Рівень 3. Дайте розгорнуту відповідь на питання:

Дайте розгорнуту відповідь на питання:

Розвиток ідей античної філософії.

Слово “античний” в перекладі з давньогрецької мови означає "давній". В усталеному вживанні воно позначає початок європейської культури та цивілізації, тобто греко-римський давній світ. Відповідно до “античної філософії” входять філософські здобутки цього світу. Поняття “антична філософія” ширше від поняття “давньогрецька філософія”, бо охоплює, крім давньогрецької, ще елліністичну, римську й олександрійську філософії. Зазначену відмінність понять можна побачити через окреслення етапів розвитку античної філософії:

1 етап — натурфілософський (фізичний), абo рання класика (VII— V ст. до н.е.)

2 етап — висока класика (V—ІV ст. до н.е.)

З етап — пізня класика, або завершальний цикл античної філософії. До нього входять періоди:

• елліністична філософія (IV—І ст.до н.е.).

• олександрійська філософія (І ст. до н.е. — V—VІ ст.).

• римська філософія (І—VI ст. н.е.).

На двох перших етапах поняття античної філософії збігається з поняттям давньогрецької філософії, а в подальшому історичному розвитку сюди додалися і філософські досягнення інших, культурно споріднених із Грецією регіонів. Проте і надалі грецька філософія була основною складовою античної філософії, оскільки поставала як вихідна інтелектуальна засада та освячений традицією взірець філософствування. Внаслідок цього не можна вважати великою помилкою використання в деяких ситуаціях цих термінів в якості синонімів.

Найважливішою особливістю античної філософії було те, що саме в античному світі вона (на відміну від давньосхідних культурних регіонів) вперше відокремилась від інших сфер діяльності (таких, наприклад, як релігія, родова міфологія, життєва мудрість) і постала як автономний напрям знання та пізнання (1). Антична філософія була також відкритою і доступною (для усіх вільних громадян, крім жінок) (2), терпимою до різних думок і позицій (за виключенням атеїзму) (3), динамічною і пластичною (4). Останнє проявилось у її розмаїтості, а також у тому, що в античній філософії були наявні зародки різних напрямів подальшої філософії.

Причинами народження античної філософії стали: перехід від бронзового віку до віку заліза; розвинуті технології діяльності (знаряддя праці, зброя із заліза); формування та утвердження нового суспільного ладу - рабовласницького; товарно-грошові відносини, що вперше у світовій історії посіли провідне місце у житті суспільства; встановлення демократичного ладу та зростання самосвідомості народу (демосу) і індивідуального (вільного) громадянина міста-держави (полісу); збагачення культури; плідні контакти греків із країнами Стародавнього Сходу; характер античного релігійно-міфологічного мислення з його меншою, ніж на Сході, залежністю від релігійного культу і більшою зорієнтованістю на раціональне осмислення дійсності, що сприяло розвитку абстрактного мислення тощо.

Незважаючи на кількість шкіл, союзів, напрямків, які вели постійну полеміку між собою, антична філософія залишається цілісною системою розвитку філософського мислення. Термін "філософія" (грец. рhilio - "любов", sophiа - "мудрість") уперше зустрічається у Піфагора, а філософами називали людей, які прагнули до мудрості і правильного способу життя. Грецькі мислителі зуміли визначити коло найперших філософських проблем, накреслити шляхи їх розв'язання. Для них життя - це філософія, а філософія - це життя.

Питання 2. Логіка розвитку античної філософії.

а) ідеї та представники античної натурфілософії.

Антична філософія бере свій початок з іонійської (мілетської) філософії (узбережжя Малої Азії), яка за своєю суттю є першою історичною формою теоретичного знання і раціонального світосприймання. Цей ранній період розвитку філософської думки називають натурфілософським, оскільки головним об'єктом філософської рефлексії стає природа (лат. "фісіс" - природа). Центральною проблемою, яку підняла і поставила іонійська філософія була проблема першопричини чи початку (архе) всього існуючого. Фалес Мілетський (приб. 625 - 545 рр. до н.е.), засновник мілетської (іонійської школи), вважав таким початком воду. Волога, на його думку, є головним фактором, який підтримує життя. Крім цього вона має здатність перетворюватися на лід, пару. На думку Анаксимандра (610-547рр. до н.е.), учня Фалеса, таким початком є "апейрон", щось невизначене та безмежне, оскільки лише безмежне здатне породжувати все, що лише може існувати. За твердженням Анаксимена (585 - приб. 525 рр. до не) початком повинно бути щось невизначене, нескінчене (як в Анаксимандра), і в той же час доступним для сприйняття (як у Фалеса). Це - повітря, стихія, яка перебуває у вічному русі, є активним, живим, творчим першопочатком.

Таким чином, визначальною тенденцією цієї школи було намагання знайти єдність у багатоманітності речей, яку можна опанувати тільки розумом. Перший початок породжує всю багатоманітність речей, обіймає все існуюче, оформлюючи його в упорядкований Космос, і керує його рухом та розвитком. Важливо й те, що перші філософи доводили, обґрунтовували свої твердження, що відкривало перспективу їх змін та нарощувань.

Наступний мислитель цього періоду Геракліт Ефеський (приб. 544 - 483 рр. до н.е.) у своїх міркуваннях випереджає попередніх мислителів. Він визначає буття як щось змінне, суперечливе і таке, що перебуває у вічному русі, постійній боротьбі (принцип "все тече"). Першопричина буття має бути рухомою та динамічною - це вогонь. Він трактує космос, космічне життя у формі єдиного світового процесу ритмічного спалахування і згасання вічно живого вогню, в якому ніщо не залишається незмінним, а постійно виникає і зникає, переходить з одного стану в інший. Цей космічний процес визначає Логос - єдиний світовий закон, особлива мудрість, порядок. Геракліта вважають батьком діалектики, адже саме він сприйняв світ як зміну, динаміку, боротьбу та поєднання протилежностей.

На території Південної Італії розвиваються дві філософські школи - піфагорейська і елейська. Піфагорейська школа була утворена у 533 році Піфагором (570 - приб. 500 рр. до н.е.). На питання: "Що є початком всього?", Піфагор відповідає: все є число. Число Піфагором мислиться не є чимось абстрактно-поняттєвим, а конкретним (лінія, трикутник, квадрат чи інші фігури). Прийнявши принцип "все є число", піфагорійці вперше в античній філософії заговорили про структуру світобудови, що проявляється у кількісній визначеності кожної речі, предмету, і всього космосу, як таких, що мають міру, є гармонійними, впорядкованими певним чином.

В кінці VI - на початку V ст. до н.е. в італійському місті Елея формується новий напрямок давньогрецької філософії - елейська школа, яку представляв Парменід (540 - 470рр. до н.е.). Засада філософської доктрини мислителя сформульована у принципі: "буття існує, а небуття не існує": буття, як щось реальне, можна помислити, сприймати, а небуття не можна ні мислити, ні будь-яким способом сприймати. Саме у такий спосіб стверджувалась принципова єдність всього в світі. В міркуваннях Парменіда ми зустрічаємо ототожнення мислення і буття: "одне й те ж думка і те, про що думка існує". Мислитель вважає, що існує два шляхи пізнання світу - шлях істини і шлях гадки. Тільки завдяки раціональному пізнанню ми можемо осягнути істинну сутність буття, а не за допомогою гадки, яка побудована на чуттєвому сприйнятті і має справу лише з мінливістю. Отже тут ми стикаємось із усвідомленням умов пізнання та визнання якості знань. Вчення Парменіда продовжив його учень Зенон (приб. 490 - 430 рр. до н.е.), який створив цілу низку апорій (логічних головоломок) з метою захисту вчення Парменіда про єдність та неподільність буття, а також заперечення у цьому зв'язку можливості існування руху, зміни, багатоманітності видимого світу.

Емпедокл (приб. 490-430 рр до н.е.) вважав буття вічним, незнищуваним, непорушним. Однак він намагався пояснити процеси, що відбуваються в світу через взаємодію чотирьох елементів (вогню, повітря, води, землі) та двох протилежних космічних сил - Любові і Ворожнечи: Любов забезпечує єднання всього, а Ворожнеча спричиняє до роз'єднання. Взаємна дія цих сил є вічним процесом, що визначає весь космічний ритм буття.

Анаксагор (500 - 428 рр. до н.е.) вважав, що світ складається не з чотирьох елементів, а з нескінченого розмаїття частинок (гомеомерій), кожна з яких містять у собі всі якості та властивості світу. Конкретне поєднання цих частинок зумовлено дією світового Розуму (Нус), який поширює свою владу на всі речі і весь космос.

Одним із найбільш плідних вчень цього періоду був атомізм (Левкіпп (приб. 500 - 440 рр. до н.е.) та Демокріт (460 - 370 рр. до н.е.)). Левкіпп вводить у філософію поняття неподільної частки - атому (грец. - неподільне), а його учень Демокрит, доводячи цю позицію, стверджував, що існує множина атомів та порожнеча, яка є умовою руху, переміщення атомів. Атоми, на думку мислителя, позбавлені таких властивостей, як колір, смак, запах, тощо; натомість наділені зовнішніми властивостями і відрізняються між собою формою, порядком розташування і положенням. Виникнення світу Демокріт розглядає як процес безперервного з'єднання, змішування і роз'єднання атомів. Щодо пізнання, то філософ вважає істинним лише раціональне пізнання, яке має ширші пізнавальні можливості, на відміну від чуттєвого сприйняття, і вищу досконалість. Докладніше із ідеями натурфілософії можна ознайомитись, опрацювавши додаткову літературу.

б) висока класика в розвитку античної філософії.

Приблизно із середини V ст. до н.е. суттєво змінюється усе суспільно-політичне та культурне життя Греції, підносячись на новий рівень. Набувають значення знання, красномовство (риторика), керування настроями натовпу; виникає явище софістики ("софіст" дослівно - „спеціаліст з мудрості" (V -ІV рр. до н.е.). Софісти першими переорієнтували мислення від дослідження космосу до людини. Протагор (бл. 480-410 рр. до н.е.), засновник софістики, виголосив: "Людина - є мірою всіх речей", а також суддею в пізнавальному процесі і сама визначає як істинне, так і неістинне. Горгій (бл. 484-375 рр. до н.е.) стверджував, що оскільки немає абсолютної істини, тоді усе є хибним та умовним.

Справедливо підкреслюючи відносний та суперечливий характер людських знань (те, що для одного є добро - для другого зло), софісти пробуджували інтерес до внутрішнього світу людини, її суб'єктивності. Саме софісти вперше показали відмінність між законами природи та законами суспільства, між тим, що існує „по природі" і тим, що існує „по закону". Вони виділили особливу сферу людської життєдіяльності - сферу культури (на відміну від природи) і протиставили штучне та природне. Незважаючи на ці заслуги, софісти абсолютизувавши відносний характер людських знань. Доводячи відносність усього (закладаючи підвалини релятивізму), софісти руйнували засади моральності людини. Вони залишили людству негативний досвід використання розуму у суто корисливих цілях, що суперечить самій природі розуму.

Справжній антропологічний поворот в античний філософ здійснив Сократ (469-399 рр. до н.е.), який виступив проти софістів, започаткувавши пошуки смислів буття у внутрішньому людському самозосередженні (улюблений вислів Сократа: "Пізнай самого себе"). Філософія повинна вчити людину гідно жити, дбати про свою душу. Сократ увів у вжиток особливий спосіб бесіди – "маєвтику" (дослівно - "допомога породіллі"), коли за допомогою питань і відповідей людина звільняється від плутанини думок, від некритичного сприйняття чужої думки і здійснює сходження до істини. Сам Сократ вважав, що він володіє лише вмінням розпізнавати, де є знання, а де – гадка ("я знаю тільки те, що я нічого не знаю, але інші люди не знають навіть і того"). Доброчесність Сократ вважав вищим благом, ціллю людського життя, бо лише воно дає людині щастя. Доброчесність складається із знання добра, а також вчинків, які відповідали б цим знанням; зло ж твориться людиною через незнання. Сократа називають творцем моральної філософії як людину, яка ціною свого власного життя відстояла свої ідеали.

Діяльність самого Сократа знайшла продовження у творчості так званих "сократичних шкіл", про ідеї та діяльність яких можна дізнатись із додаткової літератури до теми.

Платон (427-347рр. до н.е.) - вірний учень Сократа і творець однієї з найбільш відомих філософських теорій. Створена ним школа під назвою Академія проіснувала 915 років. Платон намагається дати водночас відповідь на ті складні питання, які поставили "фісіологи" і Сократ. Платон вперше створює цілісну філософську систему, яку поділяють на три частини: діалектику ("те, що належить до розмови"), фізику ("те, що стосується природи") та етику (вчення про мораль).

Платон доводив, що дійсність ділиться на два світи: вічний, "істинно існуючий" світ ідей і мінливий, чуттєвий світ речей. За Платоном, все існує тому, що існує особливе буття – ідеї, які відповідають загальним поняттям. Ідеї недосяжні для чуттєвого сприйняття, вони осягаються лише розумом. Другий початок реального світу Платон називає "годувальницею всього сущого". Пізніше це стали називати "матерією": це є первинний матеріал, із якого з'являються усі різноманітні чуттєві речі. Два початки існуючого, що не залежать один від одного, поєднує Бог-деміург: він впорядковує первісний Хаос, вселяє ідеї (розум) у душу Космосу, а душу - в тіло. Космос у Платона має душу. Оскільки душі створені Богом, вони безсмертні. Людська душа складається із трьох частин: розумна, чуттєва (афективна) душа та жадаюча. Перебуваючи у потойбічному світі, людські душі спостерігала світ чистих ідей, але через якусь випадковості вони впали на землю. Вчення про душу пояснює і ієрархію трьох станів у державі-полісі: філософи-правителі (мудрість), воїни (мужність), вільні трудівники (землероби, ремісники - послушність). На думку Платон, коли кожен буде робити свою справу сумлінно і не втручатися у справи інших, коли існує гармонія трьох частин людської душі, тоді держава справедлива.

У гносеології Платон доводив, що, перебуваючи на землі, душа забуває про царство ідей, але прагнення до знань, краси, тощо пробуджують у душі згадку про світ ідей. Отже, знання - це пригадування (анамнезіс) тих ідей, які душа колись споглядала, це прорив до світла (символічний образ печери). Спогади стимулюються мистецтвом діалектики, виявленням протиріч і т.д. В етиці Платон поставав проти неминучості сліпої долі, фатуму, проголошуючи особисту відповідальність людини за свою долю.

Масштабність фігури геніального учня Платона Аристотеля (384-322 рр. до н.е.) коротко виглядає так: систематизатор античних філософських знань, енциклопедист античності, класифікатор наук і творець нових наук (логіки, зоології, біології, психології, етики, поетики, політики і т.д.), мислитель, який створив оригінальну філософську систему, засновник Лікею, вихователь Олександра Македонського. Аристотель розпочинає свою творчість з критики теорії ідей Платона (вислів Аристотеля "Платон мені друг, але істина дорожча"): платонівські ідеї не відрізняються від речей (це непотрібне подвоєння світу); сутність речей не може перебувати поза самою річчю; не зовсім зрозуміле питання про породження речей через причетність до ідей; нерухомі ідеї ніяк не пояснюють народження смерть, зміни, які є в нашому світі.

На думку Аристотеля, дійсність складається з речей, які є єдністю форми та матерії. Сутність речей визначається формою, тому що матерія є лише можливістю буття, бо вона може існувати тільки оформленою. Отже, Аристотель вводить розрізняння можливості та дійсності: можливістю виступає матерія, а форма – це дійсність. Процес переходу від можливості до дійсності вимагав пояснення причин руху і його кінцевої мети. Таких причин є чотири: матеріальна причина (те, із чого виникає річ); формальна причина (що є річ); дійова причина (як є річ); цільова (заради чого є річ). Причиною руху в світі в цілому може бути тільки "Форма усіх форм", яку Аристотель називав Світовим розумом ("першодвигун").

Аристотеля вперше створив логіку як окрему філософську дисципліну, трактуючи її як інструмент (органон) наукового пізнання. Логіка Аристотеля розглядає як зміст мислення, так і його форми. Запровадивши вчення про душу людини, Аристотель створив нові галузі науки – психологію (вчення про душу) та етику (науку про мораль). Він розробив категоріальний апарат етики, приділив увагу пошукам міри (середньої лінії поведінки). Філософ вважав, що людина не може бути справедливою, не прикладаючи для цього свою волю і не керуючись розумом.

У класифікації форм держави Аристотель в основному йде за Платоном стверджуючи, що влада може бути: 1) у однієї людини; 2) у небагатьох; 3) у більшості. Звідси - форми державного устрою, які можуть бути правильними або неправильними. На думку Аристотеля, правильні форми - це монархія, аристократія і політія. Неправильні: тиранія, олігархія, демократія. На відміну від Платона, який вважав найкращою формою правління аристократію, Аристотель вибирає політію, особливістю якої було те, що її основу складав середній прошарок громадян. На думку Аристотеля, за природними здібностями люди поділяються на наділених розумом (це є вільні люди) та на наділених міцним тілом (це є раби); йому належить визначення раба як "знаряддя, яке говорить".

Філософія Аристотеля мала такий великий авторитет в подальшому, що в епоху Середньовіччя фігурувала фраза, яку відносили до філософа: "Сам сказав" (Іpse dixit). В цілому ж філософські вчення Платона та Аристотеля досі є одними з найвпливовіших в світі.

в) пізня антична філософія.

У IV ст. до н.е., завоювавши Схід, Олександр Македонський сприяв взаємному змішуванню грецької та східних культур. З IV ст. до н.е. починає розвиватися так звана елліністична філософія, до якої належав: стоїцизм, епікуреїзм, скептицизм, неоплатонізм. "Дух епохи" визначив особливості проблематики цих шкіл: втрата твердої опори, почуття загубленості при вирішенні питань життя спричинили те, що в елліністичній філософії на перший план виступають антропологічні проблеми, а центром їх – окремий індивід. Переорієнтація на морально-етичні проблеми, індивідуалізм та суб'єктивізм, запозичення вихідних ідей у свої попередників стають вирішальними особливостями пізньої античної філософії.

Епікуреїзм, засновником якого був Епікур (341-270 рр. до н.е.), постав на захист окремого індивіда, а тому основне місце у філософії відводив етиці, мета якої - визначити блаженне, щасливе життя. Основою щасливого життя є досягнення душевного спокою та подолання "трьох страхів": страх неминучості смерті; страх перед природною необхідністю; страх перед карою богів за несправедливе життя. Страхи приводять до страждань; мета щасливого життя – задоволення (гедонізм), а для цього перш за все, потрібне тілесне здоров'я і душевний спокій, рівновага (атараксія).

Стоїцизм виник наприкінці VI ст. до не. і проіснував до III ст. не. Назва походить від грецького слова "стоя", що означає "портик" (альтанка з колонами), де була розташована школа, яку заснував Зенон із Кітіону (336-264рр. до н.е.). Головні представники: Зенон, Хрісіпп, Ціцерон, Сенека, Епіктет, Марк Аврелій.

Людина, з погляду стоїків, прагне не до насолоди, а до самозбереження. Головне для людини - це жити у злагоді зі самим собою і загальним законом Всесвіту ("живи згідно з природою"). Стоїки були переконані, що людині нікуди дітись від своєї долі, тому, за будь-яких обставин, потрібно зберігати душевний спокій, незворушність (стан атараксії). Тому слід виробити у собі чотири чесноти: розсудливість, невибагливість, справедливість, мужність, завдяки яким можна виробити ідеальний спосіб ставлення до світу - "апатію" (відсутність переживань).

Скептицизм (грец. "скептикос" - той, що вагається) формується наприкінці IV ст. до н.е. і проіснував до III ст. не. Засновник - Піррон з Еліди (360-270рр. до н.е.). Скептичне вчення поєднує аналітичні студії та етичні проблеми. Прийшовши до висновку про неможливість однозначного вирішення питання про сутність світу, скептики зосередились на питаннях людського життя. Основне їх питання: що потрібно для щасливого, блаженного життя? Незворушність, байдужість, спокій - усе інше не має значення, оскільки не існує виправданих знань. Щоб досягнути щастя потрібно дати відповідь на питання: якими є речі, як до них ставитись, яку користь ми отримуємо від цього. На перше питання відповіді немає, на друге - краще утриматись від суджень і в результаті ми маємо "користь" – спокій, життєве самовладання ("автаркію"). В своїх так званих "скептичних тропах" скептики докладно аналізували пізнавальні можливості людини і ознаки помилок у пізнанні, за що Г.Гегель (ХІХ ст.) назвав їх діяльність шляхом до наукової критичності.

Неоплатонізм виникає в останній період існування Римської імперії у Ш ст. н.е. і проіснував до VI ст. н.е. Засновник Плотін (295-270 рр. н.е.). Представники: Плотін, Прокл, Порфирій. Особливістю неоплатонізму є те, що він вписував людину в цілісний космічний процес, началом і засадою якого було Єдине – невичерпне, вічне, безмежне і благе. Людина, за Плотіном, має вищу частину душі, що знаходиться у божественному світі, а тому має одвічне прагнення до того світу. Мета людини - повне звільнення від матеріального і повернення у світ істинного буття. Коли людина подолає усе тілесне і ціною великих зусиль та повного зосередження на меті, переживе особливий містичний стан - екстаз, - лише тоді вона може наблизитись до божественного, з'єднатися з Єдиним.

У підсумку важливо відзначити те, що пізня антична філософія, зосередившись на внутрішніх проблемах індивіда, вперше переконливо довела існування автономії духовних явищ щодо зовнішніх обставин життя людини. Тим самим вона перекинула місток до наступної історичної епохи, що цілком зосередилась на духовному як першій силі буття.

Питання 3. Значення античної філософії.

Антична філософія за тисячоліття свого розвитку створила принципово новий тип світогляду, який опирався на силу, могутність людського розуму. З цим періодом розвитку пов'язано народження філософії як окремого напряму інтелектуальної діяльності людини, виділення основних філософських дисциплін, розробка вихідної філософської проблематики. В рамках античної філософії створювався фундамент для розвитку таких наук як математика, фізика, біологія, зоологія та інші., оскільки в ті часи філософія включала в свій зміст майже всі можливі знання і науки.

Антична філософія дала оригінальні взірці трактування проблем людина, суспільства, держави. Будучи достатньо віддаленою від прямого досвіду діяльності, вона тим не менше не розривала зв'язків із життя, а завдяки виходу на широкі узагальнення відкрила та ввела в науковий обіг цілу низку фундаментальних ідей: складної будови речовини, динамічного стану буття, якісної різнорідності явищ, існування єдиного закону впорядкування світу, зв'язків людського життя із космосом, суспільством, культурою.

Антична філософія започаткувала низку дисциплін, обернених до дослідження інтелектуальних та духовних процесів, зробила відчутні кроки у проясненні проблем пізнання, мислення, засад людської доброчесності та ін. Однак, безмежна віра в можливості розуму приводила до недооцінки досвіду. Грецькі мислителі не зуміли також підійти до розуміння людини як особистості, тощо.