Періодизація історії української культури.

Українська культура пройшла тривалий час формування, становлення і розвитку з найдавніших часів і до сучасності. Найтривалішим був період її розвитку від палеоліту і до прийняття християнства.

Учені вважають, що територія України була залюднена майже мільйон років тому. Це доводить відкриття Королевської стоянки в Закарпатті, де виявлено 16 культурних шарів, 100 тис. знахідок, серед яких знаряддя кроманьйонців, неандертальців, пітекантропів. Учені дотримуються двох підходів до питання про походження українського народу; автохтонічний і міграційний. Прихильником автохтонічного були В. Хвойка (археолог), дослідник етногенезу В. Петров. У наш час цю платформу відстоювали М. Брайчевський, Г. Василенко, Б. Рибаков, М. Чмихов.

Можна назвати такі етнокультурні етапи в дохристиянській культурі України:

Дотрипільська доба (до V тис. до н. е.);

Трипільська доба (V—III тис. до н. е.);

Післятрипільська (II тис. до н. е.);

Скіфо-сарматська (VII ст. до н. е. — III ст. н. е.);

Слов’янська (I тис. н. е.);

Доба Русі-України (від VII ст. н. е.). Матеріальна культура слов’янських племен. Господарство, побут, спосіб життя

Археологи світу вважають, що населення на обох берегах Дніпра є найбільш стабільною частиною передісторичного населення Європи. Уже 100 тис. років тому неандертальська людина володіла членороздільною мовою, приручила тварин, користувалась каменем для обробки, виконувала прості технологічні операції. У цей час людина відкрила вогонь, що було одним з найбільших здобутків у людській культурі. Розкопки біля сіл Мізинь Чернігівської області, Доброначівки (Черкащина) відкрили стародавні житла мисливців — крем’яні знаряддя тонкої обробки.

Серед творів мистецтва — невеличкі статуетки, які, очевидно, відображали матір, яка в родовій громаді мала користуватись особливою шаною, фігурки тварин із кістки і каменю, прикраси зі слонової кістки. Близько 7—6 тис. років тому на нашій етнічній території розпочинається цивілізаційний розвиток. У матеріальній культурі відбуваються істотні зрушення. На зміну присвоюючому (споживчому) типу господарювання (збиральництво, полювання, мисливство) приходить продуктивний (виробляючий) тип господарювання, освоєно сучасний цикл сільськогосподарських робіт (обробка ґрунту, сівба, вирощування, збирання, зберігання і споживання). Відбувається так звана неолітична революція. Виникає рільництво, яке поєднує і городництво, і тваринництво, і окультурювання ґрунтів. Тваринництво відокремлюється від землеробства, з’являється ремесло. Відбувається поділ праці. Однією з перших на нашій етнічній території була могутня трипільська землеробська цивілізація. Знахідки мізинської культури трапляються на Київщині, Полтавщині, біля Золочева, Чорткова, Теребовлі.

Вихідним моментом наукової періодизації розвитку української культури є чітке визначення її носія — українського народу та української нації, передусім історичних умов їх формування. Це пов'язано з тим, що для аналізу характерних світоглядних уявлень, цінностей та ідеалів етносу, традицій його суспільного життя, специфічних форм культуротворчої діяльності та звичаєвого права слід зрозуміти історичні умови їх формування і розвитку, тобто чітко простежити періодизацію української культури через призму її національної об'єктивності.

Отже, перший період розвитку української культури охоплює часовий відрізок від її витоків і до прийняття християнства, тобто — це культура східнослов'янських племен дохристиянської доби. Початки передісторії української культури, її першовитоки губляться у сивій давнині. Вчені стверджують, що культура на теренах України виникла на ранніх стадіях розвитку суспільства і відтоді нерозривно пов'язана з його історією. Стоянки первісної людини тут з'явилися декілька сот тисяч років тому, в епоху раннього палеоліту. У наступні епохи (мезоліту і особливо неоліту) людина наполегливо розширювала сферу своєї діяльності, опановувала територію та природні багатства, вдосконалювала знаряддя праці. Від примітивних форм збирання, полювання та рибальства вона переходить до землеробства і скотарства.

Глибокий слід в історії української культури залишили племена трипільської культури (IV—III тис. до н. е.), для яких властивим був уже доволі високий рівень виробничої культури, техніки виготовлення кераміки, суспільної організації. Значного рівня досягла тут і духовна культура. За твердженням М. Суслопарова, саме тут існував перший у Європі літеро-звуковий алфавіт. Отже, створений він раніше, ніж у фінікійців (а це IV тис. до н. е.). Є вчені, котрі стверджують, що трипільські племена з часом були асимільовані іншими племенами. Але більшість істориків усе таки вважають, що трипільські племена зникли безслідно, так, як і з'явилися. І це, на їх думку, одна з найбільших загадок нашої історії. Їх місце заступили представники інших археологічних культур, скажімо, шнурової кераміки.

Епоха бронзи і раннього заліза є періодом багатьох археологічних культур, які свідчать про стрімкий прогрес людства, накопичення ним позитивного досвіду методом спроб і помилок, вдосконалення виробничих сил, а отже й суспільних відносин. Відбувається перший поділ праці: скотарство відокремлюється від землеробства. Саме тоді, а це було в II тис. до н. е., починається етногенез слов'ян. У І тис. до н. е. відбувається другий поділ праці: ремесло відокремлюється від землеробства. Суспільство поділяється на класи, виникає держава.

"Батько історії" Геродот детально описує територію України в V ст. до н. е. в образі Скіфії. Якраз у цей період відбувається грецька колонізація північного Причорномор'я, виникають поліси — міста-держави і утворюється Боспорське царство. Велике переселення народів, яке мало місце в II—VII ст. н. е., не обійшло й українських земель, спричинило вторгнення сюди гунів, готів та аварів. Розгром Боспорського царства і Малої Скіфії створили сприятливі умови для широкого розселення слов'янських племен, у тому числі й на землі сучасної України (зокрема племен зарубинецької та черняхівської культур). Саме з цього періоду й розпочинається справжня історія України, історія культури її народу.

Перше тисячоліття нової ери для розвитку української культури було сповнене рядом подій історичної ваги: виникнення Києва — "матері міст руських"; об'єднання східнослов'янських племен і утворення держави — Київської Русі; переможні походи руських князів та розширення державних кордонів; небувале піднесення культури від безпосереднього спілкування з хозарами, половцями, Візантією та іншими народами; і, нарешті, запровадження християнства. Все це разом поставило український народ та його культуру в один ряд з іншими високорозвинутими народами та культурами Європи і світу.

Другий період розвитку української культури припадає на час існування княжої держави — Київської Русі та Галицько-Волинського князівства. Держава Київська Русь — могутня ранньофеодальна держава. А запровадження християнства долучило українців до культурно-етичних цінностей, які й понині становлять основу сучасної західної цивілізації. Вони збагатили скарбницю духовного життя українського народу, вивели його культуру на широкі простори світової цивілізації, поставили в один ряд з найрозвинутішими тогочасними культурами.

Відродження національної державності (наприклад, доба Галицько-Волинського князівства) або хоча б її елементів чи автономної політичної організації (Київське удільне князівство у політичній системі Гедиміновичів), як правило, активізувало творчі сили народу, культура ставала більш всеохопною й оригінальною.

Третій період розвитку української культури припадає на литовсько-польську добу в історії нашого народу. Після втрати власної державності умови для розвитку української культури були неоднаковими в різних регіонах України. Починаючи буквально від кінця монголо-татарської навали і аж до 1569 року (рік Люблінської унії), українські землі поступово, від небагатьох до більшості, переходили під владу Великого князівства Литовського, яке перейняло у нас багато рис адміністративного устрою, основи юридичного права і традицію літописання, що брали свій початок ще з доби Київської держави. Навіть руська мова стала тут офіційною і використовувалась як засіб внутрішнього і зовнішнього спілкування. Та, незважаючи на це, умови для розвитку української культури погіршувалися внаслідок асиміляції української еліти, а заодно й втрати нею політичних впливів. У Галичині панівні позиції відразу після її загарбання Польщею перейшли до польських феодалів, а в усіх великих містах — до католицьких колоністів-міщан.

Значення православної церкви почало помітно зростати, вона стала виконувати роль не лише опікуна української культури, а й чинника національної консолідації українського народу. Насаджуваний насильницькими методами католицизм і латинська мова (культура) перетворювались на дедалі стійкіші знаряддя і символи асиміляції, вели в більшості випадків до розриву з вітчизняною культурою, народними традиціями тощо. Латиномовна освіта і навіть творчість стали сприйматися більшістю українців як чужорідні. Складалися умови для подальшого утвердження та поширення "грецької" обрядовості як атрибутики "руської" (української) народності та культури. За таких умов виник і почав міцніти так званий паралелізм у розвиткові культури з наступним переважанням католицизму над православ'ям.

Вже на середину XVI ст. намітилося піднесення української культури, яке набрало розмаху приблизно з третьої чверті цього ж століття. Початок національно-визвольної боротьби наприкінці XVI — початку XVII ст. супроводжувався подальшим пожвавленням культурного розвитку. Поширились гуманістичні ідеї, активізувалися контакти з осередками ренесансної культури. Розвивається шкільна освіта і друкарство. Особливо суттєвим чинником перелому в культурному житті стала діяльність церковних православних братств. Вони розвинулись у принципово новий тип суспільної організації, яка поєднувала функції "православної реформації" з боротьбою за національно-релігійні й станові права та національну культуру. Через братські школи почали поширюватися в Україні засади гуманістичної педагогіки. Полеміка між православними та проунійськими публіцистами стимулювала процеси вдосконалення науки, освіти, мистецтва.

Берестейська церковна унія (1596 р.) надала нового імпульсу культурному життю України. Ініціатори унії не змогли переконати суспільство в тому, що католицька церква грецького обряду не приведе до латинізації культури і втрати українцями їхньої національно-культурної ідентичності. Пожвавлення суспільно-політичного життя на Наддніпрянщині (національно-визвольні рухи, політична активізація запорізького і реєстрового козацтва) сприяло закріпленню за Києвом ролі провідного культурного центру України. 1615 р. в Києві почала діяти братська школа, 1616 р. — друкарня Києво-Печерської лаври, 1632 р. — Києво-Могилянська колегія (пізніше академія).

Четвертий період розвитку української культури припадає на козацько-гетьманську добу, яка характеризується новим історичним контекстом, зумовленим закінченням Визвольної війни в середині XVII ст., з одного боку, і поступовим обмеженням, а згодом і втратою автономії Україною наприкінці XVIII ст., з іншого. Визначальним тут виступає фактор національної державності, яка, проіснувавши понад 130 років, все ж таки змогла істотно сформувати спрямованість, характер та інтенсивність культурних процесів в Україні.

Цей період у розвиткові української культури разом з тим виявився не менш складним і драматичним за попередній щодо умов розвитку культури. Вкрай негативно на розвиток культури впливала політична розчленованість українських земель. З 1660 року (початок поділу Війська Запорізького на лівобережне, що орієнтувалося на Москву, і правобережне — з орієнтацією на річ Посполиту — Руїна) Правобережна Україна знову перейшла під владу Речі Посполитої. У складі іноземних держав перебували Галичина (Польща), Північна Буковина (Молдавське князівство), Закарпаття (Угорщина), Слобожанщина та Південь України (Росія). Це нівелювало етнічні особливості культури, перешкоджало оформленню її елементів, характерних для всього українського етносу. Продовжувалися руйнівні напади татар, що тривали до 1796 року і приносили небачене лихо українському народові.

І все ж, розвиток української культури в цей період виступає як процес послідовний, об'єктивно обумовлений, процес засвоєння та успадкування традицій культури Київської Русі, процес зародження в духовному житті українського народу нових явищ, органічно пов'язаних з впливами ідей гуманізму, Ренесансу, Реформації, а дещо пізніше й бароко та Просвітництва.

Домінантою розвитку української культури цього періоду, починаючи з другої половини XVII ст., є вплив козацтва на неї, що не лише не зменшився, а й перетворився на один із доленосних та визначальних факторів її розвитку.

П'ятий період розвитку української культури охоплює часовий відтинок в 150 років, років великої неволі нашого народу — від часів зруйнування Гетьманщини і до початку XX століття. Його доцільно поділити умовно на три підперіоди: перший — кінець XVIII — кінець 50-х років XIX ст., що є часом її становлення як новітньої культури з народним демократизмом і народною мовою; другий — 60—90-ті роки XIX ст. — час її входження в загальнослов'янський та світовий культурний процес; і третій — початок XX ст. — час утвердження її як великої національної культури світового значення й резонансу. Цей період у розвиткові української культури назвемо періодом національно-культурного відродження. Найяскравіше в процесах творення нової національної моделі культури український народ виявив себе в літературі, історіософії, фольклористиці, етнографії, театрі, образотворчому мистецтві, драматургії. Домінуюча, формотворча роль у цьому процесі належала літературі. Всі види новітньої культури, започатковані "Енеїдою" І. Котляревського, далі розвивалася паралельно з літературою, під її безпосереднім благотворним впливом.

Упродовж XIX і початку XX століття українська культура зробила колосальний крок уперед у своєму розвиткові, виявила свою здатність: по-перше, синтезувати багатовіковий світовий художній процес; по-друге, всім своїм мистецьким арсеналом запропонувати самобутнє вирішення багатьох суспільних, етико-філософських і художніх проблем, які хвилювали людство; по-третє, створити такі художньо-естетичні цінності, які поставили українську культуру на рівень світової. Отже, перейнята гуманістичними ідеями, українська культура XIX — поч. XX ст. вивела українську націю на широкий шлях світового історичного поступу.

Шостий період розвитку української культури є часом нового міжвоєнного та повоєнного поневолення України її східними та західними сусідами й охоплює часовий відтинок від початку XX ст. до кінця 80-х років.

Високий ступінь розвитку та історичної зрілості української культури, з яким вона вступила у XX століття, зумовили її активну і плідну участь в загальноєвропейському культурному процесі. Це й сформованість розгалуженої жанрової системи в літературі, демократизація і модернізація мови більшості мистецтв (образотворчого, графіки, скульптури, музики), цілісність загальнонаціонального (Східна і Західна Україна) культурного розвитку, видатні здобутки нашої культури, що збагатили не лише свою, а й європейську художню культуру (українська народна пісня, соціальний роман, імпресіоністична та експресіоністична новела XX ст., театр корифеїв, гуцульське народне мистецтво і багато іншого).

Незважаючи на неймовірно тяжкі форми національного гніту, переслідування і заборони, позбавлення своєї фундаментальної основи — національної школи з рідною мовою навчання, культурне життя в Україні на початку XX століття значно активізується. Виникають художні музеї, архіви, нові бібліотеки, діють засновані на нових засадах мистецькі навчальні заклади, посилюються зв'язки із зарубіжними художніми центрами (Париж, Рим, Мюнхен, Краків). Національно-демократична революція і здобуття Україною національної державності (УНР, ЗУНР), незважаючи на їх поразку від більшовиків у 1919—20 pp., дали потужний історичний імпульс для національно-культурного будівництва навіть за умов обмеженої і затиснутої радянської державності 20-х років (український ренесанс, трагічно обірваний 1929 p.).

Період 30-х — початку 50-х років — часи особливо жорстокого тоталітаризму. Він позначений у суспільному житті України гострими суперечностями, трагічними подіями, породженими антинародною сталінською диктатурою. Наша культура зазнала величезних втрат: загинули сотні талановитих її майстрів, були ліквідовані численні наукові і творчі інституції та заклади. Навіть за таких жахливо нестерпних умов процес розвитку української культури тривав, щоправда, дещо уповільненими темпами.

В часи так званого "розвинутого соціалізму" під наростаючим імперським тиском активізували спротив передової української інтелігенції. Краща її частина розпочинає рух, який успішно переріс у боротьбу за демократичні права й свободи, за сприятливі умови розвитку національної культури: "шістдесятники", "сімдесятники" та "вісімдесятники". Саме в цей період активізується так звана підпільна або захалявно-шухлядна культура, творча думка, ідейні пошуки, нагромаджується інтелектуальний потенціал української нації.

Сьомий період розвитку української культури тільки-но розпочався і триває в нових історичних умовах. Це — сучасний період, що охоплює часовий відтинок від кінця 80-х і по сьогодення. Історичний акт про державну незалежність України (24 серпня 1991 р.) відкрив нові обрії перед українською культурою, яка вперше здобуває можливість творитися й розвиватися як єдина національна культура материка й зарубіжжя. За цих умов з'явилися нові риси, нові характеристики, які дозволяють нам з оптимізмом говорити про майбутнє нашої культури: неабияке розширення меж творчої свободи митця, наявність багатющого творчого досвіду і творчих сил, тенденція до консолідації національних мистецьких шкіл, широкі й багатоманітні зв'язки з мистецтвом інших народів тощо.