Розділ 9

Минуло чимало часу, поки Брейд осягнув весь жах свого відкриття. Він сидів, час минав, а заціпеніння не проходило – такий сильний був нервовий шок.

Продовжувати Ральфові дослідження тепер не мало жодного сенсу. Не буде ніяких сенсаційних статей у часописах, не буде вагомого внеску в науку, нічого, що вразило б не тільки кафедру, а й широку наукову громадськість. Справдилися лихі передбачення Кепа Ансона. І Отто Ранке мав рацію. І тільки він, Брейд, грубо помилився. Хтось мусив тричі постукати у двері, аж поки він урешті почув і гукнув – заходьте! – але у відповідь почулося лише торохтіння ручкою.

Брейд підвівся, щоб відчинити двері. Він рухався, мов автомат. Він ніяк не міг прийти до пам'яті, неспроможен був навіть подумати, хто б це добивався у лабораторію в неділю. Анітрохи не здивувався він і тоді, коли побачив перед собою детектива – Джека Дохені. На Дохені був усе той самий темно‑синій у ясну смужку костюм, як і в четвер увечері, коли вони вперше зустрілись над тілом загиблого Ральфа Нойфельда.

Дохені мигцем розглянувся довкола і сказав:

– Сподіваюсь, ви не відмовитесь трошки побалакати зі мною, професоре?

– Як бажаєте, – безбарвним голосом відказав Брейд, що досі не звільнився від впливу пережитого нервового струсу.

– Я був у вас дома, але дружина сказала шукати вас тут. Ось я й прийшов. – Дохені знову кинув оком навколо. – Чи можна тут запалити?

Він старанно запалив сигару, і на Брейдове мовчазне запрошення сів у фотель. Присунув до себе попільничку і вів далі:

– Схоже, що ми з вами часом працюємо і в неділю.

– Вас цікавить Ральф Нойфельд, – почав Брейд, – чи ви в якійсь іншій справі?

– Атож, професоре, йдеться саме про цього хлопця. Його справа ніяк не йде мені з гадки. Дивна річ, мені з самого початку видалося, ніби тут щось не так.

– Ви про що? – обережно запитав Брейд.

– Як ви знаєте, професоре, я зовсім не розуміюся на хімії. Можна сказати, тут я невіглас. Тож за першої нашої зустрічі я трохи розгубився і почувався непевно. Проте мій багаторічний досвід і професійне чуття підказували мені – щось тут суперечить логіці, хоча я постійно твердив собі: «Обережно, Джеку, ти тут мілко плаваєш».

– Не розумію вас.

– Це не так легко пояснити. Візьмімо, приміром, вас, професоре. Скажімо, ви одержали в пробірці якусь невідому вам речовину і розмірковуєте, чого від неї можна сподіватись. Б'юсь об заклад, ви можете вказати загальні властивості цієї речовини ще перед докладним її дослідженням. Ви скажете собі – оця речовина, мабуть, може вибухнути. А ось із цією треба бути обережним, бо вона, напевно, отруйна, а ота почорніє, якщо я додам у пробірку трохи такої‑то речовини.

– Звичайно, – відказав Брейд, – якщо я знаю формулу структури нового компауда, то зможу зробити певні висновки щодо його властивостей.

– І щоразу ви не будете далекі від істини, чи не так?

– Гадаю, істотно не помилюся, за рідкими винятками, звісно.

– Отже, не помилитесь. Але, погодьтеся, це приходить з роками. Якесь чуття, що не піддається розумному поясненню…

– Може, й так, – трохи, повагавшись, погодився Брейд.

– Ну так ось, професоре. Я натомість уже чверть віку маю діло з різними людьми, як оце ви з хімікатами. За цей час життя дало мені такі знання про людину, яких не дасть ніяка школа. Я можу розпізнати щось незвичне в людській поведінці, подібно до того, як ви, скажімо, в хімікатах. Безперечно, інколи я помиляюся, стаю на хибний шлях, але здебільшого чуття мене не підводить, як, зрештою, і вас.

Брейд відчув, як посилюються його лихі передчуття і побоювання, але стримувався, сподіваючись, що детектив з якихось міркувань вирішив посіяти в його душі тривогу, тільки тривогу й нічого більше.

– Що ви маєте на увазі? – досить мляво озвався Брейд.

– Я хочу сказати, що під час нашої першої розмови у четвер я помітив деяку непослідовність у вашій поведінці.

– Що ж тут дивного? Вперше у житті я бачив труп людини, ще й до того – труп одного з моїх аспірантів. Звичайно, мені було моторошно.

– Он як? Що ж, професоре, з цим можна погодитись. Але гляньмо на справу з іншого боку. – Дохені повільно смоктав свою сигару, методично пахкаючи димом. – На мою думку, в хімії багато спільного з кухарством. Спочатку треба приготувати складові, потім змішати їх й або нагрівати, або дідько його зна, що з ними робити, вибачте за такий зворот. Певна річ у хімії все набагато складніше, але, як на мене, між кухарем на кухні та хіміком у лабораторії є багато схожого.

Отож, припустімо, що кухар наміряється приготувати торт. Йому потрібні борошно, молоко, яйце, хода і ще бозна‑що. Він кладе все те на стіл, починає змішувати одне з одним у певній послідовності й у потрібній кількості, словом, робить усе, що належить. Але поки він порається, всі коробки та пляшки залишаються на столі. Хіба що пляшку з молоком кухар поставить назад у холодильник, але малоймовірно, щоб те саме вчинили з борошном чи, скажімо, з содою. Натомість він напевно не дотримуватиметься іншої, скажімо, отакої послідовності дій: принесе борошно, візьме скільки треба й віднесе назад, принесе молоко, віділлє скільки треба й віднесе пляшку назад у холодильник, принесе соду, візьме скільки треба й віднесе, і так далі. Ви зі мною згодні?

– Так. Але який це має стосунок до того, що сталося?

– Зараз поясню. Ваш аспірант теж щось готував і теж мав під час роботи додавати – (тут Дохені стрельнув оком на вийняту з кишені картку) – ацетат натрію, тільки дав замість нього ціанід натрію. Чому в такому разі флакона з ціанідом не було на столі біля Ральфового тіла? І як цей флакон знову опинився на полиці?

– Яке це має значення, де був флакон? – Брейд чудово усвідомлював яке, але хотів переконатися, чи цей кругловидий, неінтелігентний на вигляд поліцай, що раптом став таким небезпечним, теж розуміє значення цієї обставини.

– Можливо, – почав розсудливо Дохені, – й ніякого. Флакон, наприклад, міг бути на столі, й ви цілком машинально поставили його на полицю, коли знайшли Ральфа неживим. Просто поставили флакон на місце, цілком машинально, не замислюючись. Чи це було так?

Брейд відчув пастку. Тепер він не смів сказати неправди.

– Ні, – відказав коротко.

– Або ж цей хлопець просто мав таку вдачу, що міг учинити щось несумісне зі здоровим глуздом. Скажімо, відсипав трохи порошку, відніс флакон назад і тільки тоді взявся до подальшої роботи. Крім того, ще в четвер я побачив у закутку його шафи, за великими колбами та мензурками, невелику порожню посудину зі слідами якогось порошку, тож і подумав, що цей тип, мабуть, не належав до акуратистів. Все це видалось мені дивним, ось чому я й поставив таке запитання.

Брейд сидів, стиснувши губи, й мовчав.

Тим часом Дохені вів далі:

– Мушу визнати, це насторожило мене. Я взяв флакон з отрутою, поставив його ось сюди, на Ральфів робочий стіл, потім звернувся до вас із запитанням, чи не видалось вам щось дивним за тих обставин. Я не тільки сподівався почути ствердну відповідь. Я був певен, що ви майже вигукнете: «Ой! Як же могло статися, що флакон стоїть на полиці, а не на Ральфовому робочому столі?!» Але ви цього не зробили, професоре. Ще й від того більше, моє запитання явно збентежило вас. І тоді я сказав собі: Джеку, тут щось негаразд. Цей професор надто добрий фахівець, щоб не розуміти очевидного. Тепер вам ясно, що я мав на увазі. Ви знаєте хімію, а я знаю людей.

– Дідько б його вхопив, – люто вигукнув Брейд, – але ж я був такий пригнічений, що просто не міг мислити логічно.

– Я теж так спочатку подумав, професоре. Але справа видалась мені надто незвичною, і я вирішив усе‑таки розпитати людей з вашого оточення, перш ніж закрити її. І знаєте, про що я довідався? По‑перше, мені сказали, що ацетат контактує з поверхнею ложечки, якою того набирають, зовсім інакше, ніж ціанід. Це справді так, професоре?

Знову Брейд завагався і знову не наважився збрехати.

– В певному розумінні так, – підтвердив він.

– А ще мені сказали, ніби цей Ральф був такий акуратний і уважний, що ніхто навіть не уявляє, щоб він міг допуститися такої грубої помилки. Ви згодні з цим, професоре?

– Він був уважний працівник.

– Ну що ж, професоре, – добродушний усміх не сходив з рум'яного лиця Дохені, – ви були такі пригнічені, що не могли сказати мені чогось подібного? Ви навіть не спромоглися сказати, що хлопець просто не міг переплутати флаконів – ні за яких обставин. Більше того, ви ж мали понад два дні, щоб заспокоїтись, прийти до тями. Зателефонувати мені: «Знаєте, Дохені, я дещо забув вам розповісти». Отож мені здається, що перше, досить дивне враження, яке ви справили на мене, було слушним.

– Аж ніяк, – у раптовому нападі гніву заперечив Брейд, – тільки й того, що я не повідомив про всі ці речі. Але ж я не детектив. Більше мені сказати нічого.

Дохені похитав головою.

– Так. Я можу погодитись, що воно не зовсім слушне – але не більше. Бо, попри пригніченість і хвилювання, ви чомусь не забули нагадати, щоб я повернув Ральфів ключ від лабораторії. Пригадуєте?

– Так, пам'ятаю.

– То чому ж ви зразу попросили повернути ключа? Адже можна було подзвонити, чи зайти до нас другого дня, щоб особисто забрати його, чи навіть залишити його нам – гадаю, ви ж маєте свій ключ від лабораторії. Але ви попросили повернути ключа. Чому?

Брейд обурився.

– Так сталося, що ця думка чомусь прийшла мені в голову. Ніякої певної причини не було. Звичайна випадковість. – (О боже, подумав Брейд, тільки цього мені бракувало. Я й сам не знаю, чому тоді згадав про ключа.)

– Добре, добре, – Дохені заспокійливо підвів дебелу долоню.

– Може, так воно й було. Я не наполягаю. Просто я повинен розважити, а чи нема якогось іншого пояснення. Така вже у мене робота – розглядати різні варіанти. Може, ви не дуже бажали, щоб хтось заходив у лабораторію без вашого відома. А може, вас просто нервувало, що ключ потрапив до рук поліції. – Шапка попелу на кінці сигари виросла настільки, що Дохені урвав, обережно струснув сигарою над попільничкою і закінчив думку: – Я лише прикидав.

Нараз Брейд відчув, яку зробив помилку, пропустивши ленч. Голодний шлунок та запах сигарного диму зробили його майже хворим і притупили думку.

– Запевняю, я не мав таких намірів, – промовив він.

– А я все‑таки вирішив перевірити. Надто багато дивного було у вашому поводженні. Тож, попрощавшися з вами, я трохи ще повештався надворі. Незабаром у вікнах лабораторії з'явилося світло і не гасло довгенько. Ви провели там ще добру годину після мого відходу. Переконавшись, що ви вже пішли, я попросив своїх хлопців принести ключа й, повернувшись до лабораторії, знайшов там сліди вашої роботи. На столі видніло кілька флаконів з хімікатами, яких при мені не було. І стояли якісь маленькі колби з порошком.

У Брейда раптом пересохло в горлі.

А Дохені провадив далі:

– Тоді я послав по одного з наших хіміків. У нас теж є хіміки, професоре. Він оглянув залишені хімікати і сказав, що ви, напевно, перевіряли, чи нема в колбах ціаніду. Далі наш хімік взяв пробу речовини з маленьких колб, і вже в поліційній лабораторії визначили, що там був ацетат натрію. А тепер, професоре, я хотів би дізнатися, що ж ви робили в лабораторії?

Брейд зрозумів безвихідь свого становища. І тихим, але твердим голосом розказав Дохені, що робив у лабораторії того вечора, розказав про методику Ральфової роботи та про те, що серед колб з ацетатом була одна з ціанідом.

– І ви не повідомили нам? – здивувався Дохені.

– На жаль, ні.

– Боялися бути вплутаним у справу про вбивство?

– Якщо ви маєте на увазі, що я боявся, як би мене не запідозрили у вбивстві, то це справді так.

– Мушу сказати, ви вчинили дуже нерозважливо. Таке поводження тільки б збільшило підозру лави присяжних.

– Але чому? – збуджено вигукнув Брейд, – Якби я був убивця, навіщо б мені перевіряти, що там у колбах, я й так би це знав.

– Мабуть, і справді б знали. Але якщо вбили не ви, то навіщо робити цю перевірку таємно. Ось що найбільше зацікавить присяжних. І коли б ви крутили, присяжні почали б доскіпуватись, а що ж, у біса, ви насправді робили в лабораторії. Може, й тепер ви кажете неправду?

– Присягаю, що…

– Не треба. Не треба тут присягати. Полиште це для зали судового засідання, якщо до цього колись дійде. – Дохені знову струсив попіл і додав: – Але річ не в тім. Ви ж із самого початку вважали, що сталося вбивство.

– Вбивство чи самогубство.

– Самогубство?

– Ви теж припускали, що це могло бути самогубство. Принаймні пішла чутка, що ви розпитували про Ральфів настрій перед його смертю.

– Можна дізнатися, хто вам таке казав?

– А це має значення?

– Ні. Мені було лише цікаво, чи ви скажете мені. Я справді розпитував людей, щоб з'ясувати можливість самогубства, але сам у цю версію не дуже вірив. Самогубці звичайно залишають листи.

– Але це не означає, що так мусить бути завжди.

– Безперечно. Але найчастіше буває саме так. Річ у тім, професоре, що звичайно самогубці страшенно шкода себе. Йому здається, ніби відразу після його смерті всі, хто за життя чинив йому прикрощі та підлоти, відчують жахливі докори сумління. І думатимуть, що, коли б їм пощастило повернути біг часу назад, вони б уже ставились до нього набагато краще. Мабуть, такі думки додають йому духу, коли він готується піти з життя. Надто ж думка, що декому буде дуже кепсько. Ось чому він звичайно залишає комусь листа, найчастіше тому, хто, на його думку, почуватиметься найгірше, насамперед матері або дружині. Якщо ж листа нема, то це свідчить, що самогубця і так був певен: страждатимуть саме ті, кому слід. Але загалом самогубці такої певності не мають, особисто я, наприклад, ніколи не стикався з випадком, коли б самовбивця не залишив листа чи якогось повідомлення. Що ж до Ральфа, то він не тільки не залишив ніякого листа, а й доклав усіх зусиль, щоб це скидалося на нещасливий випадок, – чи ви згодні з таким висновком, професоре?

Брейд кивнув:

– Так, згоден.

– Часом самогубці так роблять. Коли йдеться, наприклад, про страхування, але цей хлопець не був застрахований. Острах зганьбити самогубством членів родини теж відпадає, бо ні мати, ні інший хтось до побожних не належали. Я зважив ще кілька варіантів і дійшов лише одного висновку – не було ніякого сенсу маскувати самогубство нещасливим випадком. Натомість замаскувати нещасливим випадком злочин було вигідно, вигідно тому, хто підсунув ціанід, тому, хто вбив Ральфа.

– І хто б це міг бути? – запитав Брейд.

– Напевно не знаю, – відказав Дохені, – ба, може, й ви.

– Але ради чого мені б це робити? – Навіть таке грізне припущення не розворушило Брейда, він ніби був під дією анестезувальних засобів, хоча вся річ була в заціпенінні, якого він так і не позбувся.

– Гадаю, ви теж могли мати підстави, професоре. Розпитуючи ваших співробітників, я про дещо дізнався. Приміром, про те; що ваші справи зараз ідуть не найкращим чином, що вам, мабуть, уже не уникнути звільнення. Я далекий від думки твердити, що це саме так, але дехто з ваших колег недвозначно натякав на таку можливість. Йшлося також і про те, що ви не ладили з цим Ральфом, що той прилюдно висловлював сумніви щодо вашої обізнаності у певних питаннях. Згодьтеся: такі аспірантові балачки могли бути тим, може, й незначним, але в даному разі вирішальним чинником, що сприяв би вашому звільненню. От у вас і могла виникнути спокуса – примусити його замовкнути, замовкнути назавжди. Чим не мотив?

Брейд був обурений. Доводи Дохені видались йому такими сміховинними, що він не вважав за потрібне їх і спростовувати. Натомість Брейд вирішив висунути свою версію.

– Знаєте, містере Дохені, – почав Брейд, – я тільки‑но відкрив факти, які дуже логічно пояснюють, чому Ральф так намагався замаскувати самогубство під нещасливий випадок. – (Чом би й ні, подумав Брейд, зрештою, так могло бути й насправді.)

– Ну що ж. Сподіваюсь, ви розкажете все мені. – Брейдові слова, здавалось, не справили на Дохені враження.

– Саме це я й збираюся зробити. – Брейд сумовито глянув на щоденник Ральфових досліджень. Ще вчора ввечері він заявив Ранке, що достатньо знає фізичну хімію, щоб оцінити, наскільки успішно посувається Ральфова робота. І хоч сказане це було в запалі суперечки, Брейд вважав, що підтвердив слова ділом. Зрештою, зробив же він висновки з одержаних Ральфом даних і визначив, наскільки вони узгоджуються з Ральфовою теорією. Та одне він узяв на віру: те, що завжди береться на віру, – чесність дослідника.

– Ральф Нойфельд, – почав Брейд, – мав певну теорію, слушність якої можна було перевірити тільки численними експериментами. Якби він довів, правильність своєї теорії, то не тільки зажив би слави, а й одержав добру роботу. У противному ж разі Ральф не захистив би навіть дисертації. Ви розумієте мене?

– Цілком.

– Отож сьогодні вранці, – вів далі Брейд, – я переглянув щоденник Ральфових досліджень. Виявляється, спершу були невдачі – наслідки експериментів помітно різнились від очікуваних. Це, мабуть, дедалі дужче його непокоїло, нарешті він ужив заходів, щоб його теорія таки підтвердилась, – почав підробляти наслідки дослідів. Ральф свідомо підганяв цифри під свою теорію.

– Мені це нагадує банківського службовця, – докинув Дохені, – який підправляє фінансові документи, щоб прикрити шахрайство.

– Так. Удале порівняння.

Дохені замовк на хвилину, розмірковуючи над почутим, нарешті озвався знов:

– Ви заприсяглися б у цьому перед судом, професоре?

Брейд знову згадав те, що знайшов у щоденнику – підправлення одержаних даних у потрібний бік, витерті нотатки. Згадав розповідь Сімпсона про напад люті в аспіранта, коли його колега надто близько підійшов до Ральфа, що саме нотував дані експерименту.

– Гадаю, заприсягся б, – відказав Брейд. – Та чи зрозуміли ви, чим усе пояснюється? Бачите, до останньої хвилини Ральф проводив свої досліди все так само сумлінно, наче якась внутрішня спонука змушувала його вдавати чесного науковця, хоча він уже давно ним не був. Але те, що він робив, була надто жахлива річ, і врешті‑решт Ральф не зміг більше терпіти цієї ганьби. Ось чому він розпрощався з життям.

– Але навіщо було маскуватися під жертву нещасливого випадку?

– Бо в разі очевидного самогубства люди почали б докопуватися до причини. Вони могли переглянути його щоденник і викрити шахрайство. Натомість, якби це був просто випадок, ніхто б не виявив зайвої цікавості. Пам'ять про нього лишилася б світла.

– Але ж простіше знищити щоденник.

– Відпадає. Я мав дублікати.

– А чому він не врахував, що ви продовжите його роботу й викриєте шахрайство.

– Мабуть, тому, – зніяковів Брейд, – що Ральф був невисокої думки про мою здатність продовжити роботу такого характеру. Він, напевно, вважав, що я просто відмовлюсь від досліджень на цю тему, тільки‑но його не стане. Тепер ви переконалися, містере Дохені, що все це якнайкраще грає на версію про самогубство?

Дохені задумливо потер підборіддя.

– Так, я справді переконався, що грає, тільки не на версію про самогубство. Те, що ви мені розповіли, може мати фатальні наслідки для вас, професоре. Ці факти – значно вагоміший мотив для злочину, ніж ті, що я брав до уваги досі.