У ДОБРИХ ЛЮДЕЙ

Перед ними блимнуло світло, одне, друге, десяте. То мигтіли, то погасали, як блудні вогники на ставищу. Перша гадка, чи не вовки це? Але світла не зміняли місця, значиться, не вовки це, а в селі світиться у хатах. Вступила в них нова сила, бо ніщо так не підбадьорює чоловіка, як свідомість, що після довгої, тривожної мандрівки попадеш до хати, в котрій тепло й привітно і в котрій живуть люди, які не перебули того, що ти. Забувається про небезпеку, кудись дівається жахливе питання “що далі?”, хочеться прямо сісти на лаві, з'їсти ложку теплої страви й не думати про ніщо.

Розбрелись по хатах одинцем, найбільше по два-три. Нема що триматися купи, хай кожний промишляє, як може. Купою тепер далеко не зайдеш, бо не важко попасти тепер на московський патруль, одинцем все-таки скоріше дась собі раду.

Свої не зрадять, а допоможуть. Числили на співчуття. Дехто гадав спочити трохи, поживитися і далі йти, бо не в одного були у недалеких слободах родичі або знайомі. Поранених або тут сховають, поки не видужають, або перевезуть у сіні, в трощі тощо, є всякі способи помогти ближньому, якщо охоти не бракує. Чечель заждав, поки не примістилися люди, а тоді його чура застукав до якогось вікна.

Не скоро й не радо відчинили. Такі даси, що по ночах краще не пускай незнайомого в хату.

“А хто там?” — питав хазяїн, заглядаючи крізь вікно.

“Спершу впустіть, а тоді й почуєте хто”,— відповів чура. Хазяїн, почувши хлоп'ячий голос, відчинив двері і впустив чуру. Той розказав йому, який-то гість за порогом чекає.

“Боже ж ти мій! — заметушився хазяїн.— Чому ж ви мені зразу того не казали?”

Вибіг, за коліна Чечеля обійняв: “Простіть, що ждали. Будь ласка, заходьте. Жінко, докинь до печі трісок. Подай нам теплої страви. Не сподівався я такого гостя, куди там, куди!”

Він колись козакував, а тепер сидів на невеличкім хазяйстві; вітати полковника в своїй хаті, хоч би тільки припадкове, це була для нього велика честь. Не скривав своєї радості. Але зараз же догадався, в чім діло. Знав, що москалі облягають Батурин, а коли Чечель тут, так, значиться, з Батурином погано. Глянув з-під ока на гостя і на його чуру, але питатися не смів. Не міг. Важко було. Догадувався, що почує.

Зложив укількоро коврик і постелив на лавці. “Сідайте, ваша милосте. Тут вам краще буде. Ви здорожені. Боже ти мій, Боже!”

Не знав, як йому повести розмову.

Чечелеві теж важко було починати. В його душі Ненаситець ревів, обривалися кручі й летіли у пропасть, небо валилося на землю, а земля западалася кудись.

Хазяйка накривала стіл. Ставила страву, хазяїн краяв хліб і наливав горілку. “Не знаю, чи смію вас просити”,— говорив, подаючи чарку.

Чечель випив мовчки. Позволив чурі сісти за стіл і просив, щоб і йому чарку подали. “Продрог хлопець,— сказав,— дивуюся, що не прилишився, як другі”.

“Славний з нього козак,— похвалила хазяйка й погладила хлопця по голові.— Хай здоровий росте. Хоробрих козаків нам тепер треба більше, ніж коли.— Вона не втерпіла,— а що ж там у Батурині чувати?” — спитала.

Чечелеві почорніло в очах. Це просте запитання поставило перед ним у повний ріст цілу велику і страшну подію.

Махнув рукою.

“Невже ж?” — спитав тривожно хазяїн.

“Еге ж,— відповів за Чечеля чура.— Нема нашого Батурина, нема!” Закрив долонями очі й заридав, як дитина. Хазяйка пригорнула його до себе.

Хазяїн стояв, ніби стовп. Задеревів. “Нехай діється воля твоя святая”,— сказав по хвилині й перехрестився до образів. Важка мовчанка гнітила їх. Тільки хлопець плакав, аж заходився. Ніхто не потішав його, знали, що він за всіх їх плаче і що на цей плач ніякої потіхи бути не може.

“Страва стигне,— озвався врешті хазяїн, звертаючись до Чечеля.— Їжте, ваша милосте, кріпіться, бо на тім, що сталося, ще не кінець”.

“Це щолиш початок”,— притакнув Чечель.

“Початок, а кінця ще й не видно. Багато ще прийдеться нам витерпіти, багато ще потече сліз і крові, поки буде так, як треба”.

“Ісусе, Христе, Сине Божий, помилуй нас”,— молилася хазяйка, а хазяїн, помовчавши хвилину, спитався несміло:

“Як же він, той Батурин, здався чи як?”

“Ні,— відповів Чечель.— Його москалі здобули”.

“І зруйнували”,— доповів чура.

“Здобули. Я так собі й гадав, бо коли б здався, то не гостив би я вас нині в своїй хаті. Нехай же Богові милосердному буде дяка й за те. Добре, що не здався. Бо погадати собі, який би це був сором. Резиденція, президія і — здалася. Правду сказати, я того й не сподівався. Чечель і Кенігзен, гадаю собі, і здали москалям Батурин. Ні, цього бути не може”.

“Не здобули б москалі Батурина,— почав крізь сльози чура,— якщо Ніс не зрадив би був входу”.

“Ніс? З яких же це Носів?”

“А Іван, прилуцький наказний полковник”.

“Цей? Нехай же його Господь тяжко за те гидке діло скарає. Забажалося наказному полковникові совершенним стати. І чого-то людина для тих почестей марних не зробить, аж погадати страшно!”

“Бога в серці не має”,— кивала головою хазяйка.

“Такий гарний город і змарнував. Проміняв за пірнач. Бодай би його Бог тим пірначем побив. По кривді людській він його доскочив, а не чесними заслугами козацькими добув. Такий гарний город і через нього пропав. Один замок який, а церкви, а двори! Бувало дивишся і надивитися не можеш, така краса, таке добро. А тепер погадати — нічого нема. На попелище приїдеш, на руїну. От що”.

Плакала. Чоловік потішав її. Казав, що відбудують Батурин. От і Київ скільки разів палили, грабували й плюндрували, а він все-таки двигався з руїни на славу Богові і людям.

“Відбудують, та життя людям не вернуть”,— відповіла хазяйка і стала випитуватися про своїх знайомих у Батурині, чи врятували вони життя і добро, котрі частини міста заціліли і що з нього залишилося.

“Залишилися згарища і трупи”,— відповів Чечель.

А помовчавши хвилину додав: “Та ще залишився я зі жменькою втікачів”. Він гірко всміхнувся. Не міг скрити злості на самого себе за те, що втікав. Під час утечі в першу чергу про небезпеку думав, про те, щоб вивести людей, а тепер совість стала докоряти йому, що тисячі загинули, як герої і як мученики, а він з десятками втік, як трус. Послухав розуму, котрий казав рятувати себе і тих, що живими осталися, а тепер серце і совість гризли його. Казали, що поступив самолюбиво та що безкарно йому це не пройде.

Гірко робилося на душі, але розум все-таки брав перевагу над серцем, казав, що лишня жертва — це гріх і що легше було згинути, ніж пускатися на такі труди, невигоди й небезпеки, які його тепер чекають.

“Хто тобі може дати гваранцію,— казав собі Чечель,— що за хвилину не впадуть до села царські люди і не захоплять тебе. Може, селяни й раді б тебе не дати, та чи їх сила?”

Хазяїн ніби вгадав його чорні гадки. “Ваша милість не потребують боятися. Ми люди певні й вірні”.

“Сподіюся”,— відповів Чечель.

“Козак, хоч і на ріллі осяде, а честі своєї лицарської не забуде”.

“Так воно й повинно бути”.

“Так воно і є. Ми гетьманові доховаємо віри, бо знаємо, що він нас до злого не веде. Як треба чого боятися,— додав, принижуючи голос,— так хіба черні”.

“Черні?”

“Того гультяйства, що намножилося тепер за час війни і що тільки глядить, де б легким способом поживитися”.

“Як гайвороння, налітають на спокійних людей і не дивляться, чи свій, чи ворог, не бояться гріха”,— нарікала хазяйка.

“Перед ними треба оберігатися”.

“Всі вони видають себе за козаків, а це прямо розбишаки, а не козаки”.

“Страшний народ”.

“А ще страшніше, що в нас щось такого може бути. Гетьман Іван Степанович казав винищувати ті банди, й вони його за це не люблять і не люблять гетьманців, бо вважають їх своїми ворогами”.

“В упорядкованій державі для них місця бути не може”.

“Тому-то вони і слухати про державу не хочуть. Для них усе одно — гетьман, хан, король, цар, щоб їх на службу прийняв і гроші платив або щоб їм дозволив по своєму промишляти. От кого боятися нам”.

“А навідуються вони до вашого села?” — запитав Чечель.

“Дотепер, славити Бога, ні. Наше село, хоч і не мале собі і не бідне, так не на шляху лежить. Це одне. А друге — знають, що ми не безборонні. Самопалів у нас не багато. У мене та ще в декого. І не всі вміють з самопалів стріляти. Але за те в кожній стрісі заховані списи, а з луків у нас і хлопчики стріляють, та ще як, як татари. До нас якою-будь купою і не підходь, а вони великими ватагами не ходять, бо від москалів непевно. Москалі з ними коротку розправу чинять, або приставай до них, або гинь”.

Чечель і без того знав про ті своєвільні купи, що стільки лиха творили на Україні, йому тільки цікаво було довідатися, як до них ставився осідлий народ. Почувши, що неприхильне, заспокоївся.

“А що ж тепер, ваша милість, гадають починати?” — спитав несміливо хазяїн.

“До гетьмана перебиратися”.

“За Десну?”

“За Десну, батьку”.

“Важко”.

“Чому б то?”

“А тому, що цар, як тільки почув про перехід гетьмана до шведів, або, як вони кажуть, про “ізмєну”, так зараз велів Меншикову послати на Десну кілька полків драгунів, щоб не дозволити решті війська козацького переправлятися на той бік”.

“Невже ж?”

“Так воно є. Тепер понад Десною московські драгуни стоять. Переходи караулами обсадили, на дорогах застави поклали — нікого за Десну не пускають. Уже їм дехто в руки попав, що до гетьмана поспішав”.

“І що?”

“Те, що звичайно москалі в таких випадках роблять, батоги й кнути на місці, а тоді до посольської похідної канцелярії відправляють питати, чи з гетьманом Мазепою змови проти царя не мав. Переказують, що таке навіть з одним гетьманським канцеляристом склалося”.

Для Чечеля були це несподівані новини. Сидячи в обложеному Батурині, він не знав, що за той час діялося на Україні. Не гадав, що цар так скоро й рішуче поробить усі заходи, щоб у почині задавити мазепинське повстання. Мабуть, зрозумів небезпеку і — спішився. А ми?.. У нас є — Носи... І на саму згадку про цього мерзотника Чечель здригнувся.

“Іван Ніс,— повторив у голос; затискаючи кулаки.— Коли б не цей Ніс!”

“Прокляте будь те ім'я од рода та до рода”,— сказав, спльовуючи, хазяїн.

“Хто на Батурин гляне, той і Носа спом'яне,— додала хазяйка,— так як отсе ми його споминаємо, зрадника”.

І вона, підперши бороду рукою, хиталася журливо:

“Такий город, такий город, і видав ворогам на поталу”.

Чечель не стільки дивувався з вірності хазяїнів гетьманові й жалю за його зруйнованою столицею, скільки з їх свідомості і знання справи. Сидять у селі, далеко від битого шляху, ніхто туди не заглядає, а знають, що гетьман до шведів перейшов, і про розпорядки царські чули, і про все.

“А скажіть мені, будь ласка,— просив,— звідки ви всі вісті берете і, як бачу, вісті правдиві, а не якісь там бабські плітки?”

Хазяїн хитро всміхнувся: “Ваша милість знають, що козак чує, як трава росте. Нас тут кілька колишніх козаків, здебільшого таких, що до служби військової неспосібними стали, тому й на ріллі поселилися. Але ми цікавимося, що діється у світі. Все хтось з певних людей на звіди їде. Скрізь маємо своїх вірників, ті й переказують нам”.

“Так у вас є своя пошта”.

“Щось ніби жива пошта.— А, наблизившися до Чечеля, шепотом сказав: — Ми вже й гетьманський маніфест читали. Я собі навіть відписав його, бо я письменний”.

“То вже й маніфести з того приводу ходять?”

“Еге ж. Гетьман розсилає свої, а цар свої. Цар пише, нібито гетьман зрадив його, не для добра народу, а для власної користі. Нібито він нас польським панам, а церкву нашу єзуїтам на поталу віддати бажає”.

“Ого!”

“То ще не все. Слухайте далі. Та ще каже, нібито не москалі наш народ угнітали, а гетьман, нібито не цар усякі податки на нас накладав, а лиш гетьман багатився кривдою нашою”.

“І ви вірите?”

“Хто дурний — хай вірить. Я до них не належу. Каже цар, що він жодного єфимка з України до своєї казни не хоче. Обіцяє тим, що повернуть до нього, “милостивеє отпущеніє вин їх, содержаніє чинов і маєтностей їх без всякого умаленія” та ще нагороди великі за вірну службу”.

“За таку, як Ніс йому служив”,— докинула хазяйка.

“А гетьман?”

“Що пише гетьман, питаєте?”

“Так”.

Хазяїн попросив його в ванькир, добув із-за образа вчетверо зложений лист паперу і сказав: “Читайте, що наш гетьман пише”.

Чечель прочитав гетьманський маніфест, зложив його назад і, віддаючи, запитав: “Що ж ви на це?”

“Питаєте? Гетьманові вірю. Він правду пише. Перейшов до шведа не заради користі, а лиш, щоб визволити нас із царської неволі, з того ярма, котрого довше носити годі. Невже ж ми сліпі чи дурні, щоб не бачити, до чого воно йшло? До скасування нашого козацтва й гетьманства та до перестроєння нашої землі на московський лад. Це всякому ясно, хоч не всякому страшно, бо багато є таких, що це їх ані болить, ні свербить. А хіба ж нам не все одно, хто над нами панує. Хлопові одна біда — говорять, бо дурні. Та ми, козацькі люди, знаємо світові лад”.

“Так ви співчуваєте тому, що гетьман зробив?” — запитав Чечель.

“Не тільки співчуваємо, але й постояти готові”.

“То гарно. А багато вас?”

“Того я вам, пане полковнику, ніяк сказати не можу. Але народ козацький, хазяйський, гадаю, одної думки зі мною. Тільки всілякий, на землі неосілий, хибкий народ, цей, звичайно, туди й хилиться, куди вітер повіє. І за нього боюся. Дещо і за старшин, за тих, що з гетьманом не пішли”.

Чечель задумався, бо і він того боявся. Старшини, звичайно, люди багаті, мають луги й ліси, лани та млини, усякі доходи й вигоди, жаль їм буде втратити ті маєтки. Та ще тепер, коли цар обнадежує усякою ласкою своєю, хто тільки покається і вернеться до нього. Не одного він на цей гачок легко зловити може. Зокрема тих, що мають родини, жінок і дрібних дітей. Що станеться з ними? Ані їх із собою брати, ані дома лишати, от і біда!

“А не знаєте, куди діваються жінки й діти тих старшин, що з гетьманом пішли?”

Хазяїн тер чоло: “Підождіть, будь ласка, хай пригадаю. Щось мені і про них доповідали. Ага. Кажуть, немов-то деякі до Прилук втекли. Так нібито й Орликова жінка, і гетьманського господаря Цурки”.

“Прилуки досить далеко від воєнного терену, може, їм там і безпечно буде”.

“Не знаю, може. Тільки в Прилуках усього сотня вояків і то народ не дуже надійний, такі, що з полків повтікали. Не знаю, чи можна їм довіряти, бо не без маєтків старшинські жінки до Прилук прибули”.

І оба вони зажурилися. Думали, як дуже дальший розвиток справи залежний буде від того, як себе там ті старшинські родини почуватимуть, бо чого для своїх жінок і дітей не зроблять їх мужі й батьки.

“Але ми балакаємо,— почав господар,— а ваша милість утомлені. Який же я нездара. Жінко! А приладь там постіль у світлиці і дай чистої води в цинову вмивальню, та ще добудь із скрині білизну щонайтоншу, спішись”.

“Ніби я цього сама не знала,— відповіла йому жінка,— аж ти мені це потребував казати. Все наготовлене як слід. Проси їх милість, хай звелять перейти у другу половину”.

Чечель щолиш тепер почув, що йому дійсно нічого так дуже не треба, як води, білизни і постелі. Він ледве на ногах тримався, повіки спадали йому на очі, як крила птиці, котра вже далі летіти не може, в голові, ніби буря шуміла.

Подякував добрій хазяйці і з хазяїном перейшов через сіни до світлиці. Тут за печею були криті двері до малої кімнатки без вікон і без других дверей, про неї ніхто і не догадався б. В тій кімнатці приготовлено для Чечеля, а в світлиці, на лавці,— для його чури.

І щолиш тепер, як Чечель обмився і хотів перебрати сорочку, побачив, що вона поприсихала до тіла. Насилу повідбирали, хазяїн оглянув рани, бо, як колишній козак, розумів це діло, побажав гостеві спокійної ночі і вийшов.

В світлиці моргнув на чуру. Цей зрозумів знак і вибіг за ним.

Сиділи втрійку і чура розказував про Батурин, і як батуринці не хотіли впустити царське військо, і як Ніс зрадою впровадив туди москалів, який бій ішов, як Кенігзена поранили, як боронився полковник Чечель і як він, втративши всяку надію, з останками людей вискочив з міста і забіг аж сюди.

“І тепер ми отсе у вас, а там, у Батурині, лиш згарища, і трупи, лиш москалі, як чорти, снуються по тім пеклі і гайвороння над трупами кряче”.

Він уже не плакав, тільки скреготів зубами й затискав молоді кулаки.

Жаль уступав перед почуттям помсти, котре перший раз явилося в хлоп'ячій душі.

Помститися, помстити за те все, що накоїли вороги.

Хазяйка кивалася, і по стіні за її спиною хиталася велика, довга тінь, як маятник на годиннику, завішенім десь у просторах. Хазяїн вхопив голову у руки, підпер лікті на колінах і дивився на кут хати, ніби в глухий кут, з котрого виходу нема.

На дворі шумів вітер і політав сніжок.

СУСІДИ

Нараз хазяїн голову підняв: “Цитьте!”

Всі троє стрепенулися. Надслухували. Хтось вулицею ішов, відсунув ворота, наближався до хати.

Хазяїн встав.

“Не йди!” — крикнула жінка й потягнула його за полу.

“Пусти! — відповів, вириваючися від неї.— Не знаєш — гість у дім, Бог у дім. Гостя нам треба-боронити. Ти, хлопче, йди у світлицю і зачини на защіпку двері. Нікого не впускай, поки я не вернусь”.

Взяв самопал, відчинив засув і вийшов.

Незабаром вернувся з трьома сусідами.

Виправдувалися, що спати не дають, на хату в таку пізню пору нападають, але бачили, що світиться у вікнах, так поступили.

“Ви ще не знаєте, що сталося?” — питав один. Хазяїн дав жінці знак, щоб мовчала. “Нічого не знаємо”,— відповів.

“Кажіть, що сталося”.

“Москалі Батурин здобули і зруйнували”.

“Що ви кажете? — крикнули обоє і руки заломили.— Батурин? Резиденцію гетьманську? Це неможливо! Город був укріплений, Кенігзен, Чечель, і гетьман недалеко — і здобули? Як же це?” — вдавали, що нічого не знають.

“Гетьман недалеко, та не поспів”,— пояснив сусід.

“Не спішився,— доповів другий.— Він добре, що сам до шведів перейшов, безпечно себе почуває, а що станеться з, народом, це для нього так, як для мене торішній сніг”.

Хазяїн здивувався. Дотепер про гетьмана ніхто так не відзивався.

“Ти, брате,— почав,— несправедливо кажеш. Як не поспів, то видно, не сподівався, що Батурин так скоро здасться”.

“Він не здавався”.

“А як же?” — випитувався хазяїн, нібито нічого не знає.

“Наказний полковник Ніс ізрадив, ворогові хід у город показав. Іван Ніс, як знаєш, наказний прилуцький полковник, забажав совершенним стати і видав Меншикову Батурин. Москалі город спалили, а людей перерізали, не жаліючи ні жінок, ні старців, ні дітей.”

Хазяйка запаску до очей піднесла, ридала.

“Старшини всіх нас продадуть, як на заріз худобу, вони тільки того й чекають”

Хазяїн попросив гостей сідати. “Хто вам це, люди добрі, казав?” — питався.

“То ти ще нічого не знаєш? Люди з Батурина прийшли, тії, що з Чечелем насилу з голоду вискочили”.

“А де ж полковник Чечель?”

“Кажуть, що в когось у селі. Лихий його зна, де він. Може, далі пішов. Здав Батурин, а тепер до москалів піде, “милостивого отпущенія вин” у світлійшого просити. Вони до його, як по свячену воду йдуть”.

“Хто?”

“Хто ж би? Старшини. Випрошують собі ствердження давніх грамот і нових на всякі маєтності просять, а ми, хто таке ми? Для старшин ми гречкосії, коли прямо не чернь, хто про нас дбає, — скажи! Вони викрутяться, як в’юни, а ми цареві за гетьманову зраду відповідь дамо, хоч ми в тій зраді неповинні, бо ми до шведів переходити не казали”.

“Жаль говорить з тебе, мій брате”,— заспокоював його хазяін.

“Не жаль, а правда”.

“Може, й правда, але така, як тобі здається”.

“А тобі ні, бо ти за старшинами руку тягнеш, гадаєш, сотником тебе зроблять,— по смерті”,— додав гумливо.

“Того я собі не бажаю і ані чинів, ні маєтностей не хочу, бо й того, що в мене є, для мене і для жінки досить”.

“Досить, та від прибутку голова не болить”.

“Як кого. Та не мене. Я за правду стою. А на мою гадку правда ані по нашому боці, ані по їх, лиш посередині”.

“Себто як?”

“Атак, що є гідні старшини, і негідні, як і поміж нами буває. Що Ніс погано зробив, що нічого гіршого зробити не можна, того я не перечу”.

“Бо не можеш”.

“І не хочу. Я б його, як скажену собаку, колом забив, коли б він мене під руки попався. Але невже ж цій Ніс тільки простих людей ворогам на поталу віддав? Невже ж у Батурині не погибли також наші старшини, їх жінки й діти? І скільки! А скільки їх ще на муки піде, хай Бог ті муки за наше спасіння прийме”,— і він перехрестився.

Перехрестилися і зітхнули всі.

“То правда,— відповів розсерджений сусід.— Але гетьман теж недобре зробив. Перейшов, а нас оставив на ласку й неласку судьби — робіть собі, що хочете”.

“Того він ніяк не гадав. Як ішов до шведів, так це тому, щоб скоріше з ними до нас вернутися й захищати нас перед москалями, а що трапиться такий підлий зрадник, як Ніс, того він передбачити не міг, як ані ти, ані я нічого такого не предвиджували і навіть не гадали собі”.

“А Чечель?”

“Сам кажеш, що полковник Чечель Батурина не здав, що він обороняв його хоробро”.

“А все-таки втік. Може, за ним уже й погоня біжить, ще він нещастя на наше село накличе. Москалі скажуть, що ми Чечеля перед ними скривали, спалять наші хати, а нас переріжуть та перевішають, коли б на палі не повсаджали”.

“Так тоді по-твоєму що?”

“Треба нам перешукати село, чи він де не сховався”.

“А як сховався?” — спитав хазяїн, вдивляючися сусідові в очі. Той мовчав.

“А як сховався? — повторив,— то що тоді?”

“Тоді треба його москалям передати, хай його голова за всі наші голови йде”.

“Мати Божа! — аж скрикнула хазяйка.— Як ви, сусіде добрий, щось таке можете казати? Свого чоловіка, такого славного козака, такого лицаря катам у руки видавати?”

“Як ми їх не дамо, то вони видадуть нас, побачите. Не пора міркувати, що годиться, а що ні, а пора про себе дбати, бо ніхто про нас не дбає”.

“Недобре ти, сусіде, радиш,— озвався хазяїн хати,— я такої ради і слухати не хочу. Я до того руки своєї не приложу. Краще голову покладу, ніж Іудою стану. А ти що, брате, на це?” — спитав другого сусіда. Цей видно з гадками бився.

“Гадаю,— казав,— що нема що Чечелем турбуваться. Хто зна, де він тепер. Може, вже в другому селі, а може, по дорозі в чужі руки попав. Наша турбота — його люди. Боюся, щоб нам за них якого лиха не було. Декількох можна притулити в селі, перебрати, ніби це челядь або свої. Але не всіх. Старшин треба відправити в дорогу. І то чим скоріше, тим краще”.

“За те, що билися за нас?”

“За нас?”

“А за кого ж? За нашу волю, за те, за що й ми боролися колись, як були молодими. Пригадай собі, у яких пригодах ми не раз були. І чи видавали нас наші люди? Своїх людей на муки, на смерть видавати! Страшно, товариші, страшно!”

“Страшно, але як конечно, то нічого не вдієш. Краще хай потерпить дехто, ніж терпіти має народ”.

“Нехай терплять інші, щоб тільки не ми, правда?” — і хазяїн гірко всміхнувся. Тамті дивилися на нього спідлоба й вертіли в руках шапками.

Один глипав чорними очима, як вовк, другому вуса нервово дрижали від збентеження. Упадок Батурина нагнав їм такого страху, що готові були до всього, щоб тільки запопасти ласки в ворогів.

Хазяїн знав своїх односельчан. Не багато між ними таких, що на них покладатися можна. Це здебільшого старші, з діда прадіда козаки. Решта — народ хибкий. Поки добре, то й вони добрі, а не дай Боже лихої пригоди, то щось таке вам зроблять, чого й наймудріша голова не передбачить.

“Знаєте ви що? — почав хазяїн, силуючися на спокій.— Якщо ви справді гадаєте видавати їх, то в першу чергу видайте мене”.

“Вас?” — і сусіди аж підскочили на лаві. “Так, мене,— відповів рішуче,— бо я проти Москви стояв і стою, я гетьманові вірним був і є, я тих, що Батурина обороняли, за лицарів маю, а не за злочинців, котрих карати треба. Беріть і в'яжіть мене, хай моя голова за ваші йде, бо, видно, не сидіти нам довше в одному селі, ми тепер люди з інших світів”.

Почувши таке гірке й несподіване слово, замовкли, бо і що ж їм було казати? Розуміли, що правда не на їхньому боці, але життя від правди сильніше. Рятувати себе і своє добро, от що було для них найважніше. Честь, правда, справедливість, усе воно гарно, та не тоді, як ворог на карку.

Хазяїн читав у їх душах, як у книжці.

“Як же буде? — почав.— Пізня година. Вже й ранок недалеко, треба рішатися, щоб нас дійсно який чорт не заскочив та не наробив бешкету”.

“Як громада скаже. Громада — великий чоловік”.

“А на моє, громада — капустяна голова. Вискочить який горлай, застрашить людей і вирішать таке, що й погадати страшно. Знаєте, як воно тепер буває у громаді. Молоді старшини воловодять. Наймит хазяїном править. Поганих часів дожили ми. Краще було у бою полягти, ніж дочекатися такого. Сором від смерті страшніший. Люди добрі, що ви сорому не боїтеся, що ви суду Господнього не жахаєтесь!”

“Суд царський від суду Божого страшніший, бо Господь милосердний, а цар ні”.

“Але й милосердя Боже свої границі має. Не переступаймо їх!”

“Царська власть від Бога, нам слухати треба, що цар велить”.

“А гетьманська власть від кого, від чорта?”

“Від царя”,— відповіли, щасливі, що попали на таку розв'язку, яка буцімто заспокоювала їх совість.

“Хто вам це казав? — питався стривожений хазяїн,— хто вам, люди добрі, таку небилицю повів?”

“Піп у церкві проповідував”.

Хазяїн зрозумів усе. Попи з царем тримають, з тим царем, що зневажає віру й насміхається з Бога. Цар на гетьмана наклеп пустив, буцімто він наші церкви й монастирі єзуїтам віддати бажає, і попи послухали його.

“Розумію вас,— розпочав хазяїн голосом сумним, ніби він отсе на якійсь стипі балака.— Ви повірили попам. А знаєте, як вони, ті попи, собі міркують?”

“Як?”

“А так, що гетьман за Десною, а цар тут. Заки гетьман зі шведами поспіє, цар може з ними зробити, що захоче. Та ще міркують вони собі, що хоч тепер гетьмана зрадять, так це ніщо. Як побідить цар, то він їх тую зраду всілякими маєтностями обдарує, а якщо гетьмана зі шведами верх візьме, то він їм простить, бо гетьман свій чоловік і своїх духовників не буде так карати, як карає їх цар. І ви повірили попам?”

“Вони слуги Божі й закони Господні краще знають, ніж ми. Хай вони перед Богом відповідають за нас”.

“Кожний за себе відповість, бо на те у нас розум і вольна воля є. Якщо царська власть від Бога, то гетьманська теж від нього. Гетьмана вибрав народ, а голос народу, голос Бога. Негідні ми зватися людьми вольними, коли не розуміємо того”.

“Як голос народу — голос Бога, то чому ж ти не хочеш слухати того, що громада скаже, громада теж народ”.

“Та не така, як наша, і не в таку пору, як тепер. Нашу громаду чорт опутав і вона голосу Божого не чує, з отсеї розмови бачу. Та я на суд нечестивих не піду”.

“А нам пора. Простіть, що позбавили сну”.

“Який там сон тепер. Спасибі, що зайшли. Бувайте!”

Відпровадив їх до воріт, глянув на вулицю, постояв і стурбований вернувся до жінки.

“Ось воно як!” — сказав, ховаючи самопал під постіль.

“Щось таке твориться тепер у нас на Україні, чого ніяк не розберу. Народ не той став”.

“Інші часи, інші люди”,— зітхала жінка.

“Але ж двох правд нема, і двох честей також ні. Що було справедливе за батьків і дідів, те чесним і справедливим осталося для внуків, а що ні — те ні”.

“Не всякий так гадає, як ти”.

“Не всякий, але подумай лиш — „предательство"! „Пре-да-тель-ство” — повторив, розкладаючи безрадно руками.

“Були предателі за часів Христових, є й тепер. І тепер розіпняли б Христа”.

“Добре ти кажеш: і тепер розіпняли б Христа за те, що він людям добра бажав. А людям треба не благодати небесної, а звичайної наживи, і не слова Господнього вони бояться, а лиш кнута. Страшно подумати, жінко. В Батурині кілька тисяч людей смерть за нашу правду понесло і муки страшні протерпіли, а тут вони тих мучеників, що від рук мучителів спаслися, мучителям видавати хочуть. Я того не переживу”.

Ходив по хаті, збентежений до краю.

В його словах почувався такий великий жаль, що слухати було важко. Щоб повернути його від тих гадок, хазяйка просто спитала: “Чи не краще нам полковника Чечеля кудись заховати?”

“Куди?”

“А хоч би в омшаник”.

“Гадаєш, не знайдуть. Перед своїм ворогом не сховаєшся”.

“То може б йому дати коня і провести куди безпечно?”

“Не пора тепер. Світає. Треба чекати ночі”.

“Жаль, що ми того скоріше не зробили”.

“Як? Не бачила його? Та ж це не чоловік, а тінь. На ногах устояти не міг. Порубаний такий. Дивуюся, що від упливу крові по дорозі не впав”.

“Так що ж буде?”

“Що Бог дасть, але я його живим зі своєї хати не видам”.

Жінка мовила поранню молитву і збиралася палити в печі.