Викладання економічних дисциплін у Київському університеті

Велике значення для розвитку економічної науки й освіти в Україні мало створення лекційних курсів із політичної економії, статистики та інших економічних дисциплін.

Починаючи з 1842 р., викладати політичну економію та ста­тистику в Київському університеті почали професори Олексій Іванович Ставровський(1811 —1882) та Володимир Федорович Домбровський (1810—1845). Проте, оскільки вони не були спе­ціалістами, читання цих предметів було припинено в 1845 р.

Викладання економічних дисциплін згідно з "Оглядом викла­дання наук в Імператорському університеті св. Володимира" у другому півріччі 1842—43 навчального року були такими: на першому відділенні філософського факультету екстраординарний професор О.І.Ставровський викладав статистику один раз на тиждень впродовж двох академічних годин. Для "казеннокошт­них" студентів практичні заняття зі статистики проводяться двічі на тиждень тим самим О.І. Ставровським.

У викладанні політичної історії О. Ставровський керувався творами Гіббона, Людека, Гізо, Августа Тіеррі, Шлоссера, Мішо, Ранке, а також власними записками. На жаль, рівень викладан­ня цього курсу, а відповідно й інтерес до нього, був невисокий. Ось спогади М.Ф.Владимирського-Буданова: "Курс Ставровського взагалі не користувався популярністю, і викладач, пере­обтяжений сторонніми заняттями, не міг присвячувати достат­ньо часу своєму викладацькому обов'язку і слідкувати за успіхами науки, хоча за своєю обдарованістю і міг би стати на відповідний рівень"[21].

Щодо статистики, то її викладання обмежувалось трьома годинами на тиждень і проводилось за творами Редена, Фалляті та за власними записками Ставровського.

У вересні 1843 р. на кафедрі політичної економії та статисти­ки було вирішено, що статистику буде викладати О. Ставровський, а політичну економію — В. Домбровський.

Однак навантаження цих викладачів було дуже великим, а винагорода при цьому була мізерною і несвоєчасною (оскільки виплати винагород проводились лише раз на рік).

У зв'язку з цим в 1845 р. В. Домбровський відмовився від викладання політичної економії, посилаючись на стан здоров'я, а О.Ставровський — від викладання статистики за браком часу.

20 серпня 1842 р. рада університету представила попечителю проект правил з організації читання та відвідування лекцій. Вони були схвалені ним 15 вересня того самого року терміном на чотири роки за умови внести до них деякі поправки з урахуванням досвіду. Ці правила також були записані в "Книзі загальних постанов Ради" 19 вересня 1842 р. Згідно з параграфами 1.6 та 11 вказаних правил, студент, що завершив курс університетського навчання, мав складати кінцевий іспитта "...екзаменуватись з усіх тих предметів, які за новим статутом необхідно викладати по першому відділенню філософського факультету, а саме: філософії; грецькій словесності й древності; римській словесності й древності; російській словесності та історії російської літератури; історії та літературі слов'янських мов; загальній історії; російській історії; політичній економії і статистиці; німецькій і французькій мовах..."[22].

Читання курсів політичної економії та статистики у Київському університеті відновилося у 1847 р. із приходом в університет Івана Васильовича Вернадського (1821—1884). 17 жовтня 1847 р. він отримав у Санкт-Петербурзькому університеті вчений ступінь магістра за дисертацію "Теория потребностей"і після приїзду в Київ приступив до читання лекцій на кафедрі політичної економії і статистики. З приходом в університет І.В. Вернадського, а потім М.Х.Бунге та інших вчених кафедра стає одним із провідних центрів розвитку економічної науки в Російській імперії та в Україні зокрема. З 1848 р. І. Вернадський викладав обидві навчальні дисципліни.

Політична економія викладалася протягом двох півріч по дві години на тиждень з позицій класичної школи — англійської та французької. Статистику І. Вернадський викладав також подві години на тиждень, керуючись творами відомих вчених-статистиків Заходу: Шуберта, Френцля, Кетле, — та іншими спеціаль­ними монографіями. "При читанні цього предмета Вернадський викладав закони народонаселення в дусі Мальтуса; головні поло­ження медичної статистики по Віллерме; закони географічного впливу по Ріттеру; расового по Притчару; значення державного і приватного життя по Міллю. Протягом першого року його викла­дання він пройшов: закони населення; закони захворюваності і смертності; географічні та етнографічні впливи; форми держав­ного та приватного життя; головні матеріальні зв'язки суспіль­ства"[23].

У своєму курсі політичної економії та статистики І. Вернад­ський звертав особливу увагу на історію науки,в якій нама­гався розкрити загальний хід наукових ідей. Викладаючи досить детально всі частини політичної економії, він визнавав економічні закони всезагальними, незалежними від людської сваволі. Уче­ний присвячував також значну частину часу ознайомленню сту­дентів з основами народного господарства як системи економіч­ної діяльності. Поступово зі сфери теоретичних положень він пе­реходив до економічної практики, аналіз якої становив зміст прикладної частиниполітичної економії. У ній він розглядав основи останньої та настанови щодо внутрішньої та зовнішньої торгівлі. Далі переходив до викладення системи фінансів,в кот­рому, між іншим, старався встановити її залежність від ступеня економічного розвитку народу (слід сказати, що першим у Росії підручником з політичної економії стали "Начальнше основания государственного хазяйства", видані в 1805—1806 рр. німцем Х.А. Шлецером, професором Московського університе­ту,який чітко дотримувався вчення Адама Сміта)[24].

У лекціях зі статистики І. Вернадський звертав особливу увагу на теоретичні засади нової статистики,вироблені відомим бельгій­ським статистиком Кетле (1796—1874) та його послідовниками.

У викладенні статистичних законів І.В. Вернадський не обме­жувався однією країною чи одним народом, а представляв їх на основі даних, узятих з усіх країн, статистично досліджених. У тих лише випадках, коли дослідження були недостатніми для того, щоб дати уявлення про закон явищ, український учений викладав статистичні дані в їх середньому виразі, як вони пода­вались у різних, переважно європейських, країнах. Склад насе­лення, народний побут та праця з її складовими посідали чільне місце в його викладанні. Так, розглядалися всі галузі промисловості європейських країн зі статистичного погляду, з урахуван­ням їх взаємного зв'язку і впливу на різноманітні аспекти народ­ного життя, а отже, і засоби сполучення в країні. Основні поло­ження моральної статистики, доброчинності і, нарешті, стати­стики освіти в широкому розумінні цього слова, завершували ста­тистичну науку.

Як додаток до системи наук подавався нарис державних форм
правління в основних країнах Європи і статистики інститутів,що забезпечують збереження існуючого ладу та підтри­мують безпеку — народну і майнову. При цьому І. Вернадський постійно намагався із статистичних матеріалів надавати найбільше відомостей про Росію. Ці дані завжди знаходились у нього на першому плані, дані щодо інших країн служили для порівняння і правильної оцінки фактів з вітчизняного життя. У такому вигля­ді викладались обидві економічні дисципліни до введення міністер­ських програм.

Розглядаючи діяльність І. Вернадського, слід врахувати, що йому доводилось неодноразово виїжджати з Києва до Санкт-Петербурга і Москви (для складання докторського іспиту і т. ін.), а це потребувало значних витрат часу і енергії. Однак учений багато чого досяг у викладацькій діяльності і вніс в університетську економічну науку передові європейські ідеї.

У 1849 р. в Москві він успішно склав екзамен на звання доктора і захистив докторську дисертацію на тему "Історико-критичне дослідження про італійську політико-економічну літературу до початку XIX ст.".І.В. Вернадський був надзвичайно працелюбним і плідним вченим. Цього не року він представив на розгляд ради Університету св. Володимира "Начальные основания политической экономии". їх було рекомендовано до друку в 1850 р., але не було опубліковано, бо І. Вернадський вже пере йшов до Московського університету. Судячи з надрукованої І. Вернадським програми, очевидно, що молодий викладач хотів ґрунтувати в Росії політичну економію на нових, дещо оригінальних засадах: у цій науці він відводив значне місце практичному її аспекту. Щодо його суто наукових теоретичних переконань, то він був безкомпромісним прихильникоманглійської економічної школи з її постулатом невтручання держави до економічних справ, невтручання уряду у приватну ініціативу, вільну конкуренцію.Учений намагався довести, що протекціонізм суперечить природним економічним законам, під якими він розумів закони товарного виробництва та обігу.

До прийняття нового статуту 1842 р. юридичний факультет тісно співпрацював із першим відділенням філософського факуль­тету, оскільки майже всі його предмети викладались і студентам-юристам. Новий статут 1842 р. не передбачав для юридичного факультету ніяких допоміжних дисциплін, бо в той час активно впроваджувались ідеї спеціалізації. На практиці ж ситуація роз­вивалася інакше.

З набуттям чинності нового статуту 1842 р.крім спеціаль­них предметів, власне юридичних дисциплін, обов'язковим пред­метом стала ще й судова медицина. Юридичний факультет ви­ступив з проханням включити до обов'язкових дисциплін, необ­хідних для студентів-юристів, ще й політичну економію. Факуль­тет також вирішив, що після двох років навчання студенти ма­ють скласти кінцевий іспит з політичної економії. (Попередні пра­вила екзаменування було складено ще в 1838 р., а в 1841 р. було внесено деякі доповнення. 10 травня 1845 р. було затверджено нові правила екзаменування,згідно з якими студент складає піврічні та кінцеві іспити. Останні поділялися на дві частини: перша проводилась після закінчення II курсу, а друга — в кінці повного курсу.)

Характерною рисою того часу стало прийняття в університеті до виконання ректором і деканами секретної інструкції від 1 січня 1850 р., яка наказувала всім імперським університетам, за ви­нятком Дерптського, посилити нагляд за викладанням універси­тетських предметів. Перед початком лекцій кожен професор мав надати раді університету для ознайомлення та затвердження де­тальну програму, за якою він читатиме лекції. Якщо професор відхиляється від програми, то декан і ректор мали доповісти про це попечителю навчального округу, а той у свою чергу — міністру народної освіти. Останні повинні були визначити міру покарання для звинувачуваного професора. Зрозуміло, подібні заходи не могли сприяти закріпленню та розвитку позитивних моментів в університетській науці перших років існування Університету св. Володимира.

Перейменування першого відділення філософського факуль­тету в історико-філологічний факультет, а другого відділен­ня — у фізико-математичний, яке відбулося 26 січня 1850 р.,позитивних наслідків не дало. Натомість воно вкрай негативно відобразилось на навчальному процесі та університетському житті взагалі, призвело до скорочення деяких предметів (філософії, ло­гіки, психології), викладання яких переклали на професорів бо­гослов'я. Усі ці заходи були спрямовані на те, щоб надати універ­ситетській науці "прикладного і шкільного" характеру. Але тяжкі часи переживав не лише Київський університет, а й усе суспіль­ство загалом.

У 1855—1863 рр. спостерігалося загальне пожвавлення як наукових, так і суспільних сил. У цей час, із вступом на трон нового монарха, послабилися контроль та цензура, що дало по­штовх для бурхливого розвитку не тільки наукової думки, а й різноманітних революційних настроїв, наслідком яких стали за­ворушення та смута.

Нові умови діяльності кафедр і університету, включені до ви­кладання навчальних дисциплін, управління і т. д. відобразили­ся в статуті 1863 р.Активну участь в його розробці та обгово­ренні взяв наступник І.В. Вернадського по кафедрі політичної економії та статистики, ректор (1859—1862; 1871 — 1875; 1878— 1880) Київського університету М.Х. Бунге.

Це було свідченням авторитету талановитого київського вче­ного, однак це зовсім не свідчило про те, що всі його пропозиції будуть прийняті. Новий загальноімперський університетський статут 1863 р. не скасував виняткове становище Університету св. Во­лодимира серед інших університетів. Крім того, при його затвер­дженні не було враховано багато суттєвих пропозицій, які обго­ворювались радою університету.

Однією із суттєвих відмінностей статуту 1863 р. від загальноуніверситетського статуту 1835 р. стало скасування зовнішньої інспекції та заміна її проректорством. І хоча це скасування було досить умовним, бо проректор мав здійснювати нагляд за студен­тами, все ж це було деяким послабленням напруження щодо сту­дентства.

Згідно зі статутом 1863 р. рада університету брала участь в економічному управлінні (раніше цим займалось правління)[25].

Статут 1863 р. залишив за радою право обирати професорів, ад'юнктів, почесних членів і кореспондентів. Міністр народної освіти за цим статутом міг призначати позаштатного викладача в будь-який час, а штатного — в разі, якщо кафедра залишається незаміщеною протягом року[26].

Згідно зі статутом і штатним розкладом 1863 р., зарплата про­фесорів була досить пристойною, що робило більш привабливою кар'єру науковця, хоча з плином часу переваги в заробітній платі зникли через зростання цін.

У тогочасному суспільстві після введення в дію статуту 1863 р. часто звучала вимога до професури університету виступати зі своє­рідним звітом — повним курсом свого предмету. Університет не відмежовується від суспільного контролю. Ідучи назустріч по­дібним побажанням, після введення в дію статуту 1863 р., майже колена кафедра, а деякі навіть неодноразово, представляють повні курси наук. М.Х. Бунге, працюючи в той час на юридичному факультеті, подає повні курси зі статистики, політичної економії та поліційного права[27]. Організаційно в 1863—1920 рр. кафедра політичної економії(до 1909 р. — політичної економії та стати­стики) функціонувала в складі юридичного факультету.

Микола Християнович Бунге(1823— 1895) народився в сім'ї лікаря. Освіту здо­був у гімназії, в 1845 р. закінчив Універси­тет св. Володимира, де здобув ступінь з права. У 1847 р. захистив магістерську ди­сертацію, а 1852 — докторську. Спочатку М. Бунге викладав у Ніжинському ліцеї, а з 1850 р. повернувся до Київського універ­ситету, де читав ряд пов'язаних з еконо­мікою курсів аж до 1880 р. У 1879—1881 рр. М. Бунге товариш міністра фінансів, у 1881—1886 рр. він — міністр фінансів, а в 1887—1895 рр. — голова Кабінету Міністрів. Помер М.Х. Бунге в 1895 р.

За особливі заслуги в розвитку торгівлі та промисловості у 80-х рр. М.Х. Бунге було обранопочесним членом Товариства для сприяння російській промисловості та торгівлі, яке було створене в 1867 р. і проіснувало аж до 1817 р.

Бунге фактично першим в 1865 р. увів у науковий вжиток поняття біржевого товариства, яке надавало біржі корпоративний характер (вперше трапляється в статуті Київської біржі, в розробці якого ак­тивну участь брав М. Бунге в 1865 р.).

На особливу увагу заслуговує діяльність М. Бунге на посаді міністра фінансів, оскільки саме тут у нього з'явилась можливість втілити на практиці свій багатий науковий досвід. Та на жаль, не­врожаї, які супроводжували роки перебування на посаді М. Бунге, не дали йому змоги втілити в життя всі свої задуми щодо віднов­лення зруйнованого Кримською війною фінансового добробуту і ста­більності. Але незважаючи на ці перепони економісти-історики все ж досить позитивно оцінюють Бунге-міністра, бо саме його послідов­ними і виваженими діями було підготовлено той ґрунт, на якому зростали майбутні реформи.

Основні праці:

• Курс статистики. — К.,1865, 1876.

• О восстановлении металического обращения в России. — К., 1877.

• Очерки политэкономической литературы. — СПб., 1895.

• Основания политической экономии. — К., 1870.

Теория кредита "Современник". — К., 1852.

У той час курс політичної економії майже у всіх університетах читався на юридичному, камеральному та історико-філологічному факультетах. М.Бунге майже не відділяє поліційне право від економічних дисциплін. Довгі роки, обіймаючи кафедру поліційного права, він читав загальні та спеціальні курси з політичної економії та статистики і плідно працював у цій галузі економічної науки. З кожним роком зростав його науковий авторитет, його слово набу­вало все більшої ваги. Тому можна твердити, що його думку багато важила у вирішенні питання про місце політичної економії та стати­стики в університетській освіті.

Розкриваючи специфіку викладання навчальних дисциплін на юридичних факультетах Російської імперії, професор В.Ф. Левитський на початку XX ст. писав, що тут читалися "політична економія, статистика, наука про фінанси, поліційне право, що на 4/5 свого змісту є також наукою економічною,і частково торго­вельне право. Зважаючи на такий склад викладання на юридич­них факультетах, — підкреслював В. Левитський, — сама назва цих факультетів по суті не точна — їх треба було б назвати фа­культетами юридичних та економічних наук".

Статут 1863 р. скасував норму кількості лекцій, і тому кож­на кафедра сама її регулювала. В цілому в університеті викла­дачами різних рангів в середньому читалося по 5 лекцій на тиж­день. Щодо юридичного та історико-філологічного факультетів, то це число становило 4,5 години щотижневих занять зі студен­тами[28].

Статут 1863 р. дозволяв запрошувати до університету закор­донних вчених і зараховувати їх у доктори без захисту дисертацій, а просто з урахуванням їх загальновідомих заслуг перед наукою.

Однією з випробуваних ефективних форм стала участь сту­дентів у програмах конкурсів на кращу наукову розробкутієї чи іншої теми. Справа в тому, що кожного року студентам універ­ситету, по основним предметам, для опрацювання факультетами пропонувалось декілька тем. 4 жовтня 1889 р. затверджено спе­ціальні правила про присудження медалей за твори на ці теми[29]. Студентські праці, в яких розглядались актуальні наукові теми, висувались на конкурс для одержання нагород: золотих та срібних медалей і почесних відгуків.

Серед вихованців Київського університету, що у подальшому зробили вагомий внесок у розвиток економічних наук як в універ­ситетських стінах, так і поза ними, багато тих, хто ще студентом виявив неординарні здібності в науці і був удостоєний радою уні­верситету золотої медалі. Серед них: Іван Вернадський (1840), Георгій Сидоренко (1856), Дмитро Піхно (1873), Микола Цитович (1882)[30], Євген Слуцький (1910).

Окремо варто зупинитись на видатній постаті Євгена Євгеновича Слуцького

(1880—1948), який став родоначальником математичної економіки і фундатором (ра­зом з О.Я. Жінчиним та А.М. Колмогоровим) теорії випадкових процесів.

Є.Є. Слуцький народився 7 квітня 1880 р. в селі Новому Ярославської губернії в сім'ї вчителя-вихователя Новинської учитель­ської семінарії. З часом Слуцькі переїзджають до Житомира, де Євген Євгенович за­кінчив класичну гімназію.

На жаль, прізвище Є. Слуцького ніколи не згадується серед імен видатних вихо­ванців Київського університету. Є.Є. Слуцький вступив на мате­матичне відділення фізико-математичного факультету Київського університету в 1899 р.; в 1903 р. був виключений з університету за участь в заборонених студентських демонстраціях. Завдяки мате­ріальній підтримці бабусі, Є. Слуцький зміг продовжити навчання в Мюнхені, де вступив до Політехнічного інституту й навчався з осені 1903 р. по 1905 р. на машинобудівному відділенні. Як свідчать його сучасники, саме в Німеччині Євген Євгенович захопився політич­ною економією. Політехнічний інститут Є. Слуцький так і не закін­чив, тому що виникла нагода повернутися до Києва. В 1905 р. він знову повертається до університету (але на цей раз на юридичний факультет). В 1911 р. Є. Слуцький закінчує університет, предста­вивши на конкурс працю "Теория предельной полезности", яка була удостоєна золотої медалі. Вона не була опублікована, але, на ща­стя, недавно її вдалось відшукати у відділі рукописів бібліотеки імені Вернадського. Робота являє собою величезний трактат (400 сто­рінок машинопису), її важко оцінювати, бо в ній використовувався складний математичний апарат, важкий для економістів. Після за­кінчення університету Є. Слуцький до переїзду в Москву в 1926 р. працював у Комерційному інституті. В цей час він захопився мате­матичною статистикою і опублікував в 1913 р. монографію "Теория корреляции случайньїх векторов". А в 1915 р. в італійському журналі "Giornalle degli economisti revista di statistica" (\/оІ. И, №1) вийшла стаття "До теорії збалансованого бюджету споживача", яка принесла Є. Слуцькому всезагальне визнання.

В 1926 р. Є. Слуцький переїздить до Москви для роботи в ЦСУ.

З 1939 р. Є.Є. Слуцький почав працювати в математичному інсти­туті імені В.А. Стєклова АН СРСР. В 30-^0-х роках Є. Слуцький займався виключно математикою.

По поверненню з евакуації з Ташкента у нього виявили рак ле­генів, а вже в березні 1948 р. Є.Є.Слуцького не стало.

Є. Слуцького вважають засновником праксеології. Тадеуш Ко-тарбінський, один із найвідоміших спеціалістів в області праксео­логії, в своїй праці "Трактат про гарну роботу" писав: "Тут не можна не згадати про твір, в якому знайшла свій найбільш яскравий вираз залежність праксеологічних проблем від проблем із області ще більш загальних досліджень, із області загальної теорії комплексів і подій. Ми маємо на увазі опубліковану в 20-х роках в Києві українською та німецькою мовами працю Слуцького..." Мова йде про "Етюд до про­блеми побудови формально-праксеологічних засад економіки", яка була опублікована в 1926 р. українською та німецькою мовами[31]. Основні праці:

• Теория корреляции случайньїх векторов. —1913.

• До теорії збалансованого бюджету споживача. — 1915.

• Теория предельной полезности. — 1911 р.

Науковому і професійно-викладацькому зростанню вчених Київського університету сприяв публічний захист ними дисер­тацій.

У період з 1834 до 1884 р. Університетом св. Володимира вче­ного ступеня магістра політичної економії та статистики з пред­ставленням і публічним захистом дисертації було удостоєно п'ять осіб і дві особи — вченого ступеня магістра поліційного права. Це Олександр Гейсман (1849), Георгій Сидоренко(1858), Григорій Цехановецький (1859), Микола Зібер (1871), Афіноген Антоно­вич (1877), Іван Тарасов (1875), Дмитро Піхно (1876)[32].

У період з 1834 до 1884 р. Університетом св. Володимира вче­ного ступеня доктора політичних наук із представленням і публічним захистом дисертації було удостоєно сім осіб: Ми­кола Бунге (1852), Василь Незабитовський (1863), Георгій Сидоренко (1869), Григорій Цехановецький (1869), Іван Сокальський (1872), Ілларіон Кауфман (1877), Афіноген Антонович (1883)[33].

Георгій Дмитрович Сидоренко(1832—1899) народився в м. Ніжині.

Початкову освіту одержав у місцевому повітовому училищі, із якого був переведений в II Київську гімназію на безкоштовне утримання за клопотанням колишнього професора Київського університету О.І. Ставровського, який звернув на Г. Сидоренка увагу, перебуваючи з пере­віркою в Ніжинському повітовому училищі.

В 1856 р. закінчив історико-філологічний факультет Київського університету, після чого був залишений тут для викладання під ке­рівництвом професора Бунге та для підготовки до магістерського звання. При цьому він рахувався на посаді вчителя Білоцерківської, а потім — з 1857р. — II Київської гімназії.

В 1858 р. захистив дисертацію на здобуття вченого ступеня ма­гістра політичної економії та статистики.

З 1859 р. по 1861 р. перебував у закордонному відрядженні з науковою метою. Після повернення в 1862 р. був призначений ви­конуючим обов'язки екстраординарного професора кафедри законів про державні повинності та фінанси.

В 1863—1864 навчальному роках викладав політичну економію та статистику студентам юридичного факультету, які вперше слухали цю дисципліну згідно зі статутом 1863 р.

В1867—1870 рр. та в 1873—1876 рр. —декан юридичного фа­культету.

В 1869 р. одержав ступінь доктора політичної економії та стати­стики і викладав в університеті до 1886 р.Основні праці:

• Тюрго. Политико-экономическое учение его в теории и в практическом применении. —1858. (рукопис).

• Значение рекрутской повинности в ряду систем формирования и комплектования войск // Университетские известия. — 1869.

• Исторический очерк налогов на сахар в России // Универси­тетские известия. — 1872.

12 % усього професорсько-викладацького складу з числа осіб, яких було залучено до університетського викладання за 20 років з моменту прийняття статуту, становили вихованці Університету св. Володимира. Не останню роль у підготовці викладацьких кадрів зіграла нова структура, створена в 1863 р. уперше саме в цьому університеті — стипендіатство для професорського звання[34]. Вона розпочала свою діяльність в 1864 р. Це нововведення було запозичене й іншими імперськими університетами, але лише через п'ять років[35].

1864 до 1884 р. на юридичному факультеті університету з політичної економії, поліційного та фінансового права було висунуто шість стипендіатів для підготовки до професорського звання. Серед них:

...

• Микола Зібер— стипендіат з політичної економії з 1 листопада 1868 р. до 1 травня 1871 р. Після завершення успішно захистився;

• Микола Яснопольський— стипендіат з фінансового права з

1 січня 1872 р. до 16 листопада 1872 р. Не захистився, але працював

професором Ніжинського ліцею князя Безбородько;

,• Дмитро Солодкевич— стипендіат з поліційного права з 19 березня 1871 р. до 19 березня 1872 р. Не захистився, помер внаслідок хвороби;

• Іван Тарасов— стипендіат з поліційного права з 10 березня 1872 р. до 10 вересня 1874 р. У 1873 р. одержав магістерський

ступінь з поліційного права, а докторський — в 1880 р.
Працював професором у Демидівському ліцеї;

• Олександр Рождественський— стипендіат з поліційного права з 16 грудня 1878 р. до 16 грудня 1881 р. Магістерського ступеня не здобув;

• Микола Цитович— стипендіат з поліційного права з 4 листопада 1883 р. до 4 листопада 1884 р. Магістерський ступінь здобув у 1889 р.[36]

Микола Петрович Ясно польський(1846—1920). Народився в м. Києві. Закінчив юридичний факультет Київ­ського університету, викладав політичну економію в Новоолександрійському сіль­ськогосподарському інституті.

З 1 січня 1872 р. до 16 листопада 1872 р. — стипендіат з фінансового права. Після закінчення не захистившись, був професором ліцею князя Безбородька і ви­кладав на Вищих жіночих курсах у Києві.

З 1889 р. і до кінця свого життя (1920 р.), перебуваючи на посаді ординарного про­фесора, викладав фінансове право в Київ­ському університеті. Основні праці:

• О географическом распределении государственньїх доходов и расходов России. — К. — 1890, 1897. — Том І, II.

• Об условиях торговли Юго-Западного края и Малороссии с Северо-Западныи и особенно польскими рынками // Записки Императорского Русского Географического Общества. — 1873 р. — Т. 1.

• Железньїе дороги из Малорусского края к Балтийскому морю — Санкт-Петербургские Ведомости. — 1868. — № 143.

• Зкономическая будущность юга России и современная его отсталость // Отечественные записки. — 1871.

Університет не стояв осторонь процесів, які відбувалися в суспільстві. З метою популяризації реформ, які проводив уряд, і для зближення самого університету із суспільством, за рішенням ради в 1863 р. відкрито постійні "безкоштовні публічні лекції з предметів, що найбільше цікавлять публіку"[37].

У 1863 р. було організовано окремий відділ при бібліотеці, виключно для студентів. У 1866 р. створено бібліотечний комітет, потреба в якому вже давно назріла, оскільки колекція бібліотеки збільшилась настільки, що не вміщалася в основному університетському приміщенні. У зв'язку з цим було спорудже­но окремий будинок для бібліотеки.

Належна увага приділялась забезпеченню студентів літерату­рою. До речі, звертає на себе увагу одна з особливостей органі­зації і проведення навчального процесу. Для вивчення курсів із політичної економії, статистики та інших навчальних дисциплін студентам рекомендували не лише російськомовну, але й інозем­ну літературу — англійську, французьку, німецьку. Пристойне знання іноземних мов дозволяло студентам опанувати її.

В історії Київського університету ніколи не було легких часів, особливо це можна сказати про XIX ст., коли одне напруження в суспільстві змінювалось іншим, що відразу відображалось на університетському житті і викладанні політичної економії. "В історії не часто зустрічаються моменти, що пам'ятні таким своє­рідним характером і які становлять такий глибокий інтерес, як наші сімдесяті роки, — писав сучасник, випускник Київського університету А.В. Романович-Славітінський, — понурі й скептичні, вони змінили повні віри і надії шістдесяті роки, коли так легко жилось і щиро вірилось"[38].

.. Імперія щойно здійснила цілий ряд важливих реформ, які мали не просто позитивно вплинути на суспільне і наукове жит­тя, а й надихнути все суспільство на подальші позитивні зрушен­ня. Головне, чого досягли реформи, це скасування кріпосного права, самоврядування міст і земств, військова повинність поширилась на всі суспільні верстви, врешті діяльність уні­верситетів почала базуватися на основах автономії. Але чо­мусь надії на загальне піднесення не справдились. Зростало за­гальне невдоволення: "...незадоволеною була інтелігенція, незаоволеними були класи торгово-промислові, а про селянство і говорити нічого — малоземелля починало пригнічувати його"[39].

Зрозуміло, що такий суспільний настрій не міг позитивно вплива­ти на викладання і розвиток університетської науки і університету взагалі. Навпаки, університет, особливо студентство, відразу реагу­вало на події, якими було насичене тогочасне життя.

З приходом до ректорства у 1859—1862 рр. М.Х. Бунге (за призначенням) намагався поліпшити ситуацію в усіх сферах уніерситетського життя. Слід зазначити, що "Университетские известия" значною мірою були його творінням. Він глибоко пе­реймався студентськими проблемами, був противником боротьби зі студентськими сходками методом покарань, і за це багато хто звинувачував його в заграванні зі студентством. Одначе автори­тет його був надзвичайно великим, як в університеті, так і в суспільстві загалом. Одним із доказів цього було його переобран­ня двічі на посаду ректора (уже після повернення університету виборчого права) в 70—80-х рр.

Студентські заворушення не припинялися з кінця 60-х і проовжувались протягом 70-х рр. Час показав, що благородна пове­дінка М.Х. Бунге була єдино правильною в тих умовах. А.В. Романович-Славітінський, описуючи студентські заворушення 70-х рр., висловлював думку: "Тільки такт ректора Бунге міг стримувати ці заворушення, не доводячи їх до крайнощів. Не стало цього такту — заворушення загострились..."[40].

Проблема заміщення кафедр залишалась актуальною."Од­нією з причин цього явища було, очевидно, те, що як у справі обрання молодих людей з тим, щоб залишити їх при університе­тах або відрядити за кордон, так і в справі приготування їх до професорського звання, забагато залежало від різного роду випадковостей, і справа такої надзвичайної важливості не була підпорядкована будь-якому суспільному плану"[41]. Аби не допу­стити в майбутньому помилок минулого, 21 травня 1884 р. було видано постанову на основі рішення засідання ради "Про поря­док залишення молодих людей при університетах і відряджен­ня за кордон для приготування до професорського звання".