Проблеми

З 1906 року біля берегів Східного Фінмарка почали з’являтися англійські траулери. Норвегія багаторазово висувала протести проти вилову риби англійськими траулерами в ії територіальних водах.

Перший інцидент стався в 1911 році, коли британський траулер «Лорд Робертс» було затримано в затоці Варангер-фьорд, а його капітан, засуджений за порушення встановлених норвезькою владою правил риболовства. У зв’язку з цим, почалися переговори між урядами Англії та Норвегії, які були призупинені у зв’язку з початком Першої світової війни.

З 1922 року інциденти відновилися. 27 липня 1933 року, уряд Англії надіслав уряду Норвегії меморандум, у якому виразив невдоволення тим, що Норвезька влада при визначенні територіальних вод використовувала незаконні, на думку Англії, базисні лінії.

12 липня 1935 року в Норвегії було видано королівський декрет, який визначив морські простори, в яких іноземним суднам заборонялося вести вилов риби. Потім цей декрет був доповнений декретом від 10 грудня 1937 року. Видання норвезького декрету викликало довготривалу суперечку з Англією, який тривав до початку Другої світової війни і був відновлений після капітуляції Німеччини.

Декрет 1935 року обмежував морські простори прямим лініями, які були проведені через точки морського берега, які видавалися в відкрите море, а також через точки шхерного поясу. Згідно законодавства Норвегії, ширина територіальних вод складала 4 морських милі і була встановлена в 1912 році. Крім того, в Норвегії була встановлена 10ти мильна митна зона в 1932 році, 4 мильна риболовна зона і так звана нейтральна зона в 4 морських милі.

Оскільки між сторонами не було досягнуло згоди, в 1948 році норвезька влада прийняла проти порушників правила риболовства, встановлені Декретом 1935 року, запобіжні заходи. Велика кількість британських траулерів була затримана а їх капітани засуджені. У відповідь на це, Англія, 28 вересня 1949 року, подала позов в Міжнародний Суд, яку він мав розглянути на основі заяви Англії і Норвегії про обов’язкову юрисдикцію Міжнародного суду згідно з частиною 2 статті 36 його Статуту.

Представник Великобританії в усній заяві в суді виклав свої аргументи, які в основному полягали в наступному: затока або бухта тільки в тому випадку є внутрішніми водами, якщо вхід в них складає менше 10 морських миль, а так як цього не було в даному випадку, то норвезьких декрет 1935 року протирічить міжнародному праву.

Норвезьких представник, на основі великої кількості картографічних матеріалів, які містилися в даному меморандумі, доводив правомірність поведінки Норвегії в даній справі з точки зору міжнародного права. Англійські траулери вперше стали з’являтися в норвезьких водах в 1906 році, а норвезький королівський декрет, (1935 року) уряд став застосовувати лише з 16 вересня 1948 року. Норвезькі охоронні судна стали затримувати порушників декрету і відводити їх в порти, де на них покладали штраф. У зв’язку з цим, в англійському меморандумі, який надавався Суду, містились вимоги про відшкодування Норвегії збитків.

Норвезька сторона виходила з того, що принцип суверенітету над територіальними водами, встановлений в МП; Норвезький декрет 1935 року не протирічить міжнародним обставинам Норвегії; Норвегія має історичні права на води, межі яких встановлені декретом.

Суд проводив публічне засідання з 25 вересня до 29 жовтня 1951 року. Представник Англії в своїй усній заяві просив визнати, що основним принципом морського права є принцип свободи морів і що Норвезький декрет 1935 року протирічить міжнародному праву. Англійська сторона також підкреслила що на її думку звіт зони, представлений в виключне користування норвезьким риболовам, мав впроваджуватися або від лінії найбільшого відливу від берега, або від лінії внутрішніх норвезьких вод.

ВИРОК

Суд виніс рішення 18 грудня 1951 року. Він визнав, що відлік територіальних вод починається від лінії відливу. На думку Суду, основна лінія територіальних вод може проводитися одним з трьох способів:

- паралельно всім вигинам берега (спосіб паралельної траси)

- відходити від різних меж від чіткої паралельності до берега (спосіб прямих базисних ліній)

- проводиться методом проведення дуг з конкретних точок берега

Суд виніс рішення, що основна лінія територіальних вод повинна слідувати загальному напрямку берега і що прямі лінії можуть проводитися між виступами берега в море.

Виходячи з цього, суд не визнав даний Норвезький спосіб проведення прямих ліній таким, який би протирічив міжнародному праву і відхилив всі аргументи Великобританії, вказуючи що декрет 1935 року не порушував норм міжнародного права. Суд також вказав, що межі прибережних вод визначаються як інтересами безпеки, так і економічними інтересами прибережної держави.