КАТЕГОРИИ:
АстрономияБиологияГеографияДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника
|
ЧЕРЕЗ ДЕСНУПором причалив до правого берега Десни. Не до самого, бо між рікою і високуватим берегом росли шуварі й густі верболози. З порому на берег кинено місток, по котрім пройшов гетьман і його товариство. Пором відчалив, щоб перевозити решту возів, котрі все ще наспівали. Деякі спізнилися із-за лихої болотистої дороги та всіляких непередбачених пригод. Гетьманський приватний обоз був чималий. Він представляв велику вартість, і гетьман турбувався, щоб він не попав у руки московської погоні. Дивився позад себе — на широку смугу Десни, на прибережні верболози, між котрими вона ніби соромливо окривається, так що її здалеку й зовсім не видно, і на той рівний, злегка тільки схвильований краєвид, що простягається аж до Сейму. Весь він вповитий тепер осінньою імлою, у котрій прямо потопає, ніби в молочному морі. А за Сеймом, ген далеко, його Батурин. Що там тепер? І гетьманське серце сповнилося жалем і турботою про долю цього города. Чи видержить він московську облогу і як подавати батуринцям знаки, що про них не забули? Заспокоївся, перенісшись у гадках на Дехтярівку. Там стоїть церква на горбку, висока і з високою дзвіницею. Можна буде давати світляні сигнали. Заспокоївшися — глянув перед себе. І тут імла, крізь котру насилу пробиваються сонячні промені. Невеселою дниною вітає гетьмана цей край. Зимним вітром дмухає на нього, пригадує, що незабаром прийде зима, може, й гостра, сувора. Як поставиться до його задумів, отсей шматок української землі? Чи співчуватиме його, чи привітає вороже? За Україною заявить себе чи за Москвою, за Мазепою чи за Петром? Правий берег Десни не те, що лівий. Він ще в XV століттю підпав під владу москалів і в козацькому житті, у всяких визвольних рухах не брав такої живої участі, як лівий. Дивно, як ріка, не так то дуже й велика та широка, ділить те саме населення. Тому-то гетьман, як зразу не хотів, щоб шведи приходили на Україну раніше, ніж приборкають Москву, так пізніше, довідавшись, що король Карл прямує не на Москву, а мабуть, на Київ, наглив його, щоб скоріше переходив Десну, більше довіряючи її лівому, ніж правому берегові. Але Карло не послухав, отаборився в Горках, і тепер гетьманові довелось самому переходити річку, залишаючи Батурин і кілька тисяч війська за собою. Не знаючи Карлових планів, гетьман не міг робити своїх, заряджував те, що на його гадку диктувала конечність. Думаючи, дивився на переправу козаків. Деякі, не зважаючи на холод, кидалися з кіньми в воду й перепливали ріку старим, найпростішим козацьким способом. Менш сміливих закликали товариші на той бік. Чайковим мостом проходили перші відділи пішого війська. Бадьоро ступали назустріч невідомому й новому. Лунала пісня: “Як перейду за Десну, не верну аж на весну”, а відгомін доповідав: “за Десну, на весну...” Біля входу на міст видно було сутулувату стать Ломиковського. Сидів на коні, пильнуючи, щоб забагато четвірок не входило на міст, бо він не кріпкий, чайки не смолені свіжо, може, котра й не видержить тягару. Міст хитався, і незвичному до таких переходів глядачеві могло здаватися, що він ось-ось і потоне разом з людьми. “Скоріше! Скоріше! Поспішай!” — гукав генеральний обозний, маючи на увазі, що не так то легко перейти чотирьом тисячам людей з кіньми й возами. “Як перейду за Десну, Не верну аж на весну”,— ніби безжурно й безтурботно співали козаки. “За Десну, на весну”,— хриплим голосом відповідала в осінній імлі схована луна. Ніби глузувала собі з того співу, насміхалася. Між тим перевезли гетьманську карету, запряжену шістернею сивих арабських коней, і гетьман сів у вигідні подушки, приглядаючись до переправи війська. Мало його, дуже мало! Замість сподіваних і обіцяних 20 тисяч, він веде Карлові лиш четвертину. Та чи певні й вони? Появляються царські універсали (Бог вість, якими шляхами вони мандрують), і не спинити їх. Хто вгадає, якими словами промовить цар до українського народу і до козацького війська? Певно, що Мазепу змалює гірше чорта, назове зрадником і запроданцем, відступником від предківської віри, від святої, православної церкви і, може, навіть у тій невеличкій, вибраній армії, знайдеться ще не один такий, що повірить влесливим словам царя, полакомиться на обіцянку прощення і покине гетьмана. Десна не спинить тих, що в душі не побудували кордону між Україною і Москвою. Минали години. Козаки, піші й кінні, вже на правому боці. Уставляються полками, відділами, збитими чотирикутниками в півколесо. Ще тільки обоз надтягає, чути, як погоничі гукають на коней. Одні вози вже наближаються до мосту, інших ще й не видно, тільки гамір чути. Їдуть. Гетьман каже собі подати коня. Підводять — сідає. Хоч зметружений і хворий, у сідлі тримає себе бадьоро, по-козацьки. З Орликом і Войнаровським в'їжджає в півколесо. Над ним розвівається прапор і має бунчук. Козаки вітають свого вождя. Голосно, грімко, довго. Дивується заспаний правий берег Десни, чого це будять його. Гетьман розкланюється. Старшини роз'їжджають кіньми поперед своїми частинами: “Гетьман промовити до свого війська бажає”. Відділи посуваються вперед, чоловік коло чоловіка, кінь коло коня, близько. Півколесо звужується, замикається, як живий обруч,— гетьман до козаків балака: “Отсе, дякуючи Богові милосердному, ступили ми на правий берег Десни. Хочу, щоб ви знали, куди вас веду. Гадаєте — до царя? Це ж наш споконвічний ворог, котрий хоче занапастити вольності наші й козаків гадає повернути в московських солдатів. Чи бажаєте собі того?” З кількох тисяч грудей понеслось грімке: “Ні”, аж стрепенулася Десна. “Я сам не раз балакав з царем, і він не скривав своїх намірів ворожих Україні, виявив рішучу свою волю скасувати гетьманщину, розпустити полки козацькі й настановити московський уряд. Ще раз питаюся вас, чи бажаєте собі того?” “Ні, ні, ні!”—залунало кругом ще довше і ще грімкіше, ніж перш. “Багато разів старався я,— говорив гетьман далі,— відвернути його величність царську від цих погибельних замірів для всього українського козацького народу, та добився хіба до того, що й сам під царський гнів попав. Щоб врятувати вас і себе — переходжу до короля шведського. Він зобов'язується шанувати наші права, нашу державну самостійність і обороняти їх усіма своїми силами перед посяганнями Москви. Згідні ви на те?” “Куди поведеш нас, туди й підемо”,— відповідали ті, що стояли ближче. “Браття! Наспів наш час, віддячимо москалям за їх довгочасне насильство над нами, за всю їх неправду й жорстокість, оборонимо й забезпечимо на довгі часи нашу волю і наші козацькі права. Прийшов-бо час скинути з себе ненависне ярмо і Україну зробити країною вольною і від нікого незалежною”. “Добудемо волю Україні!”— понеслось по обох берегах Десни. “Ось до чого я вас кличу, браття, ось куди я вас веду. По волю й славу ідемо. Постійте ж кріпко й хоробро, не подайте імені козацького в наругу. Бог і хоробрий король шведський да будуть з лицарством козацьким, українським!” “Дай Боже! Дай Боже!” — гукали, підкидаючи шапками, козаки. Ніхто не противився, хоч були такі, що надто вже привикли до ярма, воно вже їх і не давило, не чули. Але й тих поривав гетьман своєю появою і своїм рішучим, самовпевненим голосом. Одиниці йшли за настроєм загалу. А загал рад був тій зміні-ізміні. Не всміхалася їм надія стрічатися в бою з хоробрим військом шведським, про котрого лицарські вчинки та воєнну вправу ходило чимало всіляких, навіть перебільшених вісток і оповідань. Знали, що де король Карл зустрічається з царем Петром, побіджує перший. Хотілося пробувати воєнного щастя по стороні побідника. Його хвалили, не лише як великого лицаря-вождя, але також як чоловіка доброго й людяного, котрий на свою совість не радо бере жорстокі, воєнні вчинки. Розірвалося живе колесо козацьке, цей величезний круг, що в пізній осінній день так несподівано появився на лугах і полях на правому березі Десни, і гетьман Мазепа при звуках сурм і литаврів в оточенню старшини двигнувся вперед у напрямі Орлівки.
* * * Орлівка — містечко на річці Убіді, недалеко Новгорода-Сіверського. Козацькі розвідки доносили, що у слободі за Орлівкою стоїть передня сторожа, зложена з двох драгунських полків короля Карла під командою Гєльма та Гіллєнштієрна. Туди треба було гетьманові негайно послати своїх людей, бо шведські розвідки певно вже запримітили перехід козаків через Десну і не важко, щоб вони не почали якої ворожої акції. Гетьман післав Орлика й Ломиковського, щоб звістити про свій перехід до його милості короля Карла.
* * * Перед Орликом і Ломиковським їхало три сердюки, посередині — хорунжий з білою хоругвою. Шведи втішилися, гадаючи зразу, що це московський цар посилає своїх людей переговорювати з королем Карлом і просити миру. І між шведами було чимало таких, що тужили до нього, жадібно дожидаючи моменту, коли в шведській армії затрублять на остаточну “вікторію” і коли військо стане збиратися в похід до свого рідного краю, виснаженого довголітніми славними, але й коштовними війнами молодого, завзятого короля. Драгуни, що стояли на сторожі, перейняли гетьманських посланців із зав'язаними очима провели їх до Гєльма і Гіллєнштієрна. Шведське військо зустрічало їх мовчки, покоряючись силі та значінню білого прапора. Гарні, породисті коні, пишне вбрання, як на війну навіть за розкішне, і дорогоцінна збруя, так приваблива для ока всякого вояки, відразу веліли догадуватися, що не будь-які гості прибули отсе до передньої сторожі армії його милості короля Карла. Це, що їм зав'язано очі, не дивувало нікого, бо такий воєнний звичай. Чужі люди не повинні бачити і знати, що діється в таборі. Це ж війна. Що лиш на квартирі, в світлиці якогось старого двора, Орликові й Ломиковському розв'язано очі. Перед ними стояли полководці шведські Гєльм і Гіллєнштієрна, здивовані несподіваною появою невідомих гостей. По вбранню, по голеному обличчю, по цілому вигляді знаті було видно, що це не москалі. Що не поляки — це теж догадувалися Карлові старшини, бо в їх армії була шляхта польська, сторонники Станіслава Лєщинського. Ясна річ — це козацькі старшини від гетьмана Мазепи. Карлові генерали й полковники знали, що їх король переговорює з гетьманом Мазепою, що гетьман стоїть за Десною і що від нього кожної хвилини можна сподіватися послів. Але наслухалися також усяких фантастичних оповідань про Мазепині хитрощі, і тому привітали Орлика і Ломиковського чемно, але недовірливо, боячись якого хитрого, воєнного підступу. Орлик в латинській промові з'ясував ціль свого приходу. Його милість гетьман Іван Степанович Мазепа перейшов з п'яти тисячами козацького свого війська біля Оболоня ріку Десну і просить побачення з його милістю королем шведським, щоб з його потугами сполучити свої військові сили і ділити долю й недолю дальшої війни. Гєдьм і Гіллєнштієрна слухали гарної і вправної латини гетьманського молодого посланця і дивувалися, що козаки так вчено балакають і так політичне й шанобливо поводяться, а що не всього, як слід розуміли, так довелось гетьманському аптекареві, котрого Орлик і Ломиковський привели з собою, перекладати й розтолковувати дещо на німецьку мову. “Вітаємо, шановних панів,— відповів Гєльм,— і тішимося тим, що вони отсе довели до нашого відома. Просимо не дивуватися і не гніватися, що не віримо легко на слово, але війна обережності вчить. Панове залишаться дорогими гостями в нашій вбогій і невигідній квартирі, а ми пішлемо своїх людей до Оболоня, щоб провірити діло”. Орлика й Ломиковського залишили в світлиці й просили розгоститися. Незабаром появилася й перекуска з тонким шведським пивом. Гетьманські посланці дивувалися тому спокоєві, який царював у слободі за Орлівкою, в котрій стояли два драгунські полки передньої сторожі шведського короля. Наші селяни не виявляли тої тривоги, яка звичайно буває там, куди увійде вороже військо. Не чути було ні розпачливих криків, ні плачу. Шведські команданти перейшли до другої світлиці й нараджувалися хвилину, що їм робити. Орлик і Ломиковський, особливо ж перший, справили на них гарне враження. Зразу видно було, іцо це люди чільні, високі козацькі достойники, а не шпигуни, ані авантюристи, котрі шукають легкої наживи. Годі було гадати, що вони брешуть і впроваджують шведів у блуд, але ж для всякої певності треба було перевірити справу, щоб не відповідати пізніше перед королем за несповнення військового обов'язку. Треба було послати людину, знаючу українську мову, а найкраще когось, хто бачив гетьмана Мазепу і що певно сказати може, що це дійсно він у своїй власній особі, а не хтось підісланий ворогами, щоб підманити шведів і втягнути їх у біду. Таку людину вони на щастя знайшли між собою. Був це офіцер — італієць, що раніше служив як наємник у московському війську і знав гетьмана Мазепу особисто. Покликали його, дали інструкції, додали кількох драгунів для скорости і разом із тими сердюками, що супроводжали Орлика й Ломиковського, виправили до козацької армії, яка, перебравшися крізь плавні й мокруваті оболоння над Десною та вийшовши на горбкуваті поля, розтаборилася для відпочинку.
* * * З Орлівки до козацького табору під Оболонням мчав невеличкий відділ їздців. Їх повели до гетьмана. “Команданти передньої сторожі армії його високості короля шведів Карла,— промовив італієць,— посилають мене з привітанням вашої милості і висловлюють свою радість з приводу переходу славного козацького війська вашої милості за Десну”. “Дякую панам командантам передньої шведської сторожі, а вас прошу розгоститися у мене та не погордувати козацьким хлібом-сіллю”. Італієць пильно вдивлявся в гетьманове обличчя, в його дивні очі і в тую усмішку, якою, здавалося, ні одно друге обличчя не всміхалося. Так, так, це був гетьман Мазепа. Гетьман догадався, по що приїхали шведи і запитав: “Що ж пізнали? Мазепа чи ні?” “Так, ваша милосте, і під присягою міг би сказати, що отсе маю щастя розмовляти з його милістю гетьманом України Іваном Степановичем Мазепою”. “Так тоді нема нам чого гаятися. Поїду з вами до панів Гєльма та Гіллєнштієрна, перед котрими засвідчите, що це я, не хто другий, не якийсь облудник-самозванець, що підшивається під моє ім'я і під мою особу. Розгостіться, панове, а я ще побалакаю з моїми старшинами”. Гетьман попровадив гостя до похідного шатра, котре між тим було розбито, а сам скликав старшин на раду. “Як же гадаєте, панове товариство,— запитав.— Що мені тепер робити? Йти до шведських командантів чи підіждати на зустріч із самим королем? А може, в вас є яка інша рада. Кажіть!” Старшини не надумувалися довго. “Що тут багато радити”,— казали, тривожно розглядаючись по широких полях і лугах над Десною. Козацькі бистрі очі летіли мало що не до самого Сейму, бо лівий берег Десни був рівний, злегка тільки схвильований гайками й очеретами, між котрими окривалися селища людські. Не одному здавалося, що ось-ось і висунуться московські патрулі, ось-ось і погоня. Москалі, як покмітять зраду, в першу чергу схочуть недопустити козацького війська до сполуки з армією шведською. Схочуть клином вбитися поміж них. Це перший і найпростіший спосіб. “Сказав аз, так кажи і буки,— говорили старшини.— Чим скоріше сполучимося зі славним військом шведським, тим для нас краще й безпечніше, їдь, гетьмане, негайно до передньої шведської варти, іншої ради ми й не знаємо”. “І я так собі гадаю”,— відповів гетьман, почуваючи, що ступає отсе на шлях, з котрого вже ніякого повороту нема й бути не може. “Їдьмо!” Вибрав почот, котрий мав супроводжувати його, дав накази, куди і як двигнути військо, і сів на коня. Втомлений недугою, турботами й подорожніми невигодами, сам собі дивувався, звідки в нього береться стільки енергії. Поки їх — поти й життя. Усвідомлення важного моменту і почуття великої відповідальності за свій історичний вчинок не пригноблювали гетьмана, а скоріше підбадьорювали його. “Їдьмо!” — і він пустив свого коня, поскакав полями за сердюками з білою хоругвою. Шведські команданти вистроїли своїх драгунів і привітали гетьмана Мазепу з почестями, які приписував їх військовий устав при зустрічі чужого полководця і володаря землі, на котрій вони стояли. Заходяче сонця побачило гетьмана у шведів.
|