ЧЕРВОНІ ПАНЧОХИ

“Петре Павловичу!” — гукав знайомий голос.

“Петре Павловичу!” — і хтось шаблею грюкав до вікна.

Скорій глянув — світлійший.

Зірвався, припняв шаблю, натягнув на голову капелюх і вискочив із вартівні.

Побачив Меншикова на чорному коні, за ним гурт офіцерів, а там відділ війська, самі кіннотчики. Все невиспані, але не бліді, а рум'яні, очі світилися, як у вовків.

Скорін глянув на Меншикова й перше, що зауважив, це був прегарний карий кінь, по коліна в крові, ніби в червоних панчохах. Кінь іржав, махав головою і нетерпеливо викидував ногами; хотів скинути з себе ті червоні панчохи. Світлійший поплескував його по гнучкій, піною обляпаній шиї рукою у довгій шведській рукавиці.

Рукавиця теж була більше червона, ніж біла.

“Кат,— майнуло Скорінові через голову.— Кат”,— хоч світлійший на ката не подобав, бо був дрібний і невеликої сили.

Але якраз тим прикріше вражала тая кров і злюща усмішка на його гарних, немов до цілування сотворених устах.

“Здорові були, Петре Павловичу!” — сказав світлійший голосом, в котрім почувалося те вдоволення, яке дає лиш свідомість побіди.

“Здоров'я желаю вашій світлості”,— глухо відповів Скорін. Князь подав руку вродливому полковникові. (Треба з ним дружити, бо хто зна, чи завтра не стане він любимцем царя).

Скорін з відразою всунув свої пальці в окервавлену долоню князя і, не задержуючи їх там довго, вихопив та почав скоро натягати на них рукавицю.

Світлійший зіскочив з коня, подав його своєму ад'ютантові, обняв Скоріна за стан і пустився з ним до двора. Але снігу нападало по самі коліна.

“Промести стежку!” — гукнув світлійший на солдатів, а поки це сталося, почав зі Скоріним балачку.

“Як же тут? — питався.— Усмирили?”

“Казав повісити кількох своїх, за грабіж і за мародерство”,— відповів Скорін, несвідомо кладучи особливий притиск на останньому слові.

“Мародерство? — повторив Меншиков і ніби здивувався. Але по хвилині махнув рукою.— Не зашкодить. І так тої сволочі забагато на світі. Хай знають дисципліну... А з Мазепиних людей не застукали нікого?”

“З Мазепиних людей?” — і Скорін задумався.

“Так. З людей ізмєнніка Мазепи”,— повторив князь.

“На жаль, ні”.

“То зле. Нам треба добути гетьманські клейноди. Кажуть, що дворецький знає, де вони заховані. Чому ти того дворецького не попав у свої руки?”

“Бо він повісився”,— відповів Скорін.

“Сволоч! — гукнув князь.— Сволоч. Завтра накажу питати трупа”.

Скорін видивився на нього.

“Так, трупа питатиму, і то з пристрастієм. Це зробить велике вражіння. Хай знають, що кари царської, як справедливості Божої, нікому не минути”.

Скорінові мурашки полізли по спині.

“Що ж ти на це?” — питався князь.

“Консеквенції в такій процедурі не бачу”.

“Консеквенції? Не розумію. Висловлюйся ясніше”.

“Гетьмана,— почав,— маємо карати за те, що не був вірним, а дворецького, що хотів ним бути”.

“Ха-ха-ха! — зареготав князь.— Філософуємо, полковнику, філософуємо. А ми не філософи, лише вірні слуги й воїни його величества царя. Війна має свою філософію, свої принципи і свої власні консеквенції”.

Скорін глянув у ті вікна, в котрих блимало світло лоєвої свічки.

Там лежала Мотря.

“От я й забув вашій світлості сказати,— почав, ніби про якесь байдуже діло.— В гетьманському саді знайшли ми Мотрю Василівну”.

“Мотрю Кочубеївну?” — мало не крикнув князь.

“Чому ж ти мені зразу не казав. Це ж велика птиця. Го-го! Гетьманова коханка. Не будь-хто!”

“Донька покійного Кочубея, скараного на смерть за вірність цареві”,— поправив Скорін.

“Вже я про ту черкаську вірність і слухати не хочу,— замахав руками князь. Але по хвилині задуми признав.— Правда. Кочубей все-таки поніс несправедливо смерть. Але його донька наче іншого гнізда птиця. Знаємо, знаємо, хто така Мотря”.

“З гетьманом за Десну не пішла”.

Меншиков хитро всміхаючись, глянув на Скоріна. “Advocatus diaboli”

“І не дивуюся. Петро Павлович чоловік молодий, а Мотря Василівна жінка великої вроди. Розуміємо. А все ж таки спитаємо і її, може, нам дещо скаже”.

“Сумніваюся”.

“Побачимо”.

І вони увійшли в двір.