ГРАНАТА

Батурин горів. Запалювалися щораз то нові будинки. Не треба було й підпалювати, вітер скрізь розносив горючі головні. Кидав ними на церкви й на замок.

Як мовкли постріли і на хвилину потухала пожежа, то зривався ще страшніший від них гул — людське голосіння. Здавалося, що замкові мури ожили й ридають.

Мотря декілька безталанних жінок з дрібними дітьми забрала до своїх покоїв, а сама побігла на мури.

“Мотре Василівно,— кричав, побачивши її, Кенігзен,— бережіть себе, тут небезпечно”.

“Мені не більше, як вам”,— відповіла спокійно.

“Як же вам, пане осавуле, ведеться?”

“Гармати лихі. Не доносять. Одну батарею московську я застукав, інші теж взяв би за чуб, так закороткі руки. А все-таки ворога я приневолив до зміни позицій. Бачите, світлійший переніс свою квартиру і посунув назад свій обоз,— тут йому загарячо було. Гей, коли б так більше і кращих гармат”.

Останні слова заглушив гук, подібний до грюкоту грому. Задрижав мур, посипалося каміння, дими й копоти закрили світ. Мотря чула крик, бачила, як бігали й метушилися люди, мов крізь сон доходила до неї голосна команда Кенігзена: “Пали”, а потім якийсь солодкавий, аж млісний супокій розлився по її тілі, відбираючи в неї владу і свідомість.

* * *

Здивувалася, побачивши себе в замковій кімнаті у своєї матері... Невже ж це дійсно Любов Хведорівна, отся жінка, що так турбується нею? Подає воду з вином, оцтом обтирає виски, так лагідно доторкається її рук і ніг?

“Болить тебе що, Мотре?” — питає Любов Хведорівна.

“Ні, мамо, вже пройшло. Не турбуйтеся, дайте, я встану”.

“Полеж ще трохи. Як принесли тебе, я гадала, що вже тобі кінець. Бог ласкав, пощадив тебе. Не досвідчай же його. Це не жіноче діло, Мотре, лізти, де кулі падуть. Лишім це козакам”.

“А Кенігзен?” — спитала нараз Мотря.

“Кенігзен, Мотре, Кенігзен поранений”.

Мотря очі руками закрила. Побачила в своїй уяві геройську постать гарматного осавула, який мало що не весь день невтомно працював біля своїх поганих гармат, не довіряючи ні їм, ні нікому. “Коли б їх у мене більше та кращих”,— пригадала собі його слова. Тепер він і тії осиротив.

“Важко поранений Кенігзен, мамо?” — спитала несміливо. Любов Хведорівна не відповідала. Не хотіла бентежити доньки.

“Кажіть, що з ним?”

“Що Бог дасть”,— відповіла мати, і Мотря зрозуміла, що з Кенігзеном погано і що з Батурином недобре, бо ніхто не заступить його.

“Це був лицар”,— сказала, сідаючи на ліжку.

“Так, доню, це був чесний і хоробрий вояк”.

“Німець, а боровся краще від наших, за нашу, чужу йому справу”.

“Не чужу, бо він пристав до нас душею, аж дивно”.

“Аж дивно, що в нас тієї любові немає”.

Мотря зірвалася з постелі.

“Ти куди?”

“До Кенігзена”.

“Не пущу тебе! Біля нього лікар. Він уснув. Не треба бентежити його, не йди! Тепер ніч. Ти ще не маєш сил, упадеш де. Там лютий бій. Чуєш, як гармати ревуть. Там, Мотре, пекло”.

“Самі ви казали, мамо, що де люди, там і ми. Мені до людей треба”.

“Ти вже потерпіла за них. Сиди!”

“Годі, мамо. Там вирішується бій, а я тут, як у гостині сиджу”.

“Зажди. Чуєш, хтось надходить...”

Цей “хтось” був молодий сердюк.

“Що там?” — спитала його Любов Хведорівна.

“Богові дяка, гаразд. Перший приступ відбили ми щасливо”,

Любов Хведорівна очі підняла до неба.

“Велике милосердя твоє. Владико. Не відмов ласки твоєї для нас,— а повертаючись, до сердюка: — розказуй далі, говори!”,—просила.

“Коли Кенігзенові потрощило ноги й наші гармати замовкли, москаль перейшов ріку. Полковник Чечель заборонив стріляти. Допустили ми їх до самих валів, а тоді гримнули мушкети. Захиталися московські полки, не один полетів стрімголов у ріку. Але й не одного з наших теж не стало, бо москаль з гармат без упину палив. Я самих старшин брав на ціль і, мабуть, кількох від замку відігнав...”

“І що? Що далі?” — питалася Мотря.

“Меншиков сильно напирав. Мабуть, помітив, що з гарматами нашими недобре, і хотів покористуватись нагодою. Лізло їх, як сарана. Вже вдиралися на мури, як ось полтавський полковник саме впору з двома сотнями прибіг. Засипали ми їх таким огнем, що летіли з мурів, як мухи. Хлопці камінням жбурляли на них, полився окріп”.

“То вже доходило аж до того?” — тривожно скрикнула Мотря.

“У велике заходило, пані. Полковник Герцик команду над гарматами прийняв. Чуєте, знову наші стріляють. Час мені, прощайте!”

І він побіг.

“Перший приступ відбили,— промовила Мотря,— а за першим піде другий і третій. Тепер ніч. Тільки світла, що пожежа горить. Хто знає, які в Меншикова плани. Іду я, мамо”.

“Підеш?.. А що ж я робитиму без тебе?”

“Те, що я без вас, мамо. Поблагословіть мене”.

Мотря приклякла, Любов Хведорівна руки на голову доньки поклала: “Що доброго я в житті своїм зробила, почисли за донькою моєю, Боже!”

* * *

Мотря вибігла з замку.

Батурин горів. Здавалося, пожежа була грізніша, ніж удень, бо вночі огонь усе страшніший. Замкові мури облиті були червоною загравою, ніби це вони горіли. Руді дими снувалися кругом. Валилися димарі, з луском падали перепалені сволоки і розсипалися муровані стіни.

Люди вже не кричали. Забули про пожежу, вся їх увага звернена була на останнє прибіжище, на замок. Коли б він не упав.

“Коли б він не упав...” — говорила до себе Мотря, пробігаючи замкове подвір'я. Тягнуло її туди, де недавно мало не пожила смерті. Хотіла побачити те місце, але пригадала собі мамині слова й завернула з дороги.

“Де лежить гарматний осаул пан Кенігзен”,— спитала якогось офіцера.

“В гетьманських покоях надолині”,— почула відповідь і побігла туди.

Великий склеплений покій озарений був червоним відблиском, подібно, як цілий Батурин. Крізь малі, в олово оправлені шибки вливався він, надаючи гетьманській спальні фантастичного вигляду. Біля ліжка горіла свічка і хропів на фотелю старий німець-лікар.

Мотря підійшла до хворого і нахилилася над ним.

Пізнав її: “Це ви, Мотре Василівно?.. Спасибі, що прийшли... Як же там?”

Говорив насилу, крізь великий біль.

“Нічого. Перший приступ відбили”.

“А гармати?”

“Стріляють. Герцик заправляє ними”.

“Перекажіть, щоб пороху більше підсипав. З третьої зряду хай краще не стріляє, щоб не розірвало дула. Небезпечна”.

Мотря хустиною обтерла йому з чола піт.

“Спасибі. Як ваша ласка, подайте води. Палить”.

Мотря піднесла йому чарку з водою і збудила старого німця. “Гер медікус, спите?”

“Борони Боже. Я лиш так трохи задрімав”.

“Ваш земляк хворий, а ви куняєте, як коли б нічого”.

Німець нахилився над нею. “Що я йому поможу? Тут тільки й надії, що на Бога”.

Кенігзен зачув останні слова.

“Мотре Василівно,— прошепотів.— Будь ласка, як коли б що до чого, не оставляйте мене на поталу москалям”.

“Заспокойтеся,— відповіла Мотря,— у мене ключ від порохової вежі. Не підемо бранцями в Москву”.

Стиснув її руку, так кріпко, ніби це не рука, а меч.

У неї дійсно ключ. Доторкнулася його. Чи не забула і чи не поміняла? Так багато їх має. Але другого такого ні: великий, важкий, дивно позазублюваний ключ до старої вежі, до котрої вже й стежки позаростали травою. Ніхто не заходить туди. По що? Там лиш сови під дахом гніздяться.

Біля вежі голодова яма. Склепіння завалилося, яма кропивою поросла, давно нікого не садовлять туди. А все ж таки люди хрестяться, проходячи повз неї і затулюють вуха руками, щоб серед нічної тишини не почути стогонів і ридання.

Дивні і страховинні речі розказують собі про тую вежу і про яму. Та найстрашнішої тайни не знають. Там, у глибоких пивницях, лежать бочки, повні пороху стрільного. Сухий він, тільки жде на іскру.

Може, нині скінчаться його дожидання...

Ключ і тайну, як відчиняти вежу і куди дібратися до пивниць з тими бочками, передав Мотрі Чуйкевич, прощаючися з нею. Поклялась, що увійде туди тільки тоді, як чесна смерть привабливішою стане від нікчемного життя. Мотря весь час носила цей ключ при собі. Але не думала про нього. Аж нині, побачивши важко пораненого Кенігзена, пригадала собі. Коли на сім світі зачиняться перед нею всі двері наглухо, цей ключ відчинить їй ворота у другий, може, кращий, на всякий спосіб інший світ. Мотря ще раз глянула від дверей на Кенігзена.

“Не бійся, гарматний осауле! У мене ж ключ, двері райскія нам отверзающий”.

І вийшла.

* * *

Ніби в огненну піч входила. За кожним разом, як вітер повівав у лице, ставало так гарячо, що — гадала — упаде від задухи. Вітер розносив ґонти і тліючі сніпки. Полумінь стріляла вгору, як горючий водограй, знімалася вгору, як хвостаті комети, то знов стелилася низом і повзла, як стоязика казкова гадюка.

Стіни замку мерехтіли, ніби їх освітлювано кольористими огнями. Мотрі прийшов на гадку цар-піротехнік. Дивись здалеку, жорстокий тиране, і радуйся, сотворивши пекло!

Горить Батурин. Дотлівають хати, запалені руками власників своїх. Від них займаються й сусідські оселі, навіть ті в бічних вуличках, серед садів. Дерева тріщать, ніби з болю. Птахи, що мали гнізда на них, під хмарами кружляють і жалісно кричать. Щасливі ті, що скоріше відлетіли в вирій. Щаслив, хто покинув Батурин!..

Збігала по східцях. Якраз у цей мент завищало щось у повітрі, заскавуліло, завило як пес, і московська граната влучила, як грім, у недалекий горючий будинок. Засичала сто язиками пожежа, ще вище знялися вогненні стовпи, ще ясніше зробилося кругом, ще гарячіше. Мотрею захитало, ніби якась невідома сила їй тручала її назад в замкові зали. Мало не впала на останньому сході. Вчепилася за поруччя, перебуваючи хвилину в німому, безтямному жаху. Знівечить тебе розгуканий океан злості й завзяття. “Спасай себе!”—шептало щось до неї. “Ні, ні!” — сказала Мотря, ступаючи на замкове подвір'я.

Товпища безборонних людей тулилися до стін. Стіни стогнали й ридали, як живі. За кожним вистрілом гармати, неначе відгомін її, лунав жахливий крик. “Ісусе, Христе!”

Жінки, як божевільні, бігали, шукаючи загублених дітей і мужів. Щохвилини приносили когось згори і клали на тії стоги постелі, котру батуринські жінки позносили зі своїх хат на замок. І за кожним разом з-під мурів кидалися туди цілі сотні жінок, дідів, дітей, питаючися: “Хто се?” А пізнавши, припадали з розпучливим криком до вбитого або раненого і тягнули його в пивниці або хоч під мур, де було хоч трохи безпечніше від куль. Загулювали очі на смерть або осмотрювали рани. Про лікарський догляд і опіку і мови тут не було. Ворог припускає штурм. Чимраз ближче й чимраз густішою лавою підсувається під замок. У нього багато гармат, вони вже обстріляні, їх кулі попадають як не в замок, то в місто. А в батуринців мало гармат і бракло того, кого вони слухати привикли, не стало Кенігзена, що за десятьох працював, а за сотки розумів гарматне діло.

Герцик на його місці. Мотря бачить чорну тінь полтавського полковника, що пробігає по мурах.

Біжить туди, хоч совість каже залишиться в подвір'ї, біля вмираючих і поранених.

Хоче знати, чи не пора відчинити вежу.

Чечель вже ледве дихає. Побачивши Мотрю, дає знак, щоб не підходила ближче.

“Як же там, полковнику?”

“Бачите як”.

“Витримаємо?”

“Досі всі приступи відбили”.

“А вистачить сил?”

“У мене, так. Чи в інших — не знаю, обіцяють. Ворог теж не з заліза. В нього вдесятеро більше втрат, ніж у нас. Боремося на життя і смерть”.

“Значиться небезпеки нема?”

Чечель присів на хвилину на камені, щоб спочити, бо виснажений був до краю. Добув люльку і набив тютюном. “Стільки огню, а люльки нема чим запалити”,— жартуючи, кресав кресалом огонь.

“Добре, що губка від крові не замокла”.

Мотря глянула з валів на долину.

“Не підходьте над берег,— радив Чечель,— там ще небезпечніше, станьте тут, біля мене!”

“Питаєтеся, чи нема небезпеки. Наші відбиваються славно. Як витримаємо яку годину, ворог подасться назад, бо втрати має страшні. Рано знов, сподіюсь, почне переговори”.

“А гетьман?”

Чечель встав, взяв Мотрю за руку і обернувся з нею в напрямі Десни. Довго дивилися туди. Дими й місяць вкривали краєвид. Нараз Чечель стиснув сильніше Мотрю за руку. “Бачите, там? Ніби зоря, то займається, то гасне”.

“Бачу, полковнику”.

“Це гетьман світляні сигнали дає. Знаємо, де стоїть,— підождемо”.

“Підождемо, полковнику,— спасибі вам”.

Сховав люльку за пояс і побіг туди, де з новою, безтяменною силою ворог вдирався на мур. Вже видно було ріжкаті трикутні капелюхи, вже блищали очі п'яні диким, розпучливим завзяттям, ще мент і жива хвиля переллється крізь греблю, заллє і затопить Батурин. Мотря ключ рукою стискала.

Чула луск прикладів, що торощили людські черепи, грюкіт тіл, що котилися по мурах, і свист куль, і ломіт каміння, і той гул, рев і зойк, ті прокльони і скавуління, лайку і благання ласки, весь той хаос звуків, що сп'янював її, доводив до безтями, а разом із тим не пускав від себе, приковував до місця, цікавив. Боротьба тягнулась, як стихія; хотілося вирвати мушкет з рук, котрі його пускали, і, забуваючи про все, відбивати ним від мурів тую небезпеку, хотілося кидати каміння, сокирою відрубувати пальці, що ціплялися мурів, як не що, то хоч кричати, додаючи собі і іншим відваги. А разом із тим щось здержувало її, веліло ждати дальших, непередбачених подій, ніби нагадувало: в тебе є свої завдання окремі... Яка ж далека була дійсність від примарів уяви!

Коли відняла руку від очей — хвиля від греблі котилася з глухим ревом назад, ослаблена, може, й безсила. Значиться — і цей наступ відбито.

“Ви ще тут?” — питався Чечель, побачивши Мотрю.

“Хотіла знати, як воно скінчиться”.

“Тут, може, вже й докінчилося, але там починається наново”,— і він побіг, куди його кликав важкий обов'язок.

В Мотрю вступив дух. Оживала надія. Бачила, що Батурин не здасться. А там — гетьман світляні сигнали посилає. Може, він іде, а з ним і її муж, Чуйкевич. Коли б швидше. Коли б їх Господь у цей мент приніс! Скільки радості було б, який тріумф!

Уявляла собі тую щасливу хвилину. Не в Київ, а в Батурин гетьман, відбивши ворога, в'їжджає. Батуринці вітають його, як свого спасителя; забувають про пожежу, про втрату свого маєтку, про стільки жертв у людях, а радуються разом із ним, що врятована справа, що чесно перетривали тую важку спробу, спробу невгнутості, без котрої народ все одно що глина, з якої чужий гончар, який схоче, такий й виліпить посуд.

Цей ясний образ набирав тим більшої краси, що являвся серед дійсності грізної, з кожною хвилиною грізнішої.

Чечель, відбивши один завзятий приступ, спішив у друге місце, котре ворог підібрав собі, щоб вдертися на мури, не йшов, а біг, а по дорозі доносили йому, що приступ уже також з тилів починається. Мабуть, москалі під охороною ночі оточують Батурин. З усіх боків лунали постріли й чути було бойовий крик. Мабуть, москалі, побачивши завзяту оборону твердині від сторони Сейму, пробують добути її з другого боку. Не виключене, що таким робом гадають розділити сили обложенців, знаючи, що вони в них не дуже-то й великі.

Сам город Батурин не укріплений як слід, може, він і не устоїться, тому треба було наскоро замок і від сторони міста забезпечити. Чечель дав наказ сипати новий вал.

* * *

Закипіла робота. Робітники забували за нею про небезпеку і заспокоювалися. Не один, замість бігати з місця на місце, щоб запопасти новин, брав заступ і копав, ніби від того нового валу залежало їх спасіння.

“Скоріше! Скоріше!”

Сотки рук кинулися гасити пожежу на підзамку. Гаками зривали останки стріх, тручали стіни й димарі, пожежу присипали землею, бо замало було води.

Другі копали рів, нову греблю, від котрої мав відбитися ворожий прибій...

“Хутчіш! Хутчіш!”

Інженерні старшини зазначували, куди повести цей вал і рів, а до роботи ставав усякий, великий і малий, старий і нелітній, мало що не діти. Не силували нікого. Всякий і без того розумів, що тут не чиєсь, а його власне діло.

Мотря теж подалась туди. Взяла заступ — копає, її примір заохочує інших. Тисячі рук риють глибокий рів, з виритої землі росте високий вал, вбивають його, деяке лишнє каміння на замку, деяка ще камінна стіна на згарищу стирчить — стягають на вал, скріпляють, забезпечують палями, за палями становлять вози, борони зубами вверх, роблять усе, щоб тільки ворога зупинити.

“Спішись! Спішись!”

Дотліваючий Батурин присвічує їм до праці, червоні обличчя робітників, червоне їх убрання, ніби весь світ обіллявся кров'ю. Вороги стріляти не перестають. За кожним пострілом крик і зойк. Кулі недаром літають. З кожною хвилиною більше жертв, але й завзяття більшає.

“Не дамось!”

Все нові вісті наспівають — про новий наступ і про новий відбій. З котрого боку не вдирався ворог, скрізь відбито його з великими жертвами — для нього. Дивно, що наступати не перестав. Знати — багато б нього людей і не щадить їх. Московські генерали ніколи не щадили своїх солдатів.

Глибшає рів і кріпшає вал. Мотря не бачила ще такої жвавої роботи. Що лиш тепер розуміє, яка-то сила громадське зусилля, викликане розумінням спільного хісна та спільної потреби. Скрегочуть заступи, добувають з землі якісь кістки, навіть черепи людські. Мабуть, не раз боролися тут наші предки. Попадаються і поломані шаблюки. Все те відкидають набік. Похоронять, як прийде час. А може, хтось похоронить і їх разом із нашими кістками? Україна — побойовище одно.

Та не пора на жалісні гадки!

“Поспішайсь! Поспішайсь!”

Робота кипить. Ще трохи й кругом замку від сторони міста виросте новий вал і розвернеться новий глибокий рів, нові труднощі для ворогів і нова охорона для наших.

Старшини бігають, розглядають те, що зроблено, і наказують, що треба ще зробити. Тисячі рук виконують їх наказ без супротивлення, навіть ті, що до чорної роботи зроду не звикли і не звикли слухати нікого. Спільна небезпека та спільна оборона з'єдинює і рівняє усіх. Скриплять тачки, лунає відгук молотів — вал росте. Ще трохи і буде за ним безпечно.

Вже й сердюки займають на тім валі свої нові становища, приміщують мушкети, приносять ящики з порохом і кулями.

Нараз огонь притух, кулі здержалися в лету, кров стялася в жилах, божевільний вереск зірвався і летить ген з-поза замку.

“Ой-ой! Ой-ой! Ой-ой!”

Безтяменний жах, гнаний батогами розпуки, звірський перепуд, позбавлений усякого застановку, якась потвора, обезвічена й покалічена на душі й на тілі сунеться і реве: “Ой-ой! Ой-ой!”

Спиняється нараз робота: “Що се? Що?”

Котяться випущені з рук тачки, падуть заступи й джагани, люди, що перед хвилиною працювали так пильно, кидають усе і біжать навмання.

“Що там сталося? Невже ж?”

І Мотрю пориває людська хвиля, як стихія, вона не має сили спинити її, біжить, летить, жене. Одне має на тямці, щоб не спотикнутися, не впасти, не дістатися під ноги, бо тоді всьому кінець. А в неї ключ!

В неї ключ...

Чіпляється тієї гадки, як потопаючий соломинки. Пробує зупинити натовп:

* “Люди, стійте! Заждіть, так не можна. Не толочте себе. Ради Бога, спиніться!”

Ніхто не слухає її, жах сильніший від голосу розуму— женуть.

Чіпляється когось за руку, сильно, мабуть, стискає до болю.

“Це я, Кочубеєва Мотря, стійте! З ніг впаду, порятуйте мене!”

Якісь перестрашені очі повертаються до неї, дивляться, і розум до них вертає. “Мотря Василівна? Невже ж... Люди, стійте. Рятуйте Чуйкевичеву Мотрю!”

Дехто стає, решта натовпу пересувається далі, назустріч тому божевільному верескові, в котрім, крім безтяменного “ой-ой!”, почуваються уже й інші голоси, грубі, погані, як звірський рев.

Мотря нараз починає розуміти в чім діло.

* * *

В замковій стіні була колись в одному місці входова брама низька. Склепіння зарисувалося, замість направити його, зачинено браму. Згодом земля засипала її, вибуяла трава, розрослись кущі й закрили цей вхід. Люди забули, що там теж колись був доступ до замку. Ворог про нього не знав... Аж тепер довідався? Як? Хтось показав, якийсь новий Ефіяльт. Хто?.. Ніс.

Отея жахлива правда вернула їй втрачену пам'ять і енергію.

Не пустити ворога, боронитися, а коли буде втрачено все, останеться ще ключ.

“Москалі вриваються крізь круглу браму, не пускаймо!” — крикнула голосом не розпуки, а нового завзяття.

“Зупинім утікачів. Ставаймо в кілька рядів, тримаймося кріпко, не пускаймо... Хай хто біжить до оружної вежі, може, там ще є які мушкети!”

Рішучий наказ — це одинока рада в такому моменті. Натовп дійсно зупиняється, пробує супротивлятися, але, побачивши, що годі,— повертається грудьми до ворога.

Він недалеко, кроків, може, двісті, борікається зі жменькою сердюків, що перші прискочили, зауваживши зраду. Не піддаються, живим муром виростають ворогам на дорозі. Але їх мало. Треба їм на поміч поспішати.

“В кого мушкет або сокира — вперед!”

Декілька мужчин вискакує і біжить на певну смерть. Інші починають розуміти, в чім діло. Позбувшися першого страху і побачивши, що тут вирішується питання їх життя і смерті, скоро зживаються з тією гадкою і рішаються згинути або побідити. Нічого третього не бачать.

“Перепустіть жінок!..”

“І дітей...”

“Парубки — вперед!”

“Ранених віднесіть на тил!”

“Лавою, лавою вперед!”

Батуринський золотар, колишній запорожець, дядько літ коло шістдесят, бере провід.

Невеличкий гурт мужчин і селян, що з недалеких хуторів схоронилися перед ворогом у столиці, люди здебільшого старі, давно забувші воєнні діло, перемінюються у відділ добровільних оборонців твердині.

Одні — з мушкетами, другі — з джаганами, заступами посуваються вперед. Ворог увійшов був у браму.

Жменька сердюків не могла їх спинити. Мало хто остався живим, а ті, що осталися, обливалися кров'ю. Такого завзятого бою ніхто з них не пам'ятав. Бралися попід сили, давили себе за горло, очі видирали собі. Це вже була не битва, а різня, не дійсність, а томлячий сон. Ворожа хвиля вдиралася на греблю, розривала її, роздирала, перевалювалася на другий бік, аж тріщали кам'яні одвірки, аж брама хиталася в основах.

Золотар глянув перед себе, зрозумів, у чім річ і гукнув позад себе: “З джаганами — по мурах на браму! Хутчіш!”

Не потребував їм казати, що там мають робити. Наказ зрозуміли як слід. Брама була глибока, кроків, може, на двадцять. У її мурах були вартівні і входи на верх і якісь магазини. Все це занедбане, запущене, прямо руїни. Склепіння зарисувалося давно. Треба було тільки трохи зрушити його вниз, прямо на голови ворога, що густою лавою заповнив ціле підсіння, давлячи себе, тратуючи і дбаючи тільки про одно, а саме: як би вийти з тієї дідчої тісноти — вперед, в Батурин, бо ззаду напирають на них нові роти, гнані наказами царських старшин. Стиснені з боків мурами, як кліщами, ззаду здержувані своїми, а спереду оборонцями Батурина, москалі, що увійшли в довге підсіння брами, склеплене, досить низьке і темне, справді переживають пекло. Добувають усіх зусиль, щоб вийти з нього, штовхаються, напирають на себе, місять ногами, нагадуючи раків у кобелі і хробів під каменем, стогнуть, ревуть, відходять від розуму і не чують, як над їх головами лунають джагани, дрижить склепіння і як нараз з ломотом, неподібним до нічого в світі, валиться, гнітить, придавлює їх, торощить і сотні людей перемінює в безобразну купу людського м'яса і -— гною.

“Гу-у! У-у! О-о!”

Мотря долонями затулює вуха, щоб не чути тих зойків, стогонів, реву. Це вже не люди кричать, а добуває з себе останні, передсмертні звуки якась жахлива звірюка, твориться щось таке страшне й огидне, перед чим деревіє людська свідомість і на що є одна тільки відповідь, одне тільки заспокоєння — конечність... Те, що сталося, було рівно несподіване й непередвиджене — для батуринців і для москалів. Людська хвиля рівно далеко відбилася по обидва боки, залишаючи посередині між собою румовища, помішані з глиною людські тіла, ніби нову перегороду, греблю поміж двома ставами людської злості й завзяття.

Москалі гадали, що батуринці висадили замок у повітря. З перестрахом сліпим, який не знає стриму, кинулися втікати назад, в напрямі Сейму.

Але біля моста наткнулися на нові відділи московського війська, котрі вислав Меншиков, щоб спинити втікачів.

“Куди тікаєш, стерво!” — гукали царські офіцери.

“Завертай назад!”

В неслухняних стріляли. Це збільшало заколот. Солдати скакали з берегів, щоб перейти ріку. Тонкий лід заломлювався, і вони тонули. Деякі плили з кригою, благаючи рятунку.

Та ніхто їх не слухав.

* * *

В цей мент біля воріт з'явився диякон. В правій руці — шабля, у лівій — хрест. Біля нього донька, а коло них — старий золотар.

“З Богом — вперед!” — гукав диякон, ступаючи по камінню і трупах.

“Діти, за нами!” — кликав золотар, повертаючись до невеличкої громадки міщан і козаків, старців і хлопців-недолітків, які з безтяменним завзяттям, забуваючи про все, кинулися на ворога, вдесятеро сильнішого від себе. Диякон їх веде. Не питаються, які в нього плани, які вигляди на успіх, йдуть за ним, за тим хрестом, піднятим угору, в котрого остаточну побіду привикли вірити змалку.

Може, він і сам не знав, куди їх веде, розуміючи тільки одно, що ворога треба якнайдальше від мурів.

Ішли...

І Мотрю потягнула за собою ця стихія. Та не далеко. Пригадала собі, що в неї є своє окреме завдання, котре вона мусить сповнити, насилу відділилася від гурту, притулилася до останків муру, переждала, аж натовп перевалився на другий бік, і по сходах, що вели до колишньої вартівні, вийшла на замковий вал.

Озирнулася.

Батурин все ще горів. Одно велике червоне море шуміло й гуділо там, де ще вчора жили люди в своїх затишних домівках. З того моря тут і там здіймалися стовпи й димарі, як щогли потопаючих кораблів, стирчали пні обсмалених дерев, як кістяки. Висока дзвіниця палала, як жертвенний стіс. Обривалися дзвони і з зойками глухими спадали вниз. А за кожним із них пожежа бухала горючим стовпом угору, ніби дзвони перемінювалися в духів і летіли до хмар. На землі їм не було вже діла.

Не задзвонять на свято побіди, коли гетьман в'їздитиме в свою столицю, визволивши її.

Разом із отими дзвонами обривалися Мотрині мрії і сподівання й летіли кудись у безвість, у пропасть, в яку й зазирнути страшно.

Нема що довше обдурювати себе. Треба дійсності глянути сміливо в очі.

І Мотря глянула круг себе.

Ворог оточував Батурин. Коли не стиснув його своїм перстенем залізним, то за хвилину стисне, здавить, сторощить. Він у кількох місцях маскує приступ. Та це лиш звичайні воєнні хитрощі, щоб обложені не знали, де їм найсильніше треба б оборонятися.

Мотря, знаючи Батурин, як свою рідну хату, розуміє дуже добре, що бій рішається на двох точках: тут, біля забутих воріт, і там, недалеко шляху, котрим нині Герцик виїжджав на герць.

А між тим батуринці в першу чергу обороняють замок. Поза замком козаки наче нічого й не бачать. Кожному здається, що бій вирішується там, де він стоїть, і що того місця йому за ніщо в світі здавати не вільно. Почувається, що нема Кенігзена. Він був не тільки завзятий, але й тверезий, холоднокровний. Завзяття не засліплювало його.

Сказати те Чечелеві, попросити, щоб зараз послав який сердюцький відділ на підмогу дияконові, котрий пішов на розпучливу нерівну боротьбу, бо як ні — то ворог вдереться у місто.

* * *

І Мотря повернулася у той бік, де диякон з донькою і старим золотарем відпирав від брами москалів. Бачила, як перед ним, наче перед якоюсь вищою, надприродньою силою, подавались москалі, як золотар, забувши про свій вік, з молодецьким завзяттям косив своєю кривою шаблюкою, подібний до косаря смерті. І дияконська донька, сестра-жалібниця, не гоїть, а завдає рани. За ними густою лавою пруть батуринські міщани і жменька тих козаків, що не погибли ще обороняючи ворота. Як вони б'ються! Це вже не люди, а боги помсти, фурії, доведені до крайньої розпуки. Це вже не бій, а різня і гризня, в якій тямиться одно — не датись! Полягти або побідити, нічого третього для них нема.

Не устоїть ворог проти такого фізичного й морального завзяття. Подається. Диякон чимраз далі посувається від брами. Не бачить ні трупів, ні поранених, ні своїх, ні чужих, засліпив його успіх, полонила ум жадоба побіди. Не бачить небезпеки, яка їм грозить.

Ворог їх збоку заходить. Мотря бачить його намір, котрого вони там удолині, серед бою, не помічають.. Він лишає ті відділи, що з дияконом б'ються, і посилає свіжі роти, щоб поза його плечима увійти в браму. Одинцем, гусаком, скрадаються попід мур, ближче, ближче до брами...

Підходять під вал, стають у четвірки, в бойовий стрій, з мушкетами, ручними бомбами, з усяким приладдям, котрим зруйнують город.

“Вертайтеся!”

Може, диякон і побачив свою важку похибку, може, й рад би вернутись, але це неможливо. Йому остається одна тільки дорога, пробиватися далі, через ріку, в поля, ген — ген, може, аж на Січ.

Пробивається...

А між тим ворог вдирається на замок. По камінню, по трупах повзуть, як хроби, як гаддя, як потоп... Пропало!

* * *

“Тепер на тебе черга”,— сказала Мотря, збігаючи вдолину.

Добре відомими тайними переходами пустилася туди, де бовваніла перед її схвильованою до краю уявою порохова вежа.

“Щоб лиш добратися до неї!”

Боялася не тільки ворога, але й своїх,— людини.

Нікого не бачити, не чути людської мови, не думати про ніщо! Сповнити своє діло, відчинити браму, щоб вийти з того пекла, котре тут зчиниться за хвилину.

Не хоче бачити його і — не буде.

Спотикалася на теплих ще головнях і на холодних уже трупах. Падала, підносилася, з жахом пізнавала знайомих і, насилуючи почуття людського жалю й милосердя, гонила вперед. Нічого вже більше не знала й не пам'ятала, ніякого більше бажання в душі своїй не чула, крім того одного, щоб якнайскоріше дістатися до тієї вежі, в котрій було її спасіння від мук, від сорому і від неслави, її і її земляків.

Бігла попід мури, обтовкаючи собі ноги й руки й обдираючи одяг на собі. Скоріш, скоріш, бо ворог настигає.

Щоб до вежі — там усьому край. Один момент і буйний лет у невідомий світ, крізь дим і пожежу, крізь сором і знущання, до хмар, до неба, до Бога. Останній гін, остання дорога; серце б'ється, як дзвін,— ворогам проклін, ось ваша перемога! Добігла до голодової ями. Спотикається на сухих корчах, падає. Господи, невже ж ти не дась сповнити їй діло, від котрого так багато залежить? Невже ж у тій яскині, в котрій вилися колись її ближні, як червяки, ворог допаде її? Ні, ні! Не відмов її сил, дай крил, щоб долетіти,— Боже, світе!

...Встає. Ще трохи, ось і вежа, ось і низькі, в землю врослі двері. Де замок, де ключ?

Це все таке просте, звичайне, а так тяжко звести докупи, так дивно. Ключ не входить до замка, замок зіржавів, не слухає ключа, гарчить, двері не подаються, скриплять завіси, не зрушувані здавна,— насилу відчинила й увійшла.

Сопух і темрява кидаються на неї.

Останками сильної волі перемагає їх. Руками чіпляється стін, бо сходи ковзькі, повищерблювані, непевні. Але й стіни вогкі, зимні, як хребет гадюки. Дрож проймає її, терпнуть пальці — невже ж це смерть?

...“Ще ні, ще ні — не тепер, за хвилину!..”

По сходах збігає вдолину, падає... Вставати, йти!

Але як? І — де?.. В грудях гуде, в голові гуде, склепіння валиться, падає. Кінець...

“Ще ні, ще ні! Боже, дай мені сил сповнити останнє діло!”

Добула чир і кресало. Треба огнем розбудити ту силу, що в бочках спить. Притулила до креміня чир, б'є. Замість у кремінь попадає в пальці... кров...

Не зважає на біль, б'є — і знов, і знов, аж скочили іскри, і запалила скіпку. Ожило підземелля, низьке, вузьке, страхітне. Пригадалися казки, оповідання, і тітка, і старенька няня, і все, що було, минуло, неначе огнем спалахнуло, горить... Цить, серце, цить! Досить.

Скіпка невелика — спішиться. Пивниці, як лабіринт, управо, вліво, сходи, арки, пороги, угинаються ноги. На мурах мигтить селітра, літають кажани... Чи дійсність це, чи лиш страхітні сни?.. Спішись!

Відчинила залізні двері, побачила бочки... Ось вони!

Треба одну розбити... Але як і чим?..

В пивниці нема нічого, крім отсих бочок...

Чому ж вона не передбачила того, чом не взяла з собою сокири?..

Вертатися?.. Ні, ні, запізно. Там, певно, вже ворог обсадив замок, подвір'я, зловлять її, не пустять, поведуть перед Меншикова, її — Чуйкевича дружину.

В крайній розпуці добуває стилет, підносить, валить ним у бочку, аж глухий луск відбивається далеким відгомоном від низьких склепінь... Чи відгомін це, чи чиясь хода?

Наслухувати нема коли. Скіпка дотліває.

Спішись, спішись!

Нараз — кров стинається у жилах! Хтось ухопив її за руку, стиснув, здавив, скіпку підошвою притовк. Погасла.

Чорно в очах, і чорно в душі — усе, усе пропало.

* * *

Коли Мотря прийшла до себе, зрозуміла, що чиїсь кріпкі руки виносять її з пивниці. Дихнуло на неї подихом тютюну і горілки — мужчина. Козак чи москаль? — мов блискавка майнуло через голову Мотрі. На всякий спосіб хтось, хто знає дорогу. На потемки йде, двері наглухо затріскує за собою і несе її, як безборонну дитину.

“Пусти!” — кричить і пручається Мотря, але десять пальців, як десять гаків, приковують її до широких, мужеських грудей.

“Не втечеш, аж тепер ти моя!”

Ті звуки врізуються в свідомість, як ніж у серце. Пізнає голос. Це говорить прилуцький наказний полковник Іван Ніс, найосоружніший для неї із усіх людей на світі.

Сто гадок, як сто вогників, займається у мозку. То спалахнуть, то погаснуть. То ясно робиться нараз, то тим гірша темрява кругом.

...Іван Ніс, цей що Батурин зрадив.

І тепер вона у його руках — безборонна.

Коли б так ніж, коли б їй стилет?

Чіпляється тієї гадки, як останньої дошки порятунку. Може, він є у неї? Розбивала ж ним бочку. Вихоплює праву руку, щоб пошукати.

“Не шукай, бо не знайдеш. Твій стилет залишився там біля бочок. Не пручайся даром. Я не ворог тобі. Люблю тебе, врятую, заховаю”.

“Краще забий мене”.

“Діточе базікання. Щаслива будь, що впору наспів”.

“Чорт надніс тебе? Хто тобі сказав, що я тут?”

“Ніхто мені не казав, я здогадався, знаючи твою вдачу. Того тільки й боявся, щоб ти не висадила вежі. Дякувати Богу — саме впору наспів. Подякуєш мені, побачиш”.

Замість відповіді кидається на нього й руками обхоплює, за шию, давить.

Падають обоє на сходах...

Але він сильніший. Відірвав руки від горла і вхопив обі, в свою праву долоню.

Крізь двері чути, як Батурин реве, там — страшний суд.

“Пусти, а то голову об мур розіб'ю”.

“Не пущу тебе! Пора до розуму прийти! Погадай — чи не краще по-доброму зі мною. Врятую тебе, може, ще кого. Моє слово має тепер вагу”.

“Не хочу я твоєї ласки, проклятий!”

“Не проклинай. І без того багато лиха на світі”.

“Ти його спричинив, зраднику!”

“Хто не зраджує нині?”

“Не так, як ти. Для наживи, для пірнача”.

“А може, для тебе? Може, для тебе, Мотре?”

Хоче підняти її і далі нести.

“Не піду. Лиши мене тут”.

“Невже ж я з глуздів збився. Балакаймо, Мотре, на розум. Нас тільки двоє...”

“І Господь Бог над нами”.

“Можливо, але він мовчить. Я мушу врятувати тебе. Послухай. Проведу тебе за город. Там мій віз завезе тебе в безпечне місце. Просидиш, поки не втишиться буря. А як побачу, що небезпечно, покину все, і пірнач, і хоч би булаву, й прилину до тебе, щоб грудьми своїми заступити тебе, бо без тебе немає для мене життя”.

“Наказний полковнику,— почала Мотря.— За кого ти маєш мене? Я ж перед хвилиною хотіла висадити замок у повітря, а тепер мала б осоромити себе, щоб рятувати життя? Не буде того ніколи! З Батурина не вийде! Що станеться з ним, хай діється зі мною”.

Мовчав. І вона замовкла... В Батурині ревіло. Чути було луск стрілів, грюкіт гармат, галас, зойки, ридання. Мотря уявляла собі, що там діється тепер.

“Пусти мене, пусти! — стала благати Носа.— Якщо в тебе є крихітка серця, послухай мого благання. Життя, яке ти обіцяєш мені, гірше від смерті. Краще вбий мене!”

“Хочу, щоб ти жила,— мусиш жити!”

“Противний ти мені”.

Наглим рухом відтрутила його від себе, так що покотився стрімголов, а сама стала втікати по сходах, скоро, скоро, з одного пекла в друге. Бігла, але ноги не слухали її. Дрижали, вгиналися в колінах, важкі, зимні, як два стовпи льоду. Руками чіплялася за стіни, але стіни були ковзькі й долоні зсувалися по них, як по склі.

Останки свідомості рвалися, як шматочки мережива, як нитки шовкові, розпливалися, як хмарки по блакиті, канули в порожнечу.

Останні звуки, які болючо вверчувалися в її вуха,— це був луск важкої мужеської ходи.

Іван Ніс доганяв її. Той самий Ніс, наказний прилуцький полковник, що вбив її вірного чуру, перейшов до москалів і показав їм тайний вхід на замок.

Ще трохи і вона знов попаде в його руки...

Ще тільки два-три сходи...

Як добре, що якраз тоді перед нею розтворилася безодня і вона полетіла туди, забуваючи про все,— як добре, що її нема!

Нема нічого...