Законодавча і нормативна база України з охорони праці

Законодавство України про охорону праці являє собою систему взаємозалежних законодавчих та нормативно-правових актів, що регулюють відносини у галузі реалізації державної політики щодо правових, соціально-економічних, організаційно-технічних і лікувально-профілактичних заходів і засобів, спрямованих на збереження життя, здоров'я і працездатності людини у процесі трудової діяльності.

Законодавчі акти, що визначають основні принципи державної політики в галузі охорони праці, можуть бути загальними та спеціальними.

Основними загальними законодавчими актами з охорони праці є Конституція України; Кодекс законів про працю України (КЗпП), Закон України „Про охорону праці”, Закони України: „Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності”, „Про пожежну безпеку”, „Про використання ядерної енергії і радіаційного захисту”, „Про забезпечення санітарного і епідеміологічного благополуччя населення” та ін.

До спеціальних законодавчих актів відносяться міжгалузеві та галузеві акти з охорони праці. До них відносяться державні стандарти Системи стандартів безпеки праці, будівельні норми та правила, санітарні норми, Правила технічної експлуатації електроустановок споживачів, Норми радіаційної безпеки та інші нормативні документи.

Законодавство з охорони праці визначає основні принципи державної політики в галузі охорони праці, головна роль серед яких належить пріоритету життя і здоров'я працівників по відношенню до результатів виробничої діяльності, принципів повної відповідальності власника за створення безпечних і нешкідливих умов праці, повного відшкодування збитку особам, які постраждали від нещасних випадків на виробництві або профзахворювань.

Правовою основою законодавства з охорони праці є Конституція України.

У ст. 43 Конституції України записано: „Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується”, „Кожен має право на належні безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від ви­значеної законом”, „Використання праці жінок і неповно­літніх на небезпечних для їхнього здоров'я роботах забо­роняється”.

„Кожен, хто працює, має право на відпочинок” (ст. 45 Конституції України).

„Громадяни мають право на соціальний захист” (ст. 46 Конституції України).

„Кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди” (ст. 50 Конституції України).

Кодекс законів про працю України (КЗпП) регулює трудові відносини працівників підприємств, установ незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності. КЗпП визначає службові обов'язки працівників та спрямований на охорону трудових прав працюючих. У 1999 р. Верховна Рада України ухвалила Закон України „Про внесення змін до Кодексу законів про працю України”. Зміни було розроблено з метою приведення окремих норм Кодексу у відповідність з Конституцією України та вдосконалення трудових відносин між громадянами та суб'єктами підприємницької діяльності.

Основні принципи державної політики в галузі охорони праці визначені у основоположному законодавчому документі у галузі охорони праці – Законі України „Про охорону праці”(ст. 4):

- пріоритет життя і здоров'я працівників, повна від­повідальність роботодавця за створення належних, безпеч­них і здорових умов праці;

- підвищення рівня промислової безпеки шляхом за­безпечення суцільного технічного контролю за станом ви­робництв, технологій та продукції, а також сприяння під­приємствам у створенні безпечних та нешкідливих умов праці;

- комплексне розв'язання завдань охорони праці на основі загальнодержавної, галузевих, регіональних про­грам з цього питання та з урахуванням інших напрямів економічної і соціальної політики, досягнень у галузі нау­ки і техніки та охорони довкілля;

- соціальний захисту працівників, повне відшкоду­вання збитків особам, які потерпіли від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань:

- встановлення єдиних вимог з охорони праці для всіх підприємств та суб'єктів підприємницької діяльності неза­лежно від форм власності та видів діяльності;

- адаптація трудових процесів до можливостей пра­цівника з урахуванням його здоров'я та психологічного стану;

- використання економічних методів управління охоро­ною праці, участі держави у фінансуванні заходів щодо охорони праці, залучення добровільних внесків та інших надходжень на ці цілі, отримання яких не суперечить за­конодавству;

- інформування населення, проведення навчання, про­фесійної підготовки і підвищення кваліфікації працівників з питань охорони праці;

- забезпечення координації діяльності органів держав­ної влади, установ, організацій, об'єднань громадян, що розв'язують проблеми охорони здоров'я, гігієни та безпеки праці, а також співробітництва і проведення консультацій між роботодавцями та працівниками (їх представниками), між усіма соціальними групами під час прийняття рішень з охорони праці на місцевому та державному рівнях;

- використання світового досвіду організації роботи щодо поліпшення умов і підвищення безпеки праці на ос­нові міжнародного співробітництва.

Закон України „Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності” визначає правову основу та економічний механізм загальнообов'язкового соціального страхування громадян від нещасних випадків та професійних захворювань на виробництві.

Дія його поширюється на осіб, які працюють на умовах трудового договору, осіб, які забезпечують себе роботою самостійно, та громадян — суб'єктів підприємницької ді­яльності. Страхування від нещасного випадку здійснює Фонд соціального страхування, управління яким здійснюють правління та виконавча дирекція. До складу правління включаються представники держави, яких призначає Кабінет Міністрів, та представники застрахованих працівників і роботодавців, яких обирають об'єднанням профспілок та роботодавців – по 15 осіб від трьох представницьких сторін. Члени правління обираються на 6-річний термін. Правління Фонду затверджує статут Фонду, контролює діяльність виконавчої дирекції Фонду та її робочих органів. Згідно ст. 10, для страхування на виробництві непотрібно згоди працівника, страхування здійснюється в безособовій формі. Строк повноважень голови наглядової ради за діяльністю Фонду соціального страхування становить один рік. Фонд соціального страхування розглядає справу про страхові виплати та приймає відповідні рішення на протязі 10 днів. Страхові виплати, згідно ст. 28, складаються із страхової виплати: втраче­ного заробітку потерпілим; одноразової допомоги потерпілому; пенсії по інвалідності потерпілого; пенсії у зв'язку з втратою годувальника; дитині, яка народилася інвалідом внаслідок травмування на виробництві або професійного захворювання її матері під час вагітності; на медичну та соціальну допомогу; за моральну шкоду (за наявності факту).

Фінансування Фонду здійснюється за рахунок:

- внесків роботодавців: для підприємств – з віднесенням на валові витрати виробництва, для бюджетних установ та організацій – з асигнувань, виділених на їх утримання та забезпечення;

- капіталізованих платежів, що надійшли у випадках ліквідації страхувальників;

- прибутку, одержаного від тимчасово вільних коштів Фонду на депозитних рахунках;

- коштів, одержаних від стягнення штра­фів і пені з підприємств, а також з працівників, винних у порушенні вимог нормативних актів з охорони праці.

Розмір страхового внеску залежить від класу професійного ризику виробництва, до якого віднесено виробництво. Згідно ст. 47, страхові тарифи можуть бути знижені (за низькі рівні травматизму та професійної захворюваності, за належний стан охорони праці), або підвищені (за високі рівні травматизму чи професійної захворюваності, за неналежний стан охорони праці). Але розмір знижки чи надбавки не може перевищувати 50 відсотків страхового тарифу, встановленого для відповідної галузі економіки.

Окрім законів України, правові відносини у сфері охорони праці регулюють підзаконні акти: Укази і розпорядження Президента України, вирішення Уряду України.

Законодавчу силу мають державні нормативні акти з охорони праці (ДНАОП).

Державні нормативно-правові акти з охорони праці (ДНАОП)

Державні нормативно-правові акти з охорони праці (ДНАОП) -– це правила, стандарти, норми, регламенти, положення, інструкції та інші документи, яким надано чинність право­вих норм, обов'язкових для виконання.

За сферою дії ДНАОП можуть бути міжгалузевими, галузевими та актами підприємств.

Державний міжгалузевий нормативний акт про охорону праці — це ДНАОП загальнодержавного користування, дія якого поширюється на всі підприємства, установи, органі­зації народного господарства України незалежно від їх ві­домчої (галузевої) належності та форм власності.

Державний галузевий нормативний акт про охорону праці — це ДНАОП, дія якого поширюється на підприєм­ства, установи і організації незалежно від форм власності, що належать до певної галузі.

Нормативна база України з охорони праці узагальнена і систематизована у „Державному реєстрі міжгалузевих та галузевих актів про охорону праці”. Реєстр включає в себе понад 2000 нормативних актів, а також 350 міждер­жавних стандартів безпеки праці та близь­ко 40 державних стандартів України (ДСТУ).

Відповідно до вимог ДНАОП власники підприємств, установ, ор­ганізацій або уповноважені ними органи розробляють і за­тверджують власні положення, інструкції або інші норма­тивні акти про охорону праці, що діють у межах підприєм­ства, установи, організації. Нормативною підставою для цього є „Порядок опрацювання і затвердження власником норматив­них актів про охорону праці, що діють на підприємстві”, згідно якому до основних нормативних актів підприємства нале­жать, наприклад:

– Положення про систему управління охороною праці на підприємстві;

– Положення про службу охорони праці підприємства;

– Положення про комісію з питань охорони праці під­приємства;

– Положення про роботу уповноважених трудового ко­лективу з питань охорони праці;

– Положення про навчання, інструктаж і перевірку знань працівників з питань охорони праці;

– Перелік робіт з підвищеною небезпекою та ін.

Враховуючи специфіку виробництва та вимоги чинного законодавства, власник затверджує нормативно-правові акти, що регламентують питання охорони праці та охоплюють завдання і функції системи управління охороною праці.