Загальні засади правового статусу фізичних осіб як суб'єктів МПП

Серед суб’єктів міжнародного приватного права значне місце займають фізичні особи – громадяни та іноземці. У доктрині, законодавстві та практиці поняття «іноземець» об’єднує власне іноземних громадян (підданих), осіб без громадянства (апатридів), осіб з кількома громадянствами (біпатридів) та ін.У сучасних умовах до кола осіб, відносно яких діють норми міжнародного приватного права, з урахуванням особливостей їх правового становища відносяться також біженці, особи, яким надано політичний притулок, тощо. Нормами міжнародного приватного права регулюються цивільні, сімейні, трудові, процесуальні права фізичних осіб, а звідси дані особи наділяються певним правовим статусом у міжнародних приватноправових відносинах.

У загальному розумінні правовий статус суб’єкта – це система визнаних і закріплених державою у законодавчому порядку прав та обов’язків даного суб’єкта. Правовий статус фізичних осіб як суб'єктів міжнародного приватного права – це сукупність усіх належних їм прав, свобод та обов’язків. Особливість правового статусу фізичної особи в МПП полягає у тому, що, перебуваючи в іншій державі, вона підпорядковується одночасно двом правопорядкам: своєму вітчизняному (закону громадянства (lex patriae) чи закону постійного місця проживання (lex domicilii)), оскільки зберігає правовий зв’язок з державою свого громадянства чи постійного місця проживання, правовий статус громадянина своєї держави, користується її захистом, підкоряється її законам та правопорядку держави перебування (тієї держави, на території якої фізична особа перебуває у конкретний момент).

Основоположне значення для визначення правового становища фізичних осіб мають загальновизнані принципи та норми міжнародного права щодо прав та обов’язків людини, що містяться у Загальній декларації прав людини 1948 р., Міжнародному пакті про громадянські й політичні права 1966 р., Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права 1966 р. та ін. (наприклад, заборона дискримінації за ознаками раси, національності, статі тощо). Статус фізичних осіб в міжнародному приватному праві визначається також міжнародними угодами, наприклад, Конвенцією про правовий статус біженців від 28.07.1951 р., Конвенцією про правовий статус осіб без громадянства від 28.09.1954 р., іншими міжнародними угодами, що визначають права та обов’язки фізичних осіб у конкретних правовідносинах.

Проте, як свідчить історія розвитку людства, правовий статус іноземців визнавався не завжди. У римському праві іноземці не визнавались суб’єктами права; іноземець був ворогом (hostis), що перебував поза охороною закону. Лише з 212 р. їм було надано статус jus gentium. За часів феодалізму правове становище іноземців характеризувалося повною незабезпеченістю прав, фактичним безправ’ям. Французька революція XVIII ст. викликала зміни у становищі іноземців, проголосивши принципову рівність всіх перед законом та зрівнявши іноземців у правах з власними громадянами. У XIX ст. розвиток міжнародної торгівлі, економічних та культурних зв’язків спонукав до суттєвого укріплення прав іноземців, надання іноземцям цивільної правоздатності без укладання спеціальних міжнародних угод. Обмеження прав іноземців набули характеру спеціальних законів, виключень із загальних засад надання іноземцям національного режиму. Особливого значення у спеціальному законодавстві про статус іноземців набули реторсії. Так, згідно ст. 2 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства»[69] передбачено, що у випадку застосування іноземною державою будь-яких обмежень дискримінаційного характеру до нашої держави, наших громадян чи юридичних осіб, уповноваженими державними органами може бути у відповідь застосовано заходи обмежувального характеру до вказаної іноземної держави, її громадян та юридичних осіб. Метою таких заходів є скасування обмежень, що були введені іноземною державою, та нормалізація відносин між державами.

1.2. Поняття та колізійні питання громадянства

Питання громадянства на міждержавному рівні врегульовано за допомогою чисельних нормативно-правових актів, серед яких можна назвати:

Конвенцію про громадянство заміжньої жінки від 20.02.1957 р. (набула чинності 11.08.1958 р., ратифікована Президією Верховної Ради СРСР 28.08.1957 р.);

Конвенцію про скорочення випадків багатогромадянства та про військову повинність у випадках багатогромадянства від 06.05.1963 р.;

Конвенцію щодо спрощеного порядку набуття громадянства громадянами держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав від 19.01.1996 р.;

Європейську конвенцію про громадянство від 06.11.1997 р. (укладена у м. Страсбург, діє щодо держав-членів Ради Європи)[70];

Двохсторонні міжнародні договори за участю України про усунення випадків подвійного громадянства (наприклад, Договір між Україною та Республікою Узбекистан про запобігання виникненню випадків подвійного громадянства від 05.12.1996 р., Договір між Україною та Грузією про запобігання виникненню випадків подвійного громадянства та усунення вже існуючого подвійного громадянства від 28.10.1997 р.);

Конвенцію, що регулює деякі питання, пов’язані з колізією законів про громадянство від 12.04.1930 р. (Україна не приймає участі);

Конвенцію про скорочення безгромадянства від 30.08.1961 р. (Україна не приймає участі).

У зазначених вище нормативних актах визначено поняття громадянства, відповідно до якого це правовий зв'язок між особою та державою[71], незалежно від етнічного походження особи. У деяких випадках фізична особа може мати подвійне (множинне) громадянство, що означає одночасну належність особи до громадянства двох або більше держав (таких осіб прийнято називати біпатридами); або ж не мати громадянства жодної країни, – і тоді мова йде про особу без громадянства (апатриду). Кожна держава самостійно визначає належність особи до свого громадянства.

Відповідно до положень Закону України «Про громадянство України» від 18.01.2001 р., громадянством України визнається правовий зв'язок між фізичною особою і Україною, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов'язках, а громадянином України називається особа, яка набула громадянство України в порядку, передбаченому законами України та міжнародними договорами України[72].

Проаналізувавши зміст ст. 1 Закону України «Про громадянство України» можна виділити наступні категорії фізичних осіб за ознакою громадянства: громадяни України; іноземні громадяни (піддані); особи з подвійним громадянством (біпатриди) та особи без громадянства (апатриди).

В Україні визнано й закріплено у тексті вказаного Закону наступні принципи, на яких будується законодавство України про громадянство: 1) єдиного громадянства – громадянства держави Україна, що виключає можливість існування громадянства адміністративно-територіальних одиниць України; 2) запобігання виникненню випадків безгромадянства; 3) неможливості позбавлення громадянина України громадянства України; 4) визнання права громадянина України на зміну громадянства; 5) неможливості автоматичного набуття громадянства України іноземцем чи особою без громадянства внаслідок укладення шлюбу з громадянином України або набуття громадянства України його дружиною (чоловіком) та автоматичного припинення громадянства України одним з подружжя внаслідок припинення шлюбу або припинення громадянства України другим з подружжя; 6) рівності перед законом громадян України незалежно від підстав, порядку і моменту набуття ними громадянства України; 7) збереження громадянства України незалежно від місця проживання громадянина України.

Одним із визначальних з названих принципів, що має неабияке значення для врегулювання колізійних питань громадянства в Україні, є принцип єдиного громадянства, закріплений Конституцією України. Якщо громадянин України набув громадянство (підданство) іншої держави або держав, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України; якщо ж іноземець набув громадянство України, то у правових відносинах з Україною він також визнається лише громадянином України. Однак, незважаючи на це, Закон України «Про громадянство України» містить виключення, що допускають виникнення подвійного громадянства, до яких, зокрема, віднесено випадки коли: а) діти при народженні одночасно з громадянством України набувають також громадянство іншої держави; б) діти, які є громадянами України і усиновлені іноземцем, набувають громадянство усиновителя; в) громадянин України автоматично набув громадянство іншої держави внаслідок одруження з іноземцем; г) згідно із законодавством іншої держави її громадянство надано громадянину України автоматично без його добровільного волевиявлення і він не отримав добровільно документ, що підтверджує наявність у нього громадянства іншої держави.

Відповідно до положень названих вище міжнародний конвенцій з питань громадянства, Закону України «Про громадянство України» кожна держава в односторонньому порядку визначає свої громадян. Підставами для набуття громадянства можуть бути походження, територіальний принцип, прийняття до громадянства, поновлення у громадянстві, усиновлення, встановлення опіки чи піклування над дитиною тощо. При цьому, як відмічає О.Р. Кибенко, різноманітні колізійні питання (громадянство дітей, громадянство осіб при зміни їх сімейного статусу, встановлення над ними опіки та піклування тощо) вирішуються національними законами, як правило, на користь власного громадянина. Внаслідок такого підходу у фізичних осіб часто виникає подвійне громадянство, що складає основну колізійну проблему у міжнародному приватному праві[73]. Отже, подвійність громадянства виникає внаслідок колізій законодавства різних країн щодо набуття і втрати громадянства, міграційних процесів, реєстрації шлюбів з іноземцями тощо.[74]

Слід зазначити, що біпатриди користуються правами і виконують обов’язки відносно держав, громадянами яких вони є. У пункті 1 ст. 2 Закону України «Про громадянство України» закріплений підхід щодо біпатридів, який застосовується у переважній більшості країн, відповідно до якого така особа у правових відносинах з Україною визнається лише громадянином України. Однак складними проблемами, що виникають в міжнародному приватному праві та потребують свого вирішення щодо біпатридів, є, наприклад, їх участі у приватизаційних процесах, реалізації ними права власності на землю, нерухоме майно, реалізація права на житло, освіту, виконання військового обов’язку[75]. Особливо відчутно проявляється це у випадку, коли біпатрид перебуває на території третьої країни, громадянином якої він не є. У такому випадку виникає колізія з питання визначення особистого закону такої особи, що має бути застосований до вирішення тих чи інших приватноправових питань.