Розділ 11

– Що ж воно за слово? – У голосі Доріс звучала надія.

Якийсь час Брейд розмірковував, дивлячись на Доріс невидющим поглядом, а потім м'яко сказав:

– Може, нічого вартого уваги тут і немає, але я повинен ще подумати над деякими обставинами. А тепер, Доріс, ходімо лишень спати. К бісу всі ці справи. Треба трохи виспатись. – Він обняв її за плечі й ніжно пригорнув до себе.

– Добре, – погодилася Доріс, – не забудь, що завтра у тебе лекція.

– Заняття у мене щодня, але хай це тебе не турбує.

– Гаразд. Я тільки доведу до ладу посуд, і тоді – спати.

– Отже, домовились. Справи – то мій клопіт, а не твій.

Доріс усміхнулась йому.

Брейд лежав у темряві спальні з розплющеними очима і думав про усмішку Доріс. Свіжа постіль приємно холодила тіло. Поруч часом ворушилася Доріс, але рухи її були повільні й обережні, як у людини, що сама не спить, але намагається не завадити сусідові, який, можливо, вже заснув.

Її усмішка була така тепла і заспокійлива, аж він здивувався, як вона могла в неї з'явитися цієї тривожної години.

… Людина, що пишається своїм інтелектом! (Його думки якось непомітно перекинулись на недавню зустріч із детективом.) Таке визнання справді дуже підходить до Отто Ранке. Але чим пояснити його поводження? Адже він має цілком усталену репутацію. Всі визнають його блискучі здібності. Чому ж тоді він так хизується своїм розумом?

Пишається він своїм розумом чи, може, чомусь його соромиться? А може, це просто своєрідний захист, зумовлений непевністю, браком віри у свій інтелект, що й змушує Ранке постійно афішувати свою розумову потугу і демонструвати свою вищість кожному, хто може якось загрожувати його становищу.

Мабуть, усе‑таки непевність!

Або ж Фостер. Наполегливий, енергійний. Швидко просувається по службі. Молода, вродлива дружина приймає його таким, як він є. Що ж змушує його знов і знов доводити кожній особі жіночої статі, з якою доводиться стикатись, що він – уособлення чоловічої снаги. Натомість кожному чоловікові – що він неперевершений дотепник, навіть коли це звичайна, як правило, майже одностороння суперечка викладача із студентом.

Навіть бідний Кеп не уник цього! Маючи за плечима такий блискучий та плідний шлях у науці, він усе ще сумнівається, чи його ім'я посяде належне місце у пам'яті нащадків. Саме тому він прагне видати книжку, що увічнила б його ім'я. А з якою жагою бідолашний Кеп завжди говорить про титул баронета, наданий колись Берцеліусові…

Брейд закусив губу. Усі вони вражені бацилою однієї хвороби. Непевності!

– Доріс! – раптом звернувся він до дружини майже пошепки, боячись, що вона вже заснула, і не бажаючи будити її.

Але Доріс озвалася відразу:

– Що, Луїсе?

Голос у неї був трохи млявий і сонний.

– Ти зовсім не така… не така, якою я гадав тебе побачити – (він мав на увазі суботній вечір у Літлебі, але ще не настільки оговтався, щоб чітко висловити свою думку).

– Але ж ти взяв усі турботи на себе, – лагідно відповіла Доріс. Її рука знайшла його долоню під простирадлом і довірливо сховалась у ній.

Брейд роздумував і дивувався: звідки така разюча зміна? Невже причина в тому, що вона зрештою знайшла когось, хто взяв на себе весь тягар турбот? Та чому ця зміна сталася щойно тепер? Адже Брейд завжди був поряд.

І зараз же спитав себе: а чи справді я завжди був поруч?

Брейд глибоко зітхнув і почав поволі провалюватись у глибокий сон.

Наступного ранку Брейд зійшов униз на сніданок спокійний і мовчазний, з твердим бажанням нічим не порушити нетривкий, наче павутина, спокій, що запанував у стосунках із Доріс. Яєчня з беконом, тільки‑но приготовлена, вже чекала на столі, Доріс привітала його лагідною усмішкою.

Згори долинав шум – Джінні порядкувала у своїй кімнаті. Брейд їв швидко, щоб залишити кімнату перед тим, як Джінні, що вся аж кипіла енергією, вдереться в неї. Він нашвидкуруч випив кави і, витираючи вуста серветкою, звернувся до Доріс:

– Чи не краще мені сьогодні вийти раніше, як ти гадаєш?

– Може, й так, – мовила Доріс, – але, Лу…

– Що, Доріс?

– Неодмінно зателефонуй, якби… якби щось трапилось.

– Гаразд. А не дзвонитиму – знай, що все гаразд. І… І не турбуйся. – Тут він згадав учорашній вечір і додав: – Я подбаю про все.

– Добре. – Доріс усміхнулась, але голос її зрадливо тремтів.

Міцно поцілував її і рушив до дверей, бо згори долинув тупіт ніг– то Джінні спускалася сходами.

– До зустрічі! – кинув Брейд від дверей.

Після лекції Брейд залишився в аудиторії на кілька хвилин, щоб відповісти на запитання. Потім забрав свою пошту і поволі побрався до себе на четвертий поверх – повертався у світ, де було вчинено вбивство.

Дорогою переглянув конверти. За три дні, коли випадок з Ральфом змусив облишити всі інші справи, листів зібралося чимало, – хімічні концерни надсилали рекламу своїх виробів, видавництва пропонували книжки; словом, нічого вартого уваги.

Раптом його погляд упав на жовтий конверт, у яких звичайно пересилали внутрішньоуніверситетську кореспонденцію. Його прізвище було видрукуване машинописом, зворотна адреса коротка: кафедра хімії. Що ж воно за повідомлення надсилають йому так офіційно? Певно, це наслідок суботніх подій на прийомі у Літлебі. Брейд навіть уявив собі, як поспішав сьогодні вранці Літлебі на кафедру, щоб виконати цю нагальну роботу.

Брейд засунув решту пошти у кишеню і розірвав жовтий конверт. Повідомлення складалося з одного‑однісінького рядка; «Курс із питань безпеки праці буде вписано у розклад, вестиме той курс кафедра». І підпис – Літлебі.

Брейд аж здригнувся з несподіванки. Отже, старий таки поступився, і поступився перед Брейдовим нестримним натиском, його войовничістю суботнього вечора. Щоправда, про «поліпшення становища на кафедрі» не було й згадки, але, зрештою, Брейд і на такий успіх не сподівався.

Піднявшись на свій поверх, він мало не зіткнувся з Отта Ранке, що саме спускався з п'ятого поверху, де містився його кабінет.

Брейд відчув, як кров прилинула йому до обличчя, а верхня губа трохи піднялася, ніби він збирався загарчати. Але Ранке випередив його.

– Лу, друзяко, як ся маєш? У тебе чудовий вигляд, – з разючою щирістю вигукнув він. Поплескав Брейда по плечу, сяйнув зубами і подріботів сходами вниз.

Брейд отетерів. Невже все так просто? Невже досить раз укусити, аби переконалися, що в тебе є зуби, і потім уже вистачить самого гарчання? Невже одного укусу було досить, щоб залякати Ранке? Він глянув на повідомлення, яке й досі тримав у руці. Невже страхові піддався і Літлебі?

Ще гаразд не оговтавшись, Брейд почав відмикати кабінет, але ключ чомусь не повертався. Двері були вже відімкнені.

О боже, це означало, що Кеп Ансон уже тут, а Брейд не мав оце ані найменшого бажання займатись його безсмертною книжкою. Його чекала зовсім інша пильна справа.

Він люто розчахнув двері й став на порозі. Кеп Ансон справді був тут, але не сам. У кабінеті була ще одна особа.

Кеп Ансон, почепивши ціпок на ліву руку, стояв біля заскленої шафи і виймав з неї картонки, де Брейд зберігав журнальні статті, рукописи тощо. На кожній коробці значився перелік документів, виразно написаний тушшю. Цю професійну звичку, та й не тільки цю, Брейд запозичив у самого Ансона. На кожній полиці зберігались, копії щоденників, що їх вели дослідники – Брейдові аспіранти й студенти. Всі ці документи були дбайливо перев'язані й мали етикетки з відповідними написами.

Враження таке, ніби тут попрацювала страх яка охайна, але й не менш занудна хатня господарка, чомусь подумалося Брейдові.

– Я тут хвалюся твоїми роботами, Брейде, – озвався Ансон.

Але Брейд дивився на того іншого. Дуже сутула постать, прихоплений сивиною чуб, смагляве обличчя з широким сміхотливим ротом. Вік – десь під п'ятдесят. Він, звичайно, упізнав гостя. Чув його виступи на з'їздах Американського товариства хіміків. Часто бачив його фотографії, раз навіть на обкладинці часопису «Новини хімічної технології».

Отож, не чекаючи, поки гостя відрекомендують, Брейд простяг йому руку.

– Доктор Кінскі?

– Так. Вітаю, вітаю. Доктор Брейд, якщо не помиляюсь? Чув про ваші роботи. – Тоненькі зморшки з'явились під його очима та в куточках вуст, голова легенько похитувалась у такт словам. – З цікавістю стежу за ними. Адже ми з вами не просто колеги, а й учні старого шановного Кепа, чи не так?

Брейд ствердно кивнув, а про себе подумав: невже Кінскі й справді тратить час на те, щоб слідкувати за незначними роботами якогось другорядного хіміка?

– Щиро дякую. – Брейд хотів сказати, що праці Кінскі він вважає за незрівнянно важливіші, але той його випередив.

– З часів моєї юності тут багато чого змінилося. Сподіваюсь, ви не сердитеся, що я так вільно почуваюсь у вашій лабораторії. Це Кеп привів мене сюди. Він і далі вважає цей поверх за свій. Обстежує кожен закуток, як давніше. Жоден студент не сховається від його ока. – Він тужливо роззирнувся довкола. – Колись я частенько сюди навідувався, але за останні п'ятнадцять років вибрався оце вперше.

– Ну, що ж, присядьмо, – запросив Брейд. – Може, трохи під'їмо, докторе Кінскі?

– О, ні, дякую, я поспішаю, на жаль. У мене обмаль часу, а все ж я не міг поїхати, не глянувши бодай оком на наше старе гніздо. Адже стільки щасливих весен промайнуло тут. У всякому разі вони видаються щасливою порою, коли вже стали далеким минулим, чи не так?

Брейд кивнув на знак згоди.

– Я вас розумію. Що ж, шкода, що ми не зможемо відзначити цей день. Ви давно приїхали?

– Тиждень тому. Хотів вибратись раніше, але перешкодили всілякі клопоти – служба, родина тощо. А проте я відклав справи набік і викроїв кілька днів для старого Кепа.

Старий Кеп! Цей епітет чомусь роздратував Брейда. Щоправда, Кеп і справді був старий – йому вже давно за сімдесят, але ж і Кінскі було під шістдесят.

Зате самого Кепа це зовсім не дратувало, він дивився на Кінскі так само ніжно, як молодий дивиться на свою наречену або мати – на своє обдароване, талановите дитя.

Кеп дивився на Кінскі, як на свого найздібнішого учня, що, ставши науковим світилом, прославив тим самим і свого навчителя.

Брейд зрозумів, що почуття, які охоплюють його, не що інше, як ревнощі, а то й заздрість.

Слава старшого талановитого колеги геть затьмарила його, і він раптом видався собі непримітним, не вартим уваги рядовим хіміком.

Заполонений гнітючими почуттями, він насилу витис із себе:

– Гадаю, ваша видатна діяльність у галузі синтезу тетрациклінів навряд чи потребує якихось коментарів.

– Що ви! Яка діяльність! – Кінські вимовно підніс догори руки. – Адже Моран‑Мінтер з Кембріджу набагато випередив мене.

– Але ж у нього зовсім інший підхід. На мою думку, саме ваш, метод дозволить швидше одержати альдестерон.

– Он як? Ви справді так вважаєте? Признаюся, не сподівався почути це від вас. Я просто вражений, адже…

Але тут Кеп Ансон перебив його:

– Наш Джо був такий ласкавий, що завітав учора до мене і провів цілий вечір над рукописом моєї книжки. І вона йому дуже сподобалася. – Старий самовдоволено хихикнув.

– Так, звичайно, – озвався Кінскі. – Хімікам потрібна така книжка. Надто багато хіміків живе тільки сучасним. Математики та фізики, скажімо, знають історію своїх, наук, тож нові знання, як правило, доповнюють старі. Натомість у хімії нові знання, як мені здається, просто витісняють старі. Ми схильні забувати старе. І на сьогодні багато чого забуто. Тим часом старі знання повинні бути основою для нових. Не можна правильно зрозуміти нове, не знаючи, що йому передувало.

– Ваша правда, – пробурмотів Брейд.

– І саме Кеп утокмачив це нам, еге ж? Щоб опрацювати такий, як у нього, матеріал, вже не досить бути просто хіміком. Треба бути ще й філософом. І Кеп саме такий автор…

Кеп знову захихотів, а Брейд кивнув, хоч і ствердно, але не зовсім охоче. Справжнє освідчення в любові. Суцільні дифірамби. Набридло. Його брала дедалі більша досада.

– Щоправда, давніше, – провадив Кінскі, – я ніколи б не надумав про Кепа, як про філософа. Тільки як про педанта, поборника суворої дисципліни.

– Я пам'ятаю його таким самим, – мляво посміхнувся Брейд.

– Ви повинні його пам'ятати вже м'якшим. А за моїх студентських літ йому було тільки тридцять з гаком. Надзвичайно енергійний, а що вже вреднющий! Пам'ятаєте, Кепе, ви загадали провести реакцію, а я осмілився сказати, що це даремна трата часу. Що тоді було! Страшно сказати. Аж у вухах лящало. Відтоді й прозвали його Кепом. Б'юсь об заклад, ви не знаєте справжнього імені Ансона. Можу також присягтися, що й ніхто його не знає, хіба що потрапили до рук якісь документи! – Кінскі, здавалось, був дуже задоволений собою.

Брейд не приховував свого зацікавлення.

– То це ви охрестили Ансона Кепом?

– Так. А знаєте, чому я зупинився на прізвиську Кеп?

– Здогадуюсь. Мабуть, зіграло свою роль ім'я відомого тогочасного бейсболіста, якого теж звали Кеп Ансон. Так я думав досі.

– Слава бейсболіста сприяла хіба закріпленню прізвиська, але до його вибору не мала ніякого стосунку.

– А ще я чув, ніби наш Кеп колись мав власну яхту. – Така гадка видалася Брейдові кумедною, і він додав: – А може, йшлося лише про човен.

Кеп Ансон, якого їхня розмова починала гнівити, врешті не витримав:

– Усе це нісенітниці, дурниці, – вереснув він і владно застукотів ціпком у підлогу.

– Ба, ні, – жваво заперечив Кінскі, – не дурниці, а незаперечний факт з Ансонового життя. Отож повертаюся до інциденту з тою клятою реакцією. Ансон ладен був спустити з мене шкуру, а що вже лаяв, що вже коренив! І коли вже здавалося, що він от‑от зареве, як звір, Ансон раптом замовк. Пильно глянув на мене і, не відводячи важкого погляду, почав: «Кінскі, затям раз і назавжди: поки ти працюєш, під моїм керівництвом, мусиш виконувати мої накази, як накази капітана на кораблі. Думай собі, що душа забажає, але тоді, коли я скажу тобі, що і як ти повинен думати. З цієї хвилини ти повинен беззастережно підкорятись моїм вказівкам. Бо я тут капітан, а ти всього‑на‑всього юнга. Ясно?» Отак воно було. Саме так. І від того дня я не звертався до нього інакше, як Кеп. Помалу всі звикли до такого звертання, і вже ніхто не називав його інакше.

Ансонові очі палали люттю.

– Нічого подібного ніколи не було!

Із співчуття до свого вкрай збентеженого вчителя Брейд вирішив змінити тему розмови і повернувся до питання, порушеного, на початку зустрічі.

– Якщо ваша ласка, докторе Кінскі, я все ж хотів би почути, як ви оцінюєте перспективи синтезу альдостерону, – сказав він.

– Буде видно, буде видно, – нервово задріботів Кінські. – На мою думку, перспективи непогані, хоча ви, оскільки я знаю, цілком протилежної думки.

– Протилежної? Чому? Я ж майже незнайомий з вашою методикою.

– Я мав на увазі вашого аспіранта, – обличчя Кінські автоматично прибрало сумного виразу. – Я так шкодував, коли довідався, про трагедію.

– Тут уже нічим не зарадиш, – тихо сказав Брейд. – Але з моїх аспірантів ніхто не мав дотичності до синтезу альдостерону.

Тепер уже Кінські здивувався:

– А загиблий? Як пак його прізвище… Нойфельд. Він був непохитно переконаний, що за моєю методикою годі одержати альдостерон. Страх самовпевнений молодик. Випалив мені це прямо в живі очі.

– Ви знали Нойфельда? – вигукнув Брейд. – І розмовляли з ним?

– Певна річ. На торішньому з'їзді Товариства американських хіміків у Атлантік‑Сіті.

– Тепер пригадую: він їздив туди. Я ще тоді домігся, щоб витрати на цю подорож відшкодувати з фондів кафедри. Але він і словом не обмовився про зустріч з вами.

Кінскі зневажливо пирхнув.

– Мабуть, не надавав справі такої ваги, щоб згадувати про неї. Він підійшов до мене після виступу, відрекомендувався і категорично заявив, що я не здійсню успішно синтезу за моєю методикою. Не вважав за потрібне бодай пояснити, що, на його думку, було в ній хибне. Фактично, він обізвав мене в живі очі дурнем. Минув уже майже, рік, а я ніяк не можу забути цього. До речі, Брейде, а що буде з цією роботою тепер, коли його вже немає?

Цікаво, був це виплід Брейдової розбурханої уяви чи в очах Кінскі справді спалахнула іскра цікавості, коли він ставив це запитання?