ЦАРСЬКИЙ НАКАЗ

У Нових Млинах, містечку на ріці Сеймі, три години їзди із Сосниці, світлійший князь Меншиков довідався, що гетьман біля Оболоння переправився з кількома тисячами свого війська за Десну.

Світлійший хвилювався. Його гарне обличчя поганіло від злості і від бажання помсти. Не так сам вчинок гетьмана Мазепи бентежив світлійшого, як гризла його злість, що він, Меншиков, дав себе підвести старому гетьманові. Меншиков їхав відвідувати вмираючого Мазепу в Борзні, а цей труп за той час успів упорядкувати свої діла в Батурині, вивести з городу до оборони неконче потрібні війська й перевести їх за Десну.

“От чому-то,— гукав князь Меншиков, ходячи нервово по своїй квартирі,— от чому-то Войнаровський вночі, з п'ятниці на суботу, так несподівано і навіть не попрощавшися зі мною, виїхав з Городка, залишаючи свої дорогі карети! Ось чому Мазепа на всі сторони висилав з Батурина царських ратних людей. Аж тепер мені це ясно”.

Світлійший сердився і нічого собі в цей мент так дуже не бажав, як дістати “ізменніка” в руки, того старого, пережитого діда, що важився його, Меншикова, так підступно вивести в поле.

По дорозі в недалекий Макошин Меншиков пильно приглядався до людей, але ніякої зміни не міг запримітити. Народ, ніби нічого про вчинок свого гетьмана й не знав, ніякої непокірливості, неприхильності, ані неслухняності не можна було помітити. От, як звичайно народ.

Мало того. Коли розійшлася вістка, що Меншиков у Макошині, стали до нього прибувати з чолобитною сотники і другі старшини із поблизьких сіл і містечок. Всі вони стверджували погану вістку, що гетьман Мазепа перейшов до шведів, і дуже його за те ганили. Усіма силами відпекувалися від якої-небудь співучасті в цьому злочині і, як тільки могли й уміли, впевнювали світлійшого в своїй непохитній вірності й відданості його величеству царю.

Меншиков лаяв їх щонайобідливішими словами, гримав на них, як на своїх пахолків, і, нагнавши їм великого страху, відпускав у ласці.

Відходили застукані й загулюкані, принижені в своїй гідності людській і народній, але з надією в своїх маленьких, бідних душах, що, може, царський гнів далекою бурею прогримить понад ними, може, їм поталанить зберегти себе та свої маєтки.

Упоравшись з прохачами, Меншиков написав до царя лист про нечуваний і несподіваний злочин Мазепи і найпокірніше радив розіслати з того приводу маніфест. На гадку Меншикова, в тім маніфесті треба представити Мазепу, як великого ворога всього православного народу, вичислюючи всі злочинства й тягарі, яких гетьман за час свого довгого регіментування допустився. Треба числитися, що Мазепа розішле й свої брехливі відозви до народу, так тоді добре буде, якщо царське слово скоріше й голосніше промовить до розуму і до совісті людей.

Цей лист вислав Меншиков окремим кур'єром до царя, котрий стояв у Погрібках над Десною, наглядаючи над рухами шведського війська.

Що лиш тоді заспокоївся, та не дуже, бо годі було наперед угадати, як цар поставиться до цеї несподіваної вістки.

Можна було боятися, що Петро, не маючи нагоди покарати Мазепу, зжене гнів на своїх власних людях, в першу чергу на таких близьких до нього, як світлійший.

Але потішав себе Меншиков гадкою, що це не йому, а київському губернаторові князеві Голіцинові доручено нагляд над тим, що діється на Україні, як поводиться народ і чи не грозить тут яка небезпека для царя і для Москви.

Значиться, не Меншиков, а Голіцин відповідає за злочин гетьмана. Але ж і на нього відповідальність не паде, бо цар в ніякі доноси на гетьмана Мазепу не вірив, а донощиків жорстоко карав, навіть таких, як Кочубей і Іскра.

Недовго довелось світлійшому дожидати на відповідь царську, бо вже другої ночі цар вислав до Меншикова ось яку відповідь:

“Лист ваш про несподіваний і злочинний вчинок гетьмана Мазепи дістали ми і дуже здивувались. Треба ужити всіх сил, щоб недопустити козацького війська переправитися за Десну. Треба відрядити кілька полків драгунів, щоб спинити тую переправу. А полковників і старшину, котра не пішла за Мазепою, звели як можна ласкавіше кликати й казати їм, щоб вони зараз їхали сюди вибирати собі нового гетьмана. А якщо миргородський полковник є де поблизу, то звели його відшукати й присилай до мене, обнадіюючи його нашою милістю, бо він був великий ворог Мазепи. І ти, князю, прибувай до нас, не гаючись”.

Меншиков прочитав лист удруге, роздумував над кожнісіньким словом і, знаючи дуже добре свого царя, уявляв собі його настрій. Бачив, як Петро під першим вражінням попав у лють, як кроками великана бігав по таборі, придираючись до кожної дрібниці — до не досить сильно пришитого ґудзика, до чобота, ненамащеного як слід, до кінського хвоста або копита, щоб знайти жертву, на якій міг би зігнати свій лютий гнів. Аж вишумівши, як на пустині гураган, замкнувся у своїй квартирі, під карою смерті не велів нікого впускати туди й думав. Не було такої несподіванки, котра могла б його прибити. Навіть вість про погану битву не ломила царя, а додавала йому нової енергії. Мабуть, і тепер так було. Петрові гадки, як блискавки, озарили омрачений краєвид, і він побачив усе, що йому бачити треба: шведів, Мазепу, козаків, народ. На своїх людей не потребував оглядатися. Були вони мертво-послушним знаряддям у його кріпкій руці. Цар обчислив ті війська, котрі Мазепа повів за собою, і тії, що залишилися, побачив, що останніх куди більше, і рішився обіцянкою ласк і милостей, запевненнями прощення і нагороди перетягнути їх на свій бік. Цар був жорстокий і наглий, як дикун, але почуття справедливості не було чуже його великій і, як безодня, незглубимій душі. Він чує й розуміє, що вина за злочин Мазепи в першу чергу паде на нього, бо він так сліпо вірив йому і навіть слухати не хотів ніяких натяків про непевність цього зрадника.

І Меншиков заспокоївся. Великої небезпеки для себе не прочував. А коли, не дай Боже, прийдеться підставити спину під удари дубинки, так це не першина,— на те Петро цар, а Меншиков лише його генерал.

Не сповнити наказу царського в цю мить, не виявити поспіху незвичайного, хоч би за нього треба заплатити своїм здоров'ям — це була найгірша провина супроти його височества царя.

І Меншиков негайно наказав собі подати коня, взяв невеличкий відділ певних драгунів і під ніч пустився у Погрібки, до царської головної квартири.