КОРОЛЬ І ГЕТЬМАН

Дня 8 (н. с.) листопада, коло 9 години вранці, на дорозі з Орлівки до Гірок появився цей самий відділ, що вчора під вечір.

В головній квартирі знали вже, хто це. Надворний маршал фон Дібен заздалегідь приладив усе, що було потрібне, щоб гідно прийняти знатного гостя.

Ранок був холодний, але погідний. Сонце, продиралося крізь поранню імлу. І тоді ніби оживали й мерехтіли, аж горіли, дорогі самоцвіти на старшинських спинках, на ґудзиках і золотих шнурах, котрими обшиті були їх кунтуші.

Сивий арабський кінь гордовито ступав під гетьманом.

Перед гетьманом їхав Войнаровський з гетьманською похідною булавою. За ним маяв білий бунчук. Біля гетьмана, праворуч, Орлик, задуманий, як звичайно, і, як звичайно, ніби сумний.

Ліворуч — генеральний хорунжий Іван Сулима, генеральний осаул Максимович, за ними — лубенський полковник Зеленський, миргородський Апостол, охочекомонний Кожухівський, генеральний обозний Ломиковський і інші. Далі гетьманський канцелярист Чуйкевич, покойовий Кендзєровськии і вибрані компанійці з полків Кожухівського й Апостола. Ці замикали похід.

Усіх старшин годі ж було гетьманові забрати з собою: залишилися, щоб стерегти козаків, які, як воно звичайно в таких випадках буває, бентежилися переходом гетьмана до шведів, бо і по старій звичці краще їм було старе, хоч і погане, але відоме, ніж нове, хоч краще, та непевне. На гетьмані не видно було ніякої зміни. Як звичайно, ввічливо відклонювався тим, що здоровили його. і, розглядаючись по таборі шведськім, балакав на тую тему зі своїми.

Заграли козацькі сурми, гаркнули шведські барабани, військова музика заграла вітального марша, і гетьман, не дожидаючись ні чури, ні Кендзєровського, щоб притримали стрем'я, жваво, як козак, зіскочив з коня.

Король Карл чекав на ґанку. Був без шапки. Вітер розвівав жмутки неслухняного волосся, що ніби пера стирчали на високому лобі. Гетьман і собі скинув соболеву шапку.

Зустрінулися на сходах і привіталися в латинській мові.

Король Карл, як звичайно при зустрічі з людьми, навіть зі знайомими, був ніби збентежений. Кланявся і запрошував у двір. В сінях чури й лакеї допомогли старшинам скидати шуби й плащі, гетьманові хотів по старому германському звичаю допомогти король.

Назверх обидва вони не відрізнялися від своїх людей.

Були, може, навіть бідніше вбрані від них.

Король — у своїм полинялім кафтані, застебнутім на всі ґудзики, у високих, поза коліна, чоботах і лосевих штанах, гетьман — у кунтуші темно-синьої фарби з жовтими оздобами. Фарби були ті самі, ті самі державні кольори.

І шведи й козаки зауважили це. Увійшли в більшу кімнату, в котрій дожидали вже канцлер граф Піпер, квартирмайстер Гіллєнкрок, верховний суддя, два генерал-ад'ютанти і ще кілька вищих офіцерів його милості.

Ані похідного престолу, ні навіть окремого якогось розкішнішого крісла для короля не було, всі ознаки його державної і військової влади скривалися в нім самім.

Гетьман хвилину ждав, поки король не сяде, щоб виголосити до нього вітальну орацію. Король зауважив це, присунув крісло і попросив гетьмана сідати. Сам стояв.

Канцлер Піпер скривився, ніби цитрину вкусив, і шепнув по-шведськи до Гіллєнкрока: “Його милість уводить оригінальні звичаї”.

Гіллєнкрок не перечив: “А може, прямо не подумав, що робить”.

“Пора ж і думати”,— відповів канцлер, приглядаючись до гетьмана оком старого дипломата.

Начитавшися та наслухавшися чимало неприхильних для козаків реляцій та оповідань, уявляв собі козацького гетьмана людиною напівдикою, грізною, мало освіченою. Аж нараз побачив чоловіка, котрого кожний крок і кожний рух свідчили якраз про щось інше, а саме — про дуже високу культуру і про незвичайно вироблені товариські форми.

“Тільки у фрак і в перуку його вбери і хоч попід руки з le Roi soleil на паркети пускай”,— шептав до себе граф Піпер. Та ще більше здивувався він, коли гетьман, погодившись остаточно на те, щоб король стоячи слухав його, став говорити промову та такою-то гарною, а разом із тим живою і несилуваною латинською мовою, що кращою і найстарші віком і службою упсальські магістри не балакали. Піпер зразу з цікавістю, а там прямо з захопленням слухав красноречиву промову українського гетьмана. Той радісно вітав його милість короля хороброго шведського народу на багатій, ворогами поневоленій українській землі, котрої Бог зробив його регіментарем у такі важкі часи. Просив, щоб його милість король, продовжуючи традиції свого славного діда, допоміг Україні здобути собі волю та просив покірно, щоб його милість король не виливав свого справедливого гніву на цей безталанний край і на його мешканців, що вони були йому дотепер ворогами і щолиш нині стають його вірними союзниками, але йшли вони за ворожими хоругвами не по власній вільній волі, а присилувані до того московським ярмом. З того насильства він, гетьман України, хоче її увільнити на все і тому приходить до його королівської милості з предложенням вірної дружби.

Піпер дивився, яке враження зробить ця промова на короля Карла. Бачив, як усмішка на королівських устах кудись ховалася, а натомість з'являлися на високому чолі морщини глибокої задуми.

Старий гетьман робив враження на молодого короля. Піпер знав, що Карл любить гарну латинську мову, але сам вправно нею не вміє говорити, й тішився в душі, що знайшовся хтось, хто вміє щось, краще, ніж його милість король.

Король, вислухавши промову, хвилину мовчав безрадно.

“Дякую, дякую вашій милості,— говорив збентежений.— Рад вволити ваше бажання. Сподіюсь, що будемо собі добрими товаришами”.

Натякав на давні шведсько-українські традиції, але видно було, як важко було йому і взагалі шведам вдержатися в тім офіційнім тоні. І тому король дуже був рад, коли по тім офіційнім привітанні розпочалася товариська розмова на тему війни, москалів, царя Петра і всякої щоденної злоби. Поважне обличчя гетьмана прояснилося, ожило, його очі потеплішали, на устах з'явилася приваблива усмішка, він притягав усіх до себе, навіть канцлера Піпера. Всі були, як не захоплені, так раді такому гостеві й союзникові. Король також. Король сміявся. Не тою усмішкою Мефіста і дитини, котра іноді найвірніших генералів доводила до розпуки, а сміявся щирим, несилуваним сміхом, аж присідаючи на своїх високих ногах. Гетьман жартував, сипав дотепами, в головній королівській квартирі був ніби старий, добрий знайомий. Особливо тішився король, коли гетьман творив нові латинські слова, щоб виповісти ними нові поняття і назвати предмети, котрих ні старинні римляни, ні середньовічна латина не знали.

Не одному цікаво було, як гетьман стане балакати з Піпером, котрий поза політикою інших тем не любив. Усі вважали Піпера найкращим дипломатом і хитруном, котрому пари нема. Та переконалися, що свій на свого натрапив. Гетьман Мазепа знав усі секрети європейської політики не гірше від шведського канцлера, і розмова їх була навіть для короля справжнім пиром.

Не зчулися, коли маршал церемонії попросив до обіду.

У дворі не було такої зали, щоб могла вмістити численне товариство. З конечності треба його було розбити.

Посередині королівського стола сів сам король, а праворуч його — гетьман, а тоді вже напереміну — найвищі шведські достойники і найвизначніші з гетьманових старшин. Було їх при тому столі сім, з Орликом, як українським канцлером, на чолі. Для інших накрито ще два столи, а деяких запросили граф Піпер та генерал Реншільд до своїх квартир. Обід був невибагливий і небагатий, та зате — королівський. Ніхто не дивився, що подавали на стіл, а всякий мав собі за честь сидіти вкупі з Карлом XII і з гетьманом Мазепою.

“Моменту, якого бажав собі великий гетьман Богдан Хмельницький, а якого Бог не дозволив йому діждатися, ласка Божа дозволила дождатися мені. Дружила Україна з усякими своїми сусідами, але дружба тая не виходила їй на добре. Може, народи шведський і український дотримають собі цеї дружби вірніше, чого я собі щиро бажаю”,— говорив гетьман до короля.

А король впевняв, що і він не чого іншого хоче, лиш щоб раз в Європі запанував мир, щоб вона позбулася гніту й тиранства, котре спричиняє так багато лиха та спиняє розвиток народів. Ані України, ні Росії, ні Польщі він до шведської держави приєднювати не хоче, але бажає собі, щоб скрізь сиділи на престолах володарі, які мудро, справедливо й людяно володіли б своїми народами та не кривдили і не катували людей.

“П'ю за визволення великої і багатої від природи української землі!” — кликав король.

“П'ю за воєнні успіхи вашої королівської милості і на славу хороброго шведського лицарства!” — відповів гетьман.

“За визволення України! За славу Швеції!” — лунало кругом.

Вечоріло, як гетьман сідав на свого білого коня. Зривався вітер. Мерзло.

“Мабуть, скоро прийде цього року зима”,— казав до гетьмана Орлик.

“Щоб тільки не московська”,— відповів журливо гетьман.

Білий кінь ставав, гетьман наслухував.

“Нічого не чуєш, Пилипе?” — питався свого писаря.

“Ні, ваша милосте”.

“А мені здається, ніби в Батурині ревуть гармати”.

“За визволення України”,— доповів Орлик.

“Батурин...” — сказав журливо гетьман.

“Батурин...” — доповів, зітхаючи, Орлик.

Видавці складають глибоку подяку пані Філомелі Чучман-Дужинській, яка люб'язно надала для підготовки даного видання прекрасно збережений у її власній бібліотеці примірник першодруку трилогії.