Психосоціальна проблема.

У колі методологічних проблем психології чільне і відповідальне місце займає психологічна проблема — питання про наявність соціального в психіці окремої людини. Від характеру розв'язання цього важливого методологічного питання залежить вибір підходів до вирішення багатьох теоретичних та науково-прикладних проблем. Оскільки нині проблема людини стає загальною проблемою сучасної науки, природно, що і питання про специфіку психіки людини та її відношення до зовнішнього світу набуває важливого значення не тільки для психології, а й для інших людинознавчих наук. Але в розробці методологічних проблем у сучасній психології помітна явна диспропорція. Якщо психофізіологічній проблемі присвячено багато публікацій, серед яких є ряд монографій, то психосоціальна проблема «розчинена» в дослідженнях із загальної та соціальної психології і навіть не ставиться як спеціальна методологічна проблема типу психофізіологічної. Між тим в історії психологічної думки, е ряд цінних спроб вирішення психосоціальної проблеми, які заслуговують критичного аналізу і подальшої їх розробки. Ми обмежимось у даному разі переважно оглядом досліджень з цієї проблеми в зарубіжній та радянській психології в зв'язку з аналізом тенденцій розвитку категоріального ладу психології.

Психосоціальна проблема має ряд таких аспектів, як питання:

· про співвідношення біологічного та соціального в психіці людини;

· про співвідношення колективного та індивідуального в психологічній структурі суспільного індивіда;

· про відношення психіки людини та інструментів (знарядь праці і знаків), в яких вона моделюється і за допомогою яких формується (психоінструментальне питання).

Виділені аспекти психосоціальної проблеми взаємопов'язані, але в історії психології розглядались переважно ізольовано один від одного. Тому розглянемо, як розроблявся кожний з них окремо. Спершу уточнимо традиційне формулювання одного з аспектів психосоціальної проблеми — питання про відношення біологічного та соціального в психіці людини.

У сучасній науці психічні явища розглядаються як невідривні від біологічної та соціальної форм руху матерії. Психічне, як відомо, не існує самостійно, воно є атрибутом, а не субстанцією. Психічне саме включене в більш широкі системи — біологічну та соціальну — і виступає за певних умов їх атрибутом.

Психічне, будучи атрибутом соціальної чи біологічної форм руху матерії, причинно зумовлюється різними апсихічними факторами. Якщо психіка атрибут, а не субстанція, то не може бути й мови про особливу психічну причинність, тобто виведення причинної зумовленості психіки з неї самої. Але це ніскільки не ущемляє положення про активну роль психічного в життєдіяльності людини. Дійсно, психічне — важливий регулятор діяльності людини, проте було б помилкою називати його першоджерелом поведінки. Психіка виступає детермінантою поведінки не сама по собі, а як елемент, атрибут більш складних систем — біологічної та соціальної. Точнішими і адекватнішими предмету дослідження були б терміни «біопсихічні» і «соціопсихічні» детермінанти поведінки. Доцільно було б замість виразу «співвідношення біологічного та соціального в структурі психіки» користуватись виразом «співвідношення біопсихічних та соціопсихічних детермінант», розуміючи останні як психічні структури, що зумовлені переважно біологічними чи соціальними факторами. Уточнення термінів має і інший підтекст: підкреслюється, що мова йде не про співвідношення біологічного (фізіологічного), психічного і соціального, а про взаємодію різних рівнів детермінації самого психічного.

Тому загальноприйняте і звичне формулювання «співвідношення біологічного і соціального в структурі психіки» не зовсім точне, оскільки в психіці співвідносяться не біологічне і соціальне, а психічні структури, що детерміновані переважно біологічними чи соціальними факторами.

Зазначені аспекти психосоціальної проблеми протягом історії психологічної думки розроблялись дослідниками з різних методологічних позицій. Тому дослідження історії розробки психосоціальної проблеми та методів її аналізу передбачає критичний розгляд методологічних засад тих концепцій, в яких вона була представлена.

Друге питання, нерозривно пов'язане з першим - співвідношення колективного та індивідуального в психологічній структурі суспільного індивіда Сократ звернув увагу саме на внутрішній світ людини, на її пізнавальні та моральні якості і можливості. Завданню проникнути у внутрішній світ з тим, щоб змінити його у бажаному напрямку, відповідав метод Сократа — мистецтво іронії, маєвтики як своєрідне наближення до соціопсихічного формуючого експерименту.

Уявлення про спричиненість поведінки особи і її внутрішнього світу взаємодією з іншими людьми були надійнішим ґрунтом для розробки вчення про активну суспільну природу людини

З утвердженням біопсихічного детермінізму змінюється тлумачення взаємозв'язку соціального та індивідуально-психологічного. Вперше суспільство розглядалось як певний біологічний організм, а сім'я — як його найдрібніша клітина, в концепції О. Конта, який за вихідне в детермінації психічних актів брав процес взаємодії (а не однобічної дії, як у механістичному детермінізмі) індивіда з іншими людьми. Але ця взаємодія розумілась як така, що базується не на трудових виробничих відносинах, а на адаптивно-пристосовних.

Визнати людину соціальною істотою — цього ж замало для правильного розуміння її сутності. Треба вказати джерело соціальності.

З конкретно-наукових позицій психосоціальна проблема і категорія спілкування спершу розроблялись у зв'язку з дослідженням явищ гіпнозу і сугестії.

Г. Тард намагався вивести соціальну зумовленість поведінки із наслідування як гіпотетичної основи соціально-психологічних зв'язків. Нічого принципово нового не дало й уточнення, зроблене Д. Болдуїном, який виділив два види успадкування: природне і соціальне, що своїм механізмом має наслідування. Відомо, що наслідування сприяє відтворенню видового досвіду, а не його розширенню і збагаченню соціальними зразками діяльності. Наслідування — це «загальна», спільна поведінка, а не суспільна, яка передбачає індивідуалізацію дій у системі колективної діяльності.

Е. Дюркгейм і представники французької соціологічної школи в психології аналізували інший аспект психосоціальної проблеми — питання про відношення колективного та індивідуального. «Особисте» і «особливе» — це біологічно зумовлене, поза-соціальне. Соціальне подане в нас, але характеризує не «нас самих», а тільки суспільство. Воно нав'язане поодинокій природній істоті. Колективне та індивідуальне в психіці людини мислиться Дюркгеймом як два антагоністичних начала. Дуалізм колективного та індивідуального подано ним у руслі гностичної проблеми як відношення в свідомості та між свідомостями.

П. Жане переміщує обговорення цього питання в площину психопраксичної проблеми і, «на відміну від Дюркгейма, основним видом соціального зв'язку людей вважає не відношення їх свідомостей, а дію, яка розуміється як співробітництво, спільне виконання людьми практичних актів, що вимагають мовного спілкування між ними».

При обговоренні питання про знаряддєвий, опосередкований характер психіки людини ігнорувалась зумовленість «знаряддєвості» реальними соціально-економічними відносинами в суспільстві. Знаряддєвість, інструментальність психіки розглядалась як продукт індивідуальної творчості (навіть коли і припускався вплив взаємодії з іншими людьми), а не як суспільно-історичне утворення. Інструментальність (знаряддєвість і знаковість) психіки бралась позаісторично. Підкреслюючи предметний характер спілкування, зазначимо, що жоден опредмечений суспільний продукт не розпредмечується в індивідуальному розвитку людини поза процесом спілкування з іншими людьми.

З підвищенням в кінці XIX — на початку XX століття інтересу до пізнання закономірностей суспільних явищ у психології набуває актуальності вивчення поданості соціально-історичного в індивідуально-психологічному. В зв'язку з поширенням неокантіанських уявлень про принципову несумісність методів природничих та суспільно-історичних наук стало дискутуватись питання про сферу застосування лабораторного експерименту в психології і про перспективи використання емпіричних і кількісних методів у пізнанні соціопсихічних детермінант поведінки.

Психосоціальні стосунки (спілкування) представлені не тільки в конкретно-психологічних ситуаціях безпосередньої взаємодії осіб, а і в історично опосередкованих формах взаємодії індивідів, що проступають у процесах опредмечування та розпредмечування продуктів суспільної творчості. Саме наявність опосередкованих форм спілкування (психосоціальних стосунків), які є зосередженням багатьох детермінаційних залежностей, диктує необхідність розробки та використання нових специфічних методичних засобів.

Недостатньо обгрунтований аналіз категорій, що мають описувати суспільноісторично зумовлений рівень активності поведінки, пояснюється слабкою розробленістю психосоціальної проблеми. Соціальне зумовлений рівень активності поведінки є набагато складнішим у структурному та функціональному плані, ніж психофізіологічний, який описується в трьох проаналізованих вище категоріях образу, дії, мотиву. А для адекватного відображення в системі психологічних знань вищого рівня активності людини необхідно розробити більш розгалужений категоріальний апарат. Історико-теоретичний аналіз дозволив виділити такі складові елементи останнього, як дві групи категорій, що описують особливості соціопсихічного рівня детермінації поведінки загалом та специфічні особливості окремих його аспектів.

Однією з категорій, що описує специфіку цього рівня загалом, є категорія спілкування (психосоціальні стосунки), виділена М.Г. Ярошевським. У цій загальнопсихологічній категорії розкривається спосіб буття і прояву психіки на власне людському рівні. Зауважимо, що термін «спілкування» широко і неоднозначно використовується в сучасній психологічній літературі. Спілкування тлумачиться то як особлива форма діяльності поряд з працею та пізнанням (Б.Г. Ананьєв), то як аспект психіки, то як спосіб прояву психологічної організації одного з рівнів поведінки. Спілкування завжди має предметно-історичний контекст, предметний зміст, який «відливається» в продуктах діяльності, в яку воно з самого початку ввімкнено. Спілкування спершу виникає в трудовій колективній діяльності, в праці, що «є незалежна від усяких суспільних форм умова існування людей».

Спілкування включає в себе і свою протилежність — відособлення. Відособлення — це не перехід у позасоціальне буття, а встановлення нового типу суспільного зв'язку (з референтною групою чи особою), який за формою відрізняється від соціальної взаємодії в реальній групі. Відособлення — це не тільки опосередкована комунікація з референтним об'єктом чи самокомунікація, а й відстрочене спілкування, що підготовляє і передхоплює прямий соціальний контакт.

Природа і механізм відображення дійсності суб'єктом на соціальне зумовленому рівні активності поведінки описується і в категорії свідомості, яку як власне психологічну виділяють О.М. Леонтьєв, К.К. Платонов, О.Г. Спіркін. Конкретно-психологічним змістом ця категорія наповнювалась у дослідженнях явищ свідомості, проведених на основі діалектико-матеріалістичної методології видатними радянськими психологами П.П. Блонським, Л.С. Виготським, С.Л. Рубінштейном, Д.М. Узнадзе, які розкрили ієрархічну та системну природу свідомості як єдності інтелектуальних, афективно-спонукальних та вольових компонентів психіки людини.

Категорія свідомості безпосередньо пов'язана з виділеною і проаналізованою вище категорією «спілкування», оскільки описувані в них явища усвідомлення (узагальнення) і комунікації (спілкування) об'єктивно утворюють два боки єдиного мислительно-комунікативного процесу. Ці явища перебігають у колективній (а не просто спільній і одночасній) діяльності, в якій суспільне розподілені між індивідами окремі виробничі акти, коли «багато рук бере участь одночасно у виконанні однієї і тієї самої неподільної операції».

Таким чином, соціальне в психіці конкретного індивіда стає як: а) система соціальних цінностей, що визначає інтенціональність поведінки суб'єкта; б) система соціального пізнавального досвіду, що структурує поведінку індивіда і служить засобом орієнтації в суспільстві; в) система соціального практичного досвіду.