Розділ 6

Підійшла офіціантка, подавши битеники з телятини для Брейда та салат із яйцями для Роберти. Поки офіціантка розставляла чашки з кавою та молочник із вершками, мимоволі виникла пауза, Брейд устиг перевести подих і хоч трохи зібрати думки.

– Мені дуже прикро, – почав він, – я й гадки не мав, як воно у вас склалося. Ти не повинна була приходити… так мені здається.

– Не турбуйтесь, професоре. Гадаю, так навіть краще. Вдома я почувалася б набагато гірше.

Роберта, здавалось, потроху оговтувалась. Врешті, зібравшися з силами, вона досить рішуче підвела очі на Брейда.

– Ви хотіли розпитати мене про Ральфа?

Брейд трохи забарився з відповіддю, гарячково шукаючи, куди б найкраще повернути розмову.

– Хай це не прозвучить як блюзнірство, але зараз постає питання, що робити з його дослідженням. Щоправда, зважаючи на обставини…

Роберта спохмурніла:

– Ви маєте намір продовжити його роботу?

– Мабуть, зараз не час вести про це розмову. Якось іншим разом.

Яким же треба бути дурнем, похмуро подумав Брейд, щоб витягти дівчину з дому для розпитів про нареченого, якого вона тільки‑но поховала. Але як же без цього про щось довідатись?

– Мені здається, ви не любили його, професоре?

Роберта не зводила з Брейда пильного погляду.

Брейд здригнувся. Звідки таке припущення? Чи то його стривожений погляд навів її на таку думку?

– Боронь боже, – заперечив він, – я був високої думки про Ральфа.

– Дякую за добре слово, але не думаю, що було саме так. Я знаю, що дуже мало людей любили його. І розумію, в чому тут річ.

Вона знову заходилася нестямно кришити булочку, відсунувши тарілку з салатом, якого майже не торкнулась.

– Ральф був незвичайна людина; він завжди відчував потребу захищатись, часом досить агресивно. Тож треба було виявити неабияку терплячість, щоб подолати що ворожість, майже агресивність. І коли це вдавалось, то виявлялося, що Ральф премила людина. Доброзичлива, чуйна, ніжна. – На хвилину Роберта урвала. – Я провела минулу ніч із його матір'ю. Нещасна жінка. Як же це могло статися? Неймовірно, що він міг допуститися такої грубої помилки.

– Чи Ральф мав ще якусь рідню, крім матері? – квапливо запитав Брейд.

– Ні, – якийсь час вона мовчки дивилась на нього. – Ви, мабуть, нічого не знали про Ральфа, професоре? Я маю на увазі його особисте життя.

– На жаль, Роберто, справді не знав. Тепер я усвідомлюю, що мав стояти ближче до своїх аспірантів, більше цікавитись їхнім особистим життям. Але ця розмова напевно не справляє тобі приємності.

– Що ж мені ще залишилось, як не говорити про нього, – озвалася Роберта. Здавалось, вона напружено розглядає щось у своїй тарілці. Кілька пасем рівного волосся, нашвидкуруч зібраного позаду в якусь подобу хвостика, майже закривали їй чоло. – Ви, мабуть, знаєте, що Ральф народився не в Америці.

– Так, знаю.

– З Ральфової сім'ї врятувались тільки двоє – його мати та він. Ральф ніколи не розповідав мені докладно про ці страшні часи, але подробиці вас, напевно, зараз і не цікавлять. Знаю, що його батька розстріляли. Була ще старша сестра, але вона теж загинула… невідомо навіть, де саме. Він завжди відчував якийсь страх перед світом. В Америці, як ви розумієте, його життя теж було нелегке. Чужий край, чужа мова. Гадаю, що й тут він боявся по‑справжньому довіряти людям, боявся повірити в чиїсь добрі наміри. Це просто увійшло в його характер, стало його другою натурою. Ви розумієте мене?

– Гадаю, розумію, Роберто.

– Так утворилося зачароване коло. Ральф не міг подолати своєї настороженості, не вмів прихилятися до людей, тож і вони були з ним суворі й навіть жорстокі. І саме тому він допускався часом дурниць. Навіть співпрацювати з іншим аспірантом йому було важко; а все тому, що він завжди мав відчуття, ніби його хочуть чогось позбавити, хочуть щось у нього забрати подібно до того, як колись його позбавили сім'ї, дитинства. Отож, коли Ральф, бувало, вимиє колбу, а тоді йому здасться, ніби її хоче взяти інший аспірант, він міг навіть накинутись на того. Звичайно, поведінка нерозумна, але, як ви тепер розумієте, він просто не міг інакше, коли траплялося щось таке. А чи професор Ранке хоч пробував його зрозуміти? Він просто вигнав його зі своєї групи. Для Ральфа – ще один удар долі, ще одна втрата. Він став ще відлюдькуватішим і озлобленішим.

Роберта схлипнула і почала тихо плакати.

Брейд відсунув тарілку, випив трохи кави і попросив рахунок.

Уже в машині, по дорозі в університет, Брейд запитав:

– Чи Ральф купив тобі обручку, Роберто?

Роберта пильно дивилася поперед себе, ніби уважно вивчала дорогу, що слалася під колеса автомобіля, хоча напевно нічого не бачила.

– Ні, він просто не мав змоги зробити це. Його мати багато працювала, щоб заплатити за його навчання. Ви ж знаєте, як у Європі ставляться до таких речей. Вона готова була на будь‑яку жертву, аби тільки син вийшов у люди. І що їй тепер залишилось?

– А про дату шлюбу ви домовились?

– Ми мали побратися, як тільки Ральф захистить докторську дисертацію. Будь‑який інший термін був би просто нереальним.

– А його мати знала про ваш намір побратися?

– Вона знала, що ми зустрічаємось. І симпатизувала мені, принаймні я так вважаю… Хоча не думаю, що Ральф розмовляв про це з матір'ю. Гадаю, вона могла і не схвалити його вибору. Могла вважати, що докторське звання дозволяє дібрати собі кращу пару. Ці матері‑європейки мають хибні уявлення про справжню вартість наукового ступеня на нашому матримоніальному ринку.

Вони в'їхали на територію університету.

Брейд тільки на хвилину заглянув до студентської лабораторії. Переконався, що там усе спокійно, й повернувся до свого кабінету. Робочий день закінчувався. Пора збиратися додому. Як завжди наприкінці тижня, він розглянувся довкола, вибираючи, що ж узяти для роботи вдома.

Зітхнув. Сьогодні не мав ані найменшої охоти брати додому якісь публікації – чи то теоретичні, чи будь‑які інші. Зрештою, мав уже в портфелі Ансонів рукопис. І мусить прочитати його сьогодні ввечері. Завтра субота; спочатку прийде Ансон; потім треба буде піти з Джінні в зоопарк; а на завершення дня, увечері, вони з Доріс мають бути на традиційному прийомі у Літлебі. Отже, в неділю він буде цілком виснажений. А попереду – новий важкий тиждень.

Отож він вирішив нічого, окрім рукопису, не брати. Клацнув замком портфеля, накинув на плечі плаща, взяв капелюха й рушив додому.

Обід удався на славу, якщо можна так сказати, зважаючи на теперішні обставини. Трагічний випадок уже набував широкого розголосу, і знайомі телефонували Доріс, щоб попліткувати, а Джінні уважно прислухалася до розмов. Так що тепер і вона знала майже все.

Саму Джінні до участі в таких розмовах не допускали, всі її спроби втрутитись зараз же рішуче перепиняли батько чи матір. Однак збудження, що охопило її, не спадало у Джінні весь обід і виявлялось, зокрема, у її незвичному ненажерстві.

Її апетит щонайліпше вплинув на загальний настрій за столом. Бачити, як донька без нарікань на обіднє меню та без материних заохочень просто‑таки поглинає їжу, було для Доріс щастям. А добрий гумор Доріс трохи розвіяв і лихі Брейдові передчуття, що наче обручами стискали його серце.

В піднесеному настрої упоралися з десертом, відтак Доріс запропонувала Джінні (щоправда, безапеляційним тоном) піти нагору й поробити уроки, щоб звільнити собі уїкенд. Потім їй належало викупатись і йти спати.

– І щоб я не чула телевізора після дев'ятої години, – уже навздогін Джінні гукнула Доріс.

– Гей, тату, не забудь, що завтра в звіринець. – Джінні перехилилася через поруччя сходів, її темні оченята сяяли радістю.

– Не можна казати «гей», звертаючись до батька, – зауважила Доріс. – Крім того, все залежатиме від твоєї сьогоднішньої поведінки, шановна панно. Якщо будеш неслухом, про завтрашню поїздку до звіринця можеш і не заїкатися.

– Ось побачиш, буду як шовкова. То як, татусю, підемо?

Брейдові нічого не лишалось, як сказати «так».

– Коли не буде дощу, – додав він.

– Насправді я не знаю, чи піду з Джінні, – трохи згодом похвалився Доріс Брейд.

– Що ти кажеш? – гукнула Доріс із кухні. – Що таке? – запитала, входячи у вітальню.

– Кажу, не знаю, чи піду завтра до звіринця.

– Але чому?

– Завтра до нас приходить Кеп Ансон.

Доріс нахмурилась і зняла фартух.

– А як ви домовились?

– Дуже просто. Він заявив, що прийде, а я йому не відмовив.

– Але чому? Хіба це так важко?

– І все‑таки я не зміг. Принаймні Кепові Аксонові. Ти ж знаєш, який він.

– Знаю. Але це не означає, що він мені симпатичний. Зрештою, книжка його, а не твоя. Чому ж ти повинен гнути над нею горба?

– Якщо постаратися, з неї вийде путня, цінна книжка. Ба, я навіть пишаюся, що можу стати йому в пригоді.

– Гаразд, тоді хай він приходить коли‑інде…

– Але ж, Доріс, я вже двічі підводив його.

– Двічі? Коли?

– Вперше учора ввечері. Ми вмовилися зустрітися точно о п'ятій, ти ж знаєш його пунктуальність. А я не явився.

Доріс знизала плечима і заходилася вивчати програму телепередач.

– Не думаю, що це для нього трагедія. Він вручив рукопис Вірджінні, та й квит, – муркнула вона.

– Так‑так, я знаю. Але він напевно був страшенно розчарований і обурений, бо всяку непунктуальність вважає за особисту образу.

– Він був такий, як завжди, – відказала Доріс, анітрохи не зворушена схвильованими Брейдовими словами. – Я бачила крізь відчинені двері, як він віддавав течку з рукописом Джінні. Ані сліду гніву чи обурення.

– Гадаю, він таки був розчарований, просто не показував цього. Сьогодні о десятій ранку, зразу після моєї лекції, він виказував мені у моєму власному кабінеті, що я досі не прочитав його матеріалу.

– Отже, на його думку, життя повинно спокійно точитися далі, навіть після загибелі твого аспіранта внаслідок нещасливого випадку? – Доріс злегка, але виразно наголосила на останніх словах. – Тобі не здається, що це не мудро?

– Не мудро, згоден, але Ансон – стара людина, і його життя – хімія. А те, що приключилося з Ральфом, для нього пусте. Отож, коли Кеп спокійно заявив, що навідає нас завтра вранці, я не зміг відмовити.

– Хоч би що там було, ти повинен піти з Вірджінією. Вона цілий тиждень тільки й думає, що про звіринець. Лише не кажи, що могла б повести і я. У мене ціла купа прання, а відкладати цю роботу ще раз я не можу.

– Що ж, – погодився Брейд, – я зателефоную Кепові й скажу, нехай приходить о дев'ятій. Мабуть, нема глузду йти до звіринця раніше, ніж об одинадцятій. Може бути ще захолодно. От і виходить, що я виграю дві години для роботи з Кепом.

Доріс нічого не відповіла на таку пропозицію. Лишень повернулася до телевізора.

– Ну й вистава, такої нудоти ще світ не бачив, – стомлено кинула вона. – А так хотілося б відпочити душею.

– А що на інших каналах?

– Баскетбольний матч, повтор якоїсь передачі і кінофільм, який я вже бачила. – У голосі Доріс звучала пригніченість.

Вона взяла коробку з плетінням, сіла і з нещасним виразом втупилась у екран. Плетіння так і залишилось незайманим. Брейд був певен: Доріс нічого не бачить і на екрані.

Кеп Ансон, як і вмовлялися учора ввечері, прийшов рівно о дев'ятій. Брейд, – він уже встиг поснідати і був готовий до роботи, провів його просто у свій кабінет на цокольному поверсі.

Ансон поклав ціпок і сів у фотель.

– Як тобі матеріал про старого Берцеліуса?

– Зарозумілець. – Брейд силувано всміхнувся.

– Він мав підстави бути таким. Знай же: йому було надано баронський титул.

– Невже?

– Про це мій майбутній розділ. Титул він одержав у день свого шлюбу. Одружився він пізненько, з дівчиною молодшою за себе на тридцять років, і король Швеції зробив йому весільний дарунок. Я опишу все докладно. Не бачу причини, чому б історії органічної хімії не бути водночас і історією хіміків, що рухали її вперед.

Брейд не знав, що на те й сказати. У своєму приватному житті Ансон чітко відмежовував хімію від особи хіміка. Особисте його життя ніколи не мало нічого спільного з його роботою.

Всі знали, що на світі колись жила ще й місіс Ансон, що після її смерті він жив самотою, а піклувалась про нього хатня робітниця. Знали також, що він мав заміжню дочку, яка разом з сім'єю жила десь на Середньому Заході.

Сам Ансон ніколи не згадував про членів своєї родини. І не тому, що розбив з ними глека. Він не говорив про них, бо вони не мали причетності до хімії.

– Якщо особисті справи безпосередньо причетні до органічної хімії, – зважився врешті Брейд, – вони мають бути висвітлені. Бо, скажімо, надання Берцеліусові баронського титулу було визнанням його таланту хіміка тогочасним суспільством. Органічна хімія ставала складником щоденного життя, складником таким важливим, що хімікові‑органіку могли надавати дворянський титул.

– Слушно, – схвально кивнув Ансон. – Дякую тобі. Я вирішив зняти деякі параграфи щодо відкриття селену. Доведеться також опустити весь розбір процесів горіння; прецікаві питання, але до органічної хімії не належать.

– Слушна постанова, – згодився Брейд, – обсяг книжки і так буде значним.

– Гаразд. А тепер глянь на сторінку вісімдесят другу. Я ще не взявся до теорії радикалів, але мені здається логічним…

Отак вони й працювали, майже торкаючись головами, схиленими над рукописом, відкладали деякі сторінки, міняли їхню послідовність, деякі опускали зовсім, потім частину з них знову повертали в рукопис. Вони й не зогледілись, як почувся голос Доріс, удавано лагідний з огляду на Ансонову присутність.

– Лу, Вірджінія вже готова і чекає на тебе.

– Я зараз, Доріс. – Брейд підвів голову і звернувся до Ансона. – Ну що ж, Кепе, гадаю, ми зробили майже все, що планували. Решту, мабуть, залишимо на наступну зустріч?

– Куди це ви збираєтесь?

– Йдемо з Джінні до звіринця.

Ансон позбирав свої матеріали.

– Я теж піду з вами, ти не проти? Заразом побалакаємо ще про одну справу, – звернувся він до Брейда.

– Ну що ж. – Брейд вагався, не знаючи, як відхилити таке незвично чемне прохання. – Але ви, напевно, нудитиметесь під час такої прогулянки.

– У моєму віці більшість справ нудні, – сумовито всміхнувся Ансон і взяв свій ціпок.

День видався на славу – сонячний, тихий, навдивовижу теплий. Сонце світило зовсім по‑літньому, але звичної для літньої пори тисняви у звіринці не було, і Брейд зі смутком подумав, що хоч тут доля всміхнулася йому. Джінні пішла знайомитися з мавпячим населенням звіринця, а Брейд з Ансоном присіли на одній з лавок.

– Вчора після обіду я мав розмову з Літлебі, – почав Ансон.

– Про що?

– Про заплановані ним лекції з питань техніки безпеки. Цей старий дурисвіт уже переконав себе, ніби він і справді давно їх запланував.

– Так, я знаю про це, – байдуже відказав Брейд.

– А потім він запитав про тебе.

– Про мене?! – з несподіванки Брейд випростався і закляк, немовби в нього раптом задерев'яніла спина.

– Ось чому я й прийшов з тобою сюди. Чимдалі від місіс Брейд, розумієш?

– І що ж він сказав?

– Нічого конкретного. Одначе, оскільки я зрозумів, твою угоду буде поновлено на наступний рік, але вже востаннє. В цьогорічному повідомленні тобі запропонують пошукати собі іншу роботу.

Від цих слів сонячні промені, що падали на плечі Брейда, здавалося, втратили своє життєдайне тепло, і в нього поза спиною пішов мороз.

Голос Кепа Ансона, долинав наче звідкись іздалеку. Гомін людей, що, як і Брейд, прийшли відпочити до звіринця, теж помалу заглух.

Яка думка заполонила Брейда найперша? Не думка про руйнування давнішньої основи їхнього життя, втрату шматка хліба, не думав він зараз і про різку зміну звичного побуту. Він подумав про Доріс.

Адже вона передбачала таку халепу. Поки він не матиме сталої посади, його доля завжди залежатиме від ласки Літлебі чи будь‑кого з керівників кафедри, завжди буде в їхніх руках.

Натомість Брейд наполегливо переконував Доріс у протилежному. І спокій його родини фактично підтримувався цією певністю, його переконаністю, що угоду поновлюватимуть постійно.

Як же тепер він гляне Доріс у вічі?

З глибокої задуми його вивів Ансон, що тим часом провадив далі:

– Гадаю, вони не задоволені твоєю науковою діяльністю. Отож, як хочеш залишитися в університеті, примусь їх змінити про себе думку. До червня, коли вони ухвалюватимуть остаточну постанову, маєш іще досить часу. Використай його і щось зроби.

– Щось зроби, – луною повторив Брейд, – але що? Може, продовжити роботу, яку не закінчив Ральф? – запропонував він.

– Дослідження кінетики? – Ансон скривився і роздратовано похитав головою. – Забудь про це!

– Забути? Але чому? Адже цей шлях відкриє цілу низку нових можливостей в органічній хімії. Якби мені пощастило завершити ці дослідження і дістати вагомі підтвердження їх слушності (кажучи це, він раптом і сам повірив у таку можливість), то я опублікував би сенсаційну статтю.

Але запальна Брейдова пропозиція не справила на Ансона ніякого враження. Він відповів запитанням:

– Як же ти збираєшся завершити незавершене? Адже інший аспірант не має права одержати науковий ступінь за те, що закінчить чужу роботу.

– Достеменно так, – погодився Брейд.

– А може, ти збираєшся сам?

Брейд не відповів. Він мовчки перегортав жорству підошвою черевика.

– Ти не досить обізнаний для роботи в цій галузі. Я це знаю, – вів далі Ансон, несхвально похитавши головою. – Якби ти звернувся до мене, перш ніж починати дослідження такого типу, я застеріг би тебе від цього хибного кроку. Ніякому професорові не слід керувати роботою аспірантів там, де він сам не у всеозброєнні знань. Я завжди дотримувався правила – точно знати і добре розуміти все, що роблять мої аспіранти. Тому, якби навіть один з них десь зник, я зміг би особисто завершити його дослідження. А ти зараз неспроможен це зробити, чи не так?

Брейд почервонів. Він завжди пильно переглядав копії нотаток, які передавав йому Ральф, але весь математичний бік справи – інтегрування чи обчислення конфігураційної ентропії, виходив за межі його компетенції.

– Гадаю, питання можна вивчити ґрунтовніше, – озвався врешті Брейд. – Я не такий зарозумілець, щоб не відчувати такої потреби.

– Не йдеться про зарозумілість. Тобі просто ніколи. Тож дозволь мені підказати, як тут бути. – Ансон легко поклав руку на плече Брейда, і той на хвилину гостро усвідомив собі, що його ставлення до цього старигана достоту таке, як ставлення його аспірантів до нього самого. – На твоєму місці я вторував би цілком новий, свій власний шлях, знайшов би нову, малодосліджену галузь і вже не допомагав би комусь, а сам, особисто зробив приголомшливі відкриття.

– І яку галузь ви маєте на оці? – поцікавився Брейд.

– Приміром, порівняльну біохімію.

– На бога, Кепе! – Брейд мимоволі засміявся, – я не знав би, з чого почати, не те що…

– От і добре. Ти мусиш прокласти власну стежку.

– Ні, Кепе, ні. Це не для мене. Мене зовсім не вабить робота з тваринами.

Ансон нахмурився.

– Якби ти зайнявся цим, Брейде, я б напевне умовив Літлебі змінити його можливі плани щодо закінчення терміну твого контракту; зрештою, щоб він просто створив тобі пристойні умови для нових досліджень. Він дав би навіть тобі підвищення на цій підставі. Все це цілком можливе.

– Красненько дякую, Кепе, але навіть за таких…

– Ти боїшся братися до справи тільки через те, що вона нова?

– Ні, просто справа повинна бути для мене цікава, а тепер, принаймні я так думаю, мене цікавить кінетика. Тож я постараюсь продовжити Ральфову роботу особисто. Принаймні спробую.

Ансон підвівся.

– Мені пора, Брейде. Але затям: ти робиш помилку.

Додому Брейд та Джінні повернулись о четвертій.

– Як було у звіринці? – звернулася Доріс до доньки, кинувши на неї заклопотаний погляд.

– Чудово! – відказала Джінні, віддавши одним словом враження кількох годин.

– До речі, телефонував Фостер. – Доріс перевела погляд на чоловіка.

– Фостер? Наш Фостер? Чого ж він хотів?

– Хотів поговорити з тобою.

– Про що, дідько б його вхопив?

– Цього він не сказав. Але видавався дуже роздратованим, мабуть, що довелося розмовляти зі мною. І ще дуже непокоївся, чи ти напевно будеш на вечірньому прийомі у Літлебі. Я сказала: будеш обов'язково.

– Цікаво. Як ти гадаєш, чого він хотів насправді?

– Достеменно не знаю, але дещо скажу. Тон у Фостера був надзвичайно бадьорий. Як ти знаєш, це його манера приховувати збудження та хвилювання. Отож, знаючи цього чоловіка, я дійшла висновку: Фостер наготував для тебе, Лу, погані новини!