Розділ 14

– Що все це означає? – заревів Ансон, і якусь хвилину вся група нагадувала німу сцену. Брейд із пальцем, скерованим на Ансона, обурений Кеп Ансон із зведеним догори ціпком, Роберта з повними сліз очима і Дохені, що спостерігав за всіма з олімпійським спокоєм.

Кінець кінцем Брейдові довелось опустити руку. Він був у замішанні. Адже його імпровізація була майже бездоганна. Брейд знав, що Ансон з'явиться точно о п'ятій, і навмисне нагнітав нервове напруження, щоб зразу після його приходу, коли нерви в Роберти будуть напнуті, як струни, зненацька перекинути весь тягар звинувачень на Кепа Ансона.

Чого ж сподівався Брейд? Що Ансон надломиться і сам визнає свою провину? І що таким робом Брейд добуде докази для лави присяжних?

Атож. Він змусив себе повірити в удачу. Він справді сподівався на такий кінець.

– Ай справді, професоре, – озвався нарешті Дохені, – що все це означає.

– Це зробив Кеп, – відповів Брейд. На душі йому було важко.

– Що зробив? – запитав Кеп.

– Убив Ральфа. Ви вбили Ральфа, Кепе!

– Це наклеп! – обурено вигукнув Ансон.

– На жаль, це правда, – сказав Брейд, відчуваючи, як його охоплює пригніченість. «Як зараз найкраще діяти, як довести злочин?»

– Ви, Кепе, чули суперечку Роберти з Ральфом. Бо хто ще блукає проти ночі коридорами кафедри? Таку звичку маєте тільки ви, маєте, відколи я вас пам'ятаю. Отже, ви дізналися, що Ральф підтасовує дані.

– Те, що ти так гадаєш, зовсім не означає, що так воно і є насправді, Брейде. Зрештою, коли б навіть було й так, яке це має значення?

– Має, бо Ральф був мій учень, а я ваш! – Брейд підвівся, пронизуючи старого очима. Здавалось, у цю мить решта світу для них не існувала, були тільки вони, з'єднані незримою ниткою схрещених поглядів.

– Ральф кидав тінь на мене, а отже, і на вас. Була поставлена на карту ваша фахова честь.

– Моїй фаховій честі, – голос Ансона затремтів, – нічогісінько не загрожує. Ніщо не може її заплямувати.

– А я думаю інакше. Все своє життя ви берегли її, як зіницю ока, берегли відчайдушно. Згадайте, що сказав сьогодні вранці про вас Кінскі. Ви проголосили себе капітаном на кораблі науки. Ви були капітан, а ваші аспіранти – корабельна команда. А капітан корабля у відкритому морі владен над життям і смертю своїх підлеглих. Правду я кажу, капітане?

– Не розумію, куди ти гнеш.

– Ви завжди прагнули розпоряджатися життям і смертю своїх учнів і, якщо й не показували цього, то в підсвідомості таке прагнення засіло міцно – чи ж не тому ви так любили своє прізвисько, Кеп?

І ось ви раптом довідуєтесь, що ваш учень, бо аспірант вашого учня – завжди і ваш учень, вчинив найгірший науковий гріх, гріх непрощенний, смертний. І ви засудили його до смертної кари. Ви просто не мали вибору, бо якби Ральф залишився жити і про його шахрайство дізналися, ваша честь…

– Ви вважаєте, професоре, – голос Дохені пролунав так несподівано, аж усі здригнулися, – що цей старий пробрався у лабораторію вашого хлопця і підмінив ті колбочки?

– Він має універсальний ключ до всіх приміщень, – відказав Брейд.

– А звідки він міг знати, чим займатиметься тоді чи тоді ваш аспірант? Хіба він заходив туди регулярно і переглядав його щоденники?

– Ні. Не було потреби. Він частий гість у моїй лабораторії. Приміром, я застав його тут у п'ятницю, повернувшись із лекції. І сьогодні вранці він теж тут був, коли я повернувся після занять. Власне, ви самі щойно мали нагоду переконатись у цьому, коли Ансон зайшов сюди, відімкнувши двері своїм ключем. А копії Ральфових робіт із підробними даними, як, зрештою, і всі інші документи такого роду, зберігаються тут, у моєму кабінеті. І в щоденниках Ральф дуже ретельно описує, як він проводив експерименти, згадує й про те, що завчасу готує хімікати для всієї серії дослідів. Тож Кеп добре знав, як діяти, і вчинив злочин. Скрупульозний сам, він не тільки легко у всьому розібрався, а й зумів скористатися з Ральфової скрупульозності.

– Все це лише голослівні заяви, – відрубав Ансон, – я навіть не відповідатиму на них.

– Коли Ансон дізнався, що я збираюся продовжувати Ральфову роботу… – Брейд робив відчайдушні зусилля, щоб довести викриття до кінця, але мусив урвати. Набрав у груди повітря, витяг хустинку, витер спітніле чоло і тільки тоді повів далі: – Ви силкувалися відмовити мене, Ансоне, пробували зацікавити іншою роботою. Пригадуєте розмову про порівняльну біохімію? Коли ж ці спроби закінчилися невдачею, ви й мені склали смертний вирок. Адже я теж міг зганьбити ваше ім'я, отож ви й поклали…

Зненацька підвівся Дохені. На його широкому обличчі виразно малювалася тривога.

– Не хвилюйтеся, професоре, – лагідно озвався він, – заспокойтесь і говоріть про щось одне. Адже йдеться про Ральфову справу. Ось і тримайтеся цієї теми. Тільки цієї.

Брейд знову витер хустинкою обличчя.

– Гаразд, – погодився він, – я триматимусь одного. Зараз я наведу один факт, неспростовний доказ у Ральфовій справі. – Оця людина, – його палець, скерований на Ансона, тремтів, – невільник часу. Щоправда, всі викладачі почасти такі невільники, але в нього це перетворилося на манію. Він завжди точно дотримується призначеного часу зустрічі. Зрештою, ми мали нагоду переконатися, що й сюди Ансон увійшов рівно о п'ятій, хвилина в хвилину.

– Так, я зауважив це, – підтвердив Дохені.

– Всі завжди повинні пристосовуватись до нього. Ми приходимо на зустріч з ним у точно визначений час, бо він так вимагає. Нема тобі прощення, коли опізнишся. Але минулого четверга, коли він призначив мені зустріч о п'ятій, я не міг з'явитися точно, бо через Ральфову смерть надовго затримався на кафедрі. Звідки ви це знали, Кепе? Як могли передбачити, що саме цього, а не якогось іншого дня я не прийду, як умовлялися, хоча досі я завжди був точний, зустрічаючися з вами? Хіба я коли‑небудь пропустив хоч одну зустріч? Чому ж ви все‑таки вирішили, що саме цю зустріч я пропущу?

– Про що це ти говориш? – зневажливо кинув Ансон.

– У четвер по обіді, – вів далі Брейд, – рівно о п'ятій, йдучи на домовлену зі мною зустріч, на вулиці перед моїм будинком ви перестріли мою доньку Джінні. В університеті того дня вас не було зовсім. І ніхто не повідомляв вас про випадок із Ральфом. Одначе ви, вручаючи Джінні частину рукопису своєї книжки, сказали: «Віддаси цю течку татові, коли він повернеться додому». Звідки ви взяли, що я не вдома?

– Але ж тебе справді не було тоді вдома, – сказав Ансон. – Ти ж не заперечуватимеш цього?

– Так, не було. Безперечно. Але звідки ви знали? Ви ж не запитували у Джінні, чи я вдома? Ви навіть не підійшли до вхідних дверей. Ви просто вручили рукопис і сказали: «Передай батькові, коли він повернеться додому…» «Коли він повернеться додому…» Отже, ви знали, що я не з'явився на зустріч, уперше за весь час. Ви знали, що Ральфова смерть затримала мене на кафедрі. Але як ви могли знати це, Кепе? Звідки могли знати, Кепе?

– Не кричи на мене, будь ласка! – кинув Ансон.

А Брейд не вгавав:

– То ви влаштували мені побачення зі смертю. Ви знали, що Ральф уже мертвий, бо підсипали отрути в колбу, що мала бути використаною в четвер. Ви знали: я неодмінно знайду труп, обходячи, як завжди, лабораторії своїх аспірантів, щоб попрощатися з ними перед тим, як іти додому. Ви були певні, що я зроблю такий обхід, бо знали, що це стало однією з моїх звичок, запозичених у вас. Та навіть знаючи, що я спізнюся, ви лишились вірним своїй пунктуальності і прийшли в умовлений час, щоб передати рукопис.

– Всі ці міркування нічого не варті, що тебе нема, я дізнався від твоєї дочки.

– Ви не питали її.

– Помиляєшся, питав.

– Ні, Кепе! Вона ясно мені сказала, що ви попросили передати мені рукопис, коли я повернуся додому. Пригадавши сьогодні вранці ту розмову з Джінні, я подумав, що вона, може, передала не всю розмову з вами. Я зателефонував до неї у школу і попросив Джінні переповісти її ще раз. Я змусив її зробити це кілька разів. Ви не питали її, чи я був удома. Ви були певні цього. Бо просто знали!

Ансон звернувся до Дохені:

– Гадаю, моє слово важитиме більше, ніж слово дитини. Вона просто не пам'ятає. Зрештою, як вона може пам'ятати всі ті слова, якими ми обмінялись при випадковій зустрічі чотири дні тому?

– Схоже, – сказав Дохені, звертаючись до Брейда, – що професор Ансон має рацію. Суд присяжних не вважатиме цей факт доведеним.

– Але ж я повністю розкрив у цій справі все, – наполягав на своєму Брейд, – мотив злочину, обставини, що сприяли йому, перебіг подій. Все логічно, все узгоджується, все вказує, що вбивця Кеп Ансон.

– Справді, все, що ви казали, вказує на нього, – згодився Дехені, – але фактів чи обставин, що лише б указували на когось, може бути багато. Я, наприклад, міг би висунути версію, в якій усе вказувало б, що злочинець саме ви, професоре, чи, скажімо, ця молода особа, чи ще хтось. Чи не виникає чогось такого, коли ви проводите хімічні досліди? Адже, щоб пояснити дані досліджень, ви спершу висуваєте багато різних теорій?

– Атож, таке трапляється, – мляво погодився Брейд.

– Але вірогідна лише одна з них, слушність її доведуть конкретні наслідки багатьох експериментів. Тому всі ваші логічні обґрунтування гарні й переконливі, коли ви їх викладаєте, але ви, напевно, були б дуже вражені, побачивши, як адвокат ущент зруйнував би ці ваші логічні споруди, якби матеріалом звинувачення були тільки вони, й нічого більше.

Брейд похнюпився. Він зробив усе що міг, але цього виявилось замало.

А Дохені вів далі:

– Звичайно, я міг би забрати професора Ансона на допит, але це було б принаймні некоректно, якби він виявився невинним. Професор – людина видатна, світило у своїй галузі, і, щоб зважитись на такий крок, я повинен мати якийсь вагомий доказ, а не просто набір логічних міркувань. Я мушу мати якусь солідну, вагому підставу, як ось, скажімо, оця штуковина, – тут Дохені урвав і гримнув кулаком по кисневому балону, аж той загув. – Щось таке, що можна помацати, покрутити. – З цим а словами він рішуче взявся за ручку головного вентиля…

З жахом в очах Ансон зірвався на ноги й замахнувся ціпком.

– Геть звідти! Облиш вентиль, дурню ти неприторенний! – Ціпок свиснув у повітрі.

Різко повернувшись, Дохені спритно перехопив ціпок і притяг Ансона до себе.

– З балоном щось негаразд, професоре Ансон? – лагідно запитав він. – Як ви про це дізналися?

Змішані почуття безнадії, зневіри, приреченості невпізнанно змінили обличчя Кепа Ансона, він зразу ніби постарів на кілька років.

– Звідки ви знаєте, що з балоном не все гаразд? – знову, але вже вимогливо, запитав Дохені.

– Це ви отруїли Ральфа! Вбивця! – зойкнула Роберта і кинулась до Ансона, але Брейд міцно схопив її за плечі.

– Ральф заслужив на таку кару, бо зрадив науку! – рвучко повернувшись до дівчини, прохрипів Ансон.

– Отже, ви признаєтеся, що отруїли Ральфа? – офіційним тоном запитав Дохені. – Тут присутні свідки, професоре, тож усе, що ви сказали, стане матеріалом справи про вбивство Ральфа Нойфельда.

– Я, мав почати з нього, – Ансон показав на Брейда і вів далі, зриваючись на крик. – Причина всього – твоє невігластво! Ще в п'ятницю вранці я сказав, що у всьому винен ти. Бо тільки такий бовдур, як ти, міг допустити, щоб аспірант підробляв наслідки досліджень. Ти склав йому смертний вирок. – Нестямний Ансонів крик на останніх словах перейшов майже в шепіт. – Так, це я отруїв Ральфа Нойфельда.

І старий безсило впав у крісло.

Вони залишились у кабінеті вдвох – Дохені та Брейд. Дохені вимив руки і тепер енергійно витирав їх паперовим рушником.

– Його покарають дуже суворо? – запитав Брейд.

Ворожість помалу розвіювалась, і Кеп знову вбачався йому давнім Кепом, старим симпатичним диваком і водночас видатним хіміком, не тільки його вчителем, а й майже батьком. Він уявив собі старого у в'язниці, зганьбленого…

– Гадаю, судового процесу може й не бути, – урвав Брейдові думки Дохені і вимовно постукав себе по чолу куцим товстим пальцем.

Брейд сумно похитав головою.

– Послухайте, професоре, – вів далі Дохені, – я радий, що моя перша думка про вас була слушна. І мені дуже шкода, що часом я улягав сумнівам.

– Що вдієш, без сумнівів годі уявити ваш фах.

– Що правда, то правда. А ще мушу додати, що ви, як на аматора, провели розслідування збіса майстерно.

– Я? – недовірливо всміхнувся Брейд.

– Так, ви. Адже саме ви розкрили справу. Якби я мав у своєму розпорядженні всі ті факти, що мали ви, то теж викрив би злочинця, але, боюсь, не так спритно й не так швидко.

– Знаєте, Дохені, – задумливо мовив Брейд, – на споді душі підозра ворухнулась у мене ще тоді, коли дочка переказала Ансонові слова. Та у мене просто в голові не вкладалося, що він здатен на злочин, тож я просто прогнав ці думки. О господи! Виявивши гліцерол на різьбі кисневого балона, я теж спершу запідозрив Кепа, але потім така думка видалась мені сміховинною. Зрештою, подумав я, на кий біс йому це робити? Це було відразу після розмови з Кепом, коли я збирався продовжити Ральфові дослідження, а старий настійно відмовляв мене… від цього. Звідки я тоді міг знати, що Кеп знає про Ральфове шахрайство і усвідомлює, що на карту, фактично, поставлено його репутацію відомого хіміка, що його слава під загрозою. – Він похнюпився.

– І коли ж ви нарешті прозріли? – запитав Дохені.

– Сьогодні, коли почались лабораторні заняття, – відповів Брейд, – і поштовх дала одна абищиця. Я саме подумав, наскільки ми, викладачі, зв'язані часом, а ця залежність від часу завжди асоціюється у мене з Кепом. Аж ось один із студентів вручив викладачеві на перегляд звіт про попередні роботи, і цей епізод нагадав мені подібну ситуацію – коли Ансон вручав Джінні течку з рукописом і попросив передати мені. Далі досить було дещо обміркувати, і все стало на свої місця.

– Як я вже казав, розслідування проведено блискуче, – повторив Дохені, – але ви мало не зіпсували справи, коли почали говорити зайве. Ви мене розумієте?

– Ні.

– Як детектив‑аматор ви допустилися однієї похибки. Ви хотіли викласти старому геть усе, що вам пощастило викрити, а якраз цього й не слід було робити. Бо злочинець, якщо він справді злочинець, і так знає все про злочин. Розумієте? В жодному разі не можна розкривати всіх карт. Конче треба щось свідомо опустити. Скажімо, про кисневий балон. А ви ледь не виклали йому й ці факти. І якби я вчасно вас не зупинив, справа напевно була б зіпсована. І чим би тоді все скінчилось?

Підозрюваному звичайно розповідають лише частину з того, що відомо. І якщо він справді злочинець, а отже, знає всі обставини, то в стані нервового збудження просто не може добре запам'ятати, що саме йому повідомлено, а що ні. Отоді‑то й треба повести справу так, щоб розмова перейшла на обставини, не повідомлені йому, тобто свідомо наготувати йому пастку. Розумієте? І тоді він неодмінно зрадить себе, як це й сталося з Ансоном, коли він виказав себе з головою, намагаючись не допустити вибуху кисневого балона, про який не було сказано жодного слова.

– Що ж, щиро дякую вам за допомогу, містере Дохені.

Детектив знизав плечима:

– Звичайний професійний прийом. Старий як світ. Зрештою, всі путні прийоми старі. Інакше й бути не може. А тепер, професоре, нам, мабуть, чи не пора прощатись. Сподіваюсь, більше не зустрінемось. В усякому разі в такій справі, як оця.

Брейд неуважно потис руку Дохені, розглядаючись по кабінету, наче бачив його вперше.

– Знаєте, містере Дохені, все це тривало десь близько ста годин. Не довше.

– Б'юсь об заклад, час видався вам значно довшим.

– Ніби минуло ціле життя, – погодився Брейд.

– Як ця справа вплине на ваше становище, на роботу? – спитав Дохені, злегка похиливши голову набік.

– Як уплине? Знаєте, – Брейд коротко і якось шорстко засміявся, – правду кажучи, мене це зараз не обходить. Відколи я дізнався, що роботу фактично втрачено, у мене наче камінь з душі спав. Навіщо клопотатись тим, що вже втрачене? Тож я справді відчув полегкість. Як ви гадаєте, це добре?

– Не знаю чи добре, але я розумію вас, професоре.

– Коли Кеп запевнив, що я не маю жодної надії на поновлення контракту… – Брейд раптом урвав і замислився. Цікаво, чи не збрехав йому Кеп? Чи й справді Літлебі вирішив не поновлювати угоди? Чи це не Кетова вигадка, щоб відвернути Брейда від Ральфової роботи, один із засобів психологічного тиску? Зрештою, і сьогоднішнє примирливе повідомлення Літлебі…

Але досить турбуватись цим. З легкою душею Брейд усвідомив, що йому врешті‑решт і справді байдуже, як розвиватимуться події далі.

– Мені байдуже, чи поновлять угоду, – провадив він. – Занадто довго моє життя полягало в тому, щоб постійно стримуватись і намагатись бути непомітним. Тим часом, виявляється, збіса цікаво чинити опір, боротись. Саме відсіч Ранке та Фостерові показала мені, чого можна домогтися, коли відпадає потреба переховуватись і можна дозволити собі бунт. Але ви нічого про це не знаєте.

Дохені уважно слухав Брейда, й очі його променіли цікавістю, наче очі дослідника аматора, що вивчає стосунки між людьми.

– Викриття злочину теж була боротьба, пекельно важка боротьба з вашого боку, професоре, – кинув Дохені.

– Так, справді боротьба, – підхопив Брейд з раптовим припливом енергії. Ненастанна боротьба перед лицем загрози втратити роботу й сім'ю й потрапити на електричний стілець. А все ж я переміг, – повільно закінчив він.

– І то переконливо, – додав Дохені.

Брейд засміявся, засміявся легко, радісно. Згадав про Літлебі. Цей жалюгідний слинько тепер не оббереться клопоту. Адже саме до очолюваної ним кафедри належали і вбивця, і його жертва. І Літлебі доведеться йти з цією паскудною справою до декана факультету, до цього брутального деспота, що ховає своє нутро за ґречною усмішкою. Деканові, своєю чергою, доведеться відбути розмову з ректором університету. Ректор даватиме пояснення членам ради опікунів, і врешті за всіх візьмуться газетярі.

Ніхто в цьому суспільстві не може почуватися безпечно й певно. Кожен має свої проблеми.

І доля усміхається лиш тому, хто має мужність боротись.

Так, як боровся Брейд. Бо він мав таку мужність.

– Пора вже додому, – озвався Брейд, – а то знову повернуся пізно, а ще треба розповісти про все Доріс.

– Про дружину не клопочіться, – сказав Дохені, – я бачив, що ви надто схвильовані, аби подумати про неї, тож сам зателефонував до неї і повідомив, що все гаразд, але ви, мабуть, трохи затримаєтесь. Я гадав, що можуть подзвонити з поліції і попросять вас прийти, щоб уточнити деякі подробиці.

Брейд здивовано глянув на Дохені.

А той вів далі:

– Але схоже, вони вже не подзвонять, тож ви можете йти додому. Якщо ви мені будете потрібні, я знаю, де вас знайти.

– Будь ласка. Дуже вдячний вам за все, містере Дохені.

Вони знову потисли один одному руки і разом вийшли з кабінету. Відтак Брейд звернув до сходів, якими можна було спуститися просто до виходу на паркінг.

Обернувшись, він гукнув навздогін детективові:

– Містере Дохені, хоч це й може видатися дивним, але саме тепер, уперше за багато років, я почуваюся певно. Незалежно від того, що станеться з моєю роботою. Певність нарешті поселилася в належному місці. Отут. – І Брейд постукав себе в груди.

Брейд збіг по сходах, байдужий до того, чи детектив зрозумів його.

Він повертався додому, до Доріс. Уперше певний у собі.