ГЕТЬМАНОВІ СКАРБИ

Офіцери їхали за князем на пристойному, воєнним уставом приписаному, віддаленні.

Деякі здригалися, але не показували того по собі. То поправляли плащі, то погукували на коней, що нерадо проходили крізь страхітну алею.

На деяких обличчях малювалася дивна, тупоумна цікавість, яка буває звичайно в малорозвинених людей, коли їм доводиться бачити людські муки. Ні жаху, ні співчуття.

Тільки ті, що їм недобре робилося в маштарці, понурили голови й поплескували коней по шиях, нібито коні бояться, а не вони.

Проїхали.

Довго ще бігли за ними стогони й важкі зітхання. Чіплялися кінські копита, хотіли завернути князя. Але князь не любив вертатися з дороги.

Нема нічого небезпечнішого для вождя, як на війні показати себе м’яким.

Тільки чоловік твердого серця може втримати дисципліну.

Хай конають.

М'якосердні офіцери під'їхали до себе. Їх коні ступали рядом.

“Страшно, брат, що?”

“Життя один жах. Краще не думати, а жити”.

“Мого дядька теж посадили на паль в Москві, на Красній площаді, біля Лобного мєста. Розказувала мати, що три дні й три ночі сидів. Страшно мучився”.

“Один сам собі життя відбирає, а другий — рад би вмерти і не може”.

Під ногами хлюпотіло болото — зі снігом і кров'ю перемішане.

“Гидко так. Не дивуюся, що Петро Павлович наложив руку на себе”.

“Тільки ти, чуєш, не спробуй. Дивись на мене, брат. Мій батько був стрільцем. За царівною стояв. Зарубали. А я все ж таки, славити Бога, капітан. І зі мною всіляко бувало. Як дуже зле, то гадаю про матір. Усе треба про когось гадать”.

Над городом висів туман. Густий, сірий, аж чорний. Все губилося в тій мутній імлі. Тільки іноді спалахне щось, скипить, заклекотить, полум'я бухне високо й гасне. Солдати гасили пожежу. Бігали по Батурині, як по пеклі чорти. Як привиди суєтилися їх чорні силуети.

Коні стиралися боками о себе, їздці штовхали себе чобітьми. Відрадніше було.

“Як дивлюся, брате, на отсей Батурин, то не знаю, чи я живу, чи мені тільки сниться”.

“Кажу тобі, не думай. Горе думаючій людині”.

“Гадаєш — цар і Меншиков не думають?”

“Їм вільно, а нам ні. Вони за всіх думають і відповідають за всіх. Наше діло слухати й робити, що нам велять. За роботою забуваєш про все”.

“Гарна мені робота!”

Їх коні перескакували через трупи. Лежали то одинцем, то на купах. З перерізаними горлами, з поторощеними черепами, з проколеними наскрізь грудьми.

Коні жахалися і відскакували набік.

Треба було поводи кріпко тримати в руках.

Іржали. Те іржання далекою луною гомоніло серед мертвецької тиші. Солдати не кричали, не кляли, як звичайно.

Здавалося, що й вони вжахнулися зі свого нічного діла. Гасили останки пожежі та стягали трупи, бо не можна було не то проїхати, але й пройти, їх черевики і чоботи, гамаші і штани були поляпані кров'ю, як у різників.

“Жорстокий наш народ”,— почав молодий капітан.

“Кожний народ жорстокий, і нема нічого страшнішого, як пустити людей на людей”.

“А все ж таки чого ми так мордуємо тих хохлів?”

“Щоб вони не мордували нас”.

“Хохли?”

“Гадаєш, що не вміють? А Синоп, Трапезунт, а Царгород?”

“Але до нас вони не пхаються”.

“Бо не потребують. Мало в них землі і всякого добра?”

“Тому, гадаєш, поруйнувати треба”.

“Треба чи ні — це знати цареві, не нам. Цар, кажуть, до моря іде, крізь Роntus Еuхіnus, до Персії та до Індії багатої, цілий світ підіб'є, як другий Олександр... А ми люди його”.

“На мене, то найкраще дома сидіти. В нас деревенька така у ю т л и в а, ставок, і річка протікає. Перед хатою на стовпиках рундук. Як сядеш увечері і задивишся перед собою — на поля, на ліси, на шуварі, повні водної птиці, так прямо рай. Нічого тобі й не треба. Та ще коли б дружина люба й вірна, та двоє-троє діточок...”

Минали хату, перед котрою на подвір'ї лежала ціла вирізана сім'я. Батько, мати, дідусь і кількоро діточок. Сам дріб. Чіплялися за одежу батьків, і так їх порізали.

Офіцер зняв капелюх і перехрестився.

“То ще ніщо,—потішав його товариш.— Я тут бачив куди ще жахливіші картини. Випорювали дітей з матірних лон... Тьфу!”

“Ну, брат, кажи, що хоч, а таки наш солдат, то дич”.

“Солдати такі, як їх офіцери”.

“А офіцери, як вождь”.

“Від вождя накази йдуть. Він відповість за все”.

“Перед ким?”

“Перед Господом Богом відповість”.

“Чекай псе, нім кобила здохне”.

Доїздили до майдану.

Тут світлійший зупинив позиченого коня й пересів на свого. Цей стренувся, почувши пана. Не полошився, лише квічав, як свиня. Меншиков гладив і заспокоював його: “Здурів кінь, сказився! Заспокійся же раз!”

На майдані “під караулом” стояв спорий гурт козаків. Між ними чимало старшин, іменитих родів сини. Порубані, посічені, покалічені й обезвічені, в подертих сорочках, бо свитки й кунтуші, навіть чоботи москалі з них позабирали для себе, справляли враження відірваних від шибениць або знятих з лави тортур. Нагадували перших християн в римському Колізеї, кинутих на поталу диким звірам.

Меншиков переїхав конем перед тим фронтом. Пильно заглядав кожному в очі. Шукав між ними знайомих, в першу чергу Кенігзена і Чечеля, котрих конче хотів дістати в свої руки. Їх не було. Князь сердився.

“Де полковник Чечель? — гукав.— Хоч би з-під землі, а я його мушу добути”.

Козаки здвигали раменами.

“Брехуни, облудники, фарисеї! Від вас ніколи не довідаєшся правди”.

Наїхав на котрогось конем. Кінь знявся на задніх ногах, але на чоловіка не скочив.

“Говори, де полковник Чечель?”

“Не знаю, ваша світлосте. Може, вбитий”.

“Брешеш! Не вбитий він. Солдати скрізь між трупами шукали. Кажи, де заховали, а то язики повириваю, шкіру живцем здеру”.

Козаки мовчали, як німі. Світлійший повернув до своїх.

“Привести мені Мишку сейчас. Вішати й голови рубати може хто-небудь, а мені тут доброго майстра треба, бо тут панове старшини, люди образовані, значиться, не чернь. Знали вони, що таке зраджувати царя, знали”...

Світлійший закашлявся, дим зайшов до горла.

“Як панове старшини вітали моїх послів, так я привітаю їх. Ще краще, бо князь Меншиков не хоче оставатися в довгу”.

Ворони налетіли такою великою хмарою, що темно зробилося нараз, зняли такий крик, що світлійшому годі їх було перекричати.

Казав стріляти по них. Птахи розліталися на всі боки.

Нараз двох ордонансів прискакало на спінених конях.

“Що таке?”

“Гетьманські клейноди знайшлися”.

“Лиш клейноди?”

“І грошей чимало теж”.

“Де?”

“В окремому склепу”.

Світлійший погладив вус. Блиснув очима, як вовк. Не скрив жадоби до грошей.

“Безпечні там ті скарби?” — спитав.

“Так, ваша світлосте. Коло того склепу варти ратним строєм стоять і бережуть грошей і клейноди тих накріпко, щоб крадежі й “утечки” з ними ніякої бути не могло”,— відповів, ніби з книжки прочитав, ордонанс.

“Добре. Побачимо”.

Навіть про козацьких старшин забув. Вість про Мазепині скарби полонила його розум. Був певний, що ті скарби чималі. У кого ж і є гроші, як не в Мазепи? Меншикова свербіли руки. Щось до них нині прилипне. Покликав одного із полковників, котрому більше других довіряв.

“Передаю на тебе тих людей”,— показав на козацьких старшин.

“Їх треба покарати відповідно до ранг і до заслуг. Добиратися їм до живих печінок помаленьку та полегеньку, щоб чули, що здихають. Зараз тут Мишка надбіжить, він митець. Добре пильнуй, щоб не втік котрий. Молодшим повідрізувати вуха й носи, поламати руки, поприв'язувати до дощок і пустити на Сейм. Старших,— тут Меншиков підніс свій голос,— поздиравши їм їх хохлацькі чуби, повісити й шибениці теж на тратвах з водою на Сейм пустить. Хай пливуть на пострах неспокійної країни! Побачимо, чи захочеться хохлам бунтуватися вдруге”.

Повернув коня, але пригадав собі, що він полошиться і пересів на другого.

Кивнув на своїх офіцерів і пустився назад на Гончарівку. Сердився, що не прочищено головної вулиці. Скрізь балки, головні, трупи. Годі було проїхати. А світлійший спішився. Тягнуло його Мазепине золото до себе.

Ворони знов збилися у велику чорну хмару і летіли за ним. Ніби де князь, там для них і жир. Хоч жиру і без того скрізь було багато.

Більше, ніж сподівався князь. Навіть більше, ніж того хотів. Як сімейний чоловік нерадо дивився на помордованих жінок і дітей. Але, Боже ти мій! Це ж війна. Ще гірша, ніж війна,— бунт!

“САВСЬКА ЦАРИЦЯ МАГДАЛИНА”

Мотря після допиту лежала в боковій, далекій кімнаті сама одна.

Знала, що за дверми і під вікнами стоять вартові, котрим приказано “со всяким остерегательством” присмотрювати за нею, щоб туди ніхто не увійшов і щоб вона “утечки не учинила”. Дубові віконниці на залізних завісах при вікнах, з малими, в олово оправленими шибками, позамикано наглухо. В кімнаті темно було, неначе серед ночі.

І добре. Бо, дякуючи тому, Мотря не знала, що діялося на майдані і в маштарці. Чула тільки постріл, але за останні часи так до пострілів привикла, що не гук, а тишина бентежила її. Що лиш в тій тишині, лежачи безсильно на постелі, почувала всю велич свого горя. Була здана на ласку й неласку ворогів. Може, вже вирішено її долю. Може, за хвилину відчиняться двері й увійдуть кати.

Не бентежилася тієї гадки — деревіла. Пережила стільки, що тратила чуття. Що гіршого могло статися від того, що вже побачила? Очима тіла й душі... Жахливі картини пересувалися перед нею, забираючи з собою останки сил.

Існувала завішена між небом і землею, між життям і смертю, рвалися останні волосинки свідомості, терпли руки й ноги, переставало битись серце, ось-ось і полетить стрімголов, як летіла колись на розгуканім коні, поки не зупинив його Чуйкевич. Пощо? Чи не краще було згинути тоді, добровільно, в буйному розгуканні сил, у вихорі неусвідомлених бажань? І чи не краще було заснути при останніх звуках розбитої бандури, заснути і не збудитися більше. Не переживала б того, що опісля прийшло. Батько, мати, гетьман, і — серце починало бити живіше, по тілу розливалося тепло. Невже ж завмираюче життя хоче ще раз майнути перед нею усіма привабами своїми, цілою величею своєї буйної краси? Хтось розвивав довгу-довгу, шовками вишивану стяжку, хтось веселку кидав їй під ноги, сипав жемчуг довкола, струшував пахуче квіття з батуринських садів, хтось і буйні крила причіпав їй до рамен... “Мотре, сонце моє!”

Нараз не білі, але чорні коні, й чорний віз грюкотить по черепах людських. Скаче до очей червоне болото. Яке ж воно гидке! Який сопух розходиться млосний! Болото з тіла, з мозків на голові, на шпиці й на дзвони коліс. Не спинять воза, жене вперед.

Коням з ніздрів сиплеться полум'я. Від нього запалюються на полях збіжа, по селах стріхи, скрізь червоні віхи, горять ліси, жаль божої краси, жаль України?.. Все для царської потіхи...

Куди ви, куди, демони руїни? Криваві ваші сліди, криваві кидаєте тіні на життя... Прийде каяття, та вороття не буде!..

Хто ви, люди? Звідкіль?.. З півночі?.. Невже ж там живе така людська порода? Від рода та до рода озвірення народа, яка й кому з того вигода?.. По що ви тут? Жене вас батіг, щоб підбивати світ? По трупах батьків, на кривду вдів, на плач сиріт антихрист вас жене... Послухайте мене — верніться! Не слухають, ні. Звірячий страх жене... Проклін їм, проклін, від Сяну по Дін — проклін!

Петро Павлович?.. Він?.. Ти Аполлон чи Арес списовладний? Породила тебе Волга, чи Дон, чи Вавілон маскарадний?..

Звідкіль ти гарний такий узявся серед тієї мерзотної гидоти? В кого ти вдався? Хто ти? Невже ж і тобі в отсій боротьбі антихриста з Христом приснився сон нез'ясований, херувимами мальований, серафимами золочений, а життям-буттям потолочений і пошарпаний, поболочений, як сон, що приснився мені?

Невже ж там, у твоїй вітчині, лучаються теж люди, що мають серце, серце в грудях, а не жовч і їдь, мозок в лобі, а не мідь, а в утробі не жадобу їжі й наживи, ні! Який ти нещасливий?.. Такий, як я, сестра твоя в Христі, вечіровая зоря над пожарищем. Вітер свище, виють вовки, в балках хатки опущені, сумні...

Подай же руку мені. Крізь провалля віків, крізь помсту і гнів помандруємо назустріч Христові, в країну нової обнови, далеку, далеку, далеку.

Чому не відповідаєш? Чого затис уста?

Гадаєш —жінка я пуста і пустословна?

Гадаєш — пісня я любовна, повна томлячої жаги, кохання без ваги? Савська цариця? Марія-єгиптянка, Магдалина?

Киприди жриця, Содоми дитина? Кинута на українські лани? Єлена з троянської війни?

Ах ні. Куди там, куди мені!

Я тільки Мотря, Кочубеєва донька. Знаєш? Того, що голову зрубали, ба забажав булави. Не так він, як мати.

Не важко булаву до рук своїх дістати.

А важко донести щасливо до могили.

Глянь на тих, що досі її носили, і на того, що нині несе.”

Де він, де, чому так забарився? Забув чи припізнився, чому він не йде?

Грім землею трясе, повертаються вгору ріки, замкни, замкни повіки, бо з ума зійдеш, збожеволієш!

...Я Мотря, я тільки Мотря, Чуйкевича дружина, на леваді квітка синя, в винограднику китиця доспілого вина...

...Не пий, бо сон тобі присниться, дивний. Я дивна, непритяменна...

Рідна мати не знала мене. Мати дитину жене у монастир. Круки злітаються на жир. Бачиш? Скільки їх! Круки — це гріх! Злітаються на жир і крячуть. В небі ангели плачуть, що сон, наш нез'ясований, херувимами мальований, серафимами золочений, лежить посеред шляхів. Мій сон згорів, але заграва триватиме віки... Та заграва це — слава...

Мотрині думки розліталися, як птахи, на всі сторони світа. Мотрі здавалося, що з ними розлітається й вона, руки тут, ноги там, голова розколюється, болить, аж до нестями.

Встати, насилу встати, доволоктися до кахлевої печі і розбити голову, як глиняну посуду. Пощо її?.. Не зведеться. У неї ні рук, ні ніг нема. Хіба ж це вона? Це не Мотря. Мотря була інша, Мотря — це була потуга, а тепер — неміч безсила, Мотря, як квіт, котрий, підкосила судьби невблагана коса. Де поділась сила і краса, куди поділись мрії і бажання, погасла зіронька остання, темрява і могила. Та не скінчився світ, з-над могили сонце встане, усміхнене, рум'яне, дихне жадобою життя, нові думки, нове чуття — і знов воскресну я. Мотря губилася в думках. Розпливалася в них, як річка в морі, як звук у просторі, як слід вірла у хмарах. Мотрі — нема.

Любов Хведорівна сиділа біля постелі доньки й не знала, що їй робити. Пробувала всіх ліків, що мала у своїй домашній аптеці,— не допомагали. Лікаря кликати не сміла. Він був біля Кенігзена. Світлійший наказав, щоб Кенігзен жив, поки його не переслухають і не покарають. Лікар старався сповнити наказ світлійшого.

До Любові Хведорівни світлійший був незвичайно ввічливим. Не питав її про ніщо, обіцяв ласку царську і заспокоював, що їй не станеться кривда. Вона вдовиця по Василю Леонтієвичу, що через злобу гетьмана Мазепи втратив життя, спасаючи царя. На прохання матері згодився злагодити долю її доньки., Хоч вона заслужила собі на велику кару, але заради пам'яті батька світлійший дозволяє Любові Хведорівні взяти поки що під свій догляд доньку. Обидві вони не можуть оставатися в Батурині. Ще нині дістануть карету і конвой, їх відвезуть у найближчий монастир. Що далі — вирішить цар. Ще нині, значиться, їм в дорогу. Як же тут Мотрю везти?

Любов Хведорівна клала зимну воду, розігрівала ноги доньки, цілувала її руки. “Підніми свої повіки, глянь на матір свою безталанну, ти тепер для неї усе”.

“Мати... Любов Хведорівна... тут?.. І тебе загнали в цей кут, звідкіля виходу нема”...

“Не бійся, Мотре. Ще нині виберемося з того пекла. Переїдемо в місце захисне, безпечне, заживемо. Одужаєш, розвеселишся, будемо дякувати Богові, що пощадив нас”.

“А їх?”

“Кого?”

“Усіх... Гадаєш — Мотря, голубка сизокрила, гадаєш, вона гетьмана любила, Чуйкевича, тебе? Не любила я нікого і всіх. Не бажала я нічого — це гріх. А бажала я усього для всіх — волі і слави. Чому ти не така, мамо, як колись”.

“Яка, доню, яка?”

“Горда, невгнута. І тебе доля зломила. Доля, то сила, а ми тільки люди. Доля і люди — вороги споконвічні”.

“Лиши це, Мотре. Господь усьому суддя. Нехай славиться його ім'я святе. Він не забуде про нас”.

“Про Україну забув”.

“Господь не забуває про ніщо”.

“Забув. Ворогам її кинув на поталу”.

“І вороги не вічні. Нині нам, а завтра їм”.

“Завтра буде запізно... Чуєш, мамо? Дзвонять дзвони. Похорони... похорони... ховають Україну. Насипали могилу аж до хмар. А на могилі не хрест, лиш цар... Агуш! Агуш! Агуш!

Женіть, женіть його! Бо шкода душ, бо шкода душ!..

Не прогнали... Пропало... 0-го!”

Любов Хведорівна заспокоювала доньку. Нема такої могили, щоб можна Україну похоронити. Ще більшою і кращою воскресне.

“Але коли?.. Нас тоді на світі не буде. Настануть покоління — з болем у душі і страхом у серці. Покоління — раби. Страшно, мамо”.

“Бог милосердний — не відвернеться, простить”.

“Великі наші гріхи. Не знаю, чи схоче простити!”

“Треба вірити, Мотре. Будемо молитися до Бога”.

“В монастирі?.. Молитися треба ділами”.

Любов Хведорівна не знала, що відповісти. Пригадала собі першу мандрівку Мотрі в монастир.

“Поки що — там, бо нині там тільки й безпечно. А втишиться — так переїдемо на хутір”.

“З ласки царя... А може, у Сибір... Не ти, а я”.

Любов Хведорівна одне мала на гадці, щоб заспокоїти Мотрю. Кожної хвилини могла заїхати карета, бо світлійший велів, щоб ще нині, вночі, зруйнувати двір до основ. Треба Мотрю забрати. І Любов Хведорівна нахилилася над постелею.

“Монастир недалеко від Десни. А за Десною, ти знаєш...” — прошепотіла. Донька глянула на маму. Поки підносилися, зіниці росли й наливалися життям.

“Як поїду за Десну, не верну аж на весну”.

“Їдьмо, мамо!” — і пробувала встати. Але голова тягнула її назад на подушки.

Любов Хведорівна натирала виски старим вином. “Я тобі, доню, і вбрання тепле привезла, шубочку соболеву, тую, що ти так любила. Дай, я вберу тебе”.

Мотря не противилася. Лежала без чуття. Думки порозліталися , як птахи, і в голові зробилося тихо. Лиш того відчуття, немов-то її розтягають і розшарпують, не могла позбутися. Відчуття прикре, аж болюче.

Коли б заснути кріпко, кріпко і не будитися більше...

* * *

Погасла коротка днина. Любов Хведорівна запалила свічку і готовилася в дорогу. Мотря лежала вбрана. Не рухалася. Заснула.

В Любові Хведорівни тільки й гадки було, щоб її вирвати з того пекла й перевезти в монастир. За тою гадкою забувала про все, про свої маєтки і про синів. Сини — мужчини, дадуть собі раду, а маєтків — пощо їй маєтки. Коли б Мотря жива. Сини... і Любов Хведорівна здригнулася...

Пригадала собі сина Василя, що був оженений з Апостоловою донькою. Апостол з Мазепою пішов. Коли б цар не хотів карати зятя за провину тестя. Але ж бо Василь покійного Василя Леонтієвича син. Що син, то не зять. Батько ближчий від тестя. І вона заспокоїлася. Якось Бог дасть, коли б тільки щасливо перевезти Мотрю. Заторохтіла карета, хтось легко постукав у двері.

“Увійдіть”.

Увійшов офіцер, котрому Меншиков доручив конвой. Вдвійку винесли Мотрю, примістили в кареті, обтулили, і карета двигнулася з місця. Торохтіла по замерзлій землі.

Любов Хведорівна нахилилася над донькою, долоні свої тримала над її очима. Боялася, щоб Мотря не побачила страхітних палів.

Але Мотря не приходила до себе. Втратила пам'ять чи спала. Карета скоро переїхала вулицю і повернула на поле.

Потонула в густій імлі, як у хвилях моря.

Лишала за собою згарища, трупи, руїну — жахливе діло переможців.

Стада воронів і круків налітали, як хмари.

Крякали й билися над трупами, хоч їх було скрізь так багато. Тисячі.

Перед мостом карета зупинилася. Тут збивали тратви, на котрих мали пускати шибениці з козаками.

Любов Хведорівна перехрестилася, відвернулася від Мотрі і важко заридала.

“Беззаконіє моє прости і гріх мой перед тобою єсть вину”,— шептала слова псалмоспівця.