвилину. Ніхто не перебивав, говорив далі.

“Я вам сказав, може, більше, ніж треба було, а вам ще мало. Палець подай, тягнете за руку. Чого вам ще? Кажіть!”

Мовчали...

“Кажіть же бо!”

Не відзивався ніхто. Гетьман встав. Став серед світлиці, в колі старшин. Шепотом говорив до них: “Я вже вам подав пункти того договору, що стане між нами і королем шведським. Його вже, мабуть, вистилізував граф Піпер, може, хочете знати, до чого добалакався зі Станіславом? Будь ласка. І того не затаю перед вами”.

Гетьман добув з похідної скрині, що під його ліжком стояла, універсал короля Станіслава: “Прочитай їм, Пилипе!”

Орлик прочитав, старшини заспокоїлися.

“Що ж, продає вас гетьман полякам? Нехтує православною вірою, заводить унію, народ шляхті в хлопи перестає?”

“Дякуючи Богові — ні”,— відповів Апостол.

“Як же гадаєте? Довіряти Мазепі чи ні?”

“Кому ж довіряти, як не милості вашій?”

Дякували і хвалили його великий політичний хист.

“Коли гак, то чого ж ви тоді бентежитеся, панове?

“Журимося, як би нам скоріше зійтися зі шведом на кордоні і не пустити московського війська на Вкраїну”.

“Лишіть журу мені. Або я вас проваджу, або шукайте собі другого вождя”.

Попри вікно майнула чорна тінь. Їздець...

“Посланець якийсь”.

“Так пізно”.

“Може, від царя”...

Прощались з гетьманом і переходили до канцелярії. Не спішаться спати. Що тепер сон? Тривога така, що Господи! Помилуйте! Король Карло в Гетьманщину ввійшов, а гетьман не спішиться назустріч.

Гетьман позіхає: “Які скучні, крім одного Орлика. Так він ще молодий. На кого ж я оставлю це велике діло, якщо Господь покличе мене на суд?”

Гетьманові робиться страшно. Забуває про чорну тінь, що пересунулася попри вікно. “Не піддаватися старості і втомі. Витримати на позиції аж до кінця. Не здавати її.

Покликав Кендзєровського.

“Хто там такий?”

“Царський посланець з письмом”.

“Постели мені. Спати хочу. Не здужаю”.

Кендзєровський стелить і допомагає роздягатися Мазепі.

“Що за чоловік цей посланець — не знаєш?”

“Молодий боярин, драгунський старшина. Чи впустити?”

“Хай підожде до завтра. Гетьман спить. Не велів себе будити”.

“Це посол від царя”.

“Хай буде і від двох. Гетьман недужий. Зрозумів?”