У ГОРОДКУ

Відколи виявилося, що Карл прямує не через Смоленськ на Москву, а через Стародуб і Новгород-Сіверський на Україну, москалі стали посуватися в напрямі Десни.

Шведські й московські війська надвигалися на себе, як дві хмари.

Цар Петро, відсвяткувавши в Смоленську побіду над Лєвенгавптом, поспішав до своєї армії, котрою проводив Шеремет'єв.

По дорозі виганяв народ із сіл та хуторів в городи — до робіт коло укріплень, казав палити села та жорстоко карав людей, котрі не вгодили йому, не дали вчасно і в достатній кількості підвод і харчів, не несли радо всяких інших воєнних тягарів або слушно чи неслушно стягнули на себе підозру в нелояльності.

Куди проїхав цар, курилися згарища і як верстові стовпи здіймалися шибениці, на яких хиталися посинілі трупи. Цареві скрізь ввижався бунт, підступ і зрада, і, щоб у зароді знівечити їх, він ширив перед собою страх.

Страшний-бо цар во гніві своїм!

Світлійший князь Меншиков стояв зі своєю кавалерією над рікою Снов, дожидаючи Карла, щоб нападати на його тили і спиняти переправу шведської армії через Десну.

Він чекав на охочекомонні та на. другі кінні козацькі полки, не почуваючи себе доволі сильним для такого важкого завдання, як зустріч з Карлом XII.

Знаючи великий воєнний досвід гетьмана Мазепи, наглив і закликав його до себе, бо мав і те також на гадці, що на всякий спосіб краще, щоб гетьман був біля нього, ніж десь там за Десною.

Меншиков стояв квартирою в Городку, містечку на ріці Снові. Московські офіцери запаслись грішми, напоями й гарними жінками, грали в кості і в карти та возилися з молодицями, поперебираними в розкішні вбрання, зрабовані на постоях у великопанських дворах і замках.

“Їй-Богу, вмерти зі сміху можна, як тая дівка шлейф за собою волочить!” — гукав товстий ротмістр.

“Гляньте, люди, на бюст у нашої Явдохи. Помилуйте, таж це гори, а не що!” — кричав його товариш.

Жінота, вирвана з нормального життя, перейшовши всі етапи воєнної деморалізації і попавши в одаліски офіцерських гаремів, затрачувала сором і під впливом надмірно вживаного алкоголю попадала в вакхічний настрій.

“Наплювать на Карла, на чорта з його довгоногими шведами, хай здраствують наші красавиці, хай живе любов!” — лунало раз у раз. У відповідь роздавались жіночий виск, писк, регіт, все перемішане в безтямний гармидер тонів, у хаос рухів, наглих, пристрасних, диких, від яких людині нормального життя крутиться в голові і робиться млосне на серці, а які серед війни стають нічим більше, як лиш звичайним, так любим вояцькому серцю інтермеццом.

Десь і музики взялися, і в Богом і людьми забутому Городку над річкою Снов почалася Вальпургієва ніч.

* * *

Коли Войнаровський доїздив до Городка, привітав його цей пекельний гул, який буває тільки там, де багато війська та ще кінниці.

Здалеку видно було безліч усяких вогнів і світил, від яких аж луна била, ніби Городок горів. Трохи згодом почулося іржання коней, тривожне й жалісне, ніби коні турбувалися війною і жаліли за жолобами своїх рідних стаєнь. Під'їхавши ще ближче, Войнаровський почув цей для всякого табору так характеристичний шум і гам, в котрім криється передсмак битви, бажання побіди і страх перед погромом. Як людина військова, бувала в походах, почув приспішений удар свого серця, пригадалися недавні воєнні переживання і пригоди, котрі всякий згадує так радо, коли вони з теперішності перейдуть у минуле. Пригадалися турботи й небезпеки, тривожні питання “що робити, щоб видістатися з халепи?” і те задовілля, до нічого в світі неподібне, коли небезпека скінчиться і ти з товаришами на постої розговорюєш про неї.

Але весь цей настрій псувала гетьманському небожеві свідомість важкого завдання, якого він піднявся.

Їхав, щоб виправдати гетьмана, відвести від нього всі підозри і вивести світлійшого в поле. Але разом із цим ставав закладником у руках Меншикова, і коли б не вспів від'їхати від нього, заки відомим стане перехід Мазепи на бік шведів, на нього в першу чергу впаде гнів і помста невблаганного царя. Передумував ціле те важке й важке діло. Бачив небезпеку, котра котилася, як лавина, рухом прискореним і нестримним. Відчував критичне положення гетьмана, котрому досить зробити один схиблений крок, щоб скотитися в пропасть. Гетьман людина хитра, розумна, бувала, але ж і діло скрутне. Чи вспіє він у слушний час дати щонайпотрібніші розпорядки і перейти на другий бік? Коло нього москалі, і навіть у Батурині стоять московські драгуни. Чи пустять вони його? І невже ж можна довіряти такому розстризі, котрий за гроші готов зробити все, невже ж можна знати, що сталося з Бистрицьким? Може, він уже потрапив у руки царських людей, може, цар має вже безсумнівні докази гетьманської зради, може, вже й пороблено всі кроки, щоб недопустити до неї? Хто знає, чи він, Войнаровський, не їде до Городка, як до своєї тюрми. Приїде, а Меншиков аж у руки сплесне: “Маю тебе!” Гетьманський небіж не дивився чорно на світ, але ж годі йому було, наближаючися тепер до квартири князя Меншикова, дивитися на світ рожево. Мусив сказати собі, що потрапив у дуже небезпечну гру, у котрій вигляди на виграння зникаюче малі, а небезпека програної дуже й дуже велика. Роздумував над тим, як йому виправдуватися, яких аргументів уживати, щоб зменшити вину. Числився з найгіршим, бо було б справжнім чудом Божим, коли б усе те добре скінчилося.

З такими думками в'їздив Андрій Войнаровський у квартиру князя Меншикова. їхав гетьманським повозом, перед ним — сторожа, за ним — вози з прислугою і дарунками для Меншикова і для царя.

Припізнившись, рад був заночувати в заїзді або у якого хуторянина під містом, але забагато мав з собою людей, возів і коней, щоб можна це було зробити непомітно для московських варт, котрі стояли на всіх мостах і роздоріжжях, задержуючи всякого проїжджаючого й прохожого, бо у всякій людині вбачали москалі шведських шпигів і Карлових агітаторів, котрі волочилися по краю з його прокламаціями.

Бідний цей край і безталанний народ, котрому доводиться переживати таку війну!

Войнаровський, хоч виріс в атмосфері пансько-шляхоцькій, щиро полюбив Україну, бажаючи їй кращої будучності і турбуючися її теперішньою незавидною долею. Він так перейнявся ідеями й думками свого знаменитого дядька, що за їх здійснення готовий був до всякої жертви. Щоб там не сталося, поїде до Меншикова, зважатиме на кожне слово, скільки хитрості в ньому, прикличе на поміч, зробить усе, щоб рятувати справу. Їдьмо!

* * *

Світлійший князь Меншиков якраз підносив до своїх рожевих уст тую з черги чарку, після котрої починало йому куритися з чуба, коли почув доклад про приїзд гетьманської карети.

“Пс-ст!” — і забава ущухла. Тих, що перейшли поза межу тверезої приличності, виведено зі світлиці, жінки подались до бічної кімнати, від котрої зачинено двері, світлійший вибіг на рундук. Був певний, що гетьман після його останнього листа поспішив до нього.

Побачивши замість гетьмана його небожа Войнаровського, здивувався, але свого невдоволення не виявив, навпаки привітав гостя дуже ввічливо, бо нічого так не боявся світлійший, як закиду, що не вміє поводитися з “людьми”.

“З якими ж добрими новинами приносить вашу милість Господь?” — запитав.

“Нічого доброго вашій світлості не привожу.— відповів Войнаровський,— крім приязного поздоровлення від мого дядька, котрий впевняє вашу світлість в своїм великім до вас поважанню і в своїй непохитній вірності його величеству цареві”.

“Спасибі, спасибі! Що ж він, Іван Степанович? Видужав? Скоро побачимо його?”

“Про видужання й бесіди бути не може. Мій дядько вже на божій дорозі. Не знаю, чи, вернувши з Городка, застану його між живими. Коли б не це, не висилав би мене Іван Степанович до вашої світлості, лиш потрудився б сам. Дуже він собі до серця бере, що не може ставитися на наказ його величества і що Господь не дозволяє йому прикласти своєї руки до побіди над нашим спільним, так дуже небезпечним ворогом”.

Войнаровський говорив скоро, не задумуючися над тим, що говорить. Він почував у собі вроджену нехіть до брехні й облуди, але виправдувався перед самим собою тим, що ціль освячує способи і що кожна дорога добра, котра до доброго веде.

“Жаль доброго Івана Степановича,— відповів Меншиков,— така розумна, така образована людина. Дуже нам його тут треба, дуже. (Ой дуже,— погадав собі Войнаровський). Невже ж він дійсно так небезпечно хворий? Чи нема ліку на його недугу? Може, гетьманові хірурги не досить свідомі своєї штуки?”

“Іван Степанович, як вашій світлості відомо, здавна терпить на подагричні й хірагричні болі, а тепер ці терпіння спричинюють ще й епілептичні припадки, котрі винищують його останні сили. Дядько від десяти днів уже й спати не може, змарнів, обезсилився, ні радості ніякої, ні цікавості до життя не проявляє, нетерпеливо на митрополита жде, щоб поєднатися з Богом”.

“Не тратьмо надії. Може милосердний Бог дозволить йому оглядати нашу побіду. Будемо сподіватися, а тепер, будь ласка, не погордіть нашим хлібом-сіллю”.

Меншиков провадив гостя туди, де забавлялися його вищі офіцери. “Живий живе гадає,— виправдувався, ідучи.— Особливо ми, нащадки Ареса й Белони. Не відаючи завтрашнього, нинішним сп'янюємо себе”.

Войнаровського обдало сопухом поту, горілки, тютюну і юхту. Повітря було густим, він мало не впав, а накурено так, що годі було людей в диму впізнати. Стирчали вифіксовані вуса, тряслися розкуйовджені перуки, блистіли білки п'яних очей.

Московські офіцери хотіли показати себе перед гетьманським небожем “політично”, знайомилися з ним, шурали ногами, побренькували острогами, один наперед другого впевняли його в своїй радості по причині приїзду такого шановного гостя. Їх рухи були непевні, слова невідповідні, світлиця нагадувала розгойданий на хвилях корабель. Войнаровський силував себе, щоб сяк-так достроїтися до оточення, не плюнути на нього й не рятуватися втечею.

Меншиков посадив дорогого гостя біля себе, накладав страву на його тарілку, наливав горілки й вина, а сусіди з боків і з насупроти забавляли його новими вояцькими дотепами й анекдотами, від котрих в'янули вуха. Кожний закінчувався кріпкою сороміцькою лайкою від мами аж до Бога.

Сам Меншиков говорив мало. Він ще не перейшов був тієї лінії, поза котрою починається “наплєвать”,— тримався, пам'ятаючи, що з гостини гетьманового небожа прийдеться дати цареві звіт. Його гарне обличчя з легкою іронією і погордою гляділо на п'яних офіцерів. Невеличкий, дрібний, хоч дуже правильно збудований, він виглядав дивно поміж здоровенними, простакуватими постатями своїх підчинених.

“Жінки! — говорив підстаркуватий одноокий полковник,— жінки! — і мляскав язиком.— Одинока веселість і осолода нашого гіркого вояцького життя”.

“Жінки дрянь! — рішав його товариш.— Грязнії тряпки, от що!”

“Молодий — дурний”,— обстоював перший.

“Явдошка дрянь? По морді тебе, йолопа вісімнадцятого, богохульника гаспидського. Явдошка! А вийди до нас. Не бійся. Гетьманів небіж не вкусить тебе! Він делікатний пан, розуміється на гарних жінках. Виходи, сволоч якась!”.

Меншиков підсміхався. Знав, що Войнаровському відомі такі сцени. Одноокий полковник не втерпів. Виволік Явдошку, здорову, гарну молодицю, рум'яну від вина і поцілунків п'яних старшин, свідому своєї вроди й привабливості. Вбрана була в мережива й роброни, блистіла перлами й перстенями.

“Євдокія Івановна,— рекомендував полковник Войнаровському засоромлену молодицю.— Що я кажу, не Івановна, а — як твоє отчество, Явдошка?”

“Гаврилівна”,— відповіла і кокетливо ліве лице рукою заслонила.

“Євдокія Гаврилівна, честь маю відрекомендувати, прошу милувати її, женщина первостепенних чеснот. Одно те, як гуляє. Фу, чорт, як вона тобі гуляє! Пропадай, пропадай лицарськеє серце! Ноги які, а бюст. Гляньте на її бюст!”

Явдошка боронилася: “Не хочу, не покажу, гетьте-бо”,

“Явдошка,— накивував пальцем товстелезний генерал,— старайся, Явдошка. Наш брат вище себе не скочить, а ваша сестра буває і на престіл стрибне. Старайся, Явдошка, сволоч якась, не вдавай монашки. Гетера!”

Меншиков вважав відповідним сказати своє. Махнув рукою: “Не компрометуйте приличної женщини. Лишіть!”

Офіцери підняли сміх: “Генерал каже, що наш брат вище себе не скочить. А що ж тоді я?”

Натяк на незвичайне вивищення царського любимця, зроблений ним самим та ще тепер, здивував усіх. Меншиков нерадо признавався до того, чим він колись-то був.

“Другого Меншикова не буде”,— відповів товстий генерал.

“Одне сонце на небі, один світлійший на землі”,— додав одноокий полковник, а якийсь добре вже таки підпитий офіцер клякнув перед світлійшим і почав правити акафіст: “Ізбранний воєво-о-до”.

“Пашол проч, сволоч”,— перервав його Меншиков і відтрутив від себе.

Між тим атака на Явдошку продовжувалася. Молодиця привикла була до того, не соромилася москалів. Але, побачивши чужого, іншого типу, чоловіка, тверезого, з турботою на інтелігентному обличчі, отямилася і зрозуміла своє соромне становище. Останки не вбитого почуття людської гідності збунтувалися в ній. Блиснула палкими чорними очима, роздула ніздрі і рухом, несподівано скорим і сильним, відтрутила напасників від себе. Покотилися, як грушки, встали, пробували знов дістати її в свої руки, але вона, як лань, стрибала з кута в кут, розхристана, рум'яна, з високо хвилюючими грудьми, гарна, але страшна. Доскочивши дверей, оперлася плечима, підняла голову вгору, а руками стала зривати з себе вбрання, перли, оздоби. Кидала їх здивованим офіцерам в очі: “Ось твоє намисто, ось заушниці, на, маєш, подавись ними. Не хочу награбованого добра, палить мене. Геть з ним, геть!”

Чиясь рука обійняла її за стан. “Пускай, бо вкушу!” — Сичала, іскри сипалися з очей.

Хтось рачки підлазив до неї — побачила впору, плечима відчинила двері і, переступаючи назадгузь через поріг, кричала: “Бодай би вас перша куля не минула за мою кривду і сором, бодай би ви подохли”.

Затріснула двері й підперла їх з другого боку. Добувалися. Хотіли виважувати, але Меншиков не дав: “Довольно! Бачите, істерика сталася з бабою”.

“Фу, чорт! — нарікав одноокий полковник, — геть подряпала руку”.

Товстопузий генерал обтирав обрусом лице.

“Посуду стягнеш зі столу,— гукнув на нього Меншиков.— Що робиш?”

“Плюнула мені в лице”.

“Добре тобі. Не треба було перетягати струпи. Луснула”.

Хтось хотів іти.

“Куди?”

“Щоб не втекла”.

“Лишіть. Як хоче, хай іде. Досить назнущалися над людиною”.

“Людина? Сволоч жіночая”.

“Хто з ким пристає, таким сам стає,— відповів Меншиков. Був лихий на своїх генералів, що не пописалися перед Войнаровським. Щоб затерти погане вражіння, почав: — Довольно! Не пора на грища. Щоб ви мені тут більше баб не приводили. Каратиму. Від завтра — по вечері година розмови і — спати. Кожної днини може появитися ворог, ситуація поважна”.

Войнаровського ніби хтось із землі на якусь іншу планету заніс. Все те було таке далеке від думок і почувань, котрими він проймався, від турбот, котрі бентежили його. Одному був рад, а саме, що Меншиков не знає ще правди. Може, Бистрицькому вдалося щасливо дійти до шведів, може, він щасливо й вернеться від них. Може, може..?

Як усякий чоловік, так і він хапався кожної стебелинки, щоб рятуватися з розбурханого моря тривоги. Але як хвиля, відпливши від берега, за часок знову вдаряє в нього, так по хвилині такого злудливого спокою новий прибій усяких тривожних запитань виводив його з рівноваги. Сидів, як на шпильках. Ось відчиняться двері й приведуть Бистрицького, ось залунає луск копит і заболочений кур’єр принесе вість із головної квартири про “ізміну” гетьмана Мазепи.

Що тоді?

Насилу вдавав спокійного, щоб не зрадитися перед світлійшим.

Цей ніби брав участь в офіцерській забаві, але насправді прошибав Войнаровського своїм зором. “Чого він приїхав? — питався самого себе світлійший.— Замість свого дядька? Це ж не одно. Виправдати? Коли Мазепа справді вмирає, то й виправдання не треба. Щось тут не те. Має він якісь затаєні гадки”. А вголос питався, що коло гетьмана нового? Як народ, який настрій поміж козаками, чи не помітний вплив “возмутительних універсалів” шведського короля?

Войнаровський відповів уважно й обережно, бо з досвіду знав, що Меншиков хитрун і знавець людської душі, як кіт м'який, розніжений, гарний, але не від того кинутися на миш і погратися нею. Мишею бути небезпечно.

“Ще одно діло доручив мені дядько”,— почав Войнаровський.

“А саме?”

“Рад би він перед смертю закріпити за собою недавно куплені землі в Рильському повіті й дістати дозвіл заселювати їх прийшлими, вільними людьми”.

Меншиков здивувався. Чогось такого ніяк не сподівався почути. “Ваш дядько ще й на смертній постелі про свої маєтки не забуває”,— відповів, усміхаючися, ніби добродушно.

“Це вже його гріх,— виправдовував гетьмана Войнаровський,— але не будь за ним цього гріха, то й грошей на теперішні великі воєнні видатки не було би”.

“Правда, правда. От і недавно привіз нам Максимович дві тисячі червінців від нього. Багатий, але й щедрий ваш дядько. Сподійсь, не оставить свого небожа в убожестві”.

Сказавши це, глянув на Войнаровського, як на наслідника величезних гетьманових маєтків, а разом із тим прийшло йому на гадку; що того чоловіка не слід тепер із своїх рук випускати. Такої птиці з клітки не випускають.

“Ви втомлені,— звернувся нараз до гостя,— хочете спати”.

“Так, хочеться спати”,— повторив, не задумуючись, Войнаровський.

“Ось бачите, а я вас вночі розмовою забавляю”.

“Розмова з вашою милістю від сну мені дорожча”,— відповів, похопившися, Войнаровський. Він усіма способами намагався впевнити князя, що в кареті виспався знамените і загалом ніякої втоми не чує, він же людина молода, в самому розквіті сил, що ж мають казати старші від нього, що стільки трудів мусять серед теперішньої війни зносити.

“А все ж таки кілька днів побудете між нами, спічнете собі, не пущу вас”,— говорив, стискаючи його руку, князь Меншиков.

“От і попав!” — погадав собі Войнаровський, і в очах йому почорніло. Почув себе закладником, в'язнем, жертвою за велику справу. Життєвий інстинкт велів рятувати себе.

“Радо б я побув коло такого знаменитого вождя, як світлість ваша, бо знаю, що навчився б багато, але, бачить Бог, годі старого дядька самотнім лишати. Як що він ще живе — так треба доглянути, як помер — похоронити”.

Світлійший пильно вдивлявся в заклопотане обличчя гостя, ніби любуючись його тривогою. “Побачимо, побачимо, як воно буде. На всякий спосіб треба мені відвідати недужого Івана Степановича. Який день маємо нині? Четвер. Значиться — в неділю коло полудня буду у нього в Борзні. Добре?”

“Як ваша ласка, князю”.

“Поїду, а тепер вам треба на спочинок. Простіть, що не дістанете гідного ложа, але це війна,— війна, ласкавий добродію, що робити? Спокійної вам ночі”.

Відпровадив Войнаровського до воріт і доручив німецькому офіцерові відвести його на квартиру.

“Будь ласка, йдіть серединою дороги. Це ще найбезпечніше. Спокійної ночі!”

“Добраніч, світлійший князю, не турбуйтеся”.

“А вважайте на місток, він небезпечний!” — гукав світлійший від воріт.

“Спасибі, не турбуйтеся, на добраніч!” — відповів Войнаровський, бредучи по заболоченій вулиці Богом і людьми забутого містечка Городка.

Падав осінній дощ, у повітрі чути було гар і тінь. Пізня осінь. По ровах повно води, до ровів стікає гноївка, гниє на купах листя.

Сумно.