ЦАРСЬКИЙ ЛИСТ

Блідий осінній ранок. Сонце не спішиться на небо. Не цікаво йому. Поля пусті. Чого не забрали люди, те столочили коні й вози. Кругом толока. Куди не глянь — дорога. Скрізь сліди коліс і кінських підков. Тут здохлий кінь, там лежить людський труп. Не позаховували ще. Будиться осінній день і позіхає. Нецікава земля.

Гетьман подзвонив. Увійшов Кендзєровський.

Підніми занавіску. Яка погода?”

“Мрячно. Засльотиться, мабуть”.

“Посланець де?”

“На квартирі”.

“В кого?”

“В генерального писаря. Покликати?”

“Ще час. Подай мені води”.

Гетьман миється і снідає.

“Що в таборі нового?”

“Як звичайно”.

“Бешкетів не було?”

“Дрібні. З утікачами біда. Тисячі їх напливають”.

“Зі стародубського полку?”

“Так, ваша милосте”.

“Що кажуть?”

“Шведів хвалять, нарікають на Москву”.

“Стара пісня. А більше?”

“Шведські прокламації показують”.

“Та-ак? Які ж вони”.

“Гарні. Нашою мовою, всякому зрозумілі. Шведський генерал Лягеркрона заспокоює наш народ. Обіцяє не робити кривди. Пише, щоб бургомістер з лавниками вийшов до нього зі Стародуба на розмову. Обіцяє платити за все дзвінким грошем”.

“Цікаво. Поклич посланця”.

Входить молодий ротмістр, б'є чолом і подає лист. Гетьман лежить. Голова перев'язана мокрою хусткою, рука дрижить. Біля нього Орлик. “Прочитай, Пилипе, письмо. Не поспішаючись читай... Голова мене болить... Лікар де?.. Чому ще не прийшов?” — Гетьман хвилюється.

“Лікаря поклич!”

Орлик лист біля гетьмана на крісло кладе і виходить. Гетьман ротмістрові рукою знак дає: “Будь ласка. Сідай!”

Посланець вибачається, що лиш за першим разом сідає на краєчку крісла біля вікна.

Приходить хірург. Змінює мокру хустку, прикладає щось до боку. Не вгодив. Гетьман нервується. “Геть!”

Царський посланець уважно кожне слово, кожний рух нотує собі в тямці.

“Читай же бо, Пилипе!”

Орлик розломлює велику печать і читає царське письмо.

Цар гетьмана закликає до себе негайно. Пише, що хитрий швед замість на Москву несподівано на Україну звернув. Гетьманові треба до царського війська з усіми своїми силами прибувати. Козацька кінниця переслідуватиме неприятеля ззаду і нападатиме на його обоз. Гетьман стане на її чолі й буде заправляти тими “дєйствіями”.

Гетьман слухає царського листа й усміхається гірко. Йому тепер на коня?

Царський посланець притакує головою. Він, мабуть, теж не може собі уявити Мазепи з мокрими хустками і плястрами, як він сидить на коні і турбує ворога на тилах.

Орлик читає далі. Цар сповіщає гетьмана, що Шеремет'єв і Меншиков “сь русскимь войскомь находятся близь Стародуба, готовьіе встречать идущаго вь Малороссію непріятеля”.

“Хай Бог допомагає їм на добре діло. Жалію, що участі приймати не можу і, мабуть, побіди на свої очі вже не побачу. Бог не благословив... Коли б я тепер особою моєю гетьманською оставив Україну, то вельми, опасаюсь ,дабьі на сіє время внутреннее между здешнимь непостояннымь народомь не про-изошло возмущеніе'... Так і напиши його величеству, Пилипе... Що ж там далі? Читай!”

Орлик пробігає дальші рядки, робить великі очі й підносить брови вгору. “Чому ж ти не читаєш? Спішись. Бачиш, я хворий. Насилу слухаю. Болить”.

Орлик читає “радісную вість про велику побіду царського війська біля Лісного в кровопроливній нічній битві при участі самого царя. Лєвенгавпт, найкращий шведський генерал, розгромлений, до 8 тисяч шведів полягло, до трьох тисяч Карлового війська попало в полон з пушками і хоругвами. Обоз у руках побідників. Лєвенгавпт з недобитками втікає, без усяких припасів, без амуніції, його переслідують побідоносні війська царські”...

Орлик складає лист і зі страхом дивиться на Мазепу. Той лежить недвижно, як труп. Хустка насунулася на очі, уста сціплені, не дихає. Царський посланець встає, витягає шию в напрямі ліжка, ніби питається: “що тепер?”

Орлик навшпиньках виходить зі світлиці і кличе посланця за собою. “Хірурга! Скоро до гетьмана хірурга, хай негайно іде з п'явками і банками, з блюментростовою мастю!” — дає накази в сінях, а до посланця говорить: “Не дадуть чоловікові спокійно вмерти. Де йому до коня, до команди? Куди, куди! Це ж живий труп”.

“Його величество не знав, що з Іваном Степановичем так погано. Доповідали, що це проходячії болі, що він так цілі роки хворіє”.

“Проходячії болі!.. Вмерти чоловікові не дають. От що”.

“Жаль такого доброго й розумного гетьмана. Доложу його величеству цареві”.