Розділ 1.

Айзек Азімов

Подих смерті

Айзек Азімов

ПОДИХ СМЕРТІ

Художнє оформлення І. А. БУГОСЛАВСЬКОЇ

Перекладено за виданням: Asimov A. Whiff of Dealt – London. Victor Gollansz, Ltd, 1968.

Розділ 1

Смерть завжди присутня у кожній хімічній лабораторії, але тисячі лаборантів працюють пліч‑о‑пліч із нею і не думають про кирпату. Просто забувають, що вона завжди поруч.

Одначе Луїс Брейд, доцент кафедри хімії, відтепер довіку пам'ятатиме про що, здавалося б, таку звичайну річ… Він стомлено сидів на стільці у захаращеній аспірантській лабораторії, сидів поруч зі Смертю і чітко усвідомлював її близькість. Чомусь саме тепер подих її став ще відчутніший, ще дужчий, хоча поліція вже давно поїхала й коридори знову спорожніли, а трупа жертви – Ральфа Нойфельда – вже не було в лабораторії.

Ба! Смерть усе ж витала тут. Невидима. Нечутна. Безтілесна.

Брейд скинув окуляри і почав поволі протирати скельця чистою, призначеною тільки для таких оказій, хустинкою. Затримав погляд на подвійному, спотвореному кривизною лінз відбитті свого обличчя – худорляве, воно виглядало неприродно заокругленим, а широкий тонкогубий рот здавався ще ширшим.

Хоч би тобі що, подумав Брейд не без подиву. Волосся таке саме темне, як і три години тому, зморщечок під очима теж не побільшало. Невже це можливе після всього?

Йому здавалося, ніби така близька зустріч зі Смертю не може не залишити хоча б якихось слідів.

Брейд наклав окуляри і ще раз озирнув лабораторію. Зрештою, чому саме сьогоднішній, трохи щільніший доторк до Смерті мав залишити якісь сліди? Адже майже такі самі зустрічі відбуваються тут щодня, щомиті, фактично щокроку.

Онде вона. Зачаїлася принаймні у половині флаконів з хімічними реактивами, а ними щільно заставлені всі полиці лабораторії! Кожен флакон зі Смертю має акуратну етикетку і заповнений певною кількістю різних, здебільшого досить гарних кристаликів. Більшість із них нагадують кристали звичайної кухонної солі.

До речі, кухонна сіль теж може вбити. Треба лише взяти достатню кількість. Більшість же цих, зовсім невинних на вигляд кристаликів зроблять своє діло значно швидше, ніж сіль. Деякі з них упораються і за хвилину, а то й швидше, треба лишень узяти відповідну дозу.

Діючи швидко чи повільно, завдаючи мук чи й ні, кожен з них може стати чудовим ліком на земну недолю – неможливість повороту до життя гарантується.

Брейд зітхнув. Такі кристалики, хтось неуважний чи забудькуватий легко міг сплутати зі звичайною сіллю. Зрештою, з ними завжди поводились досить легковажно – недбало насипали на папір, важачи або готуючи в колбах розчини, а все розсипане чи розбризкане потім просто змивали з лабораторного столу або ж абияк витирали паперовим рушником.

Часом усі ті смертоносні крихти чи краплини нашвидкуруч відмітали набік, щоб звільнити місце, скажімо, для сандвіча. А в мензурку, де тільки‑но чаїлася та, перед ким усі рівні, наливали помаранчевий сік.

Були на полицях і флакони з ацетатом свинцю, званим ще свинцевим цукром, з огляду на смак цих смертодайних кристалів; з нітратом барію, сірчанокислою міддю, біхроматом натрію та десятки інших надійних отрут. І, звичайно ж, ціаністий калій. Брейд гадав, що поліція конфіскує його, але ніхто з криміналістів навіть не торкнувся флакона, де містилося принаймні півфунта Смерті, обмежившись побіжним оглядом полиць.

У ящиках під лабораторними столами стояли п'ятилітрові бутлі з концентрованими кислотами, серед них і сірчаною, струмінь якої може не тільки осліпити недотепу, а й залишити рубці на обличчі. У кутку навпроти видніли більші й менші балони зі стисненими газами, деякі заввишки з людину. Кожен з них міг зненацька вибухнути при порушенні простих правил безпеки, а то й призвести до підступного повільного отруєння.

Смерть може прийти не криючись чи підкрастися нишком, увійти через вуста або ж через ніс, може навіть скрадатися цілими роками, як, скажімо, смерть від ртутних краплинок, що напевно зрадила б себе лиховісним блиском зі щілин у підлозі та в усіляких закутках, якби згорнути шар пилу, що прикриває їх до часу.

Що й казати, Смерть чаїлася тут завжди, але ніхто про неї не думав. Аж поки, щоправда зрідка, котрийсь із тих, хто працював поруч із нею, раптом падав і не міг уже підвестись. Як оце сьогодні. Не міг уже підвестись більш ніколи…

Брейд заглянув у студентську лабораторію десь годин зо три тому. Реакція окислення в його експерименті відбувалася бурхливо. Завдяки нещодавно поставленому свіжому балонові з киснем газ невпинно й рівномірно надходив у реактор. Все це наготовано на ніч; тепер Брейд мав залагодити ще одну дрібну справу й рушати додому, де о п'ятій на нього мав чекати старий Кеп Ансон.

Як пояснював Брейд згодом, наприкінці дня він за давньою звичкою завжди обходив усі лабораторії, щоб попрощатися з тими, хто ще працював. А сьогодні він ще й намірявся попросити трохи стандартизованого десятимолярного розчину соляної кислоти у Ральфа Нойфельда, славного на весь факультет своїм умінням напрочуд сумлінно готувати стандартизовані реагенти.

Ральф лежав грудьми на стеатитовій поверхні столу витяжної шафи, відвернувши обличчя від дверей.

Брейд здивовано звів брови. Для такого дисциплінованого й старанного експериментатора, як Нойфельд, річ просто неймовірна! Адже молодий хімік, проводячи експеримент у витяжній шафі, повинен опустити рухому переділку з захисним вікном між собою та киплячими хімікатами. Тоді легкозаймисті шкідливі чи й отруйні випари зоставатимуться всередині шафи й виганятимуться звідти вентиляторами витяжної системи.

Чи ж не диво – побачити захисне вікно витяжної шафи піднятим, а опущену на лікоть голову експериментатора всередині неї.

– Ральфе! – гукнув Брейд і рушив до аспіранта, нечутно ступаючи по викладеній еластичним покриттям підлозі. Підійшовши, поклав руку йому на плече і завмер – від дотику Ральфове тіло почало негнучко зсуватися додолу. Імпульсивно, охоплений страшним передчуттям, Брейд рвучко повернув до себе Ральфове обличчя. Ясне, коротко стрижене волосся, як завжди, хвилями спадало на чоло, але очі Ральфові привітали його осклілим поглядом з‑під приплющених повік.

Лице мерця ніколи не сплутаєш з обличчям сплячого чи п'яного!

Так, то була Смерть. Рука Брейдова не намацала пульсу й відчула, що тіло встигло захолонути, а Брейдів витончений нюх хіміка вловив ледь чутний запах мигдалю.

Брейд судомно ковтнув слину, – в горлі йому враз пересохло, – і став накручувати телефонний номер поблизького медучилища. Тамуючи хвилювання і тремтіння у голосі, він попросив з'єднати його зі своїм добрим знайомим – лікарем Шалтером. Потім зателефонував у поліцію.

Наступний дзвінок був у деканат, але професор Артур Літелбі, як виявилось, вийшов кудись іще ополудні та й досі не повернувся. Тоді він офіційно повідомив про лихо та про найперші свої дії його секретарку й попросив поки що не розголошувати новини.

Відтак Брейд перейшов у свою лабораторію, перепинив доступ кисню в реактор, відкрив його і зняв нагрітий кожух. Доведеться облишити цю роботу, подумав він. Зараз є важливіші справи. Прикипів очима до стрілок манометрів кисневого балона, але так і не зміг розрізнити їхніх показів – мозок відмовлявся сприймати циферію.

Потім, відчуваючи, як гусне довкола гнітюча пустка тиші, повернувся у лабораторію загиблого, впевнився, що зачинив двері на засувку, сів і почав чекати. Поряд зі Смертю.

Лікар Іван Шалтер легенько постукав у двері, й Брейд впустив його. Огляд тіла не забрав багато часу.

– Він помер годин зо дві тому. Ціанід! – коротко резюмував Шалтер.

Брейд кивнув на знак згоди.

– Я теж так гадав.

Шалтер зачесав назад своє сиве волосся, відкриваючи лоба та гладеньке лице, ще лискучіше від дрібних краплинок поту.

– Боюсь, ця справа наробить галасу. Я майже певен, що так воно й буде, – додав Шалтер.

– А ви знає… А ви знали його? – затинаючись, поспитав Брейд.

– Так, я зустрічав його. Він брав книжки у нашій бібліотеці й не повертав їх. Я навіть мусив якось посилати до нього цілий виводок бібліотекарок по конче потрібну мені книжку. А він тримався так нетактовно, що довів одну з них до сліз. Щоправда, тепер це вже не має ніякого значення.

Шалтер попрощався і вийшов.

Прибулий з поліцією медексперт погодився з діагнозом, похапцем зробив кілька нотаток і зник. Зробили й кілька знімків у різних ракурсах, і останки Ральфа, загорнуті в простирадло, назавжди покинули лабораторію.

Залишився лише один, огрядний поліцай у цивільному. Махнувши посвідченням, він назвався Джеком Дохені. Мав повні, трохи брезклі щоки і товстий, досить дивного тембру голос.

– Ральф Нойфельд, – старанно, майже по складах вимовив Дохені, ніби чекаючи від Брейда підтвердження правильності свого прізвища. – Чи є в нього близькі родичі, з якими можна б зв'язатись?

Брейд задумливо звів очі:

– У нього є мати. Адресу вам дадуть у деканаті.

– Добре, ми перевіримо. А тепер трохи для протоколу. Як, на вашу думку, це могло статися?

– Не знаю. Я знайшов його неживим.

– Чи мав він якісь клопоти з наукою?

– Ні, з роботою у нього все було гладенько. Ви подумали про самогубство?

– Самогубці часом вдаються до ціаністого калію.

– Якщо він мав намір піти з життя, то навіщо так ретельно приготував усе для експерименту?

Дохені з деяким сумнівом окинув поглядом лабораторію.

– Скажіть, професоре, чи міг би це бути чистий випадок? На таких справах я погано розуміюсь. – З цими словами він красномовно обвів тупим, наче обрубаним, великим пальцем полиці з хімікатами.

– Звичайно, міг, – почав Брейд. – Ральф саме проводив низку експериментів: мав розкласти оцтовокислий натрій шляхом взаємодії суміші…

– Зачекайте‑но, – перебив його Дохені, – натрій який? Брейд терпляче повторив назву по складах, і Дохені ретельно записав її.

– Суміш якийсь час кипить, – провадив Брейд, – потім додають ацетату, суміш окислюється, і утворюється оцтова кислота.

– Вона отруйна?

– Не дуже. Адже ми вживаємо її з оцтом. Зрештою, вона й надає йому такого специфічного запаху. То її запах. Але річ не в тім. Ральф мусив узяти ціаністий натрій замість оцтовокислого.

– Як це могло статися? Чи ж вони схожі?

– Гляньте самі. – Брейд узяв з полиці два брунатні флакони. Вони мали однакові розміри й однакові етикетки з назвами хімікатів. На етикетці флакона з ціаністим натрієм виднів червоний напис «Отрута».

Брейд відкрутив ковпачки обох флаконів, і Дохені обережно, але пильно заглянув усередину кожного.

– Чи не хочете ви сказати, що вони завжди стоять отак поряд на полиці? – запитав він.

– Так, – відказав Брейд. – Хімікати розміщені на полицях в алфавітному порядку.

– І ви не тримаєте ціаніди під ключем?

– Ні. – Брейд починав відчувати напруження: слід було пильнувати за кожним своїм словом, щоб уникнути якогось непоправного хибного кроку.

Дохені насупився:

– Здається, ви вскочили у халепу, докторе. Якщо родичі цього хлопця захочуть зчинити галас і висунуть звинувачення у недбальстві, університетові доведеться шукати адвокатів, які б згодились узятися до цієї важкої роботи.

Брейд тріпнув головою.

– Аж ніяк. Половина реагентів, тобто хімікатів, що ви бачите на цих полицях, сильні отрути. Хіміки знають це, саме тому їм і не загрожує небезпека. Ну ось, скажімо, ваш револьвер, він же заряджений? Проте це зовсім не означає, що ви стрілятимете в себе, га?

– Можливо, це й так, коли йдеться про хіміків. Але ж мова мовиться про студента, правильно?

– Ба, Ральф не був студент – він був дипломований фахівець, мав ступінь бакалавра, одержаний ще чотири роки тому. Відтоді він працював над докторською дисертацією. Ральф був добірний фахівець, такі мають право, працювати самостійно, без нагляду. Зрештою, всі наші аспіранти так працюють. Ще й від того більше, самі проводять лабораторні заняття зі студентами.

– Він працював тут сам?

– Ні, звичайно, ні. Лабораторія закріплюється за двома аспірантами. Ральфів напарник – Грегорі Сімпсон.

– Він був тут сьогодні?

– Ні. У четвер він має багато занять зі студентами і не приходить зовсім. В усякому разі в цю лабораторію.

– Отже, Ральф Нойфельд був тут сам?

– Еге ж. Сам.

– Чи цей Нойфельд добрий аспірант? – вів далі Дохені.

– Навіть дуже.

– Тоді як же він міг так помилитись? Адже, взявши помилково ціанід, він мав помітити брак оцтового запаху і мерщій дати хода, чи не так?

Кругле обличчя детектива здавалося не менш простодушним, як хвилину тому, та й наївно невинний вираз очей ніби не змінився, а все ж Брейд спохмурнів і замислився.

– Гадаю, саме брак оцтового запаху і призвів до фатального кінця, – урешті озвався він. – Під час окислення ціаніду натрію утворюється ціаністий водень, який за температури кипіння води є газ і випаровується разом з водою. А ціаністий водень – смертельна отрута і діє миттю.

– Чи не цей, власне, газ використовують, виконуючи смертні вироки на Заході? – перебив Дохені.

– Цей. І одержують його окисленням ціанідів. Отож Ральф проводив черговий експеримент у витяжній шафі, звідки вентилятор висмоктує майже всі випари, але навіть там мало б хоч трохи відгонити оцтом. Та цього разу, як зрештою ви й самі припустили, звичного запаху не було, і Ральф, мабуть, чи не подумав, що тут щось негаразд.

– Угу, – притакнув детектив.

– Але замість тікати, Ральф, напевно, інстинктивно нахилився до розчину і потяг носом, аби впевнитись, чи й справді не чути оцту. А от цього не повинен робити жоден хімік, якщо не знає, з чим має справу, чи поки не вжив надзвичайних заходів остороги. Ральф же, принаймні так мені здається, здивований ходом реакції, на мить забув про це.

– Отже, ви гадаєте, ніби Ральф нахилився до реторти і вдихнув випари?

– Гадаю, так. Голова його була всередині витяжної шафи, коли я знайшов його.

– І смерть була миттєва?

– Майже.

– Ну що ж. А скажіть‑но, професоре, якщо я тут запалю, ми не злетимо в повітря наче пороховий погріб?

– Тепер такої небезпеки нема.

Дохені запалив сигару, і задоволення, в якому він так довго собі відмовляв, з'явилося на його обличчі.

– Тепер, професоре, даймо всьому лад. Отже, є молодик, який хоче використати ацетат натрію (чи не здається вам, що я вже розмовляю, наче хімік‑професіонал), але чомусь цього не робить. Натомість сягає до полиці і бере звідти зовсім інший флакон. Ось як я тепер. – З цими словами Дохені простяг руку до флакона з ціанідом натрію, обережно взяв його і провадив: – Далі він ставить флакон сюди і бере з нього трохи порошку. До речі, як він це робить? Просто висипає?

– Ні, він послуговується шпателем, це така пласка металева лопатка. Потім ще треба зважити реактив у маленькому контейнері.

– Ну гаразд. Вважаймо, що він виконав певні дії. – Дохені поставив флакон на стіл біля витяжної шафи. Пильно глянув на флакон і перевів погляд на Брейда: – Чи так це було?

– Гадаю, так, – озвався Брейд.

– Це узгоджується з тим, що ви побачили, увійшовши до лабораторії? І ніщо не здалося вам дивним, недоречним?

Брейдові привиділося, ніби очі у детектива хитрувато зблиснули, але він вирішив, що це оманне враження, і тріпнув головою.

– Ні. А вам?

Дохені знизав плечима, пригладив ріденьке волосся:

– Загалом нещастя кояться всюди, але найчастіше в таких місцях, як тут, де на них аж напрошуються. – З цими словами він згорнув записничок, де робив нотатки, і сховав у внутрішню кишеню піджака.

– Сподіваюсь, можна буде завжди зв'язатися з вами при потребі.

– Певна річ.

– І ще одне. Хотів би вам дещо порадити, професоре, як чоловік сторонній, далекий від хімії. Тримайте ціаніди під ключем!

– Я візьму це до уваги, – дипломатично відказав Брейд і додав: – До речі, Ральф мав ключа до цієї лабораторії. Чи не можна б його одержати назад, коли він стане вам непотрібний?

– Безумовно. Що ж, професоре, бережіть себе. Остерігайтесь флаконів зі схожими етикетками. Не переплутайте їх!

– Намагатимусь, – пообіцяв на прощання Брейд.

І ось Брейд знову лишився на самоті, розглядає своє відбиття у скельцях окулярів і дивиться в обличчя Смерті, зачаєної у кожнім закутку лабораторії.

Він згадав про дружину. Доріс напевно стурбована: вона чекала його сьогодні раніше, оскільки о п'ятій мав прийти Кеп Ансон. (О боже! Пунктуальний Кеп Ансон напевно образиться і при нагоді висловить свій осуд, – заклопотано подумав Брейд. Він напевно вважатиме це не тільки особистою образою, а й неповагою до його дорогоцінного рукопису. Але чим тут можна було зарадити?)

Брейд глянув на годинника. Майже сьома, а він ще навіть не може вийти. Спершу треба залагодити деякі справи.

Він опустив задимлені жалюзі й увімкнув горішнє світло, щоб посилити тьмяне світло настільної лампи. Студії на вечірніх підготовчих курсах ще не почались, і дім був фактично порожній. Групка студентів та службовців, зацікавлених прибуттям поліції, розійшлася відразу після її від'їзду.

Брейд був вдячний долі за це, за цю самотність.

Він мав нагальну роботу і вкрай потребував самотності, яку нарешті мав.