Розділ 3. Доріс пильно глянула на чоловіка і засміялась.

Доріс пильно глянула на чоловіка і засміялась.

– Ти просто збожеволів, Лу. – Вона ледве стримувала себе, її очі розширились від гніву. – О Там була поліція? І це вони додумались до такого?

– Без поліції, звичайно, не обійшлось, адже смерть не була природна. Але такого висновку вони не дійшли. На їхню думку, то був нещасливий випадок.

– Тоді залиш ці здогади при собі. А висновки хай роблять вони;

– Але ж вони не хіміки, Доріс, і на цих речах не розуміються.

– Гаразд, ну то й що?

Невидющий Брейдів погляд затримався чомусь на пальцях рук, потім він нахилився до торшера і повернув вимикач. Від яскравого світла біль, що пульсував у голові, посилювався і ставав нестерпним. Тепер кімнатний морок розсіювало тільки м'яке світло з кухні, і йому зразу полегшало.

– Ацетат натрію і ціанід натрію могли бути в однакових флаконах, і Ральф міг помилитися флаконом і не помітити цього. Це я допускаю. Але ж він ніколи не був нерозсудливим.

– Що ти маєш на увазі?

– Слухай уважно – і все зрозумієш. Тільки детективові обидва хімікати могли видатись однаковими білими кристаликами. І він задовольнився цим. Але це ще не все, бог свідком, що я не підбивав його на щось грунтовніше, ніж побіжний огляд. Бо ці речовини зовсім не схожі. Навіть щільність їхніх кристалів істотно різниться. Ацетат натрію дуже гігроскопічний, і його кристалики легко злипаються. Отож кожен хімік, що хотів би набрати шпателем ацетату, а Ральф і поготів, відчув би цю різницю відразу, тільки‑но опустивши шпатель у ціанід. Навіть із зав'язаними очима.

Доріс сиділа навпроти нього – мовчазна, загрозлива, ледь освітлена постать. її руки вирізнялись білими плямами проти темної сукні.

– Ти казав про це комусь? – урешті озвалась вона.

– Ні.

– Зрештою, коли б і так, я не здивувалась би. Часом ти поводишся, як дивак, а зараз навіть гірше. Здається, ти збожеволів.

– Чому збожеволів?

– Подумай сам, адже Літлебі нещодавно обіцяв тобі посаду ад'юнкт‑професора, ще в цьому році. Ти сам це сказав.

– Не так я сказав, золотко. Я лише переказав висловлену ним думку, що одинадцятирічне чекання – достатній термін. Наскільки я знаю, це могло означати, що він готовий прийняти від мене заяву на звільнення – тобто просто вигнати, як сказала Джінні. Гадаю, ти знаєш зміст нашої розмови.

– Так, я чула її, – флегматично кивнула Доріс.

– Чому вона так думає?

– Гадаю, Джінні чула наші розмови на цю тему. Вона ж не глуха і достатньо доросла, щоб розуміти, про що йдеться.

– Гадаєш, ми чинимо правильно, даючи їй відчути непевність нашого життя?

– В усякому разі, ще менш слушним було б робити навпаки. Але ми відійшли від основного, Лу. Ти повинен одержати цю посаду.

– Але ж, даруй, Доріс. Головне – вбивство! – Голос Брейда помітно тремтів, хоч і залишався тихим.

– Головне – твоє звання. Адже отруєння твого аспіранта Літлебі тепер може використати як підставу для відмови у підвищенні. А якщо на додачу ти сам галасуватимеш про вбивство і влаштуєш скандал, можеш поставити хрест на званні ад'юнкт‑професора.

– Я не маю наміру… – почав був Брейд.

Але Доріс не дала йому закінчити.

– Знаю, спочатку ти намагатимешся діяти обачно, але потім відчуєш себе зобов'язаним зробити якесь безглуздя. Бо почуєш себе відповідальним спершу перед університетом, а потім перед усім суспільством. Словом, казна перед ким, тільки не перед власною родиною.

Займатись повчаннями, та ще й такого вечора, було найгіршою справою. Але Брейд пересилив себе.

– Послухай, Доріс, гадаю, ти не зрозуміла суті справи. Якщо на факультеті діє вбивця, я просто не можу заплющувати на це очей. Бо хімічна лабораторія – не те місце, де можна дати йому волю діяти. Ціанід – лише один зі способів убивства. І якщо він надумає знову повторити злочин, то матиме у своєму розпорядженні сотні, якщо не тисячі, інших можливостей. І ніхто, навіть попереджений, не захистить надійно своє життя. Невже і тепер ти вважаєш, що мій обов'язок перед родиною – бути можливою жертвою злочинця?

– Але чому ж, на бога, саме ти?

– А чому загинув Ральф? Чому взагалі мав хтось загинути? Де певність, що не я буду наступним?

– Ой, увімкни світло. – І, не чекаючи, поки він виконає її прохання, сама нетерпляче клацнула вимикачем. – В житті не зустрічала такої нестерпної людини. Чому ти забрав собі в голову, що це злочин? Просто цей твій недоумок‑аспірант помилково взяв ціанід. Це факт, і ніякі розмови не годні його підважити. Ральф був не в гуморі чи роздратований, отож і помилився. Сказати, що жоден хімік не переплутає ацетату з ціанідом, означає вважати його за досконалу машину. А жива людина може бути і розгніваною, і роздратованою, чи не в гуморі або ж сонною чи заклопотаною, зрештою, просто замисленого. Тоді вона може допустити силу помилок, навіть неймовірних. Саме так і сталося з Ральфом.

Брейд заперечливо похитав головою. Світло дратувало його, але він не мав сили порушитись, щоб згасити його.

– Це не зовсім так, Доріс. Є ще й речові докази, – поволі почав він, старанно добираючи найприступніших для розуміння Доріс слів. – Ральф був надзвичайно методичний і завжди заздалегідь готував усі потрібні реактиви, щоб потім не уривати експерименту й не шукати реагенту, якого не виявилось під рукою. Він був скрупульозний у роботі. Для останньої низки експериментів, наприклад, він заздалегідь приготував десять двограмових порцій ацетату натрію, в десяти колбах Ерленмейєра.

Коли детектив пішов, я заглянув у Ральфову шафку і знайшов там ще сім колб з невикористаним реагентом, схожим на вигляд на ацетат натрію. Щоб остаточно переконатись, що там, я провів перевірку, капнувши в колбу розчину азотокислого срібла. Якби там були хоч сліди ціаніду, відразу з'явився б осад з ціаніду срібла. Але ніякого осаду не було.

Тоді я знайшов колбу, вміст якої Ральф використав у своєму останньому експерименті. Вона лежала у витяжній шафі зразу ж за ретортою. Колба не була цілком порожня, трохи кристалів залишилось, прилипнувши до стінок та дна. Я розчинив їх, додавши нітрату срібла, і зразу ж побачив білий осад!

Звичайно, це міг би бути й осад іншої солі, приміром, хлористого натрію. Але тільки ціанід срібла після випадання в осад знову розчиняється в азотнокислому сріблі, досить збовтати суміш. Саме так і сталося. Отож можна вважати просто щастям, що Дохені не став заглиблюватись у суть справи.

– Дохені, – скинулась Доріс. – Хто це такий?

– Детектив, що веде розслідування.

– Ага. Тоді, якщо ти здатен зрозуміти моє запитання, поясни, що означає вся ця балаканина про колби Ерленмейєра та азотнокисле срібло?

– Слухай, Доріс, це ж очевидні речі. Ральф почав серію з десяти експериментів і приготував для цього відразу десять колб з реактивами. Дві з них він використав, по одній учора й позавчора, і нічого не сталося. А ось третя вбила його. Натомість сім останніх виявились нешкідливими. Тепер поміркуймо. Припустімо, Ральф переплутав ціанід з ацетатом – скажімо, через роздратування, нервове напруження, чи він просто не усвідомлював, що робить, чи хтозна, яка тут причина – отже, він мав би наповнити ціанідом усі десять колб. Не міг же Ральф наповнити одну колбу ціанідом, потім, наче сновида, повернутися до полиці, взяти флакон з ацетатом і наповнити ним решту колб. Не могло бути й зворотної послідовності – коли він наповнив би дев'ять колб ацетатом, а потім раптом чомусь пішов до полиці, узяв ціанід і наповнив ним десяту колбу.

Доріс задумалась.

– Він міг наповнювати колбу ціанідом, а потім помітити помилку.

– Тоді він напевно спорожнив би її і помив.

– Але ж він міг наповнити кілька колб, а то й усі десять, а потім одну з них не спорожнити.

– Отже, ти приписуєш Ральфові відразу дві неймовірні помилки. По‑перше, він переплутав ціанід з ацетатом. По‑друге, – забув спорожнити наповнену ціанідом колбу. На бога, Доріс, ніхто так легковажно не поводиться з ціанідом, навіть хімік, який часто ним користується. Ба, навпаки, саме хімік найменше схильний до цього, він просто не може бути неуважним. Хіміки ніколи не думають про щось інше за роботою. Що ж до Ральфа, то він умів зосереджуватись, як мало хто.

Доріс не відповіла на Брейдові слова, і запала мовчанка, в якій, здавалось, не переставали лунати його думки. Було щось тривожне в тому, що можна було, отак грунтуючись на дрібниці, дійти такого висновку. І водночас такі міркування – повсякденна рутина в наукових дослідженнях. Чом йому стало так незатишно від того, що він переніс на людей логіку міркувань, до якої, не вагаючись, вдавався, коли йшлося про взаємодію атомів чи опис перебігу реакцій? Причини, мабуть, у характері висновків.

– Отож висновок може бути тільки один, – повільно почав Брейд, – хтось навмисне замінив ацетат на ціанід в одній із колб.

– Але навіщо? – озвалася Доріс.

– Щоб убити Ральфа.

– Але навіщо? – луною повторила Доріс.

– Не знаю. Я не знаю нічого про особисте Ральфове життя, тож нічого не можу сказати про можливі мотиви вбивства. Він працював зі мною понад півтора року, а все ж я фактично нічого не знаю про нього.

– Ти відчуваєш провину і тут? Але ж хіба Кеп Ансон знав щось про тебе, коли ти працював з ним?

Брейд не зміг стримати усмішки. Професор Ансон, якого, скільки він того пам'ятав, ніколи не називали інакше, як Кеп (чому – ніхто б точно не пояснив!), завжди вважав, що кожна хвилина, проведена за межами його лабораторії, непоправна втрата. А кожна розмова, що не стосується досліджень, не що інше, як пустопорожні балачки, жахлива тривіальність.

Ансон мислив своїх аспірантів тільки як додаток до себе, як додаткові руки і допоміжний мозок.

– Кеп – це виняткове явище, – відказав Брейд.

– Знаєш, – сказала Доріс, – а чому б тобі не бути схожим на нього? Ти завжди казав мені, що Ансонів талант насамперед у розважливості – він ніколи не ступить нового кроку, не переконавшись на фактах у правильності попереднього. Ти ж, навпаки, норовиш забігати поперед фактів. Всі ці твої мудрування ґрунтуються на припущенні, що Ральф приготував усі десять колб з ацетатом водночас. Але звідки відомо, що це саме так? Навіть якщо він робив так завжди, чому ти певен, що цього разу не могло бути інакше?

Гаразд, нехай він був скрупульозний, акуратний і таке інше й завжди чинив саме так. Але ж людина – не машина, зрозумій це врешті, Лу! Припустімо, він справді мав певну кількість колб, готових до вжитку, та це зовсім не означає, що Ральф потім не приготував додатково ще однієї порції з причини, про яку ми можемо навіть не здогадуватись, а то й без ніякої причини. Він міг, скажімо, розбити одну з колб, чи розсипати її вміст, чи раптом зауважити, вже перед початком роботи, що наготував тільки дев'ять порцій, чи… хтозна, що ще могло скоїтись. І ось тоді, готуючи цю додаткову порцію, він і міг помилитися, взявши замість ацетату ціанід. Ось чому тільки одна колба була з ціанідом.

Брейд стомлено похитав головою.

– Він міг… можливо, він був… даймо, що він… Все це лише припущення, Доріс. А якщо не вишукувати ті чи ті можливі варіанти, а дотримуватися лінії найімовірнішого розвитку подій, то вона приведе нас лише до одного висновку – вчинено вбивство.

– Сподіваюсь, ти все‑таки не станеш займатись цим, Лу, – ледве стримуючись, мовила Доріс. – Мені байдуже, вбивство це чи ні. Я не бажаю, щоб ти вчиняв через це бучу. Тобі не вільно ризикувати кар'єрою. Гадаю, тобі ясно?

Раптом задзеленчав телефон. Доріс узяла слухавку. Глянула на Брейда.

– Професор Літлебі, – проказала, прикривши мікрофон рукою.

– З якого б то дива? – здивовано прошепотів Брейд.

Доріс знизала плечима і приклала палець до вуст:

– Зважуй слова!

Брейд підніс слухавку до вуха.

– Добрий вечір, пане професор.

– Алло, Брейд, – почувся в трубці голос керівника кафедри. – Який жах! Я тільки‑но довідався про цей випадок.

– Так, сер. Сталося велике нещастя.

– Я майже нічого не знаю про цього хлопця, – правив своєї Літлебі. – Здається, були якісь сумніви, чи можна допускати його до роботи над докторською, зрештою, тепер це вже байдуже. І все‑таки я вважаю, що вдача людини неабияк впливає на її долю, приміром, нещасливий випадок у лабораторії неабияк залежить від негативних рис характеру працівника. Відважуся заявити, що психіатри можуть мати найдивніші тлумачення цього, але мені досить спостереження фактів. Ага, чи не могли б ви зайти до мене завтра вранці перед початком занять?

– Звичайно, сер. Можна дізнатися, в якій справі?

– Треба поміркувати над деякими питаннями у зв'язку з цим випадком. Ваша лекція починається о дев'ятій?

– Достеменно так, сер.

– Тоді зустріньмось о пів на дев'яту. Ну що ж, Брейде, тримайтесь. Це так жахливо. Так жахливо. – На половині третього «так жахливо» Літлебі поклав слухавку.

– Чого він викликає тебе? – запитала Доріс, тільки‑но Брейд закінчив розмову. – Про що йдеться?

– Цього він не сказав, принаймні конкретно.

Брейд узяв давно вже спорожнілий келих, і йому раптом закортіло знову чогось випити. Але він передумав і спитав:

– Може, під'їмо? Чи ти вже вечеряла?

– Ні, – коротко відповіла Доріс.

Вони мовчки їли салат, і Брейд радів цій німій тиші.

Але голос Доріс таки порушив її.

– Я хочу, щоб ти добре затямив одну річ, Лу.

– Що саме, кохана?

– Я не збираюся чекати й далі. Тебе мусять підвищити ще цього року. Якщо ти зробиш щось таке, що перешкодить цьому, між нами все буде закінчено. Я чекала задосить, Лу, котрий уже рік я в червні не знаходжу собі місця, все жду, чи надійде лист із повідомленням, що тебе залишають на посаді ще на рік. Я вже не витримаю ні одного такого червня.

– Ти справді думаєш, що вони не поновлять зі мною угоди?

– Я взагалі не хочу думати про це. Я хочу мати певність. Адже коли ти станеш ад'юнкт‑професором, пролонгація угоди буде автоматичною. А це рівнозначне сталій посаді, чи не так?

– За окремими винятками.

– Отож я хочу, щоб червень, надалі нічого не визначав. Я хочу забути про таке поняття, як фінансовий рік. Я хочу, щоб ти мав сталу посаду.

– Я не можу гарантувати цього, Доріс, – тихо сказав Брейд.

– Ти зіпсуєш усе, якщо розповіси Літлебі чи будь‑кому іншому про свої безглузді підозри щодо вбивства. І тоді, Лу… – Вона закліпала очима, немов стримуючи сльози. – Просто я більше не витримаю.

Брейд це не тільки знав. Він цілком поділяв її почуття. Нестатки залишили глибокий слід у його душі. Ще в роки кризи життя постаралось витравити з їхніх сердець відвагу та мужність. Не один рік на їхніх очах батьки та матері провадили боротьбу за виживання. Ще тоді вони пізнали, що таке біда, хоча й не все ще до решти усвідомлювали.

Стала посада була вкрай потрібна, щоб хоч трохи зцілити рани пам'яті. Але чим він міг тут зарадити?

Повільно й акуратно Брейд краяв виделкою листок салати, поділив його на дві частинки, потім на чотири. Врешті озвався:

– Я не можу викинути цієї справи з голови. Не так воно просто, як ти гадаєш. Якщо тут убивство, поліція може кінець кінцем встановити це.

– А ти не втручайся. Принаймні поки все це тебе не торкається.

– Як же воно може не торкатися мене? – Брейд підвівся. – Приготую собі щось випити.

– Будь ласка.

Досить незграбно приготувавши коктейль, він провадив:

– Як ти гадаєш, Доріс, хто може бути вбивцею?

– Не задумувалась. І не збираюся цього робити. Брейд пильно глянув на Доріс з‑понад келиха.

– А ти все‑таки подумай.

Він чув себе ніяково, змушуючи її повертатись до прикрої теми, однак іншої ради не було.

– Вбивця мав добре знатися на хімії і бути досвідченим експериментатором. Інакше він не зважився б мати діло з ціанідом, не почувався б досить певно. І тоді він, либонь, вибрав би якийсь простіший засіб – револьвер, наприклад, або ніж, чи щось у цьому роді.

– Тобто, ти гадаєш, ніби вбивця – хтось із співробітників кафедри?

– Інакше й бути не може. Адже він мав увійти в лабораторію і підмінити ацетат ціанідом в одній із колб. При Ральфові цього не зробиш. Хоча б тому, що Ральф був хворобливо підозрілий хлопець і нікого не підпускав до свого обладнання; до речі, саме ця його риса була причиною розриву з Ранке. Отже, підміна можлива тільки під час Ральфової відсутності. Але, відлучаючись із лабораторії, навіть на кілька хвилин у бібліотеку, щоб навести довідку, Ральф завжди замикав за собою двері. Я сам бачив не раз. Отже, злочинцем повинна бути особа, що має ключ до лабораторії.

– Ох, знову ці умовисновки! – не витримала Доріс – Нехай ти бачив, як Ральф замикав лабораторію на ключ. Але це зовсім не означає, що він чинив так завжди. Зрештою, він міг просто забути про це. А як і ні, то хіба тільки ключем можна відчинити двері?

– Згоден, якщо допускати найнеможливіше. Але ж ми домовились розглядати найімовірніші варіанти, а не просто можливі. Спробуй глянути на справу очима поліції. Так от, вони шукатимуть того, хто мав ключі; того, хто був утаємничений в Ральфові експерименти, знав, де він тримав колби з ацетатом, тощо. І не забудь, що підміну зроблено тільки в одній колбі.

– Чому? – не збагнула Доріс.

– Бо злочинець знав Ральфову скрупульозність і був певен, що Ральф братиме колби, починаючи зліва, і що проводиметься тільки один експеримент щодня. Тож колбою з отрутою аспірант скористається саме в четвер, коли буде в лабораторії сам: його напарник цього дня проводитиме заняття зі студентами. І ціанід зробить своє діло, не загрожуючи безпеці інших. Чи не здається тобі тепер, що вбивця почувався в лабораторії, як риба у воді?

– До чого ти ведеш, Лу?

– До того, що в поліції теж розмірковують над усіма цими моментами і шукатимуть того, хто найкраще вписується в картину.

– І хто ж це?

– Хто? Як ти гадаєш, чому я вівся так обережно з поліцією і уникав навіть натяку на ці речі? – Брейд кілька разів відсьорбнув з келиха і раптом вихилив його одним духом. – Бо це я, моя кохана! Я та особа, що найкраще вписується в усі ці обставини і факти. Саме я – єдиний і найімовірніший підозрілій.