ЧЕРВОНИЙ КОГУТ

Меншиков зі своєї квартири на хуторі за Сеймом не бачив, що діялося біля борзненського шляху.

Аж почув далекі постріли й післав розвідку в цей бік. Заки вона вернула, сутичка Герцикових козаків з Меншиковими драгунами закінчилася. Світлійшому прийшлося прийняти до відома некорисний для себе звіт. Був лихий на своїх офіцерів, що втратили багато людей і осоромили себе перед ворогом. Не міг переболіти першої невдачі. Вона тим більша, що весь план треба змінити.

Ворог відгадав його план, значиться, нічого не вартий.

Сердився на проклятих черкасів, що не хочуть піти на його хитрощі і гадають обороняти Батурин. От проклятий народ. Здавалося б тихий і смирний, як “агнець”, котрого на “закланіє” ведуть, аж нараз таку тобі штуку втне, як Батурин. Царського війська впустити не хоче. Меншиков не на жарт турбувався. Міг осоромити себе. Годі ж це бунтарське гніздо облягати. Бог вість як довго. Недалеко шведи стоять. Кожної хвилини цар може відкликати його для розправи з Карлом. Який сором відступати з-під Батурина, не здобувши його! Все одно, що знівечити всі свої дотеперішні воєнні заслуги, а може, й утратити ласку царя. Меншиков бачить радість, яка з того приводу запанувала б між його зависниками, ворогами. Ні, він до того ніяк допустити не сміє. Ще раз спробує підійти батуринців. Пошле їм лист. І так не відповів на їхнє вчорашнє прохання о проволоку на днів три. Може б, згодитися на те, аніж придумати якусь нову штуку? Дотримувати слова не треба. Що таке слово у війні та ще з бунтарями, такими, як батуринці?

Меншиков не потребував довго заспокоювати своєї совісті. Сів і скомпонував лист, в котрім годився не робити генерального приступу ні нині, ані завтра, якщо батуринці цього часу не вживатимуть, ані надалі скріплювання свого городу, ані на випади з нього, тільки на наради, як і на яких услів'ях здати місто, і якщо вони за той час пороблять усі потрібні приготування, щоб туди впустити царське військо.

Лист переписано й післано Зажарським, котрий дістав окремі інструкції, щоб пильно помічати усе, що діється в Батурині, а зокрема, який у ньому панує настрій між козаками й міщанами.

Зажарський заткнув лист Меншикова на спис, почепив білу хоруговку і переїхав Сейм.

З мурів замку, як звичайно, привітали його зневажливими словами:

“Ще одна свиня суне рило. А бий!”

“Від світлійшого з листом до полтавського полковника йду!”— гукав Зажарський.

“До чорта, дядька свого, йди! — відповідали йому.— В город не впускаємо нікого. Не треба”.

“Пустіть! Світлійший востаннє подобру хоче балакати з вами”.

“Хай би балакав був учора, як ми до нього своїх депутатів слали. Нині ми не цікаві на його розмову. Будемо балакати мовою куль”.

“До москаля стріляй, а не по-людськи балакай. Він людської мови не розуміє”.

“Востаннє питаюся вас, чи впустите?”

“Востаннє відповідаємо тобі — вертайся з чим прийшов”.

“Кланяйся світлійшому і цілому його бублейницькому родові. Кажи, що як прийде до Батурина, то бублики на майдані продаватиме”.

Насміхам не було кінця. Але Зажарський не спішився вертати. Боявся Меншикового гніву. Дістав наказ за всяку ціну дібратися у місто і передати Чечелеві лист.

“Браття земляки! — кликав голосом благальним,— не йду до вас, як ворог, лиш як приятель. Добру новину привожу вам. Не відкидайте дружньої руки, не копайте могили для себе, не руйнуйте свого славного, Батурина!”

“Тому, що славний, не хочемо безславити його”.

Свиснула куля й перелетіла попри саме вухо Зажарського. Він похитнувся, кінь скочив, мало не скинув їздця в ріку.

На його щастя надійшов туди Чечель.

Побачивши натовп біля муру і зачувши останні слова розмови, догадався, що це знов, мабуть, посол від Меншикова, й наказав його шнуром витягнути на мур.

Чечелеві залежало на тім, щоб проволікати облогу. Він знав, що за москалями велика перевага в людях і в гарматах. Вони свої втрати можуть легко поповнити новими підмогами, а для Батурина одинока допомога — гетьман. Може, він уже надходить, може, за два-три дні появляться голубі шведські однострої, подавав же гетьман своїй резиденції світляні сигнали, щось вони значать. Тому-то й кожна година проволоки золота була варта для нього.

І Чечель, зав'язавши Зажарському очі, попровадив його на замок, до тої зали, в котрій обложені відбували наради — козаки і міщани вкупі. Натовп стрічав Зажарського вельми непривітно. Посли від світлійшого, котрі приходили з одним, а саме, щоби впустити московські полки в Батурин, роздратували всіх. До того нинішній щасливий випад підбадьорив не тільки козаків, але й міщан. Молоді хлопці, що ледве двигали мушкет, голосилися добровільно до служби. На Зажарського всі дивилися, як на ворога і на зрадника, котрий настає на цілість города і на його славу.

“Не впускайте вовка в кошару. Підшибніть йому ноги, щоб більше не скакав!”

Сипалося й каміння.

Чечель мусив сердюками оточити посла світлійшого, щоб провести його цілим. І на Чечеля сипалися за те непривітні слова. Йому дорікали, що грається у піжмурки з москалями замість привітати їх гідно — кулями й ручними гранатами, до котрих козаки були великі охотники. Але Чечель вдавав, що не чує обідливих для своєї гідності слів. Знав, що роздратований народ не вміє язика тримати за зубами. І не дивувався, бо це облога. Люди вже багато ночей не сплять, мало хто їсть теплу страву, працюють і турбуються не в міру,— витворюється нервовий настрій.

“Не дайте йому йти! Бачите, він рахує кроки, мотає собі на вус план нашої твердині. На руки його!”

“На руки і — з муру стрімголов! Хай летить до чорта!.. Має пропадати город, хай пропаде він... Кращого кінця не вартий!”

“Зрадник! Прислужник московський!”

Чечель, щоб не дратувати юрби, наказав сердюкам піднести Зажарського на руки й віднести його на замок. Сам ішов біля нього.

“Хто зневажить посла — мене зневажить. До вечора не доживе!”

“Ого, ого!”— почулося в натовпі, але жодна рука не піднялася проти волі наказу полковника.

Принесли Зажарського до замкової зали й пустили накам'яну підлогу. Стояв з зав'язаними очима, а козаки тягнули його за свитку, поштуркували й питалися: “Вгадай хто?”

Посол світлійшого почував себе дуже погано. Він не гадав, що батуринці так сильно роззвірилися на москалів, забув язика в роті й ніяк не міг пригадати собі тієї промови, яку склав собі, йдучи з дорученнями світлійшого, а якою гадав урозумити й переконати батуринців.

Розв'язали йому очі, й він ще гірше вжахнувся, побачивши кругом грізні, ненависні обличчя.

“Чого прийшов, кажи, чого прийшов?” — гукали на нього козаки.

“Не знаєш, де кого не просять, на киях виносять”,— доповідали міщани.

“Спасіння городові вашому приношу”,— відповів, насилу добиваючися до слова.

“Спасай себе. Нам твого спасіння не треба. Загибель ви нам готуєте, спасителі московські!”

“Самі ви губите себе, бунтуючися проти його величества царя і проти наказів світлійшого”.

“Світлійший він тобі, а не нам”.

“Нам щолиш тоді і ясно стане, коли тії світлості погаснуть”.

“Того ви не дочекаєтеся ніколи!”

“Він обіджає нас. Гетьте з ним!”

“На гак!”

“У воду!”

“Коміть-головою з муру. Це йому найкоротша дорога, хай іде, звідкіль прийшов”.

Чечель бачив, що народ роздратований до краю.

“Панове громадо! — гукнув.— Так не можна. Це ж посол”.

“Такими послами дідько в пеклі палить”.

“Може, й так, а на землі він все-таки посол”.

“Від Вельзевула. Намовляє нас до злого, іскушає”.

“Наша річ не слухати його намови, але зневажати не треба”.

“А чого ж він нас зневажає?”

“Я не зневажаю панів-козаків, ані шановного міщанства, я одним і другим лиш добра бажаю”,—боронився Зажарський.

“Коли ти нам добра бажаєш, так оставайся в нас і борони наше місто разом з нами”,—гукнули йому в отвіт.

“Того я зробити не можу”.

“Чому?”

“Бо хочу дотримати віри й слова пославшому мя”.

“Так і ми хочемо дотримати присяги нашому гетьманові, от що!”

“Це інша річ. Гетьман зломив присягу цареві, й тому ви, як підданці царські, звільнені від вірності віроломному Мазепі”,— відповів Зажарський.

Та ще він не докінчив цих слів, як на нього з усіх боків посипалися удари. Молотили, як сніп на току. Він пручався, вимахував руками, заслоняв лице, копав ногами, та оборонитися не міг. Аж Чечель зі старшинами кинувся в тую суматоху й насилу вирвав безталанного посла ледве живим.

Повели його в кут і заступили лавою. Але люди все ще шуміли, домагаючися видачі московського пройдохи, котрий мав сміливість обідити гетьмана в його столичному замку.

“Безкарно не пустимо обіди!” — гукали кругом.

“Постоїмо за гетьмана свого!”

“Постоїмо за волю й незалежність”.

“Хай знають москалі, що наш терпець урвався!”

“Хай знають, що прийшов час розрахунку”.

“Або житимем вольні, або вольними помремо за волю!”

“Батурин не здамо!”

“Війська царського не впустимо в місто!”

“Ні, ні, ніяк!”

Чечель ждав, поки втихомириться громада. Діждатися не міг.

“На гак з ним!”

“У Сейм!”

“Коміть-головою з муру пустім!” — гукали.

Зажарський дрожав, як на муках. Він знав, що й попередніх послів батуринці не приймали ввічливо, але гадав, що його попередники все-таки дещо прибільшували свої подвиги, щоб приподобатися світлійшому. Не сподівався, щоб у цьому бунтарському гнізді назбиралося стільки злості і стільки самостійницького завзяття. Черкаси такий терпеливий народ, аж нараз, диви, якими стали.

Їх не переконає ніхто, на них одна рада: ніж і вогонь.

Це він перекаже світлійшому, якщо Господь виведе його з цього пекла. Та на це він великої надії не мав. Кожна кістка боліла його, в роті чув спрагу, кров спливала йому на обличчя.

Ще трохи й затовкли б на смерть. І як тут вийти з цеї яскині злості?

“Давай його тут! Ми його розуму навчимо. Ми йому покажемо, як зневажити гетьмана та його столицю!”

“Шановна громадо!” — гукнув з усеї сили Герцик, входячи з Мотрею у залу.

Поява нинішнього героя і любленої цілим містом Мотрі втихомирила розгукане море. Люди розступалися, робили їм дорогу, але все ще ненависним оком дивились в той кут, де за спинами старшин у смертельній тривозі ютився Зажарський.

“Шановна громадо! — говорив Герцик.— Дозвольте мені слово!”

“Говори, полтавський полковнику, говори!”

“Цей чоловік з листом від князя Меншикова прийшов”.

“Не приймаємо такого листа. Знаємо, що Меншиков пише. Радить, щоб ми місто здавали”.

“Помремо, а президії не здамо!”

“А може, в листі щось інше є?”

“Ми не цікаві”.

“А все ж таки лист прочитати треба”.

“Не треба! Не треба! — залунало навкруги.— Не читати нам того диявольського листа!”

Зажарський, побачивши нових своїх оборонців, набрав відваги: “В листі тім,—почав,—князь Меншиков два дні проволоки вам дає”.

“Два дні проволоки?”

“Так, нині і завтра, щоб ви спокійно роздумали це важке діло й покорилися волі всесильного царя”.

“Тільки Бог всесильний, а цар, як усі ми, чоловік”.

“Антихрист...” — озвалося в натовпі.

“Товариші,— почав знову Чечель.— Меншиков дає нам два дні проволоки, це немаловажна річ”.

Натовп втишився. Кожний рад був такому дарункові.

“А не брешеш ти, пане Зажарський?” — спитав старий сотник, той самий, що нині такої слави здобув.

“Щоб я так живим з цього замку вийшов, як правду вам говорю”.

“Ну, то ти собі, сарако, дуже багато від Господа Бога желаєш”,-— глумливо відповіли йому.

“А листа все-таки читати не треба!” — гукнув хтось, і за ним підхопили інші: “Не треба! не треба!”

“Шкода часу!”

“Краще починаймо бій. Проженемо проклятого ворога або погибнемо усі”.

“Президії не здамо, москалів не пустимо в Батурин, до чорта з Меншиковим послом”.

“На гак!”

“У Сейм!”

“Стрімголов з муру його!”

Мотря бачила, що на неї черга. Відколи віддалася, весь свій зайвий час посвятила містові. Піклувалася приютами для старців і недужих, доглядала поранених, щедрою рукою роздавала хліби й гроші. Не висувалася вперед, не накидувалася і не лізла людям в очі і, може, якраз тому ще більше її любили й поважали. Відчувала це і зважилася промовити слово.

“Зажарський з листом до полковника Чечеля прийшов,— казала,—хай його Чечель читає. Якщо схоче, переказати вам зміст, хай перекаже, як ні — і без того поживем”.

“Авжеж, авжеж..!”

“Щоб не писав у тому листі князь Меншиков, відповідь може бути одна: Батурин не здамо!”

“Так нам, Боже, допоможи во Тройці своїй святій!”

“Батурин по трупах наших візьмуть!” — загуло кругом, аж вікна задзвеніли.

“А не здамо тому, бо це наша гетьманська столиця і ми гетьманові обіцяли обороняти її, поки він на відбій не прибуде”.

“Слова нашого не зрушимо!”

“Та ще тому не пустимо чужого війська, бо воно нам чуже. Хочемо мати свою державу і своє власне військо, хочемо хазяїнами бути у своїй власній хаті”.

“Не хочемо бути рабами!”

“І якраз тому треба цілим відпустити Зажарського до князя Меншикова, щоб він переказав це наше незломне бажання”.

В залі зробилося тихо. В Зажарського дух уступив. Тая жінка, як ангел хоронитель, виведе його з огненної печі.

“Хай іде!” — махнув рукою сотник.

* * *

“Хай іде!” — притакнуло сто голосів нараз. Мотря взяла Зажарського за руку. “Спасибі, що послухали мене,—сказала, звертаючися до народу.— Батурин не осоромить себе”.

Мовчки вивела перестрашеного посла з зали й повела до своїх покоїв, щоб спершу обмити його й оглянути рани.

Зала знову загула.

“Добре Чуйкевичева Мотря казала, хай іде й перекаже князеві, що ми президії за ніщо в світі не здамо”.

“Та чи оборонимо?”—вихопився хтось з гурту.

“Як не оборонимо, так погибнемо всі до одного. А хто іншої гадки — хай з міста виходить!”

“Вибігло зайців чимало, виженім і останніх. Гетьте геть!”

В залі почалась суматоха. Відшукали того, що поставив небажане питання, й наставали, щоб збирав своє добро й виходив з міста. Він боронився, казав, що по щирості спитався, але кидати рідного міста не хоче і не кине, що буде з іншими, хай станеться і з ним.

“Цитьте! — озвався старий лавник.— Послухайте мене, бувалого чоловіка! Не добре діється у нас. Згоди нема. Сваримося без потреби, і багато з нас кривить душею, як бачу. Як пришле Меншиков свого чоловіка, то всі кидаються із на нього, як вовки, здається, на шматочки розірвуть. А настане ніч — і ті самі, що горлали ранком, вистрибують з міста, як з клітки кролі. Бог вість, куди вони діваються, може, до ворога йдуть, продають нас... Кого ж то прислав до нас князь, як не нашого земляка Жарковича, і хто з нас скаже, куди подівся канцелярист Андрій Кандиба?”

“Правду кажеш, батьку”,— притакували йому.

Лавник, ніби обухом, валив батуринців по голові.

“Так воно є, так”.

“Але так бути не може,— говорив далі старий лавник.— Переказуємо Меншикову, що город хіба на наших трупах візьме,— а на мою гадку, спершу спитаймо свого серця, може, в нього є друге бажання”.

“Ми вже це сто разів казали, що або оборонимо Батурин, або загинемо всі”.

“Чи одно чоловік каже, а інше собі гадає, а ще інше робить. Мало чого не говорив Кандиба, вдаючи найвірнішого гетьманового чоловіка, а де він тепер? Де Іван Ніс, що такого лицаря з себе виявляв, і де багато других, котрих імен навіть не згадую, щоб даром не вражати болючо їх рідні і приятелів”.

“Ви нас кривдите, батьку,— перебили йому,— порівнюючи з Носом і з Кандибою”.

“Нікого не кривджу, браття і діти мої, але говорю, що мені розум велить, бо люблю свій рідний город і тую нашу землю, матір святу”.

“До чого ж ви свою річ ведете, кажіть?”

“До того, щоб ми по добрій і непримушеній волі заприсягли перед Господом всемогучим, що ні один з нас слідами Носа не піде, що всі ми, як тут стоїмо, так і постоїмо за президію нашу. А хто того не може або не хоче — хай іде. Перший руку вгору підношу”

Підняв руку і дрижучим голосом проговорив слова присяги. Всі пішли за ним.

“А тепер, щоб ви знали, що я не балакав на вітер, піду, винесу з хати, що в ній ціннішого є, і сховаю на замку, а хату власною рукою підпалю. Хай ворог знає, що ми не дбаємо про наше добро, що в нас на серці тільки одно — честь і слава наша. Оборонимо город, так побудуємо собі нові хати, ще кращі від отсих, а не оборонимо, так нам тоді вже нічого й не треба. Хай москаль не гадає собі, що, здобувши Батурин, поживиться нашим добром, кістки з попелища добуде, от що!”

Не одно серце стиснулося з болю, почувши ті грізні слова. Як же так?

Червоного когута під власну стріху пускати? Хто бачив це? Іде зима, де притулитися з родиною? На замку для всіх місця не стане.

Не окривалися з тим.

Старий жалібним оком подивився кругом.

“Кажете, що по трупах ваших увійде ворог у город, а шкодуєте своїх теплих стріх. Ось яке-то тверде ваше слово. А я при своїм стою: підпалю свою стріху, щоб не тремтів за неї. Обороняймо вали, мури і замок, а не оборонимо, так гиньмо”.

“Як підпалимо Батурин, ворог скористає з тривоги і припустить штурм”.

“Так що? Знатиме, що цей пожар значить. Підпалю. А ви, як хочете собі”.

Дехто противився. Казали, що ще час, що жаль нівечити надбання кількох поколінь.

“Вам час, а мені спішно, бо я боюся ночі. Боюся, щоб знов які Носи не перейшли на другий бік”.

“Не пустимо. З городу і пес не вискочить”.

“Замість дивитися, щоб ворог не ввійшов, ви сторожити будете, щоб не виходили свої. Гарна мені оборона твердині”.

Він задумався, а потім грімким, рішучим голосом крикнув: “Підпалю!”

“Не смій того робити. Громада противиться такому грішному ділу. Не дамо!”

Старий лавник ніби не слухав того. Повернувся до Чечеля, котрий мовчки слухав його мову: “Що ти, полковнику, скажеш на це? Твоє слово — наказ. Ти наш командант. Рішай!”

“Рішати? — Чечель задумався, потер чоло і шарпнув свій вус.— Я одної думки з тобою, батьку,— сказав.— Твоє добро, так ти й роби з ним, що захочеш. Ніхто тебе спинять не посміє. Жертву приносиш, ще й яку! Жаль, що тільки один”.

“Знайдеться більше таких,— відізвався найбагатіший з міщан.— Якщо гадаєте, що треба, так і балакати нема що. Ходім!”

Оба з лавником вийшли. За ними посунуло ще кілька.

Інші залишилися. Незвичайне рішення лавника заскочило їх неприготованими. Всяке собі гадали, а такого ні. Бо кому може прийти на гадку підпалювати свою власну хату. Стояли, понуривши голови.

В місті шуміло. Бігали і кричали люди. Ревів товар, прочуваючи щось зле. Лунали постріли, глухо відбиваючися від мурів, котрі давно не чули пальби. Вулицями переходили відділи сердюків, щоб вдержувати лад. Народ, виведений з рівноваги, легко гарячився і брався зводити всілякі порахунки. Досить було сказати на когось “зрадник”, щоб виставити його на небезпеку побоїв, а то і смерті.

Замкова зала роз'яснювалася в міру того, як піднімалося сонце і вступалася мряка. Але громадка міщан все ще стояла в тьмі.

“Як же нам?”—спитав хтось, повертаючись до сусідів.

“Як? Як інші, так і ми. Якщо треба палити — палім. Хай летить червоний когут”.

“Хай летить червоний когут...” —-вирішили і розійшлися.