Розділ 7

Літлебі жив у одній з найдавніших дільниць передмістя у придбаному понад десять років тому будинку, що, як і решта будівель дільниці, зберіг усі прикмети старовини, а проте не був позбавлений і сучасних вигод.

Місіс Літлебі зустріла Брейдів на порозі будинку. У цій низенькій на зріст жінці ніщо не вказувало на її аристократичне походження. Каштаново‑руде волосся, не посріблене сивиною, хоч і було старанно укладене в зачіску, відповідного вигляду не мало. Окулярів, що дуже пасували б до розрізу її очей, вона чомусь не носила. Що ж до крою її сукні, то він був позначений таким несмаком, ніби місіс Літлебі намагалась хоч у такий спосіб вирізнитися серед своїх гостей.

Одначе вона завжди була надзвичайно привітна та чуйна до гостей, ніколи не забувала їхніх прізвищ, імен, звань, не забувала згадати при нагоді і про останні успіхи тої чи тої особи. Отож ніхто не ставився до неї недоброзичливо хоча б із цієї причини.

– Дуже рада, що прийшли, професоре Брейд, – приязно усміхнулась вона до Брейда і додала, звертаючись уже до Доріс. – Яка у вас чарівна сукня, місіс Брейд! Я мало не зомліла, дізнавшися про випадок з вашим аспірантом, професоре Брейд. І я сказала професорові (під «професором» мислився її чоловік), що цей бідолашний хлопчина вирвався зі злиднів, але яке ж це важке випробування для його рідні, для тих, хто залишився, надто для його наукового керівника, бо, хоч би що там було, він теж член родини, в кожному разі я завжди так вважала. Я вже навіть розважала, а чи не відкласти на інший час нашу сьогоднішню зустріч, але, як ви розумієте, стільки людей мало бажання прийти сьогодні до нас, що…

Брейд промимрив щось чемно‑згідливе, приязно всміхнувся місіс Літлебі і, ґречно вклонившись, помаленьку рушив до вітальні. Господиня перемовила ще кілька слів із Доріс, а тоді перенесла свою увагу на новоприбулих.

Вітальня поступово заповнювалась. Брейд свідомо уникав Літлебі, коли той проходив поряд, і, мабуть, йому щастило залишатись непоміченим, бо завідувач кафедри, напевно, бодай усміхнувся б йому, навіть чисто машинально, незалежно від халепи, у яку вскочив Брейд. Заклопотаний такими думками, Брейд аж здригнувся з несподіванки, відчувши раптом на своєму плечі чиюсь руку.

Повернувшись, він побачив Фостера, його широке рум'яне обличчя було незвично поважне.

– Послухай‑но, Лу, – він схопив Брейда за рукав піджака, – я повинен дещо розповісти тобі.

– Звучить зловісно, – силувано всміхнувся Брейд. – Якісь лихі вісті?

– Не знаю, як їх назвати, але гадаю, ти повинен знати це. – Він тривожно розглянувся довкола, але ніхто з присутніх не зважав на них, і він потяг Брейда до себе, перейшовши на шепіт: – Йдеться про Ральфа Нойфельда.

– Ти хочеш розповісти щось про Ральфа?

– Тихше! Краще послухай. Якийсь детектив чи хтось із поліції розпитує на факультеті про Ральфа. Його прізвище Дохені. Такий невисокий гладун.

– А про що саме? І з якою метою?

– Не знаю. Особисто зі мною він не розмовляв. Але розпитував одного з моїх аспірантів, ось чому я знаю теж. У мого хлопця таке враження, ніби Дохені не вважає Ральфову смерть за випадкову.

Брейд прикипів очима до Фостера. Це повідомлення остаточно вивело його з рівноваги.

– Я лише подумав, що ти повинен це знати, – ніяково пробурмотів Фостер.

Брейд відчув, що в голові у нього все перевернулось. Адже всі ці години після Фостерового дзвінка він сподівався почути від того щось про звільнення, але не більше.

– Хіба Ральфова смерть могла бути не випадковою? – спитав Брейд, силкуючись надати голосові звичайного звучання.

– Знаєш, мене цей випадок теж насторожив, – відказав Фостер. – Адже тільки новачок міг переплутати ціанід з ацетатом. А Ральф був досвідчений фахівець.

– Це слова детектива?

– Облиш, Лу. Я не знаю, що там казав цей детектив. Він розмовляв з моїм аспірантом, це ти вже знаєш, і розпитував його, чи Ральф не був чимось пригнічений, як у нього йшла робота, чи не бідкався він про щось.

Надійшла місіс Літлебі з коктейлями. Фостер подякував, ледь усміхнувшись, натомість Брейд рвучко схопив келих і трохи пригубив, не зводячи пильного погляду з Фостера.

– Що ти хочеш цим сказати, Маріле?

– Гадаю, поліція підозрює самогубство.

Брейд сподівався почути це слово, і все ж воно прозвучало несподівано. (Щоправда, самогубство – це вже краще, ніж убивство, подумав. Це все‑таки хоч якийсь та вихід з ситуації.) Але вголос він спитав:

– Чому самогубство?

– А чом би й ні?

– Ральф не мав клопоту з дисертацією.

– То й що? Хіба ти знаєш бодай щось про його особисте життя?

– А ти знаєш якісь обставини, що могли б спричинити самогубство?

Брейд не мав наміру вдаватися до ворожого тону, але давалася взнаки напруга після останніх подій: він починав втрачати самовладання.

Фостер вмить наїжачився.

– Чого це ти накидаєшся на мене? – Його брови грізно нахмурились. – Я тільки хотів зробити тобі послугу, попередити про розпити. Якщо це тебе тільки дратує, то вибач мені й вважай, що я нічого не казав.

– Чому ж тоді ти ведеш розмову так, ніби це має якийсь зв'язок зі мною? – гостро, не стримуючи свого обурення, провадив Брейд. – Навіть якби це було самогубство…

– Що за самогубство? – немов уродився між ними Ранке, уважно приглядаючись до обох.

Брейд урвав, уперши в Ранке похмурий погляд. Натомість Фостер ледь знизав плечима, ніби кажучи, що він своє зробив, а якщо Брейдові кортить надати справі розголосу, то хай він сам відповідає за наслідки.

– Ми балакали про Ральфа Нойфельда, – пояснив він.

– Самогубство? – Губи Ранке скривились у посмішці. – А знаєш, чому б і ні? – Його вказівний палець повчально завмер десь за дюйм від одного з ґудзиків на сорочці Брейда. – Цей хлопець був шаленець. У буквальному розумінні. Нам ще пощастило, що йому не спало на думку висадити у повітря весь будинок разом з нами всіма.

Брейд відчував, що його охоплює дедалі дужче нервове збудження. Вони стояли поруч із ним, і кожному чомусь дуже хотілося вірити, що це самогубство. Але чому? Внутрішній голос підказував йому, що самогубство – кращий варіант, ніж убивство: все‑таки якийсь вихід. А проте навіть без огляду на доводи розуму він відчував, що прагне істини більше, ніж просто сякого‑такого виходу зі скрути, бо тільки правда, істина були для нього єдиним рятунком. Все інше – тільки його ілюзія.

– Але чому самогубство? – знов озвався Брейд. – Чому ви так легко схильні повірити, що це самогубство? Адже йому залишилось менш як півроку до захисту дисертації.

– Ти певен цього? – Голос Ранке був так само різкий, – А як посувалася його робота?

– Чудово! – у тон Ранке відказав Брейд.

– А звідки ти знаєш?

Брейд уже збирався відповісти, коли раптом збагнув, що це запитання не що, як пастка. І обминути цю пастку не було ніякої надії, бо як і промовчиш, Ранке однаково сам штовхне його в неї. І Ранке таки штовхнув.

– Гадаю, тобі сказав сам Ральф.

– Звичайно, він! – визивно відказав Брейд.

– А звідки ти знаєш, що Ральф мовив правду?

– Я маю копії всіх його нотаток.

Обличчя Ранке розпливлося широкою посмішкою. Фостер теж засміявся. Брейд тільки тепер усвідомив, що у вітальні запанувала незвичайна тиша: всі розмови урвались, і всі погляди були спрямовані на нього. Відчув і погляд Доріс, що в нервовій напрузі зібгала в руці хусточку і прикусила спідню губу.

Брейд знав: ніхто з присутніх тут хіміків не повірить, ніби його знання кінетики достатні, щоб оцінити, наскільки успішна Ральфова робота.

Тим часом Ранке вів далі – вже зовсім лагідно, аж солодко.

– Я знаю Ральфові теорії і заявляю, що вони – бридня. Я дав йому самому переконатись у їхньому безглузді, бо мав надію, що, експериментуючи, він натрапить на інший шлях, що може виявитися плідним. Але, як зрештою і слід було сподіватися, цього не сталось. Подальша робота з ним стала неможливою. Потім він прийшов до тебе – і це стало його справжнім Ватерлоо. Робота аспіранта над такою проблемою без консультації відповідного фахівця була наперед приречена на невдачу.

Для Ранке таке становище, подумав Брейд, напевно було наче більмо на оці і постійно його дратувало. Адже Ральф ніколи не вдавався по консультацію до цього великого фахівця.

– І тепер ти, наче святий отець, вирішив відлучити його душу від церкви і спровадити в пекло тільки тому, що він ніколи не просив у тебе допомоги.

– Мені було байдужісінько, звернеться він до мене чи ні, – пихато відповів Ранке, – якого біса мені було цим перейматись? Я просто вважаю, що він був у безвиході. І саме це намагаюсь пояснити тобі, Луїсе. Тобто що Ральф врешті‑решт мусив ясно усвідомити свою поразку. Адже він цілі місяці з упертістю віслюка не переставав шукати якогось розв'язання проблеми. Проводив усілякі дослідження, пробував так чи так інтерпретувати їх наслідки, аж врешті переконався, що зайшов у глухий кут. А тобі знай правив, ніби в нього все гаразд, аж поки не опинився в безвиході. А це означало, що надії на докторський ступінь ляснули. Отож йому нічого не лишалось, як накласти на себе руки. Хіба не логічно?

– Ні, – люто повстав Брейд, – бо робота в нього таки ладналася. Можливо, я не першорядний фахівець із фізичної хімії, але ж і не сантехнік. Я потраплю визначити, звідки віє вітер, як і відрізнити перетворення Вальдена від ланцюгової фотохімічної реакції. Я читав Ральфові звіти і підтверджу, що він був на правильному шляху.

Він ніяк не міг добрати, що зрештою діється у вітальні. Наче крізь млу розрізняв лише невиразні обриси присутніх. Здавалось, вони оточили його щільним кільцем і спостерігали за його двобоєм з Ранке та Фостером. У себе за спиною він відчував прірву.

Його оточили вовки! То був двобій з вовками! Події останніх двох діб немовби породили одне чітко окреслене бажання. Неждане насильство вдерлося у замкнений академічний світ і посіяло в ньому паніку. Тож перелякані мешканці цього світу зараз же кинулися шукати способу умилостивити розгніваних богів. Вони були готові спокутувати свої гріхи, а щоб уникнути кари, хотіли скласти в жертву його, Брейда.

Якби це був нещасливий випадок, провина впала б на Брейда. Якби доводилося визнати, що це самогубство, то вони пристали б і на таку версію, зазначивши, що й тут винен Брейд, неспроможний належно керувати роботою своїх аспірантів. І, врешті (Брейд тепер у цьому не сумнівався), якби постала версія про вбивство, то й тут єдиним підозрілим було б визнано теж його. Бо кафедра, безперечно, зацікавлена в тому, щоб за спокій усіх заплатила життям одна людина – доцент Брейд.

Та марні сподіванки, що він так просто згодиться заслонити їх грудьми, обмежившись мовчазним стоїцизмом.

– Ти так завзято переконуєш нас у самогубстві Ральфа, – звернувся він до Ранке, – що мимоволі думаєш, чи така певність у тебе не від якогось почуття внутрішньої провини.

– Внутрішньої провини? – все так само пихато перепитав Ранке.

– Власне, ти вигнав його зі своєї групи. Ти осудив його тільки за те, що його приваблювала проблема, яку ти, як керівник, відкидав. Ти недвозначно дав йому зрозуміти, що його теорії безглузді, – і це ще до проведення будь‑яких дослідів. – Тут Брейд навмисне підвищив голос, щоб опонентові було ніяк перебити його. Те, що всі присутні жадібно ловили його слова, вже не обходило Брейда. – Не приховував ти й того, що терпіти його не можеш. Мабуть, Ральф відчував, що на усних іспитах ти розтопчеш і його самого, і його роботу незалежно від її справжньої ваги. Отож у хвилину депресії, страшенної нервової напруги, він не міг знести думки, що доведеться і далі терпіти знущання мстивого обмеженого деспота, порожній гонор та пиха якого були так сильно уражені.

Раптово зблідлий Ранке спромігся у відповідь тільки на якийсь нерозбірливий белькіт.

– Гадаю, цю справу слід залишити поліції, – втрутився Фостер.

Але Брейд ще не закінчив.

– А може, Ральфа штовхнула на фатальний крок оцінка, яку ти поставив йому на іспиті з синтезу органічних речовин? – накинувся він на Фостера.

– Що ти вигадуєш? – злякано вигукнув Фостер. – Я поставив йому ту оцінку, на яку він заслуговував.

– Виходить, ти вважаєш, що Ральф заслуговував тільки на оцінку «задовільно»? Я переглянув його письмову роботу з останнього іспиту і вважаю, що вона гідна кращої оцінки. Адже я спеціалізуюсь саме на органічній хімії, сподіваюсь, цього ти не заперечиш, отже, й оцінити екзаменаційну роботу з курсу органічної хімії здатен цілком кваліфіковано.

– Оцінку виставляють не тільки на основі письмової роботи, – не здавався Фостер, – тут ще слід враховувати й лабораторні заняття, а також його ставлення до роботи загалом, ставлення до…

– Шкода, сто чортів, що ніхто не ставить оцінок тобі за твоє ставлення до студентів, – злісно урвав його Брейд, – і навіть знати не хоче, з якою втіхою ти знущаєшся над студентами, відчуваючи свою безкарність. Може, котрийсь із них таки перестріне тебе колись у вузькому завулку і змусить сплатити задавнений рахунок.

Місіс Літлебі, збентежена пересваром, лагідно звернулась до присутніх:

– Прошу всіх у їдальню. Мабуть, нам усім чи не пора підвечеряти.

Ранке і Фостер звіялися, скориставшися з нагоди. Брейд невиразно усвідомлював, що теж прошкує у їдальню, але почувався так, ніби рухався в якійсь порожнечі.

Квапливо підійшла Доріс.

– Що сталося? – уривчасто й майже пошепки спитала вона. – З чого все почалось?

– Облиш це зараз, Доріс, – процідив Брейд крізь зуби, – я навіть радий, що так сталося.

Він і справді був радий. Тепер, коли надія на збереження посади розвіялася, втрачати було нічого, й незвичне почуття волі охопило його, він навіть відчув якусь дивовижну полегкість. Бо тепер, принаймні поки він ще не пішов з університету, ніякі Фостери, Ранке чи будь‑хто інший з їхнього клану корисливих честолюбців більш не зможе безкарно попихати ним, сьогодні вони побачили, що він теж має зуби.

Виклик, що його кинув Брейд, не переставав тяжіти над ним. Його уникали як обідньої години, так і по обіді. Отож він вирішив сам розшукати Літлебі.

– Професоре Літлебі!

– А, це ви, Брейде, – завчена усмішка на обличчі завідувача кафедри не могла приховати його неспокою.

– Я хотів би запропонувати, сер, щоб лекції з питань охорони праці читали всі викладачі кафедри, бо додержання правил безпеки – обов'язок кожного з них. Якщо ж я зобов'яжусь прочитати цей курс особисто, то, гадаю, це має сприятливо вплинути на моє становище на кафедрі.

Брейд злегка вклонився й пішов собі, не чекаючи відповіді Літлебі.

Цей дрібний факт теж поліпшив його самопочуття – тим паче що розмова нічого йому не коштувала. Коли втратив усе, то втратити ще щось просто неможливо.

Брейд і Доріс вийшли, тільки‑но випала слушна хвилина. Брейд вів машину по загаченій транспортом вулиці так, наче продовжував двобій, початий у Літлебі, вбачаючи у кожній зустрічній машині Ранке, а в кожному авто, що напирало ззаду, – Фостера. Отак і пробивався вперед, протискаючись серед машин, що не хотіли давати дороги.

– Та й край. Більш ніколи не братиму участі в таких збіговиськах, навіть коли б…. – Брейд мало не закінчив фрази словами «мене залишили на посаді», але вчасно схаменувся.

Адже Доріс іще не знала, як насправді стоїть справа з посадою.

– Але з чого це все почалося? – запитала Доріс із несподіваною для Брейда лагідністю.

– Фостер попередив мене, що поліція не вважає, ніби то нещасливий випадок. Сам Фостер, між іншим, теж. Зрештою жоден хімік не повірить, що Ральф міг помилитись випадково. Я вважаю, що хтось уже зв'язався з поліцією у цій справі.

– Але чом? Чом би хтось мав робити такі речі?

– Декому просто подобається. А інші навіть вбачають тут свій громадський обов'язок. Та найгірше те, що кафедра охоче підтримає версію про самогубство, сподіваючись таким чином закрити справу, надто якби всю провину можна було зіпхнути на мене. Ці кляті телепні не уявляють, яке лихо можуть накликати на свою голову.

– Але…

– Ніяких але. Це вбивство. Вони теж напевно усвідомлюють це, інакше чому б так силкувалися звести все до самогубства. Обставини Ральфової смерті занадто складні, щоб грати на версію самогубства. Адже він мав ціанід під рукою. Щоб покінчити з життям, досить взяти в рота кілька кристаликів. Навіщо ж було готуватися до експерименту, починати його; невже тільки щоб удихнути ціаністий водень, одержаний у ході реакції? Ніхто б не вкорочував собі віку в такий непрямий і ненадійний спосіб, маючи змогу скористатися прямим і певним шляхом у небуття.

Думки Брейдові знову повернулися до Ральфової смерті. Загроза звинувачення у вбивстві знову відсунула все на задній план, в тому числі й страх утратити роботу.

Цієї ночі Брейдові нічого не снилось, він спав глибоким спокійним сном. Далися взнаки попередні безсонні ночі й нервове виснаження, викликане минулим вечором.

Ранок привітав його низьким сірим небом, звідки накрапало щось схоже на дощ, і по‑осінньому сирим повітрям.

Настрій відповідав погоді. Події вчорашнього вечора, що видавались йому запеклим двобоєм, тепер, при світлі сірого дня, пригадувались тільки як дрібна сварка базарних перекупок. А небезпека обступала його щораз щільнішим кільцем, і він не знав, як викараскатися з халепи.

Звичайно, слід гадати, що саме найпалкіші прихильники версії самогубства найбільше боятимуться іншої версії – версії вбивства. А найбільшим противником цієї версії повинен бути, безперечно, сам убивця. Саме він повинен найбільше боятись появи такої версії.

Та чи це означає, що саме Ранке чи Фостер забили Ральфа? Хай йому грець! Весь сніданок його не покидала одна думка: який міг бути мотив убивства?

Мотив! Уся ця загадкова справа з самого початку впиралася в одне питання: мотив убивства.

– Я поїду сьогодні на кафедру, – звернувся він до Доріс.

– Сьогодні? В неділю? – здивувалася вона.

– Саме тому й вибираюсь. Я маю попрацювати з щоденниками Ральфових досліджень.

– Навіщо воно тобі?

– Не чула, що сказав учора Ранке? Він вважає, що робота у Ральфа йшла погано, а я навіть не годен у цьому розібратись.

– А ти годен? – досить мляво запитала Доріс.

– Цілковитої певності не маю, – Брейд раптом утратив вчорашню рішучість, – але краще самому переконатись. І тоді, якщо все буде добре, закінчити роботу і втерти носа всім цим… цим вилупкам.

– Розумію, – відповіла Доріс, – але я страшенно боюсь за тебе.

Брейд ніжно обняв дружину за плечі:

– Страх не допоможе нам, Доріс. Ми повинні боротися, тільки тоді можна сподіватись успіху. І ми будемо боротися. Ми просто не маємо вибору.

– Так, коханий.

Доріс довірливо поклала голову на його плече. Раптом почувся тупіт ніг по сходах – це Джінні спускалась на сніданок. Доріс відсторонилась від Брейда і звернулася до дочки:

– Ти спізнилася, Вірджініє, – доведеться снідати застиглою яєчнею.

Коли Брейд звернув з П'ятої вулиці на Університетську, його привітали дві схожі на близнюків цегляні вежі адміністративного корпусу, що виринули серед зелені університетського містечка. Будинок виглядав якось ненатурально, мабуть, бракувало звичного жвавого руху на дорозі, гуркоту моторів, виску шин і міцного бензинового духу.

І взагалі університет видався йому незвичним і ворожим. Може, тому, що сьогодні була неділя, а може, причина інша: він уже не мав себе за університетського. Це сталося ще напередодні, увечері. Зв'язки розірвано. І десь усередині, в душі, Брейд вважав за доконаний факт, що відтепер він перестав бути часткою університету.

Від паркінгу теж віяло ворожістю. На його майдані, звичайно захаращеному автомобілями, тепер видніли тільки три машини. Факультетський корпус порожнював, навіть канцелярія та музей хімії були зачинені, хоча, як правило, вони працювали і в неділю. Брейдові кроки незвично лунко лунали у звичній недільній тиші.

На свій четвертий поверх він піднявся ліфтом. Всі двері кабінетів та лабораторія були зачинені, коридор тонув у мороці. Брейд увімкнув світло і рушив до Ральфової лабораторії, розміщеної посередині поверху.

Сягнув по в'язку ключів і почав швидко шукати потрібний. Нараз усвідомив, що ключів на в'язці побільшало.

Неабияк стривожений, він пригадав, що це детектив ще в п'ятницю повернув йому ключ від Ральфової лабораторії. Надто ж занепокоїла його думка, що саме цей детектив не схильний був лишати справу такою, як вона видалася спочатку, – він підозрює самогубство, в усякому разі якесь насильство.

Заглиблений у ці безрадісні думки, Брейд повернув ключа, відчинив двері, увійшов і буквально остовпів від подиву, бо й у голові не покладав, що може застати когось у Ральфовій лабораторії о цій порі.

Людина, що була в лабораторії, заскочена не менше ніж Брейд, дивилась на нього переляканими очима. Її рот так і залишився розтуленим, наче вона збиралася закричати.