НА СУД!

Світлійший на скору руку склав суд. І Скоріна покликав туди. Той відпрошувався, як міг. Нічого гидкішого і більш противного не було для нього, як такі суди. Судити й карати людей за те, що боронили свою справу,— де тут провина? де предмет злочину?..

Не йти, не йти туди за ніщо в світі. Прямо сказати: “Судіть мене або карайте смертю і без суду. Не піду!”

Але за кожним разом він почував кривду, яку зробив би Мотрі. Лишив би її самою. Як би там не було і що не сталося б, а все-таки біля неї буде він і може прийти такий момент, коли він їй допоможе. Як треба — поїде до царя, представить річ. Як попасти на добрий настрій царя, то можна і його переконати.

І Скорін пішов на суд.

До його голови ніби хтось молотками валив. По тілі лазили мурашки, млоїло. А тут він — вояк. Треба себе перед людьми по-вояцьки тримати — полковник!

Повів рукою по чолі, протер очі, поправив чуб і мовчки сів за стіл.

Почував на собі хитрий погляд світлійшого.

“Тобі, Петре Павловичу, як бачу, не здоровиться”.

“Так, князю, негарно я себе почуваю”.

“Що ж робити? Служба не дружба. Потерпи, брат. Потерпи!”

Світлійший князь Меншиков був вибритий, вимитий, вичесаний. Від нього заносило навіть пахощами Фрізона з вулиці Сан-Онор. Мав начіпані всі ордени й відзнаки, котрі теліпалися на його вузьких грудях і мигтіли за кожним поворотом його неспокійної фігури.

Інші члени того так званого суду тримали себе менш більш як звичайно, себто ставилися байдуже до діла. Хіба не все одно, чи когось там ударять десять, чи двадцять разів, чи будуть припікати огнем, чи прямо покладуть на колесо або застромлять на паль? Буде, як скаже світлійший. На те у нього й інструкції царські — а вони, що таке вони? Покликано тільки для більшої поваги, так сказати,— для прикраси. І панове судді перекидуються очима. Питають один одного, чому світлійший не починає діла. Скоріше почне, скоріше закінчить. А світлійшому якраз захотілося думати.

Стоїть при вікні і дивиться на зруйноване місто, не так, як дивився колись Єремія, о ні! Йому нагадуються імператори римські, Сціпіо на звалищах Картагіни, Цезарове veni, vidi, vici,— він пригадує собі всілякі замітні вислови завойовників світа. Хотілося б і йому, Меншикову, щось такого незвичайного сказати, та нічого на гадку не приходить. Мабуть, тому, що гадка його цілком реальними шляхами мандрує. У нього багато діла. Треба подбати, щоб з Батурина вивезти не тільки гармати, зброю, припаси амуніції, але також якнайбільше грошей, срібла, дорогого посуду й іншого добра, і треба вивозити так, щоб найбільше до його комор попало. Та ще й не малу турботу має світлійший із-за того, щоб якнайосновніше прослідити Мазепину зраду, в повний ріст розкрити цю історичну подію. Хай побачить Петро, що поки булави не носитиме його чоловік, хоч би, приміром, він Меншиков, поти Україні нема що довіряти. Що казать — багато турбот у Меншикова! Ось, приміром, він не може вирішити, як йому забиратися до Мотрі,— гостро чи політичне. Петро Павлович казав, що вона хвора. Коли б справді не вмерла? Може, цар схоче спокутувати кривду, заподіяну Кочубеєві, нагороджуючи його жінку й дітей, так тоді треба, щоб і Мотря жила. Але ж треба, щоб вона виявила те, що знає про Мазепину зраду, а знає вона, мабуть, більше, ніж інші.

Крізь вікно побачив світлійший тих, що їх мали судити,— козацьких старшин і знатніших міщан, яких, здобувши город, вхопили зі зброєю в руці. Стояли або прямо лежали, бо вже не мали сил стояти, перед рундуком, порубані, скривавлені, до людей неподібні.

Милосердитися над ними? Ні, такого почуття князь Меншиков не припускав до свого серця. Не сміє! І Меншиков крізь вікно дав знак, щоб підводили підсудних.

“Починаємо!” -— сказав, приступаючи до стола.

Всі відіткнули, ніби їм легше, зробилося. Скоріше почнемо, скорше закінчимо.

Біля дверей стояли два високі солдати, здорові, кремезні, з шаблями наголо.

Меншиков кивнув головою, і один з них відчинив двері, переступив поріг і за хвилину вернувся назад, впускаючи перед себе старого козака, зі зв'язаними руками. Ні рангу, ні заможності не можна було по нім пізнати. Одіж порвана, волосся скуйовджене, весь, ніби його з колеса зняли.

Стояв, потупивши зір. По затиснених устах знати було, що до балачки нескорий.

“Ти хто такий?” — спитав Меншиков, голосом мало що не байдужим, і запитаний назвав своє ім'я і полк, в котрім служив, і ранг.

“Твій полк з гетьманом Мазепою за Десну пішов. Чому ти тут залишився”.

“Не весь мій полк з ясновельможним подався, моя сотня залишилася тут, і я з нею”.

“Значиться, окремі доручення дістав. Які вони? Кажи!”

Той мовчав.

“Говорять тобі, щоб ти виявив, які доручення від Мазепи дістав!”

Мовчав.

“Глухий? Востаннє питаю тебе по-людськи, скажи, які доручення мав від гетьмана-ізмінника, і остерігаю тебе, що його величество цар — (тут суд піднявся з місця, постояв хвилину і назад сів),— його величество цар казав милувати тих, що виявлять жаль і покаються. Їм будуть повернені їх ранги й маєтки, їх буде нагороджено новими, куди ще більшими, а тих, що триватимуть у великому, досіль нечуваному в нас гріху, ждуть кари жорстокі і смерть... Говори!”

Мовчав.

“Говори!”

Жертва глянула на своїх мучителів поглядом, в котрім була злість, ненависть і погорда, але не було каяття.

“Чого ви знущаєтеся наді мною,— сказав голосом рішучим.— Карайте, я вам нічого більше сказати не маю і не скажу, так мені, Боже, допоможи во Тройці Твоїй святій!”

Меншиков нервово порушився на кріслі. “Вивести його геть! — гукнув на Солдатів.— 3 пристрастієм питать. Скотина! Гадає, маю час на довгі розмови. Тю! Там ось скільки стоїть. Коли ж я скінчу, як з кожним стану вести такі розговори. Тю!”

Солдати відчинили двері і хотіли за руки вести козака. “Лишіть. Не доторкайтеся до мене. Сам піду, знаю куди”.

* * *

Меншиков нервував. Уявляв собі, що після всіх тих жорстоких звірств, яких жертвою впав Батурин, козаки зм'якнуть, як віск, і що виспівають, як пташки, все, що тільки знають про Мазепу і його плани. А тут перший з них показався твердим, як криця. Якщо і з дальшими буде такий клопіт, так до чого цей суд? Краще їх без суду сколесувати, почетвертувати, повсаджати на палі. Вже мав дати такий наказ, коли пригадав собі, що треба ж цареві послати якийсь матеріал про Мазепину зраду, треба ж із тих людей щось таки добути, хоч би й брехню, хоч тільки натяки якісь, а — треба.

І Меншиков звернувся до наймолодшого з офіцерів:

“Вийди, Осипов, на рундук і промов до них. Ти вмієш їхньою мовою балакати. Промов ]м до розуму і до совісті. Скажи те, що я перед хвилиною тому сукин синові балакав, тому сотникові собачому, щоб не треба кожному зокрема в голову лопатою класти, а саме, скажи, що батюшка-цар — (всі встали і знову присіли),— що цар, у великій милості своїй, як справедливий монарх-самодержитель, усім їм простить їх велику вину, якщо вони виявлять жаль і покаяніє і як скажуть усе, що знають, тут переді мною, перед його світлістю князем Меншиковим, мов на сповіді святій. Хто ж і далі триватиме в відомому хохлацькому упрямстві, котре на ніщо нікому й так не здасться, хай знає, що ждуть його такі жорстокі муки, про які ніхто ще досі й не чував. Іди!”

Офіцер вийшов, і за хвилину чути було, як він українською мовою повторював наказ Меншикова, ніби диякон апостола читав.

Один із суддів, розсівшися вигідно в фотелі, похилив голову на груди і захропів.

Меншиков глянув у той бік і зірвався з місця. “Милостиві господа! — гукнув.— Перед нами діло великої ваги, так сказати державне діло, а ви спите, як на запічку баби. Того я ніяк не стерплю”.

Сплячий офіцер не чув. Тепло і м'який фотель вколисали його до сну. Навіть усміхався крізь сон. Це ще гірше дратувало світлійшого.

“Розбудити його!”

Сусіди штовхали сплячого офіцера, але той відганявся від них і далі хропів. Аж хтось-таки доволі дошкульно штовхнув його в бік і він очуняв. Розікрив повіки, глянув, лице його скорчилося, очі закліпали і він, побачивши в чім діло, став виправдуватися. Кілька ночей не спав, продрог, а тут так тепло, гарно, сон його зморив. Виправдовувався.

Світлійший сів у свій фотель і гукнув: “Подавать там!”

Впровадили молодого сердюка, рослого й гарного. По вбранні, хоч подертому та з гарного матеріалу, і по рухах, певних себе, складних, видно було, що це не простого роду дитина. Тільки руку мав обв'язану аж по саме рам'я. Крізь тую наскоро наложену перев'язку проступала кров.

Мабуть, не легкі були рани.

“Ти хто такий?” — спитав Меншиков, дивлячись грізно на нього.

“Митрофан Дяченко, сердюцького гетьманського полку козак, син Олексія, сотенного писаря тутешньої сотні”.

Говорив голосно і певно. В його голосі не почувалося ні жалю, ні тривоги.

Меншиков нахмурив брови: “Значиться, ти чоловік не простий, може, навіть читати вмієш”.

“І писати”,— додав сердюк.

“Так тоді понімаєш, яка провина за тобою і яка тебе кара чекає, коли не повинуєшся моєму наказові”.

“Ніякої провини я за собою не чую”.

“Як?” — гукнув світлійший, визвірюючись на нього.

“Не чую ніякої провини за собою”,— повторив спокійно сердюк.

“А супротивлення волі його величества царя! А те, що тебе з оружжям у руці зловили! А твої “дерзкі” відповіді на суді!”

Сердюк мовчав.

Один із суддів піднявся: “Ваша світлість позволять доложити собі, що я цього чоловіка впізнав. Він “дрався”, як чорт, коли ми входили в замок. Не знаю, скільки наших людей зарубав. Він мого коня поранив, на мене напирав, це я його обезоружив”.

Меншиков дав знак, і офіцер присів.

“Що ж ти на це?” — спитав сердюка.

“Я козак. Моє діло слухати наказів старшини. Не здаватися, а битися”.

“Ти знав, що гетьман зрадив, що його накази, значиться, не обов'язують нікого, чого дрався?”

“Про ніяку зраду я нічого не чув, для мене гетьман — це гетьман і — край”.

Меншиков скипів. Сміливі відповіді козака доводили його до нестяменної злості, але, з другого боку, в нім все ж таки озвалося те почуття пошани, яке будиться навіть у найжорстокішому серці на вид хоробрості.

“Гарно,— казав князь, поправляючи на своїх грудях ордени.— Гарно. Ти, значиться, слухав свого начальства, бо не знав, що воно незаконне, що, зрадивши царя, втратило тим самим усяку законну підставу. Але тепер, коли я тобі це обвістив, ти обов'язаний покоритися і виявити нам, що знаєш про зраду бувшого гетьмана Мазепи. Як здішнього сотника син, ти, мабуть, знаєш не одно, чого звичайні чорняки не знають”.

“А саме?” — спитав тим самим байдужим голосом сердюк.

“От хоч би, де заховані гетьманські клейноди”.

Сердюк розсміявся вголос: “А хіба ж я їх ховав? А хоч і сховав би, так, гадаєте, скажу? Не на такого напали, ні, ні! — Махнув здоровою рукою.— От і придумали! Кажи їм, де гетьман заховав свої клейноди”.

Та ще він не вимовив того, як офіцер, що перед хвилиною хропів на своїм фотелю, прискочив на нього: “Хахло! Мужва! Як ти смів? Як ти, сукин син, смів відзиватися так до його світлості князя?” — І, не надумуючись довго, замахнувся на нього. Удар був сильний і болючий, бо офіцер уразив сердюка в болючу руку. Той затиснув зуби, блиснув, як вовк, очима і, теж не надумуючися довго, здоровою рукою відбив удар так сильно, що офіцер похитнувся і полетів геть під вікно. Рейтари вхопили козака, скрутили йому руки назад, він відбивався ногами. Офіцери кинулися на нього, з шаблями. Тільки Скорін сидів, білий, як стіна.

Ним трясло, як у пропасниці. То вставав, то присідав знову, ніби не міг рішитися, що йому робити. Таке знущання противилося його почуттю людяності і справедливості. Хотілося встати, махнути рукою на все і йти, куди очі понесуть. То знову ніби хтось радив йому, кинути шаблю під ноги світлійшому і сказати, що він згідний бути вояком, але не катом. Був навіть мент, коли Скорін хотів скочити на порятунок сердюкові. Але всі ті хотіння являлися тільки відрухами не зіпсутої ще до останку душі, відрухами так дивними й не згідними з життєвим досвідом, що Скорін не міг зважитися на те, щоб перевести їх у діло. Закусив зуби і дивився, ніби не при умі. Бачив, як катували парубка, як він пручався усім тілом, відбивався ногами, кусав і як все ж таки остаточна піддавався перемозі. І пригадалися Скорінові всі жахливі картини минулої ночі: той солдат, що відрізав голову дитині, щоб не розірвати шнурка перел, тії рейтари, що трупів добували з гробів, щоб поздирати з них трухлі вбрання і золотом перетикані пояси. Пригадалися порозчереплювані голови й повипускані з черев кишки, і Меншикова кінь у червоних панчохах, і ті трупи, що хиталися на гілляках, як мішки,— все, все! і — Скорінові зробилося так гидко, так скучно, так нудно на світі, що не хотілося вже нічого, лише, щоб раз покінчити з тим усім. Годі довше, годі! Але в його свідомості, десь глибоко на споді, як іскра в попелищі, жевріла ще одна гадка: що буде з Мотрею? І її покличуть на цей суд, стануть питати, знущатимуться над нею. Не дожидати того, не бачити! — протестувала душа, але останки розуму казали витримати, щоб там і не було. І Скорін бачив, як князь Меншиков зірвався зі свого місця... Який же він смішний, дарма, що гарний. Як він підстрибує, мов лялька на шнурку, як кумедно розвіваються поли його зеленого кафтана, показуючи червону підшивку й білі шкіратяні штани з великою латкою на заді. Яке воно жахливо-смішне отсе ціле життя!

“Панове, на місця! На місця, панове!” — гукав світлійший на членів високого суду, котрі возилися біля дверей з сердюком, як з ведмедем собаки.

Почувши голос вождя, розскакувалися, поправляли кафтани, ордени, волосся і вертались на свої місця. Біля дверей стояли рейтари, а між ними лежало щось безобразне, окервавлене, теж гидке, підскакувало в судорогах передсмертних і постогнувало важко.

Князь Меншиков підступив до вікна. Відчинив його і плеснув у долоні. “Кілька людей тут!”

До зали вбігло кілька рейтарів.

“Того тут на паль!” — наказав світлійший, показуючи блискучою від брильянтових перстенів рукою на те щось, що лежало біля дверей.

Підняли й винесли геть.

Хтось хотів замикати вікно. Меншиков не велів. Хай провітриться.

В залі, хоч як вона була простора, діймаво, аж млісно, чути було людський піт і кров. Крізь вікно влилося холодне повітря. Але разом із ним з міста стали напливати дими, свіжий згар і людське голосіння. І світлійший велів-таки зачинити вікно.

Члени суду приходили до себе. “Фу, чорт! — нарікали на сердюка.— Проклятий хохлай, геть мені подряпав руку”.

“Який народ!”

“З ними по-людськи годі. Огнем їх і залізом”.

“Ніякого послуху не знають. Івана Івановича так у черево штовхнув, що в ньому аж загуділо. Може, й бебехи відбив”.

“Можливо. Та ж то звір. Росте, як степове бодяччя. Нікого не боїться. Ніякої дисципліни ці прокляті черкаси не знають”.

Майор Іван Іванович сидів у своїм фотелі, згорблений, скулений, тримався руками за черево і — то жовк, то зеленів. Нишком поглядав на світлійшого і не смів нічого казати.

Світлійший ходив по залі, як по клітці тигр. Заложив руки за спину, понурив голову, як би нею збирався розбивати мур. Груди його підносилися високо і скоро, аж побренькували ордени.

“Фу, чорт!”

Зала принишкла. Князь сердився. Офіцери знали, що не на них сердиться князь, а все-таки страшно. Невиспані, голодні, як собаки після довгих ловів, почували в душі злість і злобу до світлійшого, проклинали його невгаваючу енергію, але ніхто з них не важився виявити назверх найменшого сліду отсього невдоволення. Навпаки, кожний готов був усміхатися солодко або робити поважну, ділову міну, відповідно до того, що буде потрібне. За вічним і повсякчасним страхом забували про інші почуття.

Князь сердився! Одинока турбота, що він рішить.

І князь рішився.

Після доволі довгого проходу вернув на своє місце. Але не сідав. Стояв за столом, поклавши на нього обі свої перстенями блискучі руки.

Голову задер, ніби зазирав кудись далеко. Ніздрі роздувалися, як у звірюки, котра вітрить криваву поживу.

Офіцери спідлоба глипали на нього. Дух запирали в собі.

“Господа! — почав світлійший.— Мені бачиться, ділу нашому кінець”.

Господа відсапнули. “Славити Бога”,— говорив кожний в душі.

“Казус, котрого свідками були ми перед хвилиною, настільки жахливий своєю неймовірною сміливістю і настільки проречистий, що я не потребую довго розводитися над ним. Кожному з нас ясно, що тії люди нерозкаяні”.

“Авжеж, авжеж”,— зашепотіло кругом.

“У мене діла повні руки. А врешті я теж чоловік. Я не з заліза. Не можу більше жертвувати собою, як можу”.

“Авжеж, авжеж”,— притакували йому.

“Ви бачили, що я по-доброму до них балакав, хотів зворушити їх совість і промовити до розуму. Та куди!”

“Куди — куди!” — притакував весь стіл.

“Так тоді...—тут світлійший потер лівою рукою чоло, хвилину помовчав, ніби остаточно рішався,— так тоді,— він підняв голову ще вище і, звертаючись до придворних рейтарів, гукнув: — відчинити двері нарозтвір. Вікна теж, усі, усі!”

Рейтари в одну мить сповнили його волю. Зала наповнилася димом, шумом, гуготом, усіма голосами, що неслися від міста. Офіцери піднялися зі своїх місць і повернулись, хто в напрямі дверей, хто до вікон. Крізь двері й вікна видно було живий вінок людей, покалічених, окервавлених, що стояли на зимні, пов'язані мотузками, ременями, навіть ланцами від возів, а за ними мур московських солдатів з шаблями й рушницями.

Були там сердюки, хоч немилосердно-скатовані, а все ж здорові, рослі, горді, були й старі, ремісники, міщани, привиклі до почестей та пошани від своїх і чужих, були хлопці-недолітки, котрі за честь собі мали стояти поруч своїх батьків і дідів у тій важкій не по їх віку і силам пригоді. Всі вони дожидалися справедливого присуду царського за те, що хотіли сповнити свій обов'язок супроти рідного міста й гетьмана свого.

І цей присуд вони почули.

“Бунтарі, хами, ізмєнніки! — гукав на них Меншиков не своїм голосом, високим, як свист, і пронизливим, як скрип колеса.— Розбишаки, злодії, горлорізи нерозкаяні, я вас навчу, собаки, як супротивлятися найвищій волі царській і як зневажати мене, представника царської влади. Почуєте ви силу мою, що правнукам вашим відпаде охота до усякого бунту і зради, що ваші будуть зриватися зі сну, а жінки прес... ваші родитимуть уродів на світ. Черкаське кодло мерзотне, ви, ви...— і він, виведений із рівноваги, підскакував, бив кулаками по столі і приступував чобітьми, аж побренькували остроги.— Я вас, сукиних синів, заставлю так умирати, як не вмирав ще ніхто на світі, що від того дерева повсихають і земля зробиться неродючою надовго. Я ваше зрадницьке гніздо переверну догори коренем, зруйную, рознесу, щоб і сліду не осталося з вашої поганої породи. Я вас провчу!”

Офіцери стояли, витягнені, як струни. Ніхто не поворухнувся. Солдати задеревіли. Лише котрийсь із козаків не втерпів.

“Та й розходився як! —промовив до свого сусіда.— Верещить, мов на пуп”.

Світлійший зачув цей шепіт. Це його роззвірило ще гірше.

Відсунув стіл, перевернув свій фотель, вискочив крізь двері та з шаблею кинувся на безборонних.

Офіцери вжахнулися. Могла зчинитися різня, котрої висліду годі було передбачити. Розуміли, що ніяк їм оставатися безмовними свідками такого “інциденту”. Хтось кинувся у двері. За ним побігли й інші. Оточили князя: “Ваша світлосте, позвольте вам сказати, що ті хами негідні гинути з вашої достойної руки. Лишіть це діло “палачеві”. Вони на таку честь собі не заслужили”.

Світлійший отямився. Але все-таки ніяк не міг заспокоїтися. Велика відповідальність за батуринське діло, непевна політична ситуація, важкі втрати в людях під час облоги, все воно схвилювало князя, утратив тую владу над собою, яка була основою його дотеперішніх незвичайних успіхів. В таких моментах Меншиков робився іншою людиною. Тонка, хоч блискуча поволока легко набутої культури й товариської оглади облітала з нього, і світлійший князь виявляв первісні інстинкти підмосковського громила-кулачника. Стуливши п’ястук, штовхав ним старців у груди, підбивав бороди, що аж зуби скреготіли, плював у лице: “Ви ж які! Падло! Тю!”

Жертви княжого гніву безмовним поглядом дивилися на нього. Але ні один не упав на коліна і не благав пощади. Охопило їх нестяменне завзяття, зимне, як сталь, і тверде, як криця. Всі вони з погордою дивилися на свого дикого переможця і як бажали ще чого, то хіба, щоб найскорше відійти від нього. Те хохлацьке завзяття дратувало Меншикова до останку. Безмовність жертв відбирала в нього ту звірську насолоду, яку мучителям дає жах і тривога мучеників.

“На коліна! — гукнув.— На коліна!”

Та ніхто перед ним на коліна не впав, хоч солдати штовхали козаків ззаду — хотіли їх сокрушити.

Князь повів очима по натовпі, скочив, як тигр, і, вхопивши лівою рукою за груди якогось сивоголового старця, правою рукою став його бити по голові, по висках, по лиці.

“Не смій! Лиши! Лиши!” — зверещав молодий сильний голос. Якийсь парубок продирався крізь натовп.

Він розірвав ланцюг, котрим були зв'язані його руки і, побренькуючи ним понад головами натовпу, кричав: “Це мій батько! Не смій!”

Меншиков відскочив, подався у двері, солдати загородили дорогу до сходів, офіцери оточили князя.

“На паль його! — гукнув світлійший.— Сейчас на паль. Тут перед брамою. Беріть!”

Рейтари кинулися на парубка. Почалася борня.

“Живим не дістанете мене!” — сказав козак, вихоплюючи штик і пробиваючи себе.

“Щотретього — на паль, щочетвертого — колесувати, інших повісити, як собак,— наказував світлійший.— Нікого не щадити. Хай чують, що вмирають, стерво вонюче!”

Цей наказ заспокоїв його. Вийняв хустку, обтер лице й руки.

“Мишка тут!” — гукнув.

З-поміж солдатів висунувся мужчина середнього росту, віспуватий, з маленькими, ніби заспаними очима, з солодкою усмішкою на широких, мов напухлих від ужалення оси, устах. Короткі ноги, довгі руки й високо підняті широкі рамена робили його подібним більше до горили, ніж до людини. Це був найвправнійший з мучителів у цілій армії князя Меншикова. Людина дійсно без серця і, здавалося, навіть без розуму. Робив своє діло цілком спокійно, зимно, тупо, без ніякого вражіння, усміхаючися заодно.

“Чого ж ти стоїш? — питався його князь.— Числи! Щотретього — на паль”.

Мишка рахував: раз, два, три — і щотретього відводив на бік.

Їх оточили солдати і повели липовою алеєю за браму. Ніхто не повернувся, ніхто не попрощався з ними. Пощо? Незабаром зустрінуться з ними там, де нема ні болю, ні терпіння, ні світлійшого князя Меншикова.

Мишка став знову числити: “Раз, два, а третій уже пішов...”

“Числи тих, що осталися”,—вирішив князь, і Мишка числив.

Четвертих відвели на подвір'я.

* * *

“Можемо йти, господа” — звернувся князь до своїх офіцерів, і вони вернулись у судову залу.

Князь велів позачинювати вікна і двері.

Ним трясло. Продрог і нервував.

Скорій сидів біля стола, блідий, тер рукою чоло.

“Ти, Петре Павловичу, тут?” — спитав князь, побачивши його.

“Я, князю, тут”,— відповів Скорін, щоби щось відповісти.

“Не цікавишся ділом?”

“Не здоровиться мені”.

“Діло вельми цікаве, правда, панове? Знаєте, такого цікавого діла я в своїй практиці не тямлю. Їй-Богу”.

Він тер руки і ходив по залі. Коли був схвильований, то не міг усидіти на місці, а до того привик, що й цар так бігав, коли розсердився.

“Кожне зухвальство має свою границю, в хохлів воно безграничне”.

Світлійший вдавав, що він спокійно і по-діловому дивиться на річ.

“Уявіть собі, яке упрямство, яка безгранична злоба, що в тих людях за злість!”

“Це не люди,— зауважив сонний офіцер,— а звірі”.

Князь згордливо подивився на нього: “У кого масло на голові, не лізь на сонце. Звірі — звірі! В тім-то й біда, що вони не звірі, а люди, і то більше розвинуті, ніж не один із вас, господа”.

Світлійшому хотілося вилаяти своїх офіцерів, щоб на них зігнати решту свого гніву. Але побачив їх глупо вистрашені обличчя, відвернувся до вікна і став пальцями тарабанити по шибі.

“Отсе хоробрий народ, жаль, що неслухняний такий. З ними я весь світ підбив би, не то, що з вами.— І в гадках князя помічалися іноді такі заячі скоки, як у царя. Він у не одному хотів наслідувати його, розуміється, як царя не було близько коло нього, бо в його присутності він складався, як ножик.— Та нічого не вдієш. Хоч хоробрі, а покарати треба. Треба так покарати, щоб їм на все відхотілося бунту”.

Князь дивився, чи перед брамою не затісують палів. Цікавий був, чи кіньми, чи волами наволокати будуть. “Один чорт,— вирішив і махнув рукою.— Пустяки”.

Повертаючись від вікна, говорив:

“Ви, господа офіцери, будь ласка, добре бережіться. Як довго останнього батуринця не витягнемо з нори й не повісимо, так довго не можемо себе почувати безпечними. Нині треба нам це діло зробити”.

Нараз зауважив майора Івана Івановича, що все ще тримався за черево і з болю то жовк, то зеленів: “Чого ж ти тут торчиш? Не дивись на Петра Павловича. Його недуга іншого сорту, ніж твоя. Десь тут є хірург. Кажи, хай осмотрить тебе. Може, дійсно в тебе бебехи відбиті. Та й копирсався ж цей сердюк, правда? Хоробрий молодець, не те, що ти, майор”.

“Майор!” — і Меншиков згордлизо надув свої вузькі, мов до цілунку сотворені, губи.

“Йому б, ваша світлосте,— озвався хтось несміливо,— горілки з перцем, це кращий лік від блюмеyтростової масті”.

Князь став і глянув на смільчака: “Може, ти й правду кажеш, брате. Горілка нікому не зашкодить. Кажи принести баклажок і дві-три чарки. Вип'ємо та закусимо. Продрогли й зголодніли ми. Піди!”

Світлійший сів.

“Сідайте, господа офіцери. Навіть Петро Павлович вип'є”.

“Спасибі!” — відповів Скорін.

“Овва, гордиш нашим товариством, полковнику?.. Потомственний дворянин і філософ”.

“Мене і без горілки голова болить”.

“Як хочеш, а ми таки вип'ємо за здоров'я його величества і на погибель врагам і супостатам його”.

Всі встали. Мусив піднятися і Скорін.

“Дайте й мені,— попросив. Налили й піднесли йому. Випив і попросив ще. Налили другу.— Ще!”

“Ні, Петре Павловичу,— спинив його світлійший,— боюся за твоє здоров'я”.

“Хочу впитися, князю,— відповів.— Я ще п'яний не був ніколи”.

“Як не був, так і нині не треба. Але третю все-таки можна тобі дати, не вп'єшся. Так. А тепер, панове, вертаємось до діла”.

Він розгорнув перед собою папери, вмочав перо в чорнило, спробував писати, відкинув, узяв друге, полизав, щоб краще чорнило приставало до пера, і нотував собі якісь пункти своїми, для власного вжитку придуманими карлючками.

“Нам треба переслухати ще одну персону — почав, відсуваючи папір,— і то жіночого рода, не з простих жінок, а Мотрю Василівну, доньку покійного Василя Леонтієвича, котрого несправедлива смерть хай упаде на чорне сумління хитрого зрадника Мазепи. Як вам відомо, панове, отся Мотря Василівна не була чужою гетьманові Іванові Степановичеві, і, якщо вона справді женщина такого ума, як про неї говорять, то треба нам сподіватися, що від неї одної довідаємося більше, ніж від усеї тієї чорної юрби”.

І світлійший наказав покликати Мотрю Василівну.

“Якщо вона недужа, то можна її сюди принести з ліжком, двері доволі широкі”.

Суд поправився на своїх кріслах. Мимохіть кожний глянув на свої чоботи, пригладив штани і поправив пальцями волосся. В залу внесли Мотрю Василівну, відому широко й далеко за казкові маєтки, за фантастичні пригоди — аж до смерті безталанного батька включно. Всі були цікаві, як вона буде поводитися перед судом і які відповіді подасть. Не менше цікаво було, як світлійший переслухуватиме тую пані, чи так, як козаків і батуринських міщан, чи політичніше. Знали, що світлійший дбав про славу чемного й добре вихованого чоловіка, як звичайно дбають про неї доробкевичі.

Внесли ліжко. На нім лежала Мотря. Була накрита по саму шию, очі повіками накрила. Дві хвилі темного волосся спливали по подушках.

Дивно вражала та жінка серед гурту мужеських грубих облич, так дивно, що навіть світлійший, бачилося, забув язика в роті. Дивився і не знав, що йому робити. Гукати своїм звичайним способом не хотів, але й надто уважливо поводитися — теж ні. Він же тут пан життя і смерті усіх, отже, і її. Як велить, так і буде.

“Ви, Мотря Василівна, Василя Леонтієвича Кочубея донька, а дружина Івана Чуйкевича, гетьманового канцеляриста?” — спитав голосом різким, але спокійним, без тону зневажливого і злобного.

“Я Мотря Василівна Чуйкевичева”,— почувся тихий, але виразний голос.

“Будь ласка, розкажіть нам, що знаєте про виїзд бувшого гетьмана Івана Степановича Мазепи. Куди і з якими намірами він від'їхав. Вичисліть, хто був при йому, і загалом, будь ласка, говоріть усе, як на суді”.

Мотря порушилася на ліжку. “Знаю, коли гетьман від'їхав, бо при від'їзді його з двора була, а на решту питання дозвольте мені не відповідати”.

Князь Меншиков посунувся зі своїм кріслом в напрямі Мотриного ліжка.

“Я, ласкава пані, не дикун, знаю, якої вважливості гідна жінка тої “кондиції”, що ви, та ще недужа. Але бувають випадки, коли ця чемність мусить уступити перед обов'язком. Мій обов'язок — вимагати від вас точної відповіді на раз поставлене вам запитання”.

“А мій обов'язок, князю,— мовчати”.

“Позвольте пригадати вам, що тут не салон ясновельможного пана гетьмана, а тільки судова кімната, значиться, місце, котре нас звільняє від кавалерських, так милих нашому мужеському серцю обов'язків супроти гарних жінок, вкладаючи на нас натомість єдиний та важкий обов'язок пильної і вірної служби нашому панові й повелителеві, його величеству цареві”.

Мотря знову примкнула повіки й лежала в ліжку, як у саркофазі. Байдужим був для неї цей суд, байдужим — князь Меншиков і ціла тая трагікомедія.

Хоть сонце піднялося високо, в залі тьмилося від димів, що повисли над містом. Здалеку чути було луск сокир. Це в гетьманському саді стинали щонайкращі, найрівніші дерева на гострі палі для непокірливого козацтва.

За кожним ударом мертвецьки-бліде обличчя Мотрі здригалося, ніби це її били.

Скорін мовчки дивився на носи заболочених чобіт, наче вперше їх бачив і ніби дивувався, чому вони такої, а не іншої форми. Його прегарне, мов грецька статуя, обличчя тратило свій звичайний вираз, бездушніло. Тільки очі горіли, тільки в них малювалася та внутрішня боротьба, котру Скорін провадив з собою. Його руки лежали спокійно на колінах, але й вони за кожним ударом сокири ледве помітно здригалися. Нікого більше не турбувало те, що діялося поза стінами цього дому. Колесування, всаджування на палі, припікування залізом — вони до того привикли. А вже відрубування голів або вішання — це прямо річ природна, без якої годі собі уявити життя. Як же без того і вдержати “подлий народ” в границях приличності? Навіть шляхетно уроджений чоловік мусить чогось боятися. Хто начальства, хто жінки, хто Бога, а хто всього нараз. Що ж казати про чернь, та ще в часах війни, та ще в такому небезпечному краї, як Україна!

Ніхто об тім не думав. Думали, коли світлійший покінчить діло з Мотрею. Наскучило. Жінка вона гарна, то правда, і значна, донька Кочубея, але годі навіть з такою красунею возитися, як кіт з оселедцем. Або кажи, або хай з тобою батіг говорить.

Офіцери лихі були на Меншикова. Сподівалися сенсації, а тут ніщо, сіро, як цей пізноосінній день. Охочий до спання майор всувався у фотель, долішня щока обвисала йому, очі маліли й уже мав знову задрімати, як нараз почув якийсь луск і дзенькіт острог. Це світлійший посунув фотелем і, стаючи над ліжком Мотрі, цідив крізь зуби: “Ви, Мотре Василівно, мабуть, привикли до своїх козацьких судів, а в нас вони інші. Я з вами довше цяцькатися не можу. Або кажіть, або зачну говорити по-руски. Чула?!”

І він тупнув ногою, як на солдата. Скорій порушився на кріслі, підскочив, але запанував собою і сів назад.

“Чого сердишся, князю?—відповіла спокійно Мотря.— За тобою право й сила переможця, за мною тільки право людини, а вся моя сила — мовчання. Чого хочеш від мене? Хочеш карати — карай, я готова. Посилай мене на смерть, але не вимагай того, чого я ніяк зробити не можу”.

Лагідна, переконуюча мова Мотрі заспокоїла князя. Він усе ще не тратив надії, що довідається дещо від неї. Про зносини Мазепи зі шведами — ні, бо, може, вона того й не знає (Мазепа не дурний з такими тайнами звірюватися перед жінками), але все ж таки повинна вона сказати, котрі старшини перейшли з гетьманом і чи забрав він усі інсигнії з собою, чи деякі залишив у Батурині і де. Хоч те повиннайому сказати. Що ж це за тайни? А для нього все-таки важливо знати одне і друге, та ще з її уст. Гетьманські інсигнії — не що-будь. Поминаючи їх реальну вартість, вони при виборі нового гетьмана гратимуть велику роль. Інсигнії в очах “подлого народу” — це святощі, символ законної влади. Це вона йому мусить сказати.

Він погладив вус, притягнув крісло до її ліжка і почав іншим голосом: “Ну, так. Я бачу. Ви потрапили, так сказати, у важкі обставини. До того недуга. Але, гадаєте, легко мені допитувати таку гарну, таку шляхетно уроджену пані і виставляти себе, як людину грубу, неедуковану. Зрозумійте мене. Покиньте ви всілякі упередження і говоріть зі мною, як з чоловіком. Годі ж мені записати в протоколі, що ви не сказали нічого. В якім світлі показав би я себе перед царем. Ні, ні, Мотре Василівно, повірте ви слову моєму, я вам лиха не бажаю, я навіть готовий постояти за вами. Скажу: жінка, котру важко досвідчила судьба, втратила батька, перебула чимало всілякого горя, з рідною матір'ю не змогла дійти до ладу,— гадаєте, не знаємо, хто така Мотря Кочубеївна.Ц Але ж все-таки відчиніть свої уста, покажіть, що ви не легковажите царським судом й не помітаєте мною. Скажіть хоч дещо!”

Мотря глянула на Меншикова: “Чого хочеш, князю?”.

“Чого я хочу? Ось, приміром, мені цікаво знати, хто з гетьманом відійшов з Батурина, бо, хто остався знаю, і знаю, що вони тут творили, між ними й ви, Мотре Василівно”.

“З гетьманом відійшов мій муж, Іван Чуйкевич. Я їх випроводжала на поріг отсеї хати”.

“А другі?”

“Других не бачила й бачити не хотіла”.

“Не хотіла. В тім-то і річ. Не хотіла... А знали ви, куди вони йдуть?”

“Як знала, то про себе”.

“Про себе. Гарно. Це все одно, що нічого не знали б. Ще гірше. Так тоді полишім це діло. Ви не хочете, значиться, видавати людей. Хоч це з вашого боку не мудро. Бо ми вже й без вас знаємо”.

“Як знаєте, то чого ж питаєте мене? Бачите, що мені балакати важко. Я недужа”.

“Чого питаю? Бо це мій обов'язок, пані. Важкий обов'язок. Але, якщо ви не хочете балакати про других, щоб не зраджувати їх, так, будь ласка, скажіть, чого це ви, женщина така делікатна й добре уроджена, дралися разом з мужвою, мов яка амазонка? Мені це інтересно знати, навіть дуже, хоч би для зрозуміння отсього сфінкса, що зветься жіночою душею”.

(Князь Меншиков любив себе показати образованим чоловіком, котрому не тайні чужі слова, котрий пройшов курс історії, не минаючи й міфології.)

“Але,— додав нараз, зриваючися з фотеля,— вам, мабуть, важко лежачи говорити. Позвольте, я вам подушку поправлю. От-так”.

“Спасибі, князю. Питаєте, чого я боролася з ворогом, котрий облягав наш город? Бо він ворог, ворог, світлійший князю”.

Офіцери, почувши новий зворот у допиті, зацікавилися. Дехто встав і підійшов ближче. Світлійший дав рукою знак, щоб повернулися на місця.

“Ворог,— повторив, киваючи головою.— А я гадав, що ми союзники у війні проти шведів. Значиться, не знали ми, в якому характері приходимо до вас”.

“Союзник не вдирається насильно в місто і не здобуває його, знаючи, що місто дістало наказ від свого зверхника не впускати нікого в свої мури”.

“Але ж цей зверхник зрадив царя, і ваш город не обов'язаний був його слухати”.

“На це питання Батурин відповів вам тричі. Я інакше відповісти не можу”.

“Не можете, жаль дуже! Та й за це вам спасибі. Знаємо, хто ми такі та як ставитеся до вас. А то все ми дивилися на Україну, як на частину нашої держави, а тут — ми вороги! От тобі що! А чому ж бо то ми, москвичі, значиться, вороги вашої України?”

“Тому, що не приятелі, а чому не приятелі — це вже ваша річ. Видно, не хочете ними бути”.

Офіцери штовхали себе ліктями. Розмова робилася цікавою. По рухах князя і по його голосі крізь зуби знали, що в нім накипає нова злість і що він її довго не вдержить. Вибухне і тоді буде цікаво.

“Які ж то ворожі дійстві я супроти вашої України помітили ви за москалями?”

“Ще питаєш, князю? Коли славної пам'яті Богдан Хмельницький за Божою помочею визволив Україну і з доброї волі, зважаючи на спільну віру православну, піддався під протекцію московську, цар під присягою зобов'язався у всіх правах і свободах заховати й обороняти військо запорозьке і весь народ козацький-український, землі нашої ні до своїх володінь не прилучаючи, ані не дозволяючи сусідам нарушувати їх цілості”.

“Знаємо це і у великім поважанні тримаємо ім'я великого гетьмана Богдана Хмельницького”.

“Ім'я, то так. Але, що сталося з його насліддям? Хто спустошив землю від ріки Случі до Дніпра, перегнав здавна там осілий народ у слободи, а землю передав у кормигу ворожу?”

“Зробили це історичні конечності, сильніші від наших бажань. Але невже ж ті землі не заселилися наново?”

“Самусь і Палій кращу відповідь дали б від мене. А мені ви позвольте спитати вас, що сталося з городами українськими? Ще за життя Богдана Хмельницького ваше правительство виманило собі право...— Меншиков нетерпеливо порушився на кріслі; Мотря говорила далі: — ...право тримати свою залогу в Києві з тим, що її начальник не буде присвоювати собі ніяких прав до міста і до людності його. А тепер у Києві сидить воєвода, ніби другий гетьман і ніби сильніший ще від нього. В Переяславі, Ніжині, Чернігові і по інших містах теж стоять московські залоги і не перестають кривдити народ. А наше військо, наші козацькі полки, що мали обороняти рідну землю, ви кидаєте по далеких землях, виставляєте їх на походи далекі, на бої важкі, на всіляку біду, щоб вони вигинули і щоб країна наша не мала своїх оборонців. Тоді вам легше буде прибрати її до своїх рук, вольності наші покасувати, московські порядки завести і саме ім'я України загладити навіки. І ви ще питаєтеся, князю, чому Батурин не хотів перед вами відчинити своїх брам і чому я боролася разом з батуринцями проти вас?”

Меншиков слухав і не перебивав довгої промови. На ньому помітне було здивування, що жінка, і то молода й гарна жінка, знає історію й цікавиться політичними питаннями. У них таких жінок нема. Вони могли вирости тільки серед ліберального устрою, там, де шанувалася особиста свобода, де ідея незайманості й недоторкальності людини робилася життєвим, якщо не писаним законом. Його бистрий і від природи багато вивінований ум бачив величезну різницю між Києвом і Москвою, розумів, звідки випливає ворожнеча між москвичами й українцями. Два світи, два інші світогляди, дві культури, котрі важко звести докупи, як важко помирити воду з вогнем. Між ними мусить іти бій, поки один із противників не ляже переможений, знесилений і надовго неспосібний до дальшої боротьби. В душі признавав вищість такому жіночому типові, як Мотря, вважав його цікавішим і привабливішим від покірної, слухняної і безвольної північної жінки, і коли б не отсе важке батуринське діло, не відповідальність, яка тяготіла на нім, він радо побалакав би з Мотрею, як любив балакати з культурними, високорозвитими людьми. Але годі — треба закінчити діло.

“Позвольте, Мотре Василівно, завдати вам ще одне питання. Воно вже меншої ваги. Тут діло не в людях, а в предметах мертвих, безжизненних. Вам відомо, де гетьман Мазепа заховав свої гетьманські клейноди”.

“Мені?”

“Кому ж би, як не вам. Ви ж були близька до нього людина. Може, й ховали разом. Скажіть, де вони? Жаль, щоб такі дорогоцінні предмети попали в руки яких грабіжників, котрі їх продадуть торговцям за будь-що. Це в вашім інтересі сказати, щоб вони не пропали. Правда? Отже, бачите, я не вимагаю від вас нічого важкого й неморального,— будь ласка, скажіть”.

Мотря захиталася на хвилину. Князь Меншиков говорив так переконуюче, що годі було не повірити йому. А що, як хто із довірених видасть тайну і як дійсно клейноди попадуть у руки грабіжників, котрі їх поломлять на золото, повилуплюють дороге каміння й понівечать? Чи не краще, щоб вони. перейшли до ворога, а пізніше вернулись від нього до рук нового гетьмана. А все ж таки сказати — це значить видати тайну.

“Князю!—промовила, сідаючи на постелі, Мотря.—Ми все ще балакаємо на двох мовах і не розуміємо себе. Після того, що я вам сказала, мала я деяке право сподіватися, щоб ви дивилися на мене, як на людину свідому, розвинуту й морально здорову. А ви, отже, ставите до мене вимоги, як до жінки глупої або неморальної...”

Тим вона кольнула Меншикова в саме серце.

Довго здержувана злість добулась наверх з повною силою первісної людини.

“Мотре Василівно! — гукнув.—Ви кривдите мене. Я до того допустити не можу. Я тут вождь, заміститель найвищої волі царя. Я можу зробити з вами, що завгодно”.

“Робіть!”

“І зроблю. Гадаєте, жахнуся ваших гарних очей і ваших красноречивих слів! Гадаєте, вчарували мене, як колись старого гетьмана!”

“Кривдь, князю, далі. Я безборонна”.

“Не смій перебивати мене. Таке поведення дерзке, своєвільне, недопустиме. Я вговкаю тебе, білоручко, дамо, загнуздаю — о загнуздаю, на те я Меншиков!”.

А звертаючись до своїх офіцерів, він ніби виправдовував себе: “Господа, ви бачили, бачили, господа, як я поводився з нею. Ввічливо, наче Бог зна з якою дамою. Мав на увазі, що це донька Василя Леонтієвича, а вона кривдить мене, Меншикова. Не смій”.

Пустивши раз поводи своїй пристрасній вдачі, він заганявся чимраз далі: “Фу, чорт! Мальована хохлачка! Гадає, водитиме князя Меншикова, як водила колись за ніс старого Мазепу,- а зась! Поклав твій батько голову на колоду, можеш ти спину підставити під батіг. Батіг не ангел, душі не вийме, а правду скаже... Фу!”

“Князю!” — почувся нараз голос Скоріна.

Меншиков повернувся туди.

Глянули собі в очі... Європа — і по-європейськи вдягнена Азія, людина і її личина, хитро придумана.

Скорін, о голову вищий від князя і куди ще вродливіший, нагадував в цей мент не Аполлона, а бога Ареса на полі бою. Серед своїх товаришів, від котрих несло горілкою і людською кров'ю, він скидався на чужинця, на мешканця з іншої планети, що припадкове заблудив туди. Ніби за кару його доля послала. З затисненими п'ястуками стояв, неподвижно, мов статуя, котра оживає нараз і дивується, побачивши своє оточення. Меншиков — дійсність, Скорін — фантом, мрія майбутніх людей.

Стояли супроти себе і міряли свої сили.

Все принишкло кругом. Що значили при них ті пахолки, прислужники, раби царської волі?

“Чого тобі, Петре Павловичу? — спитав князь, насилу здержуючи свій гнів.— Хворий, так іди! Не спиняй діла”.

Скорін, замість відповіді, ступив кроком вперед. Князь крок подався назад.

Реальний, тверезий ум світлійшого з вправою московського торговця став перечислювати усі здобутки і втрати з отсього ризиковного діла. Скорін не будь-хто. Його полк пропадає за ним, Скоріна шанує цар, жорстоке поведення з вищим офіцером могло б викликати небажаний настрій серед офіцерських кругів. І на козацьких старшин могло погано вплинути. Треба, значиться уговкати цього дивака-фантаста, тую перевернену голову...

“Петре Павловичу, чого тобі? — ну скажи, чого тобі?” — спитався лагідніше.

“Князю, це жінка! Пошануй її горе, доволі того знущання”.

Князь Меншиков глянув на Скоріна пронизливо, довго і кивнув на драгунів рукою.

“Винести її геть, до найдальших кімнат! Вартових приставити до дверей. Під вікнами також. Нікого не впускати, крім матері. Чекати дальшого розпорядку”.

Мотрю винесли. Князь Меншиков приступив до вікна.

Тарабанив пальцями по шибках і дивився в напрямі в'їздової брами. Там виростали палі один біля одного, і на них вилися в муках люди.

“Бунтарі!” — вицідив Меншиков крізь зуби і повернувся на залу.

Скорін усе ще стояв.

“Чого тобі, ну чого тобі, Петре Павловичу? Ти, мабуть, з глуздів збився. Пора отямитись. Причарувала тебе хохлачка? Офіцер, полковник! З потомственних дворян!”

Скорін мовчав. Але вуста його дрижали від множества слів, котрі тиснулися на них з глибин душі.

“Ти ще торчиш?” — і Меншиков підступив до нього. Глянув і згордливо всміхнувся.

Чув, що небезпека минула. Тепер залишалося підскочити, замахнутися і грімким поличником покінчити цей дивний інцидент. Але княжа рука не підіймалася на цей божеський архітвір. Заложив руки в кишені й пустився кругом стола.

“Господа офіцери,— казав,— так бути не може. Я знаю, що війна роздратовує чоловіка до краю. Але на те ми офіцери, щоб панували над собою. Хто хоче побіджувати других, мусить в першу чергу побідити себе. Жадаємо дисципліни від солдатів, а самі її не вміємо тримати, чого доказом нинішнє поведення Петра Павловича. Чоловік здоровий і при повному умі чогось такого ніяк зробити не може..!”

“Князю!” — пробував його перебити Скорін, але князь обернувся наглим зворотом, став .біля стола, ліву руку опер на нім, а праву випрямив в напрямі дверей. “Проч мені з очей!” — гукнув, аж усі, що були в залі, присіли і зі страху дух у собі заперли.

Розуміли, що це рішаюча хвилина. Дві вдачі, два світи стиралися з собою. За одним була правда, а за другим — сила. Один боровся за право людини, другий — за право поневолювати її... Котрий з них побідить?

Скорін випрямився, як струна, кинув собою вперед, зробив два кроки в напрямі стола і став:

“Князю! Так далі не можна. Доволі того, доволі!”

“Проч!” — повторив князь, показуючи далі на двері.

Скорін глянув на князя поглядом повним жагучої погорди, повернувся і — вийшов.

Ніхто не дивився за ним. Всіх очі прилипли до блискучої від брильянтових перстенів руки світлійшого. Тая рука в міру того, як Скорій наближався до дверей, опускалася все нижче. А коли двері замкнулися за Скоріном, упала на стіл.

Князь Меншиков відітхнув свобідніше.

Побіда була за ним.

Сів і почав щось писати на листах грубого, зеленавого паперу гусячим пером, карлючками, котрі придумав для власного вжитку.

В залі було так тихо, що чути було стогони колесованих на подвір'ї людей і рев насаджуваних на палі сердюків.

Нараз усі підскочили на своїх місцях. Князь також. Його перо, як леміш, що вихопиться з руки ратая, заскребло на папері, залишаючи за собою чорну борозну й кілька цяток, мов кілька грудок викиненої з борозни землі.

Хтось вистрілив. І то недалеко. В перший мент здавалося, що в залі.

Вбіг драгун. “Ваша світлосте, позвольте доложити вам, що його високородіє, господин полковник Петро Павлович Скорін зволили наложити на себе руку!”

Князь Меншиков устромив у чорнильницю перо і відсунув від себе папері.

“Петро Павлович Скорін?”

“Так, ваша світлосте. Полковник Скорін застрілився”.

“Де?”

“Отут, перед сходами. Ще живий. Але куля пройшла крізь лоб”.

“Лікар є?”

“Покликали”.

“Так — добре. Можеш відійти”.

Князь Меншиков подався на спинку фотелю і закрив долонями очі. Обчисляв усі плюси й мінуси того так несподіваного інциденту.

Скорін пустив собі кулю в лоб. Сам, з власної і непримушеної волі. Це факт. А все інше — неважне. Скоріна любив цар. Одного любимця, значиться, менше. Це важно. Міг згинути в бою, згинув з власної руки. Хай з Богом спочиває. Рахунок, значиться, не найгірший. І Меншиков глянув кругом стола.

Офіцери сиділи, як і раніше. Сонний майор, не виносячи мовчання, борікався зі сном. Кліпав своїми вузькими очима. Той, котрого копнув сердюк, вже не жовк і не зеленів, але все ще тримався за черево руками. Горілка з перцем розігрівала його. В деяких очах помітне було здивовання. Сенсація.

Єсть нова тема до “коришпонденції”.

Але щирого жалю не виявляв ніхто. Покійний Скорін був вояк хоробрий і товариш чесний, та — дивак. З ніким він близько не зійшовся, ходив, як не від світа того. Почувався чужим серед своїх. Може, так і краще, як він зробив. З таким чоловіком годі себе почувати безпечним. Ніколи не збагнеш, що він гадає і що може зробити. Що для всіх біле, це для нього чорне. Хай з Богом спочиває.

“Панів офіцерів,— почав князь Меншиков,— беру на свідків, що я покійного Петра Павловича не довів до того, що він з собою зробив. Не повинен я в смерті його”.

Офіцери піднялись зі своїх місць.

“Я з ним поступив лагідніше, ніж наші військові приписи велять”.

Всі притакнули, а сонний майор додав: “Покійний Петро Павлович не від нині шукав собі смерті. У боях ліз де найгірша біда”.

“За це ми й пошануємо його, як хороброго офіцера непобідимої армії його величества царя,— заявив Меншиков, але пригадав собі нараз, що може Скорін ще й не вмре, бо не від кожної кулі люди вмирають. Він плеснув у долоні.— Принести Петра Павловича сюди!”

Принесли труп й поклали посеред покою.

Обступили його кругом і дивилися без співчуття. На війні труп — це явище звичайне. Лікар стояв оподалік.

“Врятувати не міг?” — спитався його князь.

“Ніяк не міг, ваша світлосте. Куля застряла в мізку, увійшла правим виском”.

Несміливо підійшов і пояснював, що спричинило смерть.

Внутрішній розлив крові, тут безсильна всяка поміч лікарська.

Світлійший приклонив коліна, перехрестився й прошепотів молитву. Всі пішли його прикладом, навіть лікар, хоч про нього казали, що він лютер і в Бога не вірить.

“Такий красунь і так опоганив себе,— сказав князь, встаючи та стріпуючи порох зі своїх колін.— Свиня, іменно свиня! Бога в серці не мав. Як можна таке безобразіє з собою робити! Ось до чого, милостиві господа, доводить філософія. Іменно філософія. Не роздумуй над життям, а лише живи, та ще коли тобі літ мало що понад тридцять і коли носиш офіцерський мундир. Для офіцера потрібна шабля, а не книжка, послух і карність — це для нього закон. Накрить його!”

Хтось накинув на покійника плащ, бо світлійшому здавалося, що Петро Павлович підносить ліву повіку і дивиться на нього... Шкода таких очей. Другого такого офіцера в цілій армії нема. Щоб цар не затужив за ним. Може, ще раз схоче глянути на нього.

“Залишити його до завтрашньої днини тут. А завтра вранці поховати з почестями серед саду!”

Світлійший надумувався хвилину. Потім кивнув на лікаря. Відійшли набік і балакали пошепки.

“Як гадаєш, не можна б забальзамувати те тіло?”

“Важко, ваша світлосте, не берусь. Матеріалів нема і діла того ніколи я не робив, не вмію”.

“А що ж ти вмієш? Живих краяти? Не дивуюся, що вас люди не люблять”.

Фізікус здвигнув раменами: “Багато ми маємо ворогів на цім світі”.

“А на другім ще більше,— додав світлійший. А по хвилині: — Але голову Петра Павловича можеш вложити в спірітус?”

“Це я можу зробити”.

“Так вложи. Може, цар схоче колись подивитися на неї, а може, примістить у своїй кунсткамері — отже! Лиш відтинай так, щоб ніхто не бачив. Люди суєвірні, дурні — розумієш?”

Лікар притакнув, поклонився і подався назад.

“Господа!” — звернувся світлійший до своїх офіцерів. Нам тут більше нічого робить. Поїдемо в город!”

Поправив шаблю і ордени, вбрав капелюх, йому подали царськими соболями підбитий плащ і відчинили двері.

“ТАЇНСТВО”

Під окопом гурток ордонансів розмовою скорочував нудьгу дожидання.

Солдати водили старшинських коней по боковій алеї. Коні задирали голови, витягали шиї й іржали. Вітер грався листками, розносив згар.

Клапті чорної сажі падали на коней і на людей. Коні порскали, люди чхали: “Здоров!”

Годі було вгадати, чи це вечір, чи ранок, осінь чи зима, ява чи томлячий сон.

Брудно, гнітючо, тьмаво.

“Фу, чорт! Який поганий день!” — сказав світлійший, ступаючи по сходах.

Гадав, що дихне свіжим повітрям, а тут дими. “Ще не згасили? Доволі того фейєрверку!”

Послав у місто ордонансів і наказав гасити пожежу. На стежці, недалеко сходів, ступив у калюжу крові. (Червоніла на білім снігу. Видно, що люди обминали її.) Кілька крапель бризнуло на білі штани світлійшого... Кров Петра Павловича. “Свиня!.. Чом не запрятали?”

Набрав у пригорщу снігу й витирав пляму. Але кров не сходила. Тільки розмазав її.

Пригадав собі народне повір'я. Крові, котра про вбійника свідчить, не змиєш...

Дурне! Як би це правда, то не один ходив би червоний від ніг до голови. Перший цар...

Світлійшому підвели коня.

Вичищений, білий, без червоних панчіх.

Світлійший поплескав його по шиї. Але кінь відвернувся від нього. “Чого ж ти відвертаєшся від мене, дурню!” — і притулив своє лице до гарної голови звіряти. Чув, як кінь дрижав, аж постогнував. Жилки надувалися, ноги тремтіли. Кінь, то дивився перед браму, де стирчали людьми оздоблені палі, то озирався позад себе, де на подвір'ї мучили “бунтарів”. Припікали, колесували, здирали шкіру.

“Чого дрижиш, ну чого дрижиш, дурнику? Тобі не зроблять нічого. Не дам”.— І світлійший поцілував коня у білий лискучий лоб.

“Іди з ним у бокову алею!” — наказував солдатові.

“В сад. Бачиш, звірина полошиться, нервується. А ти чіпиш тут, не знать чого. Не бачив, як саджають на паль?”

Солдат узяв коня за поводи й повернув ним у сад.

“Не шарпай трензлею, уважно провадь, скотина!”

За світлійшим півколесом стояли офіцери.

“Підемо, панове, до Мишки”,— сказав князь і усміхнувся, ніби провадив їх туди, де грають серби, танцюють циганки, а карли творять непристойні жарти.

Мишка подвизався. Докладав усіх зусиль, щоб показати себе справжнім митцем. “Молодець Мишка!” — гукав на нього світлійший.

“Рад послужити вашому величеству”,— відповів катюга.

“Дурний ти, Мишка, я не величество, я тільки світлійший”,— поправив його князь.

“Як звав, так звав, коби що дав”,— не засміявся, а ніби заіржав Мишка.

Меншиков добув з кармана таляр й кинув йому.

“Славний малий, та розуму в нього, як у здохлого теляти. Підемо”.

Увійшли у велику гетьманську маштарку, бо повози поїхали з гетьманом, а ті, що залишилися, відставлено до московського обозу. В куті дрімали ще якісь дві старосвітські брички, спадок по Самойловичу. В них спали мертвецьки п'яні солдати.

Загалом тверезих тут не було. Мученики — п'яні від болю, мучителі — від горілки. Миша не жалів її — ради “усерднійшого дійствія”.

Вже само повітря п'янило. Слабших офіцерів млоїло, їм робилося недобре. “Нагидив скотина!” — сердився на них світлійший.

“Пошол вон! Ще чого доброго облюєш мені кафтан”.

Щасливі, що таким дешевим способом увільнилися від дальшого обов'язку бути свідками “таїнства”, вибігали на двір.

“Бачить скотина, що віддасть учорашний обід, і чекає. Офіцери! Вам треба було бачити, як цар усмирював стрільців. А то їх млоїть, як хохлам добираються до шкіри”.

Світлійший дійсно сердився, дивлячись на тую м'якосердність. Він привик до страшного “Преображенського уставу”, куди не раз заходив з царем, подивляючи його невичерпані концепції в вигадуванні щораз нових способів мучення людей.

Меншиков завидував цареві не тільки його царського вінця, але й тої велетенської сили, того “твердого характеру”, котрому ніщо й ніколи не могло устоятися. Він хотів наслідувати царя, щоб стати гідним його співробітником.

На кару батуринців дивився, як на завдання великої ваги.

Скинувши рукавицю з правої руки, брав розпалену шину і водив нею по голій спині прикріпленого до лавки старця, приговорюючи: “Отак його, сукина сина, полегеньку та помаленьку, щоб руку нашу почув. Тверда московська рука, що, хохли питльовані, га?”

Тіло шипіло, надувалося, шкварилося, як на сковороді м'ясо, і по маштарці розходився противний м'ясний сморід.

“Чого ревеш? — гукав світлійший,— ну чого ревеш? Не хотів роззявити рота на суді, так і тепер мовчи”.

Жертва не видержувала муки. Благала милосердя і пощади, обіцяла сказати все, що знає. її відчіпали від лави, обливали водою і заставляли зізнавати. Та з зізнань нічого не виходило. Одні якісь нерозгадані фантасмагорії.

Виносили труп з маштарки, щоб не заважав.

“Духом вони кріпкі, черкаси-то, але тілом наш чоловік сильніший”,— говорив князь.

“У наших більше вправи”,— зауважував сонний майор. Він щолиш тут продрухався, мабуть, тому, що бачив діло, а не слова.

“Так,— притакнув світлійший,— наших б'ють, а козаки, ніби шляхтичі польські, походжають собі безпечно, мов які графи. Але заждіть! Провчимо ми і вас. Буде одна держава, один цар і один кнут — незалежники!”

Меншиков сердився на привілеї хохлів. Що ж то, вони з іншої глини, як москалі?

“Натягай кріпко!” — кричав на тих, що поміж двома лавами розтягали якогось здорового й кріпкого сердюка.

“Це не баба на постелі лежить, а хлоп, як дуб, його хоч волами розривай. Та-ак!”

Кості хрустіли й вихоплювалися зі вставів. Сердюк, зціпивши зуби, глухо стогнав.

Світлійший допитував його, де гетьманські клейноди.

Мученик, замість відповіді, тільки страшно глянув на своїх катів.

“О, того лиш пусти,— шипів князь,— так він скочить тобі до очей, як тигр. Уговкаємо ми вас, бунтівники, заговірники, ізмєнніки!”

Меншиков підступив туди, де батогами били. Він любив пописуватися своєю силою. Щоб не гадали люди, що малий, так слабий. Подивіться. Вихопив батіг з рук солдата, плюнув у жмені й замахнувся. Удар був настільки сильний, що кров приснула з тіла просто світлійшому в очі. “От так його!” — похвалив сам себе і наказав подати води, промити лице. Наставив долоні, один з офіцерів лив воду з гарно поливаного полтавського збанка, а світлійший долоні підносив до лиця, розмазуючи кров по цілій голові. Довго не міг її обмити, нарікаючи на тонку козацьку шкіру. “В нашого чоловіка вона, як підошва, груба. Взагалі ми грубошкурий народ, а в них шкіра тонка, жіноча. Лиш доторкнися — і сикне, як фонтан”.

“Погодіте, задам я вам пам'ятку, до нових вєніков не забудете! — повторив улюблену погрозу царя.— Чого не дописав Мазепа в кореспонденції з Карлом, це я вам напишу на спинах. Мого письма ніякою водою не змиєш”.

Меншиков краще травив, коли виговорився гаразд.

Услужливий офіцер, той, котрого сердюк штовхнув був у черево, побачивши, що його світлість миється, а нема в що втертися, забув про біль, побіг у палату й приніс гарно вишиваний рушник.

“Спасибі тобі,— дякував світлійший, втираючи свіжо вмите лице.— От до того вони митці, черкаси ті. Скрізь люблять оздобу і розуміються на кунштах. Сховай цей рушник, пригодиться. Лиш не вкради, бо всі ви природжені злодії, вори. “Боліє клонитеся к лакомству і карману, нежелі к службє”,—повторяв Петрові слова, а, нахилившися, шепнув:— Та не за те злодія били, що вкрав, а що дався зловити”.

Оба розсміялися сердечно.

Людей карали далі.

Ціла величезна маштарня перемінилася в один великий біль, в один страшливий стогін, в одне благання смерті. Тут вона являлася одинокою надією, останнім схоронищем перед жахливими муками катів. Світлійший ходив від жертви до жертви і оком знавця приглядавсь до операцій. Любив совісно повнити свою службу і хотів мати чисту совість перед царем. Не можна сказати, щоб не любив тієї роботи. Вона йому давала більше емоції, ніж театр або концерт, била на нерви, загострювала апетит. Світлійший більш їв і краще травив, надивившися на муки людські. Краще смакувало йому його власне безпечне життя.

“Безпечне?” — і він задумався. Невже ж може хто бути безпечним у Росії, поки тут царює Петро?

І в душі світлійшого “решпект” перед царем боровся з ненавистю до нього. Це друге почуття перемагало. Світлійший чув, що він не любить царя, тільки боїться його. Царя не любить ніхто, навіть рідний син, ні. Бідний цар...

І світлійший зітхнув. “Всі ми з рабською покорою всепідданіше коримося перед ним, але дякували б Богові, коли б послав його до чорта. Всім нам він скоріше або пізніше голову скрутить”.

“Як б'єш? Не спішись! Кнут не втече!” — гукнув світлійший, і удари залунали з новою силою.

По них чувся вже не зойк і не стогін, але тихе, ледве помітне скомління.

“Ваша світлість,— підійшов до нього услужливий офіцер,— позволять сказати собі, що лице ще не вмите як слід”.

“Кров?”

“Точно так”.

“Де?”

“На правій повіці”.

Світлійший плюнув на палець і потер повіку.

“Зійшла?”

“Ще не зовсім”.

“Нехай їй чорт”. А в душі погадав собі: все змиєш з себе, тільки людської крові — ні. Все одно — на штанах чи на повіці, Петра Павловича чи котрого із хохлів.

“Підемте!” — звернувся до офіцерів.

“Тут уже без. нас закінчать”.

Вийшли з маштарки і побачили тих, що їм недобре зробилося.

Стояли бліді, як стіна.

“Офіцери!” — сказав до них згордливо князь.— 0-фі-це-ри! А може, в вас совість нечиста? Треба наізусть вивчити воєнний устав. І треба все як слід робити, що він велить”.

Випрямився і відітхнув глибоко: “Знаєте, панове, такий моціон корисний для нашого здоров'я. Найкращий аргумент на це — його величество цар. Історическія і філософскія книги, псалми, акафісти, кантики і мадригали, танці і співи — все одно нікуди не годиться. Мужеська душа потребує трудів, небезпек, боїв, без того вона м'якне і бабіє. Підемте, господа, туди, де подвизається мій Мишка”.

Мишка подвизався. Колесував.

Це була його найулюбленіша робота. Він так “іскустно” прикріплював свою жертву до колеса, що вона не могла навіть скорчитися, не то розпростувати члени. Та ще вмів Мишка не спішитися, а робити діло з “промежутками”. Як спинялося колесо, прискакував знов і врадувано гукав: “Ліва рука вже пішла до чорта”. То знов: “Але ж покололася права лаба. І сам ляйбмедікус не поскладав би її тепер докупи. Ого!”

“А як би не так?” — зауважив хтось.

“Так що? Гадаєш, не видержу? — і Мишка шкірив свої великі, рідкі зуби.— Але мене-то на колесо за що? Хіба я вірно не служу батюшці-цареві?”

Це був його перший і останній аргумент. Поза ним Мишка нічого більше не знав. Вірна служба царю й отечеству і — хай світ цілий валиться. На черкасів дивився, як на завзятих ворогів. Мучив їх з насолодою. Але й без того мучив би кого-будь, кого б сказали. Навіть світлійшого, коли б приказав цар. Хіба не все одно?.. Щоб давали роботу, щоб дурно хліба не їв.

Колесували на майдані, прилюдно, для більшого постраху людей. Тих, що не погибли у нічному бою, що їх виловили по далеких садах, витягнули з пивниць, з ям, добули з очеретів, гнали туди, хай дивляться, яка кара чекає кожного, що важиться ставити опір цареві в його задумах великих... Бунтівники!

Світлійший хотів такого страху нагнати Україні, щоб вона присмирніла навіки. Коли він входив зі своїми офіцерами на майдан, Мишка якраз колесував якогось хлопця. Ломив йому руки, ноги, одну з другою, “з промежутками”, безсердечно, по-звірськи, гірш звіра. Світлійший глянув в обличчя мученика й відвернувся. Такого болю він не бачив ще в нікого і ніколи, хоч бачив так багато.

“Ну, годі, Мишка, годі!” — сказав і скривився.

“Бачиш, то ще дитина. Не годиться”.

Але Мишку годі було спинити, як годі вирвати зловлену пташку з зубів старого кота. Світлійший шаблею відрубав голову хлопчині.

“Тут уже й нас не треба, панове!” — сказав до офіцерів.

“Не хотів би я попастися до рук отого Мишки. Звір, істинний звір.

“Рад вдоволити ваше величество”,— впевняв світлійшого кат і віддав йому по-військовому честь.

І Меншиков відвернувся від нього з омерзінням: “Кровожадний тигр, без совісті, без серця!.. Поїдемо в місто, панове”.

“А з тими що робити?” — спитав Мишка, показуючи на натовп на майдані.

Князь надумувався хвилину. Було їх кількасот. Деякі виглядали так нещасливо. Будили милосердя навіть у душі Меншикова, так недоступній для того благородного почуття. Меншикову хотілося помилувати хоч тих, що не мали ніякої вини за собою, крім тієї, що черкасами родилися. Все ж таки це християни, православні люди, одної віри народ. Може, вони