Студопедия

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника



ПРОЩАННЯ

Читайте также:
  1. Прощання

Дощ лив як з відра, вітер перевертав стіжки. За Сеймом запалило хутір. Грім запалив, а злива гасила. Червона луна то спалахне, то погасає. Від неї багриться вода в Сеймі, ніби хто крові до неї долив.

В бурю і громи з Батурина на Гончарівку скачуть коні і біжать вози.

До гетьмана старшини прибувають: Орлик, Чечель, гарматний осаул, німець Кенігзен, сотник Дмитро, деякі сотники городових полків — лубенського, миргородського і прилуцького і чимало урядовців гетьманської столиці. Гайдуки зі смолоскипами присвічують їм, лакеї впускають гостей у палату, знімають мокрі бурки, чоботи обтирають з болота, дворові відпроваджують коней і вози до двірських будинків за палатою. Гамірно в гетьманському дворі.

“Але ж бо ллє!” — каже Чечель, вітаючись з Кенігзеном. “Еs gіеbt іn Stromen,—відповідає добродушний німець, з червонуватим обличчям, з малим, грубим носом, як картопля.— Як розкиснеться, то не витягнеш гармати з болота, пропадай!”

“Козаки чорта тобі добудуть. Ходім!” У дверях до бенкетної зали Кенігзен пускає Чечеля наперед.

“Ні, пане осауле, ви гість, а я тут свій, будь ласка”,— відповідає Чечель, усуваючись набік.

В залі вже повно людей. Вітаються і стають гуртками в углах і попід стіни. Лакеї не сподівались нїчного зібрання, що лиш тепер закладають свічки в павук і в свічники.

“Не жаліти свічок,— приказує Войнаровський.— Світиться, як за цапову душу. Гетьман сумерків не любить”.

“Пан гетьман любить, щоб було ясно, як у днину”,— додає батуринський сотник Дмитро, присадкуватий, барчистий, як ведмідь, з чорним грубим вусом, втілення сили й енергії.

Зала оживає. І світлом, і гамором людей. Козак або мовчить, або говорить вголос, перешіптуватися не любить.

“Має приїхати, хай їде. Побалакаємо з ним. Не бачили бублейника”,— гукає сотник Покотило.

“Цитьте! Прислуга”,— заспокоює його товариш з Максимового полку.

“Цитьте?! Доки будемо цитькати? Якого чорта нам довше затаювати свої гадки? Досить того добра!”

“Треба раз показати зуби! Хай знають наших”.

“Хай буде сяк або так, а то ні се, ні те, ні третє, чортзна-що”

“Ні Україна, ні Москва, ні риба, ні рак,— спльовує крізь зуби.— Тю!”

“Таке життя і печеної цибулі не варте. Повсякчасно за свою шкуру дрожи. Нині проти шведа шлють, завтра в Польщу або на турка, а то, ще чого доброго, своїх бити накажуть, поки самого на лаву не покладуть та в нагороду за вірну службу півкопи тобі не всиплють. А тоді: убирайсь! Тут уже не гетьманщина, а губернії царські!.. Наскучило”.



“Кажуть, цар гетьмана конче в свої руки дістати хоче”.

“Відомо... Хоче...”

Збиралися в гурток і говорили тихіше. “Цар обіцяє гетьмана комайдантом над усею кавалерією зробити”.

“А гетьман?”

“Не хоче. Кавалерія — то ще не армія. Краще йому останками свого війська заправляти, ніж .вести цілу кавалерію царську”.

“Авжеж...”

“Цар гетьмана заманює до себе. Кавалерійське командування це тільки принада, щоб до руки прийшов, а тоді його: цуп! ,а тусь мені!'... І — запала клямка”.

“Не пустимо гетьмана до царя”.

“Хай залишається з нами”.

“Як буде, так буде, постоїмо вкупі”.

“Або постоїмо, або поляжемо — але разом, як під Термопілами спартанці”.

У залу увійшов царський полковник Аннєнков, що в Батурині з московською залогою біля гетьмана стояв, ніби для більшої безпеки гетьмана, а на ділі, щоб за його рухами стежити.

Гетьман і за ним післав. Козацькі старшини не знали того, гадали, що Аннєнков, почувши про зібрання на Гончарівці, сам туди прибіг, і стали виявляти з того приводу своє невдоволення.



“І того чорт приніс”.

“Ще його бракувало”.

“Або ми, або він”.

“Забагато два гриби в борщ”.

Орлик заспокоював старшин: “Товариші! Гетьман полковника сам до себе покликав. Не визивайте його. Гетьман хоче позбутися небажаного свідка. І тому його з листом до Меншикова хоче послати. Лишіть!”

Заспокоївши, підійшов до Аннєнкова. Той стояв посередині зали, розкланюючись на всі боки й не знаючи, що з собою серед того чужого зібрання робити.

“Пане полковнику,— сказав Орлик,— будь ласка, гетьман вас у своїм кабінеті дожидає”.

Вийшли. Сотник Дмитро перехрестився: “Слава Богу, тепер ми самі свої”.

“Ще є один чужий між нами — німець”.

“Цей від своїх певніший”.

“Сумно”.

“Але правдиво, панове”.

 

* * *

Крізь відчинені двері до сіней видно було, як Аннєнков з гетьманського кабінету вийшов і як Орлик випровадив його на рундук. За хвилину гукнув візник: “Гей да, тройка” і на вулиці тоненьким голосом завищав дзвіночок. Аннєнков з листом від гетьмана до Меншикова поїхав.

Тоді в сінях почувся луск чобіт і бренькіт острог. Сердюки з шаблями наголо ставали біля дверей — на сторожі гетьманської особи.

Гетьман іде!

Хто сидів, піднявся з місця. В залі зробилося тихо. Всіх очі повернулися на двері, з котрих вийшов Іван Степанович. Скорим і бадьорим кроком пройшов залу, вітаючи всіх ураз і кожного зокрема. Біля нікого довше не спинявся, не розпитував про здоров'я його і родини, спішився.

“Панове товариство,— почав, стаючи біля стола.— Попросив я вас, не зважаючи на пізню годину і на бурю, бо маю важне діло до вас”.

На хвилину замовк, ніби надумувався, що далі казати. За той час хто оподалік стояв навшпиньках підходив ближче.

“Наближається важкий момент”.

Всі насторожили вуха.

“Може, здійсниться те, чого я собі здавна бажав, і чого, сподіюсь, хочете також і ви”.

Над залою мов ангел пролетів. Чути було, як скапували на долівку свічки.

“Може, нам Бог допоможе, що виборемо собі волю”.

“Дай-то Боже!” — залунало кругом.

“Боротьба не легка, не потребую вам казати. На те ви козаки. Кому ж добувати волю, як не вам”.

“Авжеж, нікому, як не нам”,— відповіли йому.

“Батурин — резиденція моя. Ворог недалеко стоїть. Боюсь, чи оставить він його в спокої”.

“Хай спробує. Поломить зуби”,— відповів Чечель.

“Батурин так легко не здамо”,— додав батуринський сотник Дмитро.

“Які в нас сили?—питався гетьман і став вичислювати на пальцях.— Маємо чотири сердюцькі полки: Чечелів, Покотилів, Денисів і Максимів, до того частина трьох городових полків: лубенського, миргородського і прилуцького. Завтра ще дещо з сіл і пригородків прибуде. З мешканців Батурина, сподіюсь, також дехто вхопить за мушкет. Як гадаєте, видержите облогу?”

“Город, ваша милосте,— відповів коротко Чечель,— не здамо. Це ми вам обіцяємо кріпко”.

“В добру волю не сумніваюся, але чи стане сил?”

“Облога довго тривати не може,— зауважив Кенігзен.— Король Карл над Десною стоїть. Москалі або підуть йому назустріч, або подадуться взад. Великої сили під Батурин не кинуть”.

“Як ваші гармати?” — повернувся до Кенігзена гетьман.

“Їх не багато і здебільшого старі. Але гармаші добрі”.

“А муніція?”

“На двадцять днів хватить, коли не стріляти даром”.

“Про двадцять днів і бесіди нема. До тижня сподіюсь поспіти на відбій — з його милостею королем. А харчі?”

Батуринські урядники стали обчислювати, скільки в магазинах збіжжя, скільки його приблизно в торговців і доставців, скільки можна завтра з близьких млинів привезти. “Муки маємо досить, сіль є, до того каша й сало. Якщо облога не потриває довго, голоду не боїмося”.

“То й добре. А мури й вали?”

“Поправлено дещо,— говорив підступаючи Чечель.— Рови прочищені й наповнені водою, вали підновлено, палісади теж. Маємо дещо бочок зі смолою, кипятку наваримо скільки завгодно — приймемо ворога гідно”.

Гетьман думав. Ніби зводив усе докупи, що чув.

“А люди? — спитав і повів кругом очима.— Як гадаєте, певні вони? Бо не потребую вам казати, що при кожній облозі не цей ворог страшний, що перед городом, а той, що в ньому. Хатній ворог найгірший. Якщо ви непевні в своїх людях, то краще городу не замикати. Заберу військо, оставлю тільки сторожу з міщан, хто хоче хай виходить на село,— кажіть!”

Зірвалися, як буря.

“Ваша милосте. Ми за людей своїх голови дамо. Не осоромимо гетьманської столиці. Ворогові її не здамо. Ваша милість можуть спокійно від'їхати до війська”.

“Стоїмо як мур!” — заявив Кенігзен по-німецьки.

Загомоніло в залі. Старшини перекидалися словами, підходили до гетьмана, впевняли його в своїй силі і в охоті боронити столицю. Ті, що не так певно дивилися в будучність, усувалися назад, знаючи, що перевага по стороні перших. Дехто виявляв жаль, що гетьман не довірював своїм людям, .обіджав їх.

“Ми нічого так не хочемо, як звести раз порахунки з ворогом нашим. Тут або віз, або перевіз. З москалями ані в тин, ні в ворота. Вкупі нам не жити. Розлучімся раз”.

Гетьман дав знак рукою.

“Хто з вас противної гадки, панове,— питався,— хай голоситься”.

Не відозвався ніхто.

“Тоді, Чечель, віддаю тобі мою резиденцію, борони її. А ви, панове товариство, слухайте полковника Чечеля, як слухали б мене. Може, Бог дасть, що відніметься тая чаша від вас, може, ворог не буде мати сили й часу облягати цей город, а як ні, то не забувайте, що твердині боронять не так мури і вали, траншеї і бастіони, як згода і єдиномишленність його оборонців, як послух, який винні обложенці свому командантові. В твої руки, полковнику Чечель, долю Батурина передаю”.

Чечель поклонився низько, гетьман руку йому подав.

І другі кріпко стискали Чечелеву долоню, впевняючи його в своїй непохитній охоті підчинятися його наказам і не здавати твердині.

“Гармати, на осавула мого пана Кенігзена здаю, сотник Дмитро городом порядкуватиме, щоб лад був у ньому. А тепер, панове товариство, поручаю вас милості Божій, котра вас не опускає, поки ви не опустите городу того і не здасте його в руки ворога, із-за чого сталася б нечесть велика всьому війську козацькому і кривда мешканцям нашої столиці. Милість Божа да будет з вами”.

“І со духом твоїм”,— відповіли побожно.

“І ще одно прохання. Не погордуйте моїм хлібом-сіллю, панове товариство. Я старий. Не знаю, чи переживу негоду. Важкі хвилини дожидають мене. Може, востаннє погощу вас у себе. Будь ласка!”

Перейшли до столової. Тут на круглому столі накладено усяких зимніх страв, печива й м'ясива, пиріжків, маринованих риб і грибків, сушених і в меді варених овочів. На підносах стояло багато чарок, налитих старим вином, від якого пахощі понеслися по світлицях. Тільки крісел кругом стола не поставлено — знак, що це перекуска наскоро, а не вечеря. З'їж, попий, обітри вуса і йди. Спішися.

“Вип'ємо, панове, як поляк каже, стремінного за добру долю города Батурина і всіх мешканців його, на потугу його оборонців у твої руки, полковнику Чечель.— Гетьман підняв чарку вгору і повів очима докола: — Від краю до краю, всім вам добра бажаю”.

Голос його дрижав, ломився. Видно було втому, фізичну і душевну. Гетьман випив і повалився у фотель. На його обличчі появились знаки великого болю. Панував над ним, не хотів зрадитися перед старшинами, що хворий, але й сила волі має свої межі. Обличчя гетьмана то жовкло, як віск, то неприродні рум'янці являлися на ньому. Голова хилилася на груди.

Прикликали лікаря, Войнаровський з Чуйкевичем віднесли хворого в відпочивальню.

Старшини з жалем і смутком відпроваджали його очима.

* * *

“Що ж тепер? Що нам тепер робити?” — приставали до Орлика, на котрого привикли були дивитися, як на праву руку гетьмана.

“Не тривожтеся,— відповів.— Це з гетьманом не раз тепер буває. Дасть Бог, пройде. Стара людина, а трудів і на молодого забагато. Спішіть кожний до своєї роботи. Не спати нам нинішньої ночі. Городові частини полків лубенського, миргородського і прилуцького треба поділити. Що потрібне для оборони Батурина — залишити, що ні — хай готується в похід. Зі сходом сонця двинути через Сейм у напрямі Коропа, невеликими відділами й різними вулицями, без бубнів, сурм і співу, щоб батуринців не тривожить. Конечний обоз можна посилати тепер. Люди сплять — не почують. На дорогах болото, великого гуркоту не буде. Вози не можуть поспішати. Сотник Дмитро допильнує переправи через Сейм”.

“А гетьман? Як же йому пускатися в похід, коли він недужий? Хай залишається тут з усім військом, що має під рукою. Будемо боронити Батурин і його”.

“Так не можна. Гетьманові треба за Десну — до нового союзника, щоб ворог не вбився клином поміж них. Може, йому дорана покращає. Як ні, то хворого з лікарем перевеземо в кареті. Не турбуйтеся тим. Ваша турбота — Батурин. Приготуйnе все, що до оборони потрібне. Не забудьте нічого”.

ВИЇЗД

Тускле поранкове світло зазирало в світлиці. Від нього блідло світло свічок. Горіли як при катафалку.

Невиспані лиця сердюків і прислуги зеленаво-бліді. Але в рухах не пізнати втоми, радше помітний поспіх. Останні килими й перські коври скочують і ховають до скринь.

У сінях тих скринь ціла гора. Навантажують вози. Готові від’їжджають, аж скриплять, ніби стогнуть під надмірним тягарем.

На їх місце під браму під'їжджають нові. Така робота триває цілу ніч, відколи розійшлися старшини. Чуйкевич усе щось нове виносить. Чимало добра в гетьманському дворі на Гончарівці! Всього й забрати тоді. Але в світлицях помітні вже пустки, і кроки людей лунають чимраз то голосніше, але й глухіше.

Скрині з золотою та срібною посудою, з кришталями й дорогоцінним склом поїдуть на сам кінець — під окремою сильною сторожею людей з першого сердюцького полку.

Готово!

Зі спальні виходить гетьман, вбраний, як до дороги. На обличчі сліди втоми й терпіння, але йде сам.

В одній з бокових кімнат наготовлено снідання. За столом Мотря. На ній та сама плахта й корсетка, що мала колись у Ковалівці, лиш жовтих троянд не видно у волоссі.

“Ви ще не зібралися, Мотре Василівно?”

“Я остаюсь тут”.

Гетьман зморщив чоло. “Це неможливо. Батурин може бути в великій опресії”.

“Якраз тому не хочу його покидати”.

“Ви не знаєте, що таке облога. Мотре, прошу вас, їдьте з нами, зі своїм мужем”,— поправився гетьман.

“Ні, пане гетьмане,— відповіла рішуче,— позвольте мені залишитися тут. Я в Батурині зросла, знаю тут мало не кожну дитину, позвольте поділити з ними долю й недолю”.

“Ніхто вас не силує, але ви жертвуєте собою. Що на це скаже муж?”

“Він дав мені дозвіл”.

“М'якого ви маєте мужа. Я вас не лишив би”.

“Тут мати моя”,—зауважила Мотря.

“Мати?”

“Любов Хведорівна, прибита важким горем. Хто ж потішить її?”

Гетьман здивовано глянув на Мотрю. “Це ваше невідкличне рішення?”

“Так, пане гетьмане”.

“Га! Тоді нехай вас Бог має в своїй опіці”.—Нахилився і поцілував її в голову, як батько.

Припала до його руки, як донька.

Хотів ще щось казати, приложив долоню до чола, потер і, повернувшися наглим зворотом, вийшов з кімнати. Пустилася за ним.

Спинив її: “Ні, Мотре Василівно, останьтесь тут, так краще”.

Послухала. Крізь відчинені двері бачила, як силувано бадьорою ходою пройшов сіни, як попрощався з прислугою і вийшов на рундук.

Повіяло осіннім холодом по пустих світлицях гетьманського двора на Гончарівці.

 

* * *

Гетьманська карета ще перед досвітком від'їхала наперед ген далеко за Сейм.

Гетьман, хоч хворий, сів на коця, обтулився козацькою буркою і в оточенні старшини виїхав зі свого двора.

Не оглядався.

На непевну долю залишав його.

Мусив.

Тихо, не розмовляючи з собою, їхали біля гетьмана Орлик, Войнаровський, Чуйкевич та інші.

В поранковій імлі, серед осіннього дощу, виглядали як привид, ніби похоронний похід.

З коней бухала пара. Зимно було.

Як переїздили міст, в Батурині заграли дзвони. Неділя.

Гетьман зняв шапку і перехрестився. Ціле товариство пішло за його приміром. Коні стали. Молилися їздці. За Батурин, за долю людей, котрих у його мурах залишили.

Під мостом біля вогнища грілися вартові. Варили снідання. Пізнавши гетьмана, вискочили — віддали привіт.

Гетьман закликав їх до себе: “Коли б так, не дай Боже, надтягав ворог, міст зірвати”. Притакнули мовчки.

Довго бовваніли їх постаті в імлі, поки їздці не окрилися перед ними на закруті широкої болотистої дороги, серед нив, покритих жовтою стернею і зеленою озиминою.

Мовкли дзвони на батуринських церквах. Лиш на одній гомонів ще довго невеликий дзвінок, ніби плакав. Хазяїна прощав.

Батуринці у святочних вбраннях поспішали на службу Божу.

“Гетьман від'їхав”.

“Кажуть, за Десну — до шведа”.

(Не знати, хто їм це повів).

Жалили, та не противилися.

“Чечеля своїм намісником залишив”.

“Кращого нам і не треба. Постоїмо за нього. Зуби поломить москаль”.

Дощ ущухав. Блиснуло сонце. Замигтіли золочені хрести.

 


Дата добавления: 2015-09-13; просмотров: 5; Нарушение авторских прав


<== предыдущая лекция | следующая лекция ==>
ОСТАННЯ НІЧ | ЗА ДЕСНУ
lektsii.com - Лекции.Ком - 2014-2019 год. (0.022 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав
Главная страница Случайная страница Контакты