Створення і функціонування компаній.

Реєстрація компаній. Основні питання, пов'язані з формальною стороною реєстрації компанії, врегульовані Першою директивою «Про гласність» № 68/151/СЕЕ. У Директиві розглядаються три основні групи питань, що зачіпають захист інтересів третіх осіб.

Перша група включає перелік основних документів компанії і мінімальний об'єм інформації, що надаються при реєстрації компанії і публікації. На момент прийняття Директиви в державах-членах практикувалися три основні способи реєстрації: а) запис в реєстрі; б) депонування в спеціалізованому відділі канцелярії суду; в) публікація в одному або декількох вісниках. Так, в Німеччині, Італії і Франції гласність здійснювалася за допомогою запису або депонування в торговому реєстрі або реєстрі товариств. У Бельгії, Люксембурзі і Голландії в основному використовувалася публікація в офіційному віснику.

Директивою ж передбачається складніша схема. На реєстроване товариство повинна бути заведена справа у відповідному реєстрі. На розсуд держави це може бути або центральний, або торговий реєстри, або реєстр товариств. Повну або часткову копію необхідного компанії документу, опублікованого таким чином, можна отримати поштою за певну фіксовану плату.

Крім цього, документація підлягає обов'язковій, частковій або повній публікації (або у формі згадки про депонування документа в справу або його запису в реєстр) в офіційному національному виданні.

Таким чином, обов'язковій публікації підлягають:

1) інформація про структуру товариства (засновницький договір, статут, зміни в засновницькі та інші документи, судове рішення про розпуск);

2) інформація про представницькі органи, органи управління і контролю (призначення, зняття з посади осіб, що мають законні повноваження здійснювати операції від імені товариства і представляти товариство; призначення та ідентифікація ліквідаторів, а також їх повноваження, якщо це не випливає із закону або статуту);

3) основні дані фінансового і облікового характеру: розмір підписного капіталу, баланс і рахунки прибутків і збитків за кожен фінансовий рік;

4) інформація про перенесення юридичної адреси;

5) інформація про розпуск компанії;

6) судове рішення про недійсність компанії.

Співіснування двох обов'язкових методів публікації тягне за собою небезпеку розбіжності в текстах. У зв'язку з цим відповідність інформації, опублікованої в пресі, тій, яка депонована в справі або записана в реєстрі, повинно бути гарантовано державами-членами, які покликані вжити для цього необхідні заходи. Будь-яка невідповідність опублікованої в пресі інформації не може бути протиставлена третім особам, якщо тільки товариство не доведе, що треті особи були ознайомлені з текстом, який депоновано в справу або записано в реєстрі. Отже, текст, що депонований або зареєстрований, є достовірним, а помилка виникла пізніше, під час його публікації, яка здійснювалася на підставі матеріалу, що депонований або зареєстрований.

Друга група питань, врегульованих Директивою, — відповідальність за непублікацію відповідної інформації. Загальний принцип Директиви: непротиставність третім особам неопублікованих операцій і відомостей. Таким чином, передбачається єдина санкція за непублікацію відповідних документів про операції або необхідні відомості — їх непротиставність третім особам. Проте сама по собі неопублікована операція не є нікчемною. Йдеться про неможливість товариства посилатися на неопубліковані операції у відносинах з третіми особами.

Винятком із загального правила є випадки, коли товариство доведе, що треті особи знали або повинні були знати про неопубліковані операції. Отже, подібні операції і відомості можна протиставити третім особам. В той же час п. 7 ст. 3 Директиви свідчить, що треті особи можуть самі посилатися на операції і відомості, відносно яких ще не були виконані формальності по публікації, якщо тільки публікація не тягне їх недійсності.

Дійсність зобов'язань товариства. Складнощі, що виникають на практиці в процесі заснування товариства, викликали необхідність у врегулюванні питань про дійсність актів, укладених в період його реєстрації. В більшості випадків товариство бере на себе всі зобов'язання після офіційної реєстрації. Проте можливо й інше: товариство так і не буде створено або не набуде статусу юридичної особи. У зв'язку з цим необхідно чітко визначити, в якому ступені зобов'язання, взяті на себе особами, що діють від імені товариства, зобов'язують останнє.

Вихід вказаний у Директиві, в ст. 7 якої йдеться про те, що у випадку укладення договору від імені товариства, що знаходиться в процесі заснування, до набуття останнім статусу юридичної особи, і якщо товариство не бере на себе зобов'язання по операціях, укладених від його імені, особи, що уклали ці операції, несуть солідарну і необмежену відповідальність, якщо немає угоди про інше. Проте в Директиві не зачіпаються такі питання, як формальності по укладенню угоди, механізм і умови передачі зобов'язань товариству. Отже, це регулюється нормами національного законодавства.

Таким чином, проводиться розмежування між зобов'язаннями, що виникли в процесі формування товариства, з одного боку, і зобов'язаннями, що виникли вже після його реєстрації, з іншого боку.

У другому випадку товариство в процесі своєї діяльності виступає через свої представницькі органи. В цілях забезпечення інтересів учасників і третіх осіб обсяг і умови їх повноважень необхідно підпорядкувати чіткому і ясному регулюванню.

Третя група питань, врегульованих Директивою, — недійсність товариства. У Директиві робиться спроба пом'якшити негативні наслідки визнання товариства недійсним. Зокрема, приділяється увага правовим засобам запобігання неправильному складанню засновницьких документів: на вибір пропонується введення контролю з боку державної влади і нотаріальне оформлення. Так, ст. 10 Директиви визначає, що якщо в державі-учасниці не передбачено на момент реєстрації товариства превентивного, судового або адміністративного контролю, функції контролю над відповідністю засновницьких документів законодавству покладаються на нотаріуса.

Юридичний режим недійсності. Відносно визнання компанії недійсною в Директиві міститься вичерпний список підстав для такого визнання, що означає, що держави можуть його тільки зменшити. Такими, відповідно до ст. 11 Директиви, є відсутність засновницьких документів або недотримання формальностей по оформленню, таких як превентивний контроль або нотаріальне посвідчення; визначення в статуті цілей товариства, що суперечать публічному порядку або законодавству; відсутність в засновницьких документах або в статуті вказівок або на найменування товариства, або на характер, або на розмір внесків, розмір статутного капіталу або мети товариства; недотримання норм національного законодавства щодо оплати мінімального розміру статутного капіталу і т.д.

Окремої уваги заслуговує той факт, що серед випадків визнання компанії недійсною відсутній пункт про недотримання формальностей щодо публікації інформації. Дійсно, публікація засновницьких документів є умовою створення компанії. З юридичної точки зору до цього моменту компанія вважається не створеною і не наділеною статусом юридичної особи. Отже, мова може йти лише про компанії, створені де-факто.

У зв'язку з цим Суд ЄС ухвалив, що режим недійсності відповідно до Першої директиви 1968 р. непридатний у випадках, коли акти були здійснені від імені товариства з обмеженою відповідальністю, існування якого не зафіксоване у відповідному державному реєстрі зважаючи на недотримання формальностей заснування компаній, передбачених національним законодавством. Таким чином, необхідно розрізняти, з одного боку, компанії, які були засновані, навіть якщо в процесі їх створення були допущені деякі помилки, і про їх створення треті особи могли дізнатися з офіційно опублікованої інформації, і, з іншого боку, компанії, які так і не були створені зважаючи на недотримання ряду законодавчих вимог. У першому випадку компанії підпадають під сферу відання Директиви, а сама компанія може бути визнана недійсною. Другий випадок, як це було визначено Судом ЄС, не підпадає під сферу відання права ЄС.

Недійсність компанії повинна бути оголошена за допомогою винесення судової ухвали. Дана вимога надає додаткові серйозні гарантії захисту інтересів засновників і третіх осіб. Сама процедура ухвалення судового рішення Директивою не врегульована, отже, це питання відноситься до відання держав-учасниць. У будь-якому випадку рішення повинно бути в обов'язковому порядку опубліковане в офіційному виданні після його депонування або запису в реєстрі. Саме факт публікації робить рішення протиставним третім особам. Термін позовної давності в даному випадку встановлений в шість місяців з дня публікації рішення про недійсність, якщо національним законодавством передбачена можливість для третіх осіб подавати позов відносно рішення про недійсність.

Публікація інформації відносно філій,заснованих в державах-учасницях. Одним із способів реалізації права на свободу заснування є відкриття філії. У зв'язку з цим відсутність координації відносно публікації інформації сприяє наявності суперечностей в сфері захисту прав учасників і третіх осіб. Йдеться, з одного боку, про компанії, які ведуть діяльність на території іншої держави-учасниці за допомогою свого відділення, і, з іншого боку, компанії, які ведуть діяльність на території цієї держави за допомогою заснованої там філії. Це зумовило необхідність прийняття Одинадцятої директиви ЄС N 89/666, яка регулює питання публікації інформації відносно філій компаній.

Дія одинадцятої директиви розповсюджується як на філії компаній, заснованих в одній з держав-членів ЄС, так і на філії компаній, заснованих в третіх країнах (ст. 7), тобто за межами ЄС. При цьому відносно філії діє законодавство держави реєстрації самої філії, а не його основної компанії. Публікації підлягає аналогічний перелік інформації, що міститься в Директиві 1968 р.: адреса філії, діяльність філії, місце і номер реєстрації компанії, інформація про засновників компанії і т.д. При цьому перелік може бути розширений на розсуд держави-учасниці.

Товариство з одним учасником. З метою залучення індивідуальних підприємців до економічної діяльності інститути ЄС були вимушені визнати таку форму, як товариство з одним учасником. У зв'язку з цим була прийнята Дванадцята директива № 89/667, яка переважно є рамковим документом. Директива визнає право створення подібних товариств лише за товариствами з обмеженою відповідальністю (ст. 1). Дванадцята директива передбачає можливість наявності одного учасника з моменту реєстрації товариства, а отже, зосередження в його руках всіх часток. Більше того, в національному законодавстві може бути передбачене створення акціонерних товариств з одним учасником (ст. 6 Дванадцятої директиви).

Директива містить пряме розпорядження державам-членам визнати такі товариства за фактом їх створення, при цьому за державами збережена велика частка свободи встановлювати той або інший порядок їх створення і регулювання їх правового режиму. З огляду на те, що питання про координацію законодавства держав-членів про групи компаній до цих пір не вирішене, держави можуть встановлювати у внутрішньому законодавстві спеціальні положення або санкції у випадках, коли фізична особа є єдиним учасником декількох товариств. Аналогічна норма міститься в Директиві і відносно випадків, коли товариство з одним учасником або будь-яка інша юридична особа є єдиним учасником іншого товариства.

Директивою встановлюються деякі принципи функціонування, пов'язані з характером подібних товариств. Так, єдиний учасник виконує функції загальних зборів, а ухвалювані ним рішення повинні бути занесені в протокол зборів або оформлені у письмовій формі. Проте не уточнюється компетенція самих зборів і не передбачається наявність керівника, що представляє деяку гнучкість у функціонуванні товариства.

Договори, укладені, між єдиним учасником і представленим ним товариством повинні також бути занесені в протокол або складені у письмовій формі. Це правило, на розсуд держави, може не розповсюджуватися на поточні операції, укладені в звичайних умовах (ст. 5 Дванадцятої директиви).

В цілому ж в Дванадцятій директиві приводиться незначний перелік дуже загальних положень. Директива повинна була бути імплементована не пізніше 1992 р., проте більшість держав до цих пір цього не зробили. В результаті на практиці використовуються різні режими в державах-учасницях відносно товариств з єдиним учасником. Це питання фактично залишилося за рамками гармонізації.

Статутний капітал компанії. Більше одинадцяти директив прийнято в Європейському Союзі з метою координації законодавства про компанії. При цьому однією з найбільш важливих є Друга директива «Про капітал» № 77/91. Метою даної Директиви є «координація гарантій, які потрібні в державах-членах від компаній і стосуються захисту інтересів, як учасників, так і третіх осіб відносно створення акціонерних товариств, а також підтримки і зміни їх статутного капіталу, щоб зробити ці гарантії еквівалентними». Необхідно відзначити, що положення Директиви стосуються тільки публічних компаній держав-членів. Основною метою Директиви було забезпечення захисту акціонерів і кредиторів цих компаній. Для цього в ній були передбачені положення: 1) стосовно доступу до інформації про капітал компанії; 2) встановлюючі мінімальний розмір статутного капіталу; 3) передбачаючі необхідні заходи по підтримці капіталу на первинному рівні при дотриманні інтересів акціонерів і кредиторів.

У засновницьких документах обов'язково повинна міститися наступна інформація: юридична адреса; номінальна вартість підписуваних акцій і їх кількість; кількість підписуваних акцій без вказівки їх вартості, якщо такі акції можуть бути випущені за національним законодавством; спеціальні умови, що обмежують передачу акцій; інформація про іменні акції і акції на пред'явника, умови їх конвертації (якщо дана процедура не встановлена законом); сума підписного капіталу на момент реєстрації компанії або на момент отримання дозволу на ведення комерційної діяльності і т.д.

Відповідно до ст. 6 Другої директиви мінімальний розмір статутного капіталу товариства повинен складати не менше 25 тисяч євро. При цьому кожні п'ять років Рада ЄС за пропозицією Європейської комісії повинна переглядати цей розмір з урахуванням інфляції та інших економічних чинників.

На момент створення товариства повинно бути сплачено 25% номінальній вартості кожної акції. Статутний капітал може складатися із внесків в натурі. Їх вартість в грошовому виразі підлягає незалежній експертній оцінці і офіційній публікації. Ця оцінка повинна бути проведена до реєстрації товариства і до отримання ліцензії (якщо це потрібно відповідно до національного законодавства). Внески в натурі повинні бути сплачені повністю протягом п'яти років з моменту реєстрації товариства або отримання дозволу на ведення справ.

Згідно ст. 18 Директиви компанія не може підписуватися на свої власні акції. Проте якщо національне законодавство дозволяє це, то таке придбання повинне відповідати наступним умовам: рішення про придбання повинне бути прийняте загальними зборами акціонерів; номінальна вартість всіх акцій, що набуваються, не повинна перевищувати 10% підписного капіталу товариства; придбання акцій не повинно призвести до зменшення активів товариства нижче суми підписного капіталу і нерозподілених резервів; придбанню підлягають тільки повністю сплачені акції.

Рішення про збільшення статутного капіталу також приймається загальними зборами акціонерів більшістю в 2/3 голоси. У національному законодавстві може бути передбачена можливість прийняття рішення простою більшістю голосів, якщо в голосуванні беруть участь власники не менше половини підписного капіталу. При збільшенні статутного капіталу акції, забезпечені грошовими внесками, повинні бути в першу чергу запропоновані акціонерам пропорційно їх часткам в статутному капіталі.

Рішення про зменшення статутного капіталу здійснюється або за рішенням загальних зборів акціонерів (більшістю в 2/3 голоси акціонерів, що беруть участь в голосуванні), або за рішенням суду. Рішення про зменшення статутного капіталу повинно бути обов'язково опубліковане. При цьому вимоги кредиторів, передуючі його публікації, підлягають задоволенню до того, як розмір статутного капіталу буде зменшений. Зменшення статутного капіталу не буде дійсним до тих пір, поки не будуть сплачені борги або судом не буде прийнято рішення про необґрунтованість даних вимог.