СЛОВНИК ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВИХ ТЕРМІНІВ, А-Б 10 страница

Лекція № 16: Зобов'язальне право

План

1. Поняття та підстави виникнення зобов’язань

2. Види зобов’язань.

3. Забезпечення зобов’язань.

Що таке зобов'язання? Які підстави його виникнення?

Норми, які регулюють зобов'язання, становлять один із найважливіших інститутів цивільного права — зобов'язальне право. Норми зобов'язального права є найбільш значною частиною цивільного законодавства. Система зобов'язального права складається із інститутів Загальної частини та інститутів Особливої частини. Загальна частина включає: поняття зобов'язання, сторони в зобов'язанні; виконання зобов'язання; забезпечення виконання зобов'язання; припинення зобов'язання; відповідальність за порушення зобов'язання. Особлива частина врегульовує конкретні види зобов'язань.
Як і будь-яке цивільне правовідношення, зобов'язання включає такі елементи: суб'єкти, об'єкти, зміст.
Зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Суб'єктами в зобов'язанні виступають його учасники, яких законодавець називає кредитором і боржником. Кредитор --це особа, яка має право вимагати. Боржник - протилежна сторона зобов'язання — повинен вчиняти певні дії або утримуватися від них.
До виникнення зобов'язання боржник абсолютно вільний: не обтяжений ніякими обіцянками, не обмежений у своїй поведінці. Вступивши в зобов'язання, він певним чином обмежує себе, обтяжує обіцянками, обмежує свою свободу, покладаючи на себе правові обов'язки. У більшості зобов'язань кожна зі сторін є одночасно і кредитором, і боржником, оскільки, з одного боку, має права, а з іншого зобов'язання виконати певні дії (купівля-продаж, оренда, поставка, комерційна концесія тощо).
У зобов'язальних правовідносинах можуть брати участь один кредитор і один боржник. Якщо на боці кредитора чи на боці боржника виступають кілька осіб, то в цих випадках ідеться про множинність осіб у зобов'язанні. При множинності осіб законодавець розрізняє зобов'язання дольові (часткові) і солідарні.
Поруч з дольовими (частковими) і солідарними зобов'язаннями є субсидіарні, або додаткові, зобов'язання, їх сутність полягає в тому, що у разі невиконання чи неналежного виконання боржником своїх зобов'язань відповідальність за певних обставин може бути покладена на додаткового боржника (наприклад договір гарантії).
Зобов'язання не створює обов'язків для третіх осіб, але У випадках, передбачених домовленістю сторін, може породжувати для третіх осіб права щодо однієї чи обох сторін зобов'язання.
Об'єкти зобов'язань — це те, на що спрямовані права та обов'язки суб'єктів, тобто певні дії щодо речей, грошей, послуг. Ці дії можуть полягати: 1) в передачі речі у власність чи користування; 2) виконанні певної роботи; 3) сплаті грошей (відшкодуванні збитків) та ін. Проте необхідно пам'ятати, що власне дії зобов'язаної особи є юридичним об'єктом зобов'язання, а речі, гроші, послуги — це матеріальні об'єкти зобов'язання.
Змістом, зобов'язання є сукупність прав та обов'язків суб'єктів зобов'язання. Залежно від особливостей змісту, специфіки об'єкта і підстав використання зобов'язання в цивільному праві розрізняють односторонні і взаємні види зобов'язань. Коли одній стороні зобов'язання належить право, а іншій — обов'язок, зобов'язання вважається одностороннім. Наприклад, такі зобов'язання характерні для договору дарування. Якщо кожна зі сторін набуває поруч з правами ще й певних обов'язків, то зобов'язання вважається взаємним (купівля-продаж, оренда, перевезення).
Залежно від ступеня визначеності предмета зобов'язання їх поділяють на однооб'єктні, альтернативні і факультативні. За однооб'єктним зобов'язанням кредитор має право вимагати від боржника виконання певної дії. Так, за договором купівлі-продажу будинку продавець повинен передати покупцеві саме будинок, а не якусь іншу річ чи виконати інші дії.
Альтернативне зобов'язання — це зобов'язання, змістом якого є право вимоги і відповідний йому обов'язок здійснити одну з кількох дій на вибір. Здійснення однієї із цих дій і становить виконання зобов'язання.
На відміну від альтернативних, факультативні зобов'язання --це зобов'язання, в силу яких боржник повинен виконати певну дію, але йому надається можливість замість цієї дії виконати іншу. Наприклад, боржник повинен передати кредитору майно, але замість цього може виконати певну роботу, якщо виконання першого стає неможливим, при цьому кредитор не має права вимагати вчинення іншої, ніж визначено, дії.
Особа, яка за певних умов, визначених законом чи договором, обставин виступила в ролі боржника і надала кредитору належне, набуває право регресу.
Регресні зобов'язання (право зворотної вимоги до винної особи) — це зобов'язання, в силу яких одна особа, що з вини боржника сплатила певну грошову суму третій особі (кредиторові), має право вимагати від боржника відшкодування цієї суми. Так, держава, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, юридичні особи мають право зворотної вимоги до фізичної особи, винної у вчиненні злочину, у розмірі коштів, витрачених на лікування особи, яка потерпіла від цього злочину.
Регресні зобов'язання виникають як наслідок виконання іншого зобов'язання. Вони можуть виникнути не лише при солідарності боржників (боржник, що задовольнив вимогу кредитора, сам стає кредитором щодо іншого боржника), а й у випадках наявності вини зобов'язаної особи і відсутності вини кредитора. Наприклад, якщо водій авто-підприємства вчинить дорожньо-транспортну пригоду, то відповідальною особою перед потерпілим буде автопідприємство (як власник джерела підвищеної небезпеки), яке, у разі задоволення позову потерпілого, має право звернутися з регресним позовом до безпосереднього винуватця аварії - водія.
Підставами виникнення зобов'язань є певні юридичні факти або їх поєднання, з настанням яких закон пов'язує виникнення тих чи інших прав і обов'язків. Сам закон не є підставою виникнення зобов'язань, він лише визначає, з яких саме юридичних фактів вони виникають.
У Цивільному кодексі України вказано, що зобов'язання виникають із договорів та інших правочинів, у результаті створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної діяльності. Зобов'язання також виникають внаслідок заподіяння шкоди, безпідставного збагачення та інших підстав, зазначених у Кодексі та інших законах України. Зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.
Серед підстав виникнення зобов'язань центральне місце належить договору і правочину. Таке значення договору і правочину зумовлено самою суттю цивільних правовідносин, саме договір та правочин є основними формами зв'язку між володільцями тих чи інших речей. Саме за допомогою договору товаровиробники реалізують продукцію, виконують роботи, власники розпоряджаються майном.
Прикладом зобов'язання, що виникло на підставі одностороннього правочину, може бути публічне оголошення сплатити винагороду за надання інформації щодо особи, яка вчинила тяжкий злочин. Це оголошення породжує обов'язок сплатити винагороду.
Заподіяння шкоди (як одна з підстав виникнення недоговірного зобов'язання) покладає на заподіювача шкоди обов'язок відшкодувати її в повному обсязі.
Особа, яка набула майно за рахунок іншої особи без достатніх підстав (набуття, збереження майна без достатньої правової підстави), зобов'язана повернути його цій особі.
До недоговірних зобов'язань, що виникають із цивільних правопорушень, належать також дії юридичних та фізичних осіб, які при здійсненні підприємницької та іншої господарської діяльності створюють небезпеку (загрозу) життю і здоров'ю фізичних осіб, а також їхньому майну і майну юридичних осіб. Такі дії породжують зобов'язання усунути цю небезпеку (загрозу).
Серед інших підстав, які породжують виникнення зобов'язань, можна назвати: рятування здоров'я та життя фізичної особи, майна фізичної або юридичної особи та вчинення дій у майнових інтересах іншої особи без її доручення. Підставою виникнення зобов'язань може стати і певна подія. Так, пожежа як страховий випадок зобов'язує страхову компанію відшкодувати збитки страхувальнику. Зобов'язання може виникнути і на підставі рішення суду.

Як виконують зобов'язання?

Виконання зобов'язання — це вчинення боржником саме тих дій, які він повинен виконати в силу договору чи закону, тобто передати річ, виконати роботу, надати послугу, відшкодувати шкоду тощо.
Боржник зобов'язаний вчинити певні дії або утриматися від них, а кредитор повинен прийняти виконане. Вчинення боржником дій, прийнятих кредитором, і буде виконанням зобов'язання.
Зобов'язання вважається виконаним належним чином, якщо дотримано всіх вимог, що ставляться стосовно суб'єкта, предмета, місця і способу виконання зобов'язання. Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до звичаїв ділового обігу або інших умов, що звичайно ставляться. Виконання зобов'язання має спиратися на засади добросовісності, розумності та справедливості. Одностороння відмова від виконання зобов'язання або зміна його умов не допускається -- крім випадків, передбачених угодою сторін або законом.
Виконання зобов'язання покладається на боржника. Якщо виконання безпосередньо пов'язане з особистістю боржника, то саме він і повинен виконати зобов'язання, оскільки кредитор може відмовитися від виконаного. Так, якщо вірш за зобов'язанням повинен написати П., то замінити П. у цьому зобов'язанні не може ніхто інший - - ні його сестра, ні його син. Виконання зобов'язань може бути покладено боржником і на третю особу, якщо із закону, з умов суті договору не випливає обов'язок боржника виконати зобов'язання особисто.
Під предметом зобов'язання розуміють блага, яких кредитор набуває внаслідок виконання цього зобов'язання. Це може бути майно, яке боржник передає за договором поставки, купівлі-продажу, контрактації, або річ у новій якості, якщо на боржника покладався обов'язок її відремонтувати, чи надана послуга.
У грошових зобов'язаннях предметом виконання є грошова сума, яка повинна бути виражена і сплачена в національній валюті, крім випадків, передбачених законом. Сума, що виплачується за грошовим зобов'язанням безпосередньо на утримання фізичної особи, — на відшкодування збитків, заподіяних життю або здоров'ю, за договором довічного утримання та в інших випадках — зі збільшенням встановленого законом неоподатковуваного мінімуму заробітної плати пропорційно збільшується.
Але якщо суми, що підлягають виплаті за іншими грошовими зобов'язаннями, спричинюють для сторони, зобов'язаної проводити ці виплати, таку шкоду, в результаті якої вона значною мірою позбавиться того, на що мала право розраховувати при укладенні договору, то на вимогу цієї сторони договір може бути розірвано за рішенням суду.
За користування чужими коштами боржник зобов'язаний сплатити проценти. Розмір процентів встановлюється угодою сторін.
За відсутності кредитора чи його ухилення від прийняття виконання грошового зобов'язання, боржник має право внести кошти на депозит державної нотаріальної контори або приватного нотаріуса. Такі дії боржника визнаються виконанням зобов'язання.
Строки виконання зобов'язання можуть бути визначені законом, договором або моментом витребування. Якщо строк виконання зобов'язання визначено моментом витребування, то, як правило, боржнику надається пільговий семиденний строк для його виконання, щоб він не опинився у скрутному становищі внаслідок вимоги про негайне виконання. Пільговий строк не надається, якщо негайне виконання передбачене законом, договором чи випливає зі змісту зобов'язання.
Для належного виконання зобов'язання суттєву вагу має місце виконання, яке звичайно визначається з договорів, випливає зі змісту зобов'язання або передбачене в законі. Зрозуміло, що місцем виконання за договором ремонту квартири є її місцезнаходження. Коли немає можливості встановити місце виконання, то застосовують загальні правила, встановлені в Цивільному кодексі України. Відповідно до цих правил виконання повинне бути проведене:
а) за зобов'язаннями про передачу нерухомого майна -за його місцезнаходженням;
б) за зобов'язаннями про передання товару або іншого майна, що передбачає перевезення цього товару або іншого майна, — за місцем здавання товару або іншого майна першому перевізникові для передання його кредиторові;
в) за іншими зобов'язаннями боржника про передання товару або іншого майна — за місцем виготовлення або зберігання майна, якщо це місце було відоме кредитору на момент виникнення зобов'язання;
г) за грошовими зобов'язаннями — за місцем проживання кредитора на момент виникнення зобов'язання; якщо кредитор на момент виконання зобов'язання змінив місце проживання або місцезнаходження і сповістив про це боржника, - - за новим місцем проживання або місцезнаходженням кредитора з віднесенням на рахунок кредитора усіх витрат, пов'язаних зі зміною місця виконання;
д) в інших випадках — за місцем проживання боржника, а якщо боржник юридична особа — за її місцезнаходженням.
Взаємні обов'язки за договором мають виконуватися одночасно, якщо інше не випливає з договору, закону, звичаїв ділового обігу або суті зобов'язання. У разі неналежного виконання зобов'язання стороною зобов'язання або за наявності обставин, що вочевидь свідчать про те, що виконання не буде проведено у встановлений строк чи термін або не буде здійснено в повному обсязі, сторона, на яку покладено зустрічне виконання, має право зупинити виконання свого зобов'язання, відмовитися від виконання зобов’язання в частині, що відповідає неналежному виконанню, або відмовитися від виконання цього зобов'язання в цілому і вимагати відшкодування збитків.
Спосіб виконання визначається предметом і змістом виконання. За загальним правилом, зобов'язання не може виконуватися за частинами, якщо інше не випливає з договору, закону чи звичаїв ділового обігу.
Солідарний обов'язок, або солідарна вимога, виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов'язання. У разі солідарної вимоги кредиторів (солідарних кредиторів) кожний із кредиторів має право пред'являти боржникові вимоги у повному обсязі. До пред'явлення вимоги одним із солідарних кредиторів боржник має право виконати свій обов'язок будь-кому з них на свій розсуд. Солідарний кредитор, який одержав виконання від боржника, зобов'язаний передати належне з решти солідарних кредиторів у рівній частці, якщо інше не встановлено договором між ними.
У разі солідарного обов'язку боржника (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо. Виконання солідарного обов'язку в повному обсязі одним із боржників припиняє обов'язок решти солідарних боржників перед кредитором.
Боржник, який виконав солідарний обов'язок, має право на зворотну вимогу (регрес) до кожного з решти солідарних боржників у рівній частці, якщо інше не встановлено договором або законом, за вирахуванням частки, яка припадає на нього.
Приймаючи виконання зобов'язання, кредитор зобов'язаний на вимогу боржника видати йому розписку про одержане виконання повністю або його частини. Коли на посвідчення зобов'язання боржник видав кредитору борговий документ, кредитор, прийнявши виконання, повинен повернути документ боржнику. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен зазначити це в розписці, яку видає боржнику. Перебування боргового документа у боржника посвідчує виконання зобов'язання.

Які є способи забезпечення виконання зобов'язань?

Цивільно-правові зобов'язання сторони повинні виконувати добровільно. До особи, яка не виконує або виконує неналежним чином юридичний обов'язок, можуть бути застосовані заходи примусу. Водночас з метою посилення захисту інтересів уповноваженої особи можуть застосовуватися додаткові стимули у вигляді спеціальних засобів, спрямованих на забезпечення виконання зобов'язань.
Згідно з Цивільним кодексом України виконання зобов'язань може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, утриманням та іншими способами, встановленими законами або договором. Загалом ці способи забезпечення поділяють на зобов'язально-правові та речово-правові.
До першої групи віднесено неустойку, поруку, гарантію та завдаток, до другої — заставу і притримання.
Наведені вище способи забезпечення виконання зобов'язання мають спільну мету: надати кредитору додаткову можливість отримати належне йому за зобов'язанням. Кожен зі встановлених способів обумовлює поруч з головним (основним) зобов'язанням нове зобов'язання, яке є додатковим до головного, тобто має акцесорний характер. З цього випливає, що додатковим зобов'язанням можна забезпечувати лише дійсні вимоги, тобто такі, які реально існують на момент укладення правочину.
Якщо недійсним буде основне зобов'язання, то, відповідно, недійсними стають і будь-які способи забезпечення його виконання. Але недійсність правочину щодо забезпечення виконання зобов'язання не спричиняє недійсності основного зобов'язання.
Правочин щодо встановлення способу забезпечення виконання зобов'язання має бути укладено тільки в письмовій формі незалежно від форми основного зобов'язання. Недодержання письмової форми спричиняє недійсність правочину щодо встановлення способів забезпечення виконання.
Способи, які забезпечують виконання зобов'язань, встановлюють в інтересах кредитора. Тому при переході прав до нового кредитора переходять усі права, які забезпечують виконання зобов'язання. Водночас при переході боргу зберігають чинність лише ті способи забезпечення зобов'язань, які стосуються зобов'язань між ними і третіми особами (порука, гарантія).

Лекція № 17: Договірні зобов'язання. Окремі види договорів

План

1. Поняття та зміст договору.

2. Договір купівлі –продажу.

3. Договір дарування.

4. Договір міни.

5. Договір найму.

Що таке цивільно-правовий договір? Який його зміст?

Однією з найпоширеніших підстав виникнення зобов'язань закон називає договір. Як юридичний факт договір належить до числа правомірних дій, що вчиняються з волі його учасників і спрямовується на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав або обов'язків. Проте роль договору не обмежується тільки тим, що він впливає на динаміку цивільних правовідносин (породжує, змінює або припиняє їх). Відповідно до вимог Цивільного кодексу України, звичаїв ділового обігу, вимог розумності та справедливості договір також визначає зміст конкретних прав та обов'язків учасників договірного зобов'язання. В цьому розумінні договір є засобом регулювання поведінки цивільних правовідносин.

У сучасних умовах зростає роль договору як універсальної та найбільш доцільної форми опосередкування товарно-грошових відносин.

Визначальним моментом договору є домовленість сторін. Кожна особа вільна у своєму виборі укладати чи не укладати договір. Свобода договору передбачає вільний вибір контрагента. Сторони вільні у виборі виду договору. Вони можуть укласти як договір, безпосередньо передбачений Цивільним кодексом України чи іншим нормативним актом, так і договір, який поєднує ознаки кількох видів договорів, так званий змішаний договір.

У сторін є можливість виявити своє бачення змісту договору. Вони можуть відмовитися від традиційних положень і перерозподіляти обов'язки в договорі на свій розсуд. Але договір є завжди обов'язковим для виконання сторонами.

Оскільки договір є різновидом правочину, то класифікувати договори можна за тими ж критеріями, що й правочини (односторонні, двосторонні і багатосторонні, консенсуальні й реальні, сплатні й безплатні, абстрактні й казуальні тощо).

Систему цивільно-правових договорів за юридичною та економічною ознаками можна побудувати на тих же засадах, що й систему зобов'язань, які виникають із договорів, наприклад: 1) договори про передачу майна у власність (купівля-продаж, поставка, контрактація, міна, дарування, рента, постачання енергетичних ресурсів тощо); 2) договори про передачу майна у тимчасове користування (майновий найм, оренда, лізинг, позичка тощо); 3) договори на виконання робіт (побутовий підряд, підряд на капітальне будівництво, на виконання проектних і розвідувальних робіт, з виконання аудиторських робіт тощо); 4) договори на передачу результатів творчої діяльності (авторські, ліцензійні договори, договори на передачу науково-технічної продукції тощо); 5) договори про надання послуг з перевезень (залізничних, морських, річкових, повітряних, автомобільних, морським та річковим буксируванням); 6) кредитні договори (позика, кредит, банківський вклад, банківський рахунок, факторинг, розрахунки); 7) договори зі страхування (майнове та особисте страхування); 8) договори з надання послуг (доручення, комісія, експедиція, зберігання, охорона тощо); 9) договори про сумісну діяльність, комерційна концесія.

Договір - це взаємна угода, тому в ньому містяться окремі положення, умови, які визначають права та обов'язки сторін. Сукупність цих умов, погоджених між сторонами, становить зміст договору.

Традиційно в цивільному праві розрізняють істотні, звичайні й випадкові умови договору. Ця класифікація має не лише теоретичне, а й практичне значення, особливо тоді, коли йдеться про встановлення самого факту укладення договору.

Істотними умовами договору є умови, без погодження яких договір взагалі не вважається укладеним. Істотні умови договору визначаються в законі, разом з тим ними можуть стати будь-які умови, на погодженні яких наполягає та чи інша сторона. Так, для договору купівлі-продажу істотними умовами є предмет, ціна, кількість, якість. Для договору майнового найму крім предмета і ціни істотною умовою є також строк договору.
Звичайні умови — це умови, які традиційно, за звичаєм, включають до договору. Від істотних вони відрізняються тим, що не потребують окремого погодження і про них не обов'язково застерігати у тексті договору. Наприклад, якщо в договорі майнового найму сторони не обумовили, хто з них — наймодавець чи наймач — буде проводити поточний ремонт зданого в найм майна, то діятиме диспозитивне правило, зазначене чинним законодавством, а саме: обов'язок проводити за свій рахунок поточний ремонт покладається на наймача.

Випадковими умовами прийнято вважати умови договору, погоджені сторонами у відступ від положень диспозитивних норм або з метою вирішення питань, що взагалі не врегульовані законодавством. Наприклад, якщо за договором майнового найму обов'язок проводити поточний ремонт сторонами було покладено на наймодавця, то ця умова для цього конкретного договору і буде вважатися випадковою.

Всі умови — істотні, звичайні, випадкові — після укладення договору стають однаково обов'язковими і сторони повинні їх дотримуватися.

У визначенні змісту договорів, важливу роль відіграють типові, або взірцеві, договори. Типові, або взірцеві, договори є уніфікованим засобом (взірцем), що забезпечує однакове оформлення конкретних договірних відносин, вироблених практикою й опублікованих у пресі. Типові, або взірцеві, договори часто використовують при укладенні так званих публічних договорів і договорів про приєднання.

Публічним визнається договір, в якому однією зі сторін є підприємець або інша особа відповідно до закону, що взяли на себе обов'язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звертається (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв'язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо). При цьому ціна товарів (робіт, послуг), а також інші умови публічного договору встановлюються однаково для всіх споживачів. Підприємець не повинен віддавати переваги одній особі перед іншою щодо укладення публічного договору, крім випадків, передбачених законодавчими актами. Відмова підприємця від укладення публічного договору за наявності у нього можливості надання споживачеві відповідних товарів або послуг не допускається.

Договором про приєднання визнається договір, умови якого визначені однією зі сторін у формулярах або інших стандартних формах і можуть бути прийняті іншою стороною не інакше як шляхом приєднання до запропонованого договору в цілому. Сторона, яка приєдналася до договору, може вимагати розірвання або зміни договору і відшкодування заподіяних їй збитків, якщо договір про приєднання, хоч і не суперечить законодавчим актам, але позбавляє цю сторону звичайно наданих їй прав, виключає чи обмежує відповідальність другої сторони за порушення зобов'язань або містить інші явно обтяжливі умови для сторони, яка приєдналася до договору. При цьому вважається, що сторона, яка приєдналась, виходячи зі своїх розумних інтересів, не прийняла б цих умов, якби в неї була можливість брати участь у визначенні умов договору. Якщо вимоги щодо зміни або приєднання, розірвання договору пред'явлені стороною, що приєдналась до договору у зв'язку зі здійсненням своєї підприємницької діяльності, сторона, яка надала договір для приєднання, може відмовити у задоволенні цих вимог, якщо доведе, що сторона, яка приєдналась, знала або повинна була знати, на яких умовах укладає договір.

Попереднім договором є договір, сторони якого зобов'язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти договір у майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором. Істотні умови основного договору, що не встановлені попереднім договором, погоджуються у порядку, встановленому в попередньому договорі, коли такий порядок не встановлений актами цивільного законодавства. Попередній договір укладається у формі, встановленій для основного договору, а якщо форма основного договору не встановлена, — письмово. Договір про наміри (протокол про наміри тощо), якщо в ньому немає волевиявлення сторін щодо надання йому сили попереднього договору, не вважається попереднім договором.

Договір на користь третьої особи є договором, в якому боржник зобов'язується виконати свій обов'язок на користь третьої особи, яка встановлена або не встановлена в договорі. Виконання договору на користь третьої особи може вимагати як особа, яка уклала договір, так і третя особа, на користь якої передбачено виконання, якщо інше не передбачено договором або законом чи не випливає із суті договору. З моменту вираження третьою особою наміру скористатися своїм правом сторони не можуть розірвати або змінити договір без згоди третьої сторони, коли інше не передбачено договором. У разі відмови третьої сторони від права, наданого їй на підставі договору, сторона, яка уклала договір на користь третьої особи, може сама скористатися цим правом, якщо інше не випливає із суті договору.

При укладенні договорів, а найчастіше при їх виконанні та вирішенні спорів, пов'язаних з порушенням договірних зобов'язань, виникає потреба у з'ясуванні змісту договору в цілому або окремих його умов, тобто в тлумаченні договору.

При тлумаченні договору суд або третейський суд бере до уваги буквальне визначення виразів, що в ньому містяться. Якщо буквальне значення якоїсь умови договору незрозуміле, його встановлюють шляхом порівняння цієї умови з іншими умовами і розумінням договору в цілому. Коли в такий спосіб тлумачення не вдається встановити зміст договору, то з'ясовують дійсну спільну волю сторін з урахуванням мети договору. При цьому враховують усі обставини, які передували укладенню договору, переговори і листування, практику, що склалась у взаємних сторін, звичаї ділового обороту, подальшу поведінку учасників.

Тлумачення умов договору здійснюють за тими самими правилами, що й тлумачення правочинів, але при цьому можуть враховуватись також взірцеві умови (взірцеві договори), якщо навіть у конкретному договорі й немає посилання на ці умови.

Як здійснюються укладення, зміна і розірвання договору?

Договір вважається укладеним, якщо сторони в належній формі погодили між собою його істотні умови. Ці умови погоджують у процесі переговорів, які передують укладенню договору.
Загальний порядок укладення договорів регулюється відповідними статтями Цивільного кодексу України. Оскільки договір є спільним юридичним актом двох чи більше осіб, погодження ними умов договору проходить принаймні дві стадії: а) пропозиція однієї сторони укласти договір, або оферта; б) прийняття пропозиції другою стороною, або акцепт. Відповідно сторона, яка зробила пропозицію, називається оферентом, а сторона, яка прийняла її, - - акцептантом. Щоб пропозиція укласти договір вважалася офертою, вона повинна відповідати певним умовам:
• у ній повинні міститися всі істотні умови майбутнього договору (предмет, ціна, строк та ін.), щоб сторона, яка отримала пропозицію, зрозуміла про що йдеться. Пропозиція укласти договір повинна виражати і намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов'язаною у разі її прийняття. Якщо пропозиція таких умов не містить, то вона є не офертою, а лише викликом на оферту, який ні до чого не зобов'язує;
• оферта має бути адресована конкретній особі. Тому різноманітні реклама, об'яви, прайс-листи не можуть визнаватися офертою, це лише пропозиція невизначеному колу осіб зробити оферту.
Відповідь особи, якій адресована оферта, про прийняття нею пропозиції визнається акцептом. Акцепт завжди повинен бути повним і безумовним. Це означає, що акцептант повністю погоджується із запропонованими умовами договору і повідомляє про це оферента. Коли особа, яка одержала пропозицію укласти договір, у межах строку для відповіді вчинила дію відповідно до вказаних у пропозиції умов договору (відвантажила товари, надала послуги, виконала роботу, сплатила відповідну суму грошей тощо), яка засвідчує її бажання укласти договір, ця дія і є прийняттям пропозиції, якщо інше не вказано в пропозиції або не встановлено законом.
Якщо сторона погоджується в цілому з пропозицією, але бажає внести до умов договору деякі корективи, скажімо, зазначає, що поставку продукції бажано здійснювати не автомобільним транспортом, а залізницею, не помісячне, а поквартальне, то така пропозиція є не акцептом, а новою офертою.
Коли пропозиція укласти договір була направлена із зазначенням строку для відповіді, то договір вважається укладеним, якщо позитивну відповідь було надано протягом зазначеного строку. У разі, коли строк на відповідь не зазначався, договір вважається укладеним, якщо згода його укласти дана негайно або протягом звичайного нормального часу для відповіді.
Договір вважається укладеним у момент одержання акцепту особою, яка направила оферту. Якщо для укладення договору, крім згоди сторін, потрібні передача майна (реальний договір) або вчинення іншої дії (договір підлягає нотаріальному посвідченню чи державній реєстрації), то він вважається укладеним з моменту передачі відповідного майна або вчинення певної дії.
Місцем укладення договору є місце проживання фізичної особи або місцезнаходження юридичної особи, яка зробила пропозицію про укладення договору. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Він може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлено законом. Наприклад, згідно з Цивільним кодексом України договір ренти укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню, а договір про передачу нерухомого майна під виплату ренти підлягає також державній реєстрації.
Розбіжності, що виникли між сторонами при укладенні договору на підставі правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим чи органу місцевого самоврядування, вирішуються судом. Коли розбіжності виникли між сторонами при укладенні договору не на підставі правових актів зазначених органів, то вони можуть бути вирішені судом тільки у випадках, встановлених за домовленістю сторін або законом.
Якщо згідно із законом або угодою сторін договір повинен бути укладений у письмовій формі, він може бути укладений як шляхом складання одного документа, так і шляхом обміну листами, телеграмами, телефонограмами тощо, підписаними стороною, яка їх надіслала. Нині розширилися технічні можливості вираження волі сторін на укладення договору, зокрема за допомогою факсимільного, електронного чи іншого зв'язку.
Особливості укладення договорів на біржах, аукціонах, конкурсах тощо встановлюються відповідними актами цивільного законодавства.
Зміна договору означає, що зобов'язання сторін діють відповідно до змінених умов щодо предмета, місця, строків виконання тощо.
Розірванням договору зобов'язання сторін припиняється. Але зміна і розірвання договору допускаються лише за згодою сторін, тому що договір є обов'язковим для виконання сторонами. Угода про розірвання чи зміну договору вчиняється в тій самій формі, що й договір, якщо із закону, іншого нормативно-правового акта, договору або звичаїв ділового обігу не випливає інше.
Договір може бути змінено чи розірвано за згодою сторін або за рішенням суду на вимогу однієї зі сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором (зокрема, зміна договору у зв'язку з істотною зміною обставин допускається за рішенням суду у виняткових випадках, коли розірвання договору суперечить суспільним інтересам або потягне для сторін шкоду, яка значно перевищує витрати, необхідні для виконання договору на умовах, змінених судом).
Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні цього договору.
Коли сторони не досягли згоди щодо приведення договору у відповідність до обставин, які істотно змінились, або щодо його розірвання, договір може бути на вимогу заінтересованої сторони розірваний або змінений за рішенням суду за наявності одночасно таких умов:
• у момент укладення договору сторони виходили з того, що така зміна обставин не настане;
• зміна обставин зумовлена причинами, які заінтересована сторона не могла усунути після їх виникнення за всієї турботливості та обачності, які від неї вимагалися;
• виконання договору порушило б співвідношення майнових інтересів сторін і позбавило б заінтересовану сторону того, на що вона розраховувала при укладенні договору;
• із суті договору або звичаїв ділового обігу не випливає, що ризик зміни обставин несе заінтересована сторона.
При розірванні договору внаслідок істотної зміни обставин суд, на вимогу будь-якої зі сторін, визначає наслідки розірвання договору, виходячи з необхідності справедливого розподілу між сторонами витрат, понесених ними у зв'язку з виконанням цього договору.
Коли договір змінений або розірваний у зв'язку з істотним порушенням договору однією зі сторін, друга сторона може вимагати відшкодування збитків, завданих зміною або розірванням договору.