Студопедия

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника



БО НЕ ЗНАЮТЬ, ЩО ТВОРЯТЬ




Читайте также:
  1. Вы не можете притворяться
  2. Диагностический параметр и требования, которым должен удовлетворять диагностический параметр.
  3. У ребенка должна быть возможность удовлетворять свои потребности самостоятельно

Дня 29 жовтня (ст. ст.) 1708 р. писав цар із своєї квартири у Погрібках:

“Пане полковнику Чернігівський!

Писав нам пан генерал князь Меншиков о злім учинку і о зраді гетьмана Мазепи і хотів, щоб ви прибули сюди до нас на нараду об тому ділі, про що вчорашнього числа до вас, генеральної, і до всеї старшини і полковників вислані наші укази, щоб заїздилися на нараду про це діло і на вибір нового гетьмана по правах вольними голосами; і нині це підтверджуємо, щоб з'їздові тому були в Глухові, а вас бажаємо собі, якнайскоріше тут у себе побачити, і об тім дуже потрібнім ділі усно з вами балакати, обнадіюючи вас при тім нашою милостею.

Петро”.

А до непевного цареві полтавського полковника Левенця писав цар Петро тієї самої днини:

“Благородний пане полковнику Полтавський!

Об'являємо вам, що гетьман Мазепа, позабувши страх божий, зрадив нас і переїхав к королю шведському таким отсе образом: зразу оповістив війську, що дістав він, гетьман, наш указ іти за ріку з військом проти неприятеля, а коли перейшов, тоді уставив його в бойовий стрій і, коли до них неприятель наблизився, тоді він тому війську, що було при нім, заявив, що він, гетьман, прийшов на службу до короля шведського, і тому-то тоді шведи військо його оточили, і в такий спосіб старшини попали в руки неприятеля. “Того ради” післали ми укази до старшин і до полковників і до інших чинів, щоб вони збиралися на вибір нового гетьмана, і вас особливо “напоминаємо”, що подбати треба, щоб “малоросійський народ” не попав під володіння польське, а церкви і монастирі святії, щоб не були осквернені і в унію повернені; того ради желаємо, щоб ви якнайскоріше сюди до нас для ради і “упрежденія” всього того прибули й обнадіюємо вас при

тім нашою високою милостею.

Петро”.

Подібні листи відправлено до наказного ніжинського полковника і до інших старшин, а також до єпископів. Усіх їх цар ,негайно кликав до себе для вибору нового гетьмана, щоб колишній гетьман не “возмущав” народу, щоб випередити і знівечити його злочинні наміри, в чім “крайняя нужда і спасіння всеї Малої Росії состоїть”. Цар виявляв себе не лиш “государем”, але й “оборонителем малоросійського края” і нагадував, старшинам, що вони також “ревнителі о православії” і що вони мусять стати “за віру й отечество своє”. Всім їм цар обіцяв за це свою особливу високу милість і жаловання царське.



В маніфестах до всього “малоросійського” народу кидав цар наклеп на колишнього гетьмана, буцімто він хоче Україну Польщі запродати, а церкви й монастирі святі віддати уніатам на поталу. За те себе представляв оборонцем України, знаючи вражливість народу на податки й інші тягарі матеріальні, казав, що гетьман позаводив деякі нові податки “хитростію своєю, без царського указу, будьте на плату для війська, а на самім ділі ради збагачення свого. Ми же ні єдиного пенязя в казну нашу во всем малоросійском краю брать не повеливаєм”. Та признавав цар, що народові діялися кривди, але тепер він “войскам своим великоросійским под смертною карою запретил малоросійскому народу никакого разоренія й обид отнюдь не чинить”.

Таким способом цар Петро хотів прихилити до себе тих старшин, що з гетьманом за Десну не пішли і в Батурині не замкнулися, а також збаламутити народ, що попав між молот і ковало, між шведів і москалів. Але й про найближчих гетьманові людей цар не забував. Казав, що ті, які “ізміною вора Мазепи були заведені в неприятельські руки”, можуть спокійно зі шведського війська вернутися і зайняти свої попередні уряди, не боячись ніякої кари. “Милостивеє отпущеніє вини їх, содержаніє чинов і маєтностей їх без усякого умаленія і впредь наша ц. в. милість”. Зате ж усі вони, що протягом місяця не повернуться до царя, будуть позбавлені чинів і урядів при “войську нашім запорожськім”, а жінки їх і діти будуть взяті під “карауль, прислани кь намь, великому государю, которые сосланы будуть вь ссылку”.



Гетьман Мазепа і король Карл теж не мовчали.

Король Карл писав, що на прохання гетьмана Мазепи він бере в свою оборону цілий український народ і обіцяє захищати його від “неправого й неприязного московського панування”, підтримуючи народні змагання до привергнення вольностей прежніх. Король розкриває політичну систему московського уряду, котра веде до того, щоб, зломивши всяку опозицію з боку місцевого населення, змосковщити весь край.

“Если кріпко тому не запобіжите, знайдете погубу цілому народу настоящую”. Тому-то король Карл і закликав усіх українців до борьби за права і вольності, нівечені царями. Але що ж! Король і гетьман Мазепа були ген за Десною, а царські війська стояли більшими й меншими залогами по різних містах, як ось у Переяславі, Ніжині й Чернігові. До того Батурин упав і разом із ним упав страх на людей малої віри й невеликого характеру.

До царської квартири у Погрібках і до Глухова, де мали відбутися вибори нового гетьмана, тягнули старшини, козаки, духовники світські й чернечі цілими валками, щоб заявляти про свою непохитну вірність цареві, а гнів і ненависть — для колишнього гетьмана Мазепи, за його нечуваний та невиданий злочин,— за зраду його величества царя, того самого царя, котрого вони самі називали антихристом і котрому приписували вину за всі свої кривди й терпіння, за здирства невиносимі, за угніти всілякі, на які не раз перед гетьманом нарікали.



А тепер він, той самий цар-антихрист,— заступник, покровитель, прямо ангел хранитель України, живий архістратиг Михаїл, а гетьман Мазепа, котрий стільки величних церков побудував, школами і всякими приютами повсякчасно печалився,— ворог краю і народу, який не дбає про самостійність України, лише хоче повернути її під владу польського панства, а віру святу подати у наругу. Прикро, соромно, страшно!

Полковник Чечель, їдучи на санях невідомими шляхами й бездоріжжями, роздумував над тим. Шнури й посторонки, котрими був прикріплений, в'їдалися в його руки й ноги, давили груди і спиняли віддих, рани пекли, змагався жар, спрага налила його. Але він терпів душею, ще більше, ніж тілом. На постоях підходили до нього його мучителі, гидкі, брудні, п'яні, щоб подивитися, чи живий він ще. І замість попустити шнури, замість подати йому води, насміхалися над його терпінням.

Поспішайся, Чечелику,

Чекає москаль,

Вже для тебе зготовлено

Осиковий паль.

Гу-у!

Чечель повертав голову на другий бік, примикав те одне видюще око і твердив одне: “Прости їм. Господи, бо не знають, що творять”. У тих божеських словах він почував одиноку потіху, одиноку, останню розраду.

Сани підскакували на ровах і на грудді, не прикритім снігом, і кожух зісувався з нього.

Віддихав свіжим повітрям і дивився кругом. Бачив, як далекими шляхами мандрували козацькі прошаки до царських милостивих стіп.

“Летять круки на жир. Біжать вовки й шакали, зачувши трупа”.— І Чечелеві здавалося, що він чує цей поганий сморід, яким несе від падла.

“Падло, політичне падло, от що ви таке!”

Пригадувалися часи, коли-то князі й бояри наші їздили до темників татарських і до Сараю до ханів, кланялися, клеветали одні на других, впевняли в своїй вірності й любові непохитній, щоб випросити ярлик на міста й волості для себе. Подібно, як тепер.

Пригадувалися ворожнечі й каверзи галицьких боярів, як вони, щоб ослабити владу своїх власних, рідних князів, накладали з ворогами й накликали їх на свою державу, бо вище клали вони свої власні вигоди від державного добра. Як і тепер...

Пригадалася безталанна Настася Чигрівна і мудрий князь Ярослав Осмомисл, пригадався лицар-сліпець князь Василько Теребовельський, і багато-багато сумних, чорними красками мальованих картин аж до Виговського, Дорошенка, Сомка, аж до гетьмана Мазепи...

Шнури чимраз глибше в'їдалися в тіло і спрага чимраз дошкульніше пекла. Чорно, червоно робилося в очах, голову розпирали гадки. Якщо муки його потрібні для спокутування отсих гріхів — Господи, хай діється воля твоя!

Сани зупинилися. Ватага збентежилася. Видно було, що щось несподіване зайшло.

Чечель чув, як його мучителі, залишивши тільки двох людей при конях, самі подались у ярок. Звідти долітали до нього їх вигуки і крики. Перечилися, сварилися, не могли дійти до згоди. Незабаром зрозумів, у чім діло.

Вони побачили здалеку, як надтягала армія московська, і не могли погодитися, як їм підходити до неї.

Одні казали, що гуртом, а інші — що краще вислати депутатів, бо хто зна, як до них поставляться москалі, чи не заберуть від них Чечеля і, замість нагороди, чи не поступлять з ними, як з бандитами. Тамті, що були за тим, щоб назустріч царській армії цілою ватагою іти, боялися, що, як пішлють тільки делегатів, так тії заберуть гроші для себе, підуть з москалями, а їх оставлять дурнями у ярку. Ніяк не могли дійти до згоди.

“І між ними нема однодушності,— думав собі Чечель.— Скрізь колотнеча. Ніхто нікому не вірить, гризуться, як за кістку собаки. Коли ж тій гризні прийде кінець?”

Московська армія наближалася. Здалеку чути було грюкіт барабанів, тупіт кінських копит і стукіт тисячів чобіт.

Побідоносна армія царська йшла з Батурина у Глухів. За передньою сторожею везли батуринські гармати, закопчені, заболочені, по осі в крові.

Глянув Чечель, і кровлю серце йому зайшлось. Пригадав собі Кенігзена, хороброго гарматного осаула, що так славно орудував ними. Коли б не Ніс і не Кенігзенові рани, ті гармати ворога в Батурин не впустили б. Ревіли б на мурах, як леви, ригали б вогнем на ворога, як смоки, громами рокотіли б грізно, поки рокоту цього не зачув би гетьман. А так — глухо дудонить земля під ними. Котяться окервавлені колеса, гармати запираються, грузнуть, стають, бо ніяк не хочеться їм іти в полон. Сорому бояться, бояться, щоб не казали їм стріляти на своїх.

А за гарматами щонайсильніші драгуни несуть хоругви козацькі. Пошарпані, подерті, як крила вірлів, що в час бурі попід хмари літали. Скільки побід бачили вони, скільки козацьких очей дивилося колись на них, як на свої святощі найдорожчі! Головами лягти, хоругви не здати. І полягли батуринці, а не здали своїх прапорів. Від трупів забрали їх москалі, а не від живих. Тримайте, тримайте їх кріпко в руках, а то повідриваються з держаків і розвіються, як хмари по блакиті.

Світлійший князь Меншиков навмисне казав їх розпускати, бо наближалися до Конотопу, до того Конотопу, біля котрого колись гетьман Іван Виговський сорок тисяч московського війська трупом поклав. Нехай козацькі прапори невольниками туди ступають, куди колись побідниками ходили, хай бачить український народ, що добра доля відвернулася від нього і хай спокійно кладе свої руки в кайдани. Чужі хорунжі вимахують хоругвами, хочуть, щоб вони розвівалися буйно, щоб усякий пізнавав їх,— так хоругви розвіватися не хочуть, соромно хиляться вниз і прилягають до своїх держаків.

А за хоругвами — бунчуки, бунчуки, що з гетьманом ходили, де гетьман, там і бунчук. А тепер вони перед полководцем царським бранцями йдуть.

А за бунчуками, Боже, чи це йому ввижається, чи правда це, московський старшина гетьманську золочену, самоцвітами густо оздоблену гетьманську булаву в руках держить. Підносить, вимахує нею, ніби знаки дає, насміхається.

І Чечель примикає повіки, щоб не бачити того.

Але бачить. Жахливий образ врізується у мозок. Не забути його, не забути! Простує спину, пручається, шнури тріщать та не подаються. В Батурині свої сили залишив.

Дивися, хоч ти один дивився на клейноди гетьманські іншими очима, як на них дивляться вороги і свої, що уздовж шляху лобами до землі припадають, поклони б'ють, але не перед тими святощами, а перед силою побідника.

А за клейнодами йдуть їх оборонці, козаки і старшини, котрих Меншиков на місці смертю не скарав, а веде їх у тріумфальнім поході своєму цареві на втіху, а їм на смертну кару в Лебедині. Нема між ними ні одного не порубаного й не покаліченого. Здоровими, значиться, не здались.

І Чечель відітхнув. Хоч за те хай буде Богові милосердному дяка. Дивіться, дивіться, земляки, і знайте, що є ще хоробрі поміж вами, є ще козаки справжні, що скоріше згинуть, ніж осоромлять себе і предківську славу свою. Дивися, земле рідна, і тішся, що ти ще не пустоплодна, бо не родиш самого хабузу, самих степових бурянів, самого перекотиполя, котре летить, куди ним вітер буйний повіє.

А між ними у повозі найхоробріший з-поміж них гарматний осаул Кенігзен. Посадили його високо, попідпирали, бо він о своїх силах сидіти не може, а Меншиков не хоче, щоб він лежав. Нехай народ дивиться на цього німця, що вірність своєму вождеві вище царської ласки поклав.

Сидить гарматний осаул фон Кенігзен високо, ніби це він, а не Меншиков у тріумфальному поході їде. Очі йому смертельною мрякою заходять, але на обличчі його саме горде завзяття, сама погорда до всіх, що гордості не мають.

Переїжджає повіз Кенігзена поряд саней, на котрих лежить Чечель, і їх очі зустрічаються з собою востаннє на землі. Очі двох оборонців гетьманської столиці, двох вірних, аж до смерті, людей. Як мало тепер таких! Дивуються, здоровлять себе, шанують і прощаються навіки.

Повіз Кенігзена переїжджає, Чечелеві сани стоять серед поля, недалеко шляху, чекаючи, поки не перейдуть останні бранці, а за ними між царськими офіцерами не надтягне сам світлійший князь Меншиков.

Ось і він.

Побачив сани і шнурами перев'язаного до них козака.

Депутати від гультяйської ватаги підбігають до чорного коня княжого, б'ють чолом, розкладають руками, щось тлумачать, світлійший здержує похід і злазить з коня.

Чечель знає, що Меншиков підійде до нього, буде оглядати, як зловлену до клітки звірюку, схоче впевнитися, чи він ще живий і, зрозуміло, не залишить його тут, а забере з собою туди, куди Кенігзена і інших веде, куди їдуть батуринські гармати, хоругви, бунчуки і гетьманські клейноди... Боже ти мій, гетьманські клейноди! І Чечель деревіє. Байдуже йому, що казатиме світлійший, байдуже, яку долю вирішить для нього, байдуже все. Ні думати, ні відчувати він уже не може. Мряка, мряка кругом, а з неї, ніби двоє світил із другого світа, двоє вірних очей гарматного осаула фон Кенігзена. Все гасне, вони сіяють крізь пітьму. Ех tenebris lux. Сам світлійший князь Меншиков зволив вселаскавіше промовити до полковника Чечеля. Щось питається його, Чечель не відповідає.

Доторкуються до його, слухають, чи дихає,— Чечелеві байдуже. Чує, як князь Меншиков каже попустити йому шнури, мало того, велить перенести на віз і подати йому води з вином. Боїться, щоб полковник Чечель, командант батуринської твердині, в дорозі не помер. Треба ж його допитувати, судити і карати. Це не будь-хто. Чечель уявляє собі, який цей суд буде, і знає, яку йому кару присудять, та йому і це байдуже. Долі своєї і найскорішим конем не об'їдеш. Господи Боже, нехай станеться твоя воля свята!

Віз, на котрім приміщено Чечеля, рушає з місця. І його теж не поклали, а посадили й попідпирали мішками, повними награбованого в Батурині добра, бо Чечеля скрізь знають. Нехай бачать, яким із здобутого Батурина вертає його командант. В'їжджають у Конотоп.

Частини армії князя Меншикова стають табором кругом міста, тільки ті полки, що їх світлійший хоче мати біля себе для почесті і для всякої безпеки, входять у місто.

Конотоп майже пустий. Хто міг, заздалегідь утік із нього, як утікають люди перед повінею, як біжать від пожежі.

Драгуни бігають від хати до хати й виганяють перестрашених людей на майдан. Хто не хоче розгнівити світлійшого князя Меншикова, мусить іти дивитися, як каратимуть батуринського гарматного осаула фон Кенігзена.

Світлійшому спішно. Мазепинець Кенігзен недужий, і лікар боїться, що він до Глухова не доїде.

Щоб не сконав безкарно, треба його в Конотопі на колесо взяти. На болотистий майдан зносять брами і двері та нашвидку будують поміст, на котрім укладають приладдя муки. До помосту підкочує віз з Кенігзеном, знімають його, кати зривають убрання — спішись, спішисьї

Спішаться, волочуть і — колесують труп.

Царської кари нікому не минути. Навіть смерть не увільнить тебе від неї.

“Труп колесують” — здригається народ. Зневага покійника проймає їх жахом. Такого ще на світі не бувало. Привикли, що перед маєстатом смерті навіть найзавзятіша злість мовкне.

Бачать, що тут починається щось таке, що раніше і не снилося нікому. А вони безсилі. Гетьман переїхав за. Десну, старшини до царя з чолобитною їдуть. Остається одне — понурити голову, закусити губи і ждати... Ще наша мати не пропала.

Трупові кості тріщать. Вжахаються серця, мороз іде по спинах, кров стинається у жилах.

Імлисто, тьмаво, страшно.

А крізь тую імлу, крізь пітьму, котрою осотується перед Чечелем світ, сяють вірні Кенігзенові очі, мов світляні сигнали з якогось іншого, кращого світа.

Чечелеві здається, що Кенігзен кличе його туди.


Дата добавления: 2015-09-13; просмотров: 3; Нарушение авторских прав







lektsii.com - Лекции.Ком - 2014-2022 год. (0.017 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав
Главная страница Случайная страница Контакты