Студопедия

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника



Розділ 10

Читайте также:
  1. Нарахування пені, самостійно визначеної платником, обліковується у розділі "Нарахування сум пені" за відповідними кодами операцій.
  2. ОПИС ОСНОВНИХ РОЗДІЛІВ ТА ЇХ КОРОТКИЙ ЗМІСТ
  3. Перелік тем (їх розділів та питань), що виносяться на
  4. Показники роботи підрозділу
  5. Розділ 1
  6. Розділ 1
  7. Розділ 1. Журналіст як суб'єкт масово-інформаційної діяльності
  8. Розділ 1. Загальні відомості про відділ аспірантури і докторантури Кременчуцького національного університету імені Михайло Остроградського
  9. Розділ 1. Загальні відомості про Успенську сільську раду Онуфріївського району Кіровоградської області
  10. Розділ 1. Іван Мазепа до гетьманства

 

Брейд дивився на детектива з неприхованою тривогою.

– Ви так просто відкидаєте версію самогубства? Я ж пояснив, чому не лишилося ніякого листа. Чи ви не вірите, що підробка даних досліджень вважається серед науковців жахливим злочином? Дохені, здавалося, зовсім не зважав на Брейдів стан.

– Чи не можна глянути на один із щоденників? – запитав він, простягаючи руку.

Брейд подав йому зошит, і детектив почав неквапом перегортати аркуші.

– Для мене це китайська грамота. – Він похитав головою. – А от ви лише кинули оком і пересвідчилися, що з даними щось негаразд, чи не так?

– Звичайно, – відповів Брейд.

– Бо ви маєте досвід у цій справі. Натомість мій досвід підказує, що з версією самогубства теж не все гаразд. Ось послухайте‑но, професоре. Зі свого досвіду я знаю два типи людей, схильних до насильства. До першого належать люди, що ненавидять себе. Вони не вважають себе за добрих людей. Життя їх не щадить. Ніщо їм не вдається. За все лихе, що з ними трапляється, а з ними трапляється тільки лихе, вони завжди винуватять тільки себе. До такого можете підійти, ні за що ні про що копнути його в те місце, звідки ноги ростуть, а він на вас і не розсердиться. Ба він вважає, що ця частина його тіла саме таке призначення й має і якщо його б'ють, то винен він сам. Часом такі люди почувають себе добре, можуть бути навіть веселими, але не довго. Потім вони знову впадають у меланхолію.

– Маніакальна депресія, – коротко прокоментував Брейд.

– Ви називаєте це так? – зиркнув на нього Дохені. – В усякому разі такі люди, буває, помирають насильницькою смертю. Це і є той тип, що може не встояти проти спокуси самогубства. Від них треба ховати ножі, мотузки і подібні речі, а то буде лихо. А тепер, якщо моя балаканина ще не стомила вас, професоре, розгляньмо інший тип людей. – Дохені вкотре вже струсив попіл із сигари. – Я не дуже захопився? Може, вам нецікаво?

– Ні, навпаки. Прошу, кажіть далі. Мені дуже цікаво.

– Ну що ж. Тоді слухайте. Отже, про другий тип людей, людей, що ненавидять увесь світ. Не себе, підкреслюю, а всіх інших людей. Що б не скоїлось, у цьому завжди чиясь провина. Такий чоловік може вчинити найбільшу гидоту і буде певний, що винен той, хто чхнув за квартал звідси. Або ж копне вас, а потім піде в поліцію зі скаргою, що ви мали в кишені штанів книжку й завдали йому болю. Більше того, він певен, що ви навмисне поклали книжку саме у цю кишеню. Така людина завжди вважає, що всі кують проти неї змову, що всі готові накинутись на неї і роздерти на шматки.



– А це паранойя, – озвався Брейд.

– Згода. Хай буде так. Але мене цікавить інше. До якого типу людей належав загиблий? До другого? Правду я кажу?

– Мабуть, правду, – подумавши, відповів Брейд.

– А от я просто переконаний у цьому. А тепер найважливіше. Отож люди цього типу ніколи не накладають на себе руки, бо ніколи не відчувають за собою жодної провини. Ось, скажімо, ви, професоре, могли б піти на самогубство, якби допустилися фальсифікації і почулися зганьбленим. А цей хлопець нізащо. Він не вважав би себе винним. Він був би певний, що тут завинив хтось інший, що його змусили так зробити. Він сказав би, що зробив це з метою самооборони або ж щоб урятувати, скажімо, все людство. Хоч би що там було, людина цього типу себе вбивати не стане. Натомість він може вбити когось або ж… буде вбито його самого.

Брейд знову занепокоївся, бо в тому, що казав Дохені, незважаючи на незвичну термінологію, була своя логіка.



– Отже, забудьмо про самогубство, – вів далі Дохені, – і міркуймо далі. Припустімо, хлопець не загинув і йому вдалося уникнути викриття й закінчити свої дослідження. Як би розвивалися події далі?

– Його міг би викрити професор Ранке на усному іспиті, – почав пояснювати Брейд. – Такий іспит належить до процедури захисту докторської.

– А якби цей професор не спіймав його на шахрайстві?

– Що ж, таке цілком можливе. Нікому б і на думку не спало піддавати сумніву наслідки його досліджень. Тоді Ральф одержав би докторський ступінь і опублікував свою працю. Щоправда, якби інші експериментатори спробували підтвердити його результати, то могло б виявитися, що він усе підробив.

– І які наслідки це мало для вас, професоре?

– На жаль, не віщувало б мені нічого доброго, – тихо визнав Брейд. Не було ніякої рації приховувати правду.

– Це, мабуть, завдало б вам значної шкоди?

– На жаль, так.

– А дехто, напевно, подумав би, що ви допомогли Ральфові у шахрайстві. Чи таке можливе?

– Сумніваюсь, щоб хтось міг бодай припустити таке, – обурено вигукнув Брейд, але зараз же згадав ворожість Ранке і подумав, що той здатен запідозрити його.

Дохені спокійно спостерігав за Брейдом, потім вів далі:

– А може, вони сказали б прямо в вічі, що хлопець шахрував у вас під носом, бо ви через свою некомпетентність не здатні були проконтролювати його і він це добре усвідомлював?

Брейд густо почервонів і пробурмотів щось нерозбірливе. А детектив не вгавав:

– Отже, якби вам пощастило викрити підробку, скажімо, місяць тому, а не сьогодні…

– А проте я викрив її лише сьогодні, – не витримав Брейд.

– Отже, якби ви все викрили місяць тому, то напевно мали б якось припинити це неподобство, але чи наважились би ви розголошувати справу? Адже тоді ви, професоре, виставили б у невигідному світлі насамперед себе. Напрошується висновок – а чи не було для вас єдиним виходом інсценізувати нещасливий випадок, позбутися щоденників Ральфа і так сховати кінці у воду?

– Але ж до сьогодні я прагнув продовжити цю роботу. Маю свідків, – відказав Брейд.

– Може, і є люди, які засвідчать, що чули від вас про такі наміри. Та хіба ви справді збираєтесь продовжувати Ральфову роботу?

– Тепер уже ні, не можу.

– І ще одне. Якби я оце не прийшов сюди, чи дізнався б хтось про справжню причину, чому ви відмовляєтесь продовжувати роботу?

Брейд мовчав, стиснувши губи.

– Тепер ви знаєте, – провадив Дохені, що я мав на увазі, кажучи про вагомий мотив. Ваше повідомлення, що шахрайство викрито лише сьогодні, не багато важить – це тільки слова.

– Ви заарештуєте мене? – розлютився Брейд.

– Ні.

– Я ж мав такий вагомий мотив!

Дохені посміхнувся.

– Я не переконаний, що це зробили саме ви, професоре. Розслідування триває. Та ваше становище, безперечно, складне. І щоб виплутатися з нього, вам, професоре, треба допомогти мені. Наприклад, якщо не ви, то хто б це міг зробити?

– Не знаю.

– І ніяких підозр? Невже ні в кого не знаходилося якогось мотиву?

– Ні. Я не маю ніяких поважних підстав підозрювати будь‑кого, а просто так називати прізвища не тільки нечесно, це було б звичайним боягузтвом.

Дохені неспокійно ворухнувся.

– Ви дивак, професоре. У вашому становищі люди здебільшого, не дуже вагаючись, розповідають силу різних паскудств про інших. Їм потрібне якесь виправдання, і вони готові виказувати, зовсім не почуваючись виказчиками. Ви мене розумієте? Таким людям досить навіяти собі, що вони допомагають розкрити жахливий злочин, і цього досить, щоб не почувати ніякої гризоти. Чому ж ви так не чините?

– Хіба це мені допоможе? – озвався Брейд. – Необґрунтовані підозри з мого боку скоріше можуть зашкодити.

Дохені широко посміхнувся.

– Я починаю думати, професоре, що ви не довіряєте мені. Ну що ж, тоді давайте шукати підозрілих разом. Вбивство ретельно сплановане, отже, версії про самооборону чи дії в стані афекту відпадають. А що взагалі найчастіше штовхає на вбивство? Причиною може бути й звичайний страх. Як це могло б статися, скажімо, з вами. Адже ви потерпали б за свою репутацію, якби справа про підроблені щоденники набула розголосу. Мотивом могла бути й корисливість, але цей хлопець не мав ні цента за душею, тож із його смерті міг мати пожиток хіба, що власник похоронного бюро. Треба рахуватись і з такими мотивами, як кохання чи ненависть, які, коли йдеться про вбивство, по суті рівнозначні. Цими почуттями могла керуватися одна дівчина на ім'я Джін Маркіс. Колись Ральф покинув її, і вона й досі не може пробачити зради.

– Звідки ви про це знаєте? – здивувався Брейд.

– Від людей, професоре, я ж вам казав. Дайте зрозуміти певній особі, що вона чинить шляхетно, і на ближніх буде, вилито стільки помий, що ви тільки дивом дивуєтеся. Але повернімось до Джін Маркіс. Чи настільки вона обізнана з хімією, щоб орудувати хімікатами? Адже вона секретарка, чи не так?

– Якісь знання вона має, – неохоче заговорив Брейд. Невже він справді намагається врятувати себе коштом когось іншого, чого Дохені й сподівався від нього як найзвичайнісінької речі. – Адже секретарка кафедри хімії мимоволі засвоює чимало інформації, з якою стикається щодень. Гадаю, про ціаніди вона теж могла знати.

– Ну що ж, пам'ятатимемо про це. Тепер щодо алібі: це питання не повинне нас турбувати, бо підсунути ціанід можна було абиколи протягом принаймні кількох днів.

– Певна річ.

– Тепер ще про одну дівчину, що мала роман з Ральфом. Точніше, про одну з ваших підопічних.

– Вона єдина моя аспірантка. Про їхні стосунки я дізнався лише позавчора.

– А не раніше, професоре? Вони що, крилися зі своїм коханням?

– Мабуть, сумнівалися, що Ральфова мати схвалить його.

Дохені тихо засміявся.

– Отже, вони не знали його матері. Бо саме від неї я довідався про їхні взаємини. На її думку, коли дівчина часом завітає до хлопця, щоб погомоніти про хімію, то, мабуть, наміри її безневинні. Але коли відвідини повторюються кілька разів на тиждень, то тут уже йдеться не про хімію.

– Кохання, звичайно, не може бути мотивом убивства, – нерішуче озвався Брейд, – поки не доходить до розриву.

– Спочатку і я так подумав, – підхопив Дохені, – але мати не згодилась, мовляв, напередодні трагедії молодята були разом і виглядали цілком щасливими. Я перевіряв, чи це так. Вони вчащали до сусідньої кав'ярні випити содової чи поласувати морозивом. Продавець знав їх і розповів, що десь за тиждень до трагедії вони були там і палко про щось сперечались, але майже пошепки, тож він нічого не почув.

– Ось бачите! – вигукнув зацікавлений Брейд.

– Що? Підходить до версії про розрив? Але, як з'ясувалось, вони засперечалися про те, яке купувати морозиво. – Детектив усміхнувся. – На думку офіціанта, Ральф умовляв дівчину якийсь час не брати надто тривного десерту.

– Так, їй загрожує повнота, – підтвердив Брейд.

– Та вона доскочила свого. Офіціант сказав, що молочні помадки «фадж» вона поглинала просто натхненно, а наостанок упорала солідну порцію вершкового морозива з шоколадним кремом. Він добре пам'ятав ці подробиці, бо намагався приготувати якнайлегший крем, щоб назавтра вранці дівчину не надто мучили докори сумління. Тепер ви розумієте, що це означає?

– Хіба це може щось означати?

– Безперечно. Якщо пара молодят сперечається і непокоїться, вибираючи морозиво, можете битися об заклад, що ніяким розривом тут і не пахне. Якби Ральф справді намірявся порвати з нею, то на якого біса було вмовляти її не напихатися зайвими калоріями. Я певний, що мати Ральфа мала рацію – ніякого розриву не передбачалось.

– Не зовсім переконливо, – заперечив Брейд. – Адже Ральф міг використати цей епізод, як початок скандалу, щоб зрештою позбутися дівчини.

– Що ж, це справді не доказ для присяжних, – відразу погодився Дохені. – Не викреслюймо її з числа підозрюваних. А все ж, професоре, кого ми ще повинні мати на прикметі?

Брейд не міг більше стримуватись.

– Всі ці штуки вам не допоможуть! – зненацька скипів він.

– Що саме?

– Я знаю, чого ви прийшли, я не такий тупак, як вам здається. Все, що ви маєте проти мене, то тільки здогади, а вони не можуть правити за докази для суду присяжних. Ви, напевно, сподіваєтеся, що, розмовляючи начебто по‑товариському, з удаваною щирістю, заплутаєте мене і примусите зробити якусь фатальну похибку.

– Ви маєте на увазі свою розповідь про щоденники з підробними даними?

Брейд став повільно червоніти:

– Так. І це теж. Хоча це дійсний факт, і я справді вважав їх за свідчення самогубства. Можливо, я помилився. Але ви не витягнете з мене нічого, що доводило б мою провину, хоча б тому, що я ні в чому не винен. Я не обурююся тим, що ви вважаєте мене за винного; таке вже ваше ремесло. Мене обурюють лише ваші намагання здобути докази моєї провини таким підступним способом.

Повне обличчя детектива враз споважніло.

– Професоре, зрозумійте мене правильно, – почав він. – Безперечно, я міг би постаратися заманити вас у пастку. Таке в нашій роботі не дивина. Але повірте мені, я не мав такого наміру. Я тягну руку за вами і зараз поясню чому. Якби це зробили ви, професоре, то тільки з бажання зберегти своє реноме науковця. А на таке зважується тільки певний людський тип – той, що в безмежному захваті від свого інтелекту. Сподіваюсь, ви мене розумієте. Такий тип вважає, що ніхто й ніщо не повинні заважати навколишньому світові захоплюватися його геніальністю, навіть якщо йому самому доведеться заявляти про неї, і в разі потреби такий тип буквально кричатиме вам в обличчя, що він геній, і водночас ганитиме вас та підкреслюватиме неуцтво всіх, хто його оточує.

А тепер, професоре, я хочу нагадати вам нашу вечірню розмову у четвер. Я, невіглас у хімії, звертався тоді до вас, ученого‑хіміка. І ви пояснили мені силу‑силенну речей, дбаючи про те, щоб я не відчував себе злочинцем або ж недоумком тільки тому, що не маю ваших знань, набутих за двадцять років. Той, хто може розмовляти з таким неуком, як я, не відчуваючи потреби підкреслювати його обмеженість, не здатний убити когось тільки задля того, щоб люди не побачили, що він не геній.

– Дякую вам, – тільки й зміг сказати Брейд.

– Ось чому я симпатизую вам. – Детектив підвівся і важко рушив до дверей. – Не забувайте, що я сказав на початку нашої розмови, – я знаюся на людях, як ви на хімікатах. Часом я помиляюсь, але здебільшого все справджується. А тепер прощавайте, не докучатиму вам більше.

Він махнув рукою на прощання і вийшов з лабораторії.

Брейд замислено дивився йому вслід…

 

Мовчазна заклопотаність не полишала його і за вечерею, яка минула майже в цілковитій тиші. Навіть Джінні була незвичайно слухняна й пішла в спальню, тільки‑но її відіслали, звертаючись до дівчинки трохи не пошепки.

І тільки згодом, коли по телевізору показували, як завжди недільного вечора, якусь драму, а Брейд дивився на екран і нічого не бачив, Доріс сіла навпроти й запитала:

– Сьогодні не трапилось нічого, про що ти хотів би мені розповісти?

Брейд сповільна перевів погляд на Доріс. Вона була трохи блідіша, ніж звичайно, але ніби спокійніша. Якимось не замороченим думками закутком мозку він навіть здивувався, що з учорашнього вечора Доріс нічого не сказала за суперечку на прийомі у Літлебі. Він гадав, що, як це вже бувало, Доріс буде в розпачі від його безглуздої поведінки і звинувачуватиме його в необачності, скаже, що такий скандал на очах у Літлебі, та ще й у нього вдома, вилізе їм боком.

Але Доріс не сказала ні слова, схоже, на сварку не заносилось і тепер.

І Брейд ясно й виразно, нічого не пом'якшуючи і не приховуючи, розповів їй про всі події дня, починаючи з Робертиної розповіді та Ральфових щоденників і закінчуючи розмовою з Дохені.

Доріс слухала мовчки, ні пари з уст.

Коли він закінчив, вона коротко запитала:

– І що ж тепер робитимеш, Луїсе?

– Шукатиму того, хто це вчинив, – хай там хоч що.

– Гадаєш, пощастить знайти?

– Я мушу це зробити.

– Ти передбачив такий розвиток подій ще в четвер увечері, а я тільки каламутила воду через свою нестриманість. А тепер я так боюсь за тебе, Лу!

Доріс раптом видалась йому такою беззахисною і переляканою, що в пориві глибокої ніжності Брейд майже впав перед нею навколішки і палко заговорив:

– Але чому, Доріс? Я ж не вчинив нічого поганого, і ти де знаєш…

– Так, знаю. – Голос її звучав приглушено й безвиразно. – Але що буде, коли вони звинуватять у злочині тебе? – дивлячись кудись у простір, промовила Доріс.

– Не звинуватять, – переконано мовив Брейд. – Я нічого не боюсь.

Нараз він виразно відчув, що сказав це не просто для заспокоєння Доріс. Страх, що міцно тримав його у своїх лабетах ось уже три дні і просяк, здавалося, кожну клітину, раптом щез, хоча Брейд чітко усвідомлював, що становище значно погіршилося, стало ще небезпечніше.

Саме загострення небезпеки викликало якісь дивні, на перший погляд, зміни у його свідомості. Тепер, зрозумівши, що посаду майже втрачено, він навіть відчув якусь полегкість, бо постійний страх, як би її не втратити, просто відпав. А підозра у вбивстві, що стала вже доконаним фактом, звільнила його від необхідності боятися, що його запідозрять у цьому злочині. – Ми повинні пережити лиху напасть, Доріс, – мовив Брейд, – і ми переживемо. А сліз не треба. Благаю тебе, не плач. Він легенько підвів голову Доріс за підборіддя. – Адже твої сльози не зарадить лихові.

Доріс закліпала повіками, й бліда усмішка з'явилась на її обличчі.

– А цей детектив, як на мене, зовсім непогана людина, – врешті озвалася вона.

– Так, він зовсім не такий, як я уявляв собі детективів, і часами його думки вражають глибиною. Тобі може видатись дивним, але його логічні міркування та висновки завжди захоплюють мене зненацька, бо в моїй уяві він чомусь сполучається з образом смішного полісмена з якоїсь кінокомедії.

– Може, я приготую чогось випити? – запропонувала Доріс. – По одному коктейлю?

– Гаразд, – погодився Брейд.

Доріс повернулася з двома келихами і промовила вже цілком спокійно:

– Я весь час міркую над отим визначенням типу людини, яка, на думку детектива, могла вбити Ральфа. Це тип, що страшенно пишається своїм інтелектом. Так же сказав детектив?

– Саме так, і це чудове визначення. Я повинен його запам'ятати.

– Чи не здається тобі, що воно дуже пасує Отто Ранке?

– Так, пасує, – кивнув Брейд. – Але до справи це не має ніякої причетності, бо Ральфові махінації аж ніяк не могли зашкодити репутації Ранке. Скоріш навпаки. Ранке більше чи менше навіть влаштовувала б Ральфова невдача. І аж ніяк не в його інтересах було б приховувати Ральфове шахрайство. Ні, люба, тут на карту ставилась тільки моя репутація.

– Але хто ж тоді? – кволим голосом промовила Доріс.

Брейд завмер непорушно з келехом у руці і, здавалося, пильно вдивлявся в нього.

– Знаєш, Доріс, я оце замислився над однією дрібною деталлю. Якщо все, що сказав мені Дохені, вважати слушним і сприймати дослівно, то можна дійти певного висновку. Тільки тепер я починаю це розуміти. Щоправда, одне з ужитих ним слів може мати подвійний зміст, але я не думаю, що Дохені його усвідомлював. Справді не думаю. Отже, одне тільки слово.

 


Дата добавления: 2015-09-15; просмотров: 4; Нарушение авторских прав


<== предыдущая лекция | следующая лекция ==>
Розділ 9 | Розділ 11
lektsii.com - Лекции.Ком - 2014-2019 год. (0.021 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав
Главная страница Случайная страница Контакты