Студопедия

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника



Розділ 5

Читайте также:
  1. Нарахування пені, самостійно визначеної платником, обліковується у розділі "Нарахування сум пені" за відповідними кодами операцій.
  2. ОПИС ОСНОВНИХ РОЗДІЛІВ ТА ЇХ КОРОТКИЙ ЗМІСТ
  3. Перелік тем (їх розділів та питань), що виносяться на
  4. Показники роботи підрозділу
  5. Розділ 1
  6. Розділ 1
  7. Розділ 1. Журналіст як суб'єкт масово-інформаційної діяльності
  8. Розділ 1. Загальні відомості про відділ аспірантури і докторантури Кременчуцького національного університету імені Михайло Остроградського
  9. Розділ 1. Загальні відомості про Успенську сільську раду Онуфріївського району Кіровоградської області
  10. Розділ 1. Іван Мазепа до гетьманства

 

Брейд закляк на місці – приголомшений не так гуком удару, як Ансоновим жахливим звинуваченням. Тільки рукою силкувався намацати десь позаду бильце крісла, наче раптом втратив зір від нервового струсу і тільки так, наосліп, міг опуститися в крісло. Проте намагання виявилися марними – рука даремно блукала в повітрі.

– Ти не можеш зняти з себе відповідальності, Брейде! – додав Ансон трохи спокійніше.

– Але ж, Кепе, я… я… – Слова застрягли Брейдові в горлі.

– Ти був його науковим керівником, – правив своєї Ансон. – Відповідальним за кожен його крок у лабораторії. Ти мав знати, що воно за один – той Ральф. Ти мав знати кожну його дію, кожну думку. Ти мав просто втовкмачити в нього здоровий глузд або ж вигнати геть, як це зробив Ранке. Але зі своїми обов'язками ти не впорався. Щоправда, провина тут не тільки твоя. Недосконала вся теперішня система підготовки науковців. За моїх часів звання доктора наук треба було заслужити. Аспірантові не платили за його роботу. Тоді дисертації мали справжню вартість. Ти ж читав роботи тогочасних випускників аспірантури.

– Так, читав, і ви це знаєте, Кепе, – з щирою повагою сказав Брейд. – Більшість із них вважаються тепер класичними.

Ансон дозволив собі перейти на спокійніший тон.

– А як ти гадаєш, чому вони стали класичними? Бо я керував роботою цих аспірантів. Коли треба, я працював у вихідні й мої підопічні теж. Якщо цього вимагали обставини, я просиджував в лабораторії цілісінькі ночі, а зі мною й мої аспіранти. Я постійно контролював їхню роботу. Я знав кожну їхню думку. Раз на тиждень кожен аспірант приносив мені копії своїх нотаток, і ми разом переглядали їх сторінка по сторінці, слово по слову. А тепер скажи мені, що ти знав про копії Нойфельдових нотаток.

– Значно менше, ніж мав би знати, – пробурмотів Брейд, паленіючи від сорому. Кеп Ансон був людина крайніх поглядів, але більшість його слів були правдою, правдою, що боляче вражала Брейда. Саме Ансон наполіг, щоб в університеті запровадили дублікати аспірантських щоденників. Тепер щоденники мали подвійні сторінки – білу та жовту.

Всі результати дослідів, всі деталі кожного експерименту (а також думки та ідеї) старанно нотувались, а жовті аркуші як копії регулярно передавались науковим керівникам.



Брейд підтримував цю традицію, як, зрештою, і більшість науковців кафедри, але не зовсім у дусі Ансона.

Ансон, зрештою, був людина з легенди. На факультеті кружляло багато історій про нього. Деякі з них нагадували традиційні історії про ексцентричних професорів. Але були й досить схожі на правду – вони свідчили про його прихильність до точності та докладності.

Розказували, що колись він явився в лабораторії на саме різдво; був єдиною живою істотою на весь корпус факультету хімії; (мабуть, мав універсальний ключ до всіх дверей); прийшов і ретельно перевірив у лабораторіях робочі місця, обстежив усе – від столу до мензурок. Наступного дня він оголосив своїм ураженим і збентеженим підопічним (яким і на думку не спало пропустити хоч день занять з огляду на вчорашнє свято) список хімікатів, не розставлених за алфавітом, докладний перелік колб із розчинами, належно не накритих зверху, а також усі порушення правил безпеки та чистоти, що їх розробив сам Ансон.

Усе це супроводжувалось його власним, сповненим сарказму та ущипливих особистих зауважень коментарем.

Один аспірант якось роздобув цей список, і коли хтось із згаданих у ньому захищав дисертацію, коментар, дотичний до його особи, зачитували на традиційному святковому обіді, почесним (і незмінним) господарем якого був Ансон. Сам Ансон у цей час похмуро посміхався і додавав ще кілька уїдливих зауважень з пам'яті.



І все‑таки, студенти завжди вважали його за свого кумира, не становив винятку, бувши аспірантом Ансона, і Брейд.

Тепер, на схилі літ, з колишнього Ансона залишилось не так то вже й багато, просто старший чоловік, з яким кожен поводився досить лагідно з огляду на колишні заслуги.

– Кепе, ви знали Ральфа? – звернувся до Ансона Брейд.

– Що? Ні. Я лише кілька разів розминувся з ним у коридорі. Для мене він був лише одним із тих фізико‑хіміків, що чомусь вештаються по лабораторіях органічної хімії.

– Ви щось знали про його роботу?

– Знаю тільки, що вона стосувалася кінетики. Для мене цього досить.

Брейда взяла досада. Йому раптом спало на думку, що Ансон і тепер, як у давні часи, розмовляє з аспірантами, розпитує їх про дослідження, пропонує свої поради та консультації. Він міг розмовляти і з Ральфом; міг навіть знати про цього хлопця куди більше, ніж сам Брейд. Проте Ральфова вовчкуватість і ворожість були, мабуть, природжені, якщо навіть Кепові Ансону не вдалося їх подолати.

– До речі, Кінскі має намір відвідати нас, – раптом озвався Ансон. – Я казав тобі про це?

– Ні.

– Я одержав учора листа від нього, але вчора ми не бачились, чи не так? – Ансон добув листа і пильно подивився на Брейда.

Брейд ніяково всміхнувся і взяв листа. Він був короткий. Після звичних ввічливих привітань Кінскі інформував, що приїхав до міста у справах і сподівається відвідати університет наступного понеділка. Буде дуже радий порозмовляти з Ансоном про його книжку, хоча він, Кінскі, напевно не зможе додати чогось істотного, зважаючи на очевидну перевагу Ансона в досвіді та знаннях. Закінчувався лист традиційними побажаннями.

– Йдеться про найближчий понеділок? – запитав Брейд.

– Власне. Я хочу, щоб ти зустрівся з ним. Адже він, як ти знаєш, теж мій учень. – Ансон важко підвівся, сховав листа і взяв свій ціпок. – Я буду в тебе завтра вранці, Брейде.

– Гаразд, Кепе, тільки не забудьте про лекції з питань техніки безпеки.

Брейд глянув на настільний годинник. Добігала одинадцята. Якихось важливих справ до ленчу не передбачалось. Важливіших, ніж та, що нею він збирався зайнятися негайно.

Він спустився вниз і заглянув у лабораторію Чарлза Емета. Той був сам. Роберти Гудх'ю, що працювала у цій самій лабораторії, на місці не було.

– Чарлі, – спокійно звернувся Брейд до аспіранта, – чи не могли б ми зараз трохи порозмовляти?

– Звичайно, професоре Брейд, – охоче погодився Емет.

Вони розташувались за столом Емета. Брейд на обертовому кріслі, Чарлі присунув один із лабораторних стільців.

– Велике нещастя спіткало Ральфа, професоре, – почав Емет, наче відчуваючи, що саме турбує Брейда.

– Так, нещастя справді велике. Але воно стосується всієї кафедри, всіх нас, і мене, звичайно. Саме про це й хотілося б порозмовляти з тобою. Після цього жахливого випадку з Ральфом, – вів далі Брейд, – я, мушу визнати, відчуваю певну провину. Мені соромно, що… що я не знав його краще. Я, напевно, міг би допомагати йому більше. Це стосується, безперечно, і решти моїх аспірантів. Я повинен знати вас краще. І тебе також.

– Але ж, пане професор, я ні на що не скаржуся. – Емет був очевидячки збентежений. – Ми цілком задоволені співпрацею з вами.

– Приємно чути таке від тебе, але це все‑таки непокоїть мене. Ось, скажімо, ми вже майже місяць не розмовляли про наслідки твоїх експериментів. У тебе все гаразд? Може, виникли якісь ускладнення?

– Ні, сер. У мене все буде готове на весну. Розділ, присвячений історії розвитку даного напряму досліджень, вже майже готовий. Всю попередню інформацію і вихідні дані я вже маю. Для завершення роботи мені потрібно ще одержати певну кількість дериватів.

– А що ти можеш сказати про Ральфа, Чарлі? Як він ставився до мене? – змінив напрямок розмови Брейд.

– Ну що ж, – Емет старанно відкашлявся, – я не знав його як слід. І навряд чи хтось знав. Він рідко заходив у розмову.

– Але він не любив мене, чи не так? – не відступав Брейд, Емет задумався на хвилину.

– Він нікого не любив. У всякому разі…

Тут він урвав і встав, але Брейд затримав його.

– Зачекай, Чарлі. Ти ж не відповів на моє запитання. Хоча цікавитись цим трохи й запізно, але я все‑таки хочу знати – чи він справді не любив мене?

– Що ж, професоре, гадаю, не любив. – Відповідь, по суті, було витиснуто з Емета.

– Але чому? Ти не знаєш? – (Було щось негідне в такому розпитуванні одного аспіранта про другого, і Брейд болісно усвідомлював це. Але він мав знати правду.)

– Оскільки я можу зрозуміти, сер, головна причина в тому, що він був обмежений йолоп. – Тут Емет раптом змінився на лиці. – Ой, це в мене ненароком.

– Не будьмо такими марновірними, часом і про мертвих мусиш казати погане, – зауважив Брейд із серцем. – Все добре треба казати тоді, коли людина жива і може оцінити заслужені слова похвали. Мертві до хвали байдужі. Занадто часто ми керуємося правилом: «Хвала йому, коли він уже мертвий, і ні на мить раніше».

– Одного разу, коли ми балакали про наші факультетські справи, Ральф приєднався до нас, щоправда, тримаючись позад гурту. Йшлося про викладачів, зрештою, таке вам, мабуть, знайоме.

– Так, – підтвердив Брейд, якому раптом виразно згадалися власні студентські часи.

– Хтось добре проперчив Фостера, сказав, що він перетворюється на такого‑то й такого‑то, інші докинули своє слівце. Коли це втрутився Нойфельд і заявив, що є ще гірший тип викладача, який ніколи навіть не поцікавиться, чи його підопічний ще борсається на поверхні, чи вже пішов на дно. І тут він назвав ваше прізвище, сер.

– Розумію, – відказав Брейд і на мить замислився. Невже Ральф був незадоволений надто великою свободою своїх дій?

Проте Емет ще не закінчив.

– Я ось що хочу ще сказати вам, сер. Часом я спостерігав за Ральфом на ваших семінарах, за тим, як він дивився на вас, надто в останні місяці. І я зауважив дивну річ, – тут Емет раптом замовк.

– Що ж ти зауважив? – Брейд ледве стримував нервовий дрож. – Що саме, Чарлі?

– Я не психолог, професоре, але з його поведінки аж ніяк не випливало, що він не любить вас. Я дійшов висновку, що він боявся вас. Страшенно боявся. Боявся на смерть!

– Боявся мене? – В голосі Брейдовім виразно звучала тривога. – Чому він боявся, Чарлі?

– Повірте, професоре, цього я не знаю. Вони пильно дивились один на одного.

– А ти певний цього, Чарлі? – озвався врешті Брейд. – Я просто приголомшений і мушу з'ясувати, чи мав Ральф якусь причину боятися мене.

Брейд починав відчувати цілковиту безпорадність перед лицем Ральфової смерті та всього, того, що мало до неї дотичність. Щось пояснити в цій справі можна було тільки припустивши, що злочинець він сам. А що злочинців без мотивів не буває, то, напевно, він повинен був мати якийсь мотив. Але який?

З полону цих думок його вирвав Емет, який, почервонівши, сказав:

– Мені не хотілося говорити про це… але якщо ви повинні знати й обіцяєте не розголошувати, від кого дізналися…

– Ну кажи, Чарлі, кажи.

– Як ви вже переконалися, сам я не знаю нічого. Але мені відома особа, яка може щось знати, якщо про це взагалі хоча б щось відомо.

– І хто ж ця особа?

– Роберта, сер.

– Роберта Гудх'ю? – перепитав Брейд, хоча знав, що ніякої іншої Роберти, окрім його аспірантки, на кафедрі нема.

– Так. Я не міг не… я вважаю, що вони все тримали в таємниці, але, працюючи з Робертою в одному приміщенні, я не міг не помічати деяких речей чи не чути дечого. – Його збентеження досягло апогею. – Отже, в певному розумінні вона була йому близька.

– Що ти маєш на увазі, кажучи «близька»? – В Брейдовім мозку зародилася тривожна підозра. Боже! Він і справді нічого не знав про своїх аспірантів.

– Зрозумійте мене правильно, професоре. Я лише мав на увазі, що вони часом разом виходили і кілька разів призначали побачення. Як розвивались події далі, я не знаю, тож нічого більше не додам. Кілька побачень, ось і все, про що я знаю напевно. Але навіть цей факт може щось означати. Гадаю, десь за столиком, на самоті з дівчиною, хлопець може розповісти про себе значно більше, ніж серед компанії колег в університетській їдальні. Ви мене розумієте?

– Так, звичайно, – замислено кивнув Брейд. – До речі, Роберта є сьогодні на кафедрі?

– Я не бачив її, професоре.

– Що ж, Чарлі, дякую тобі. Дякую за допомогу. Не буду більше тебе затримувати.

– Але ви ж нічого не скажете Роберті? Я маю на увазі, звідки ви довідалися про все?

– Можеш бути певен.

Брейд сидів у своєму кабінеті й розважав, що ж йому чинити далі. Зрештою, він же не детектив. Він і справді не знає, що почати.

Сягнув по телефонну слухавку й накрутив свій домашній номер. Нейтральне «алло» Доріс не давало ніякого уявлення про її настрій.

– Алло, Доріс. Чи вдома все гаразд?

– Звичайно. А як тобі ведеться? Що хотів Літлебі?

Брейд кількома словами переказав зміст розмови з Літлебі. Доріс слухала не перебиваючи і лише наприкінці запитала:

– В якому він був гуморі?

– Принаймні особливого незадоволення не виказував.

– Він не натякав, що вважає винним тебе?

– Ні. Але його ставлення до випадку било поковзом по мені. Адже така подія псує репутацію і кафедри, і факультету. А що це сталося з моїм аспірантом, то насамперед тінь падає на мене. Отож, мені здалося, ніби він не надто бажає, щоб ми були присутні на завтрашньому прийомі.

– А я вважаю, що ми повинні бути там, – рішуче заявила Доріс.

– Що ж, я вгадав твоє бажання: сказав, що ми прийдемо. – Тоді все гаразд. Будь обережним, Лу, і не корч із себе детектива, чуєш? Ти розумієш, що я маю на оці?

– Розумію, Доріс. На все добре.

Він похмуро посміхнувся і поклав слухавку. Не корчити з себе детектива? О боже, аби ж то він знав, як грати цю роль, грати компетентно, зі знанням справи.

Він знову взявся за телефон і через комутатор з'єднався з секретаркою кафедри.

– Міс Макріс? Це професор Брейд.

– Слухаю, професоре. Чим можу прислужитися?

– Чи не дали б ви мені домашній телефон Роберти Гудх'ю?

– Звичайно, професоре, хвилинку.

Він накрутив номер. Слухавку взяли після кількох гудків.

– Слухаю. – Голос прозвучав приглушено.

– Роберта? Говорить професор Брейд.

– День добрий, професоре. Тільки не кажіть, що сьогодні ранком відбувся семінар, про який я забула.

– Ні, Роберто, ніякого семінару не було. Просто мені хочеться знати, як ти себе почуваєш?

Роберта мовчала, і Брейд уявив собі, як вона змагається на силі, щоб надати голосу буденного звучання.

– У мене все гаразд. Я приїду на лабораторні заняття, як звичайно.

– Ти певна, що зможеш?

– Цілком певна.

– Що ж. Тоді, якщо ти почуваєшся добре, чи… (Він глянув на годинник. До дванадцятої було ще добрих двадцять хвилин, а Роберта жила неподалік, на дорогу їй потрібно десь близько п'яти хвилин) – чи не могла б ти прийти сюди не пізніше ніж о дванадцятій?

– Якщо це вас влаштує, я буду через п'ятнадцять хвилин.

Настала пауза.

– Гаразд. І ще одне. Ти не заперечуватимеш, якщо я запрошу тебе на ленч?

Запала мовчанка, яку врешті порушив насторожений голос Роберти:

– Є якась справа, про яку ви хотіли б поговорити зі мною?

Брейд не бачив підстави ухилятись від прямої відповіді.

– Так.

– Це стосується моїх досліджень? – поцікавилась вона.

– Ні, Роберто, тут особисті справи.

– Що ж. Я зараз буду, професоре.

– Добре. Чекаю. – Він поклав слухавку.

 

Коли, легенько постукавши, Роберта увійшла до його кабінету, Брейд накинув плаща, взяв капелюха і сказав із трохи силуваним усміхом:

– Ти не заперечуєш, якщо ми поїдемо у «Ріверсайд ін»? Візьмемо мій автомобіль і встигнемо повернутись на першу.

– Не заперечую.

Роберта не належала до красунь. Була вона присадкувата, досить кремезної статури, як на те, підкресленої кроєм її оранжевого плаща. Мала смугляве, досить помітно поросле волоссям обличчя, (Брейд чомусь подумав, що вже через це вона повинна почуватися нещасливою.) Досі він цього не помічав, але вона справді мала ледь помітні вуса і пасма рідкого волосся нижче підборіддя.

Отже, ніби підбив підсумок Брейд, бридка вона не була, але й до гарненьких її, безперечно, годі було зарахувати.

– Зачекай на мене біля головного входу, – звернувся він до Роберти, – я тільки загляну до Чарлі і попрошу перевірити, щоб десь не залишилось відкритого вогню.

Ресторан «Ріверсайд ін» був майже заповнений, але їм пощастило одержати столик у ніші з краєвидом на річку та на міст, перекинутий через неї.

– Можу лише уявити, яким важким випробуванням був для тебе вчорашній випадок, – почав розмову Брейд.

Вони вже зробили замовлення, і Роберта пильно вдивлялась у машини, що мчали зімкненими лавами через міст.

– Так, – майже пошепки відповіла вона, машинально кришачи свою булочку.

– Я подумав… припускав… – Брейд не знав, як краще підійти до суті розмови, – що ви були в дружніх стосунках із Ральфом.

Роберта перевела погляд на Брейда, і раптом її очі волого заблищали й наповнилися слізьми.

– Ми мали одружитися, тільки‑но він захистить дисертацію.

 


Дата добавления: 2015-09-15; просмотров: 4; Нарушение авторских прав


<== предыдущая лекция | следующая лекция ==>
Розділ 4. Поїздка на роботу назавтра видалась йому ще довшою, ніж учорашня дорога додому | Розділ 6
lektsii.com - Лекции.Ком - 2014-2019 год. (0.026 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав
Главная страница Случайная страница Контакты